• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Інститут громадянства.

План

1.Теоретичні основи конституції: поняття, сутність, функції, юридичні властивості.

2. Порядок внесення змін і доповнень до конституції.

3. Еволюція змісту конституцій.

4. Конституційний статус особи.

6. Права і свободи в теорії конституціоналізму.

7. Конституційні права і свободи і їх класифікація.

Самостійна робота:

1. Конституційний контроль в зарубіжних країнах.

2. Види конституційного контролю.

3. Органи конституційного контролю.

1.Теоретичні основи конституції: поняття, сутність, функції, юридичні властивості.

Конституція (від латинського слова constitutio — встанов­лення, твердження) — це основний закон держави, який прий­мається в особливому порядку, має вищу юридичну силу і регулює найбільш важливі суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому основи конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок організації і компетенцію орга­нів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи.

У науці конституційного права поняття конституції має 2 значення. Зазвичай розрізняють формальну і матеріальну кон­ституцію. Різні автори вкладають неоднаковий зміст в ці по­няття.

У західноєвропейській науці під конституцією у формальному значенні, як правило, розуміється закон, що приймається і змінюється в особливому порядку і має вищу юридичну силу в порівнянні з іншими нормативними актами.

Під конституцією в матеріальному значенні розуміється су­купність норм, предметом регулювання яких є головним чином організація державної влади. При цьому не має значення по­ходження норм: чи містяться вони в одному особливому правовому акті, декількох актах або взагалі є нормами неписаного, судового і звичаєвого права.

За такого підходу під конституцією у формальному значенні розуміється юридична конституція, тобто основний закон держа­ви (має вищу юридичну силу щодо всіх інших законів і інших нормативно-правових актів), що закріплює основи організації державної влади і правовий статус особи.

У матеріальному значенні це — фактична конституція, реальний порядок організації і здійснення державної влади, фактичні відносини між державою і суспільством.

Юридична і фактична конституції не завжди збігаються. Ті положення юридичної конституції, які збігаються з існуючими суспільними відносинами, є реальними, а ті, які не узгоджуються, — фіктивними. Розбіжності між юридичною і фактичною конституцією, як правило, є результатом зміни співвідношення політичних сил порівняно з тим, що існувало на момент її прийняття.

Фіктивність конституцій характерна також для країн з авто­ритарним і особливо з тоталітарним політичним режимами, де демократичні норми, закріплені в конституції, покликані при­ховати антидемократичну сутність режиму.

Суть конституції як юридичного документа полягає в її особ­ливому змісті, вищій юридичній силі, ролі як юридичної основи законодавства, що має підвищену стабільність.

Як політичний документ конституція закріплює співвідно­шення соціальних сил в суспільстві, їх боротьбу і співпрацю, досягнутий компроміс, або панування певних верств населення, регулює політичний процес в суспільстві.

Як ідеологічний документ конституція в концентровано­му вигляді відображає пануючу в суспільстві або прийняту його керівними силами соціально-політичну доктрину, певний світогляд.

Зміст конституції визначається об'єктом регулювання. За загальним правилом конституціями регулюються суспільні відносини, які утворюють основу всього устрою суспільства і держави і безпосередньо пов'язані із здійсненням державної влади. Це відносини між людиною, суспільством і державою та основоположні засади, що визначають устрій держави і порядок його функціонування. Окрім цього в конституціях, як правило, містяться відмітні особливості, характерні для конкрет­ної країни.

Основний закон має соціальний і юридичний зміст.

Соціальний зміст конституції — це конкретизація її соціальної суті, що відображає основи існуючого ладу (вони залежать від того, які конкретні соціальні сили визначають шляхи розвит­ку держави) і специфічні національні особливості конкретної країни.

Правовий, юридичний зміст конституції — це сукупність норм, інститутів і принципів, що закріплюють основи суспіль­ного і державного устрою, основні права громадян.

Структура конституції — це спосіб її внутрішньої побудови, тобто порядок об'єднання конституційних норм в певні комплекси — розділи і послідовність їх розміщення.

Функції конституції:

Юридична функція конституції полягає в тому, що це — основний закон, головне джерело права держави, що знаходиться в основі всієї системи правового регулювання суспільних від­носин.

Політична функція полягає в тому, що конституція визначає устрій держави, її відносини з окремими людьми і їх групами, слугує правовою основою політичної системи.

Ідеологічна функція полягає в тому, що конституція, як найбільш авторитетний закон, звертається до визнаних в суспіль­стві цінностей і спонукає людину цих цінностей дотримуватись і захищати.

Юридичні властивості конституцій — це ознаки, які від­різняють їх від інших актів законодавства, зокрема:

1.Верховенство в системі законодавчих актів держави.

2.На нормах і принципах конституцій базується поточне законодавство.

3.Закони і інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі конституції і відповідати їй.

4.Норми конституції є нормами прямої дії.

5.Дія конституції поширюється на всю територію держави.

6.Особливий порядок змін і доповнень.

7.Особливий правовий захист.

Класифікація конституцій:

1)за соціальними ознаками розмежо­вують:

а) напівфеодально-теократичні конституції (Бруней, Катар, Саудівська Аравія);

б) конституції капіталістичного суспільства;

в) конституції тоталітарного соціалізму;

г) постсоціалістичні конституції.

2) за юридичними ознаками здійснюється за наступними критеріями:

за структурою:

а) консолідовані;

б) неконсолідовані.

за формою:

а) писані;

б) неписані.

за порядком видання:

а) октройовані (даровані);

б) прийняті представницьким органом (установчими зборами; парламентом);

в) схвалені на референдумі.

за способом зміни:

а) гнучкі;

б) жорсткі;

в) змішані.

за періодом дії:

а) постійні;

б) тимчасові.

за цілями:

а) програмного характеру;

б) констатуючі.

з точки зору державного устрою:

а) конституції федеральних держав;

б) конституції унітарних держав;

в) конституції суб'єктів федерації;

г) конституції автономій політичного характеру.

Реалізація конституційних норм, тобто здійснення їх розпо­ряджень на практиці здійснюється в наступних формах — засто­сування, використання, виконання і дотримання.

Застосування конституційних норм здійснюється органами державної влади і посадовими особами. Основним способом застосування є прийняття законів і інших нормативно-правових актів.

Дотримання конституційних норм має місце тоді, коли суб'єк­ти конституційних правовідносин утримуються від здійснення дій, заборонених конституцією.

Виконання конституційних норм відбувається у тому ви­падку, коли суб'єкти конституційних правовідносин виконують покладені на них конституційні обов'язки.

Використання конституційних норм відбувається у тому ви­падку, коли суб'єкти конституційних правовідносин на свій розсуд, бажання використовують надані їм права.

2. Порядок внесення змін і доповнень до конституції.

Двохсотрічна історія конституціоналізму виробила декілька способів ухвалення (прийняття) конституцій.

Найбільш демократичними способами прийняття конституцій є установчі збори (конституційна асамблея, конвент) і рефе­рендум. Наприклад, чинна Конституція США була розроблена і прийнята конвентом, що засідав за закритими дверима у Філадельфії з 14 травня по 17 вересня 1787 р. Так само була прийнята Конституція Франції 1848 р., чинна Конституція Норвегії і деякі інші конституції. Установчими зборами (з різни­ми назвами) були схвалені і прийняті конституції Італії, Індії, Португалії та деяких інших держав.

Установчі збори іноді продовжують свою діяльність як пар­ламент (Греція 1975 р.).

Як спосіб ухвалення сучасних конституцій часто використо­вується референдум. При цьому він виступає як кінцева стадія конституційної правотворчості. Іноді референдуму передує під­готовка і схвалення конституції установчими зборами (Румунія). Як правило, проект конституції готує спеціальна комісія (Ірлан­дія, Іспанія, Данія), іноді розробку контролює уряд (Франція, Туреччина, Росія).

Ухвалення конституції на референдумі ще не означає, що конституція буде демократичною. Все залежить від розстановки політичних сил.

Досить часто конституції приймаються парламентами, найчастіше 2/3 голосів. Так були прийняті конституції Австрії, Фінляндії, Швеції, Японії, переважної більшості держав Центральної і Східної Европи, держав СНД.

Історично відомий і такий спосіб прийняття конституції, як договір. Одним з перших таких договорів був Конституційний акт Вюртемберга 1819 р. Результатом договору була Конституція

СРСР 1924 р.

У балканських країнах, що звільнилися від Османського іга в ХІХ ст., посаду глави держави виборні збори пропонували іноземним династіям за умови, якщо вони будуть згодні з кон­ституціями (конституції Німеччини 1844 р., Румунії 1866 р., Болгарії 1879 р.).

Октроювання — дарування конституції одностороннім актом глави держави, зокрема, Франція — Хартія 1814 р. Людовіка XVIII французькому народу, Японія — 1889 р., Марокканська конституція — 1911 р., Абіссінська — 1937 р. Октройованими є конституції Бахрейна, Йорданії, Кувейту, Саудівської Аравії, глави держави яких (монархи) зберігають значні повноваження.

Після Другої світової війни октройованими почали нази­ватися конституції, що дарувалися метрополіями їхнім колишнім колоніям. Таких держав — десятки.

За способом внесення змін конституції поділяються на гнучкі, жорсткі і змішаного типу.

Гнучкі конституції змінюються звичайними законами. Як правило, це конституції частково писані (Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль).

У конституціях змішаного типу різні частини можуть змінюва­тися по-різному. У індійській конституції ряд положень зміню­ється за рішенням 2/3 присутніх і голосуючих членів обох палат парламенту з подальшим схваленням не менше ніж половиною законодавчих зборів штатів. Окремі положення змінюються за пропозицією президента простою більшістю голосів в обох палатах парламенту.

За загальним правилом, з метою забезпечення стабільності основного закону передбачається спеціальна ускладнена процедура внесення до нього змін і доповнень. Такі конституції називають жорсткими.

Найбільш поширений спосіб внесення змін в текст конституції — проста заміна колишніх положень щойно схваленими.

Проте іноді поправки публікуються окремо (наприклад, в США).

Внесення поправок, як правило, є результатом зміни спів­відношення політичних сил в суспільстві.

У ряді конституцій міститься заборона їх перегляду у разі надзвичайного стану в країні.

Іноді включаються норми, забороняючі відміняти певні положення конституції. Найчастіше це стосується скасування або обмеження чинних прав і свобод.

3. Еволюція змісту конституцій.

Загальносвітовий процес розвитку конституцій пройшов 3 етапи і нині знаходиться на четвертому.

Перший етап почався з моменту ухвалення сучасних конституцій і тривав до Першої світової війни і формування так званих соціалістичних держав. Конституції, прийняті у цей період називають старими. Більшість з них вже не чинні. Чинними залишаються конституції США (1878 р.), Норвегії (1814 р.),

Нідерландів (1815 р.), Бельгії (1831 р.), Люксембургу (1868 р.), Швейцарії (1874 р.), Австралії (1900 р.) тощо.

Обсяг конституційного регулювання в них обмежується переважно особистими і деякими політичними правами громадян, а також питаннями організації і діяльності органів державної влади. Проте в міру розвитку суспільства спостерігалася тен­денція до соціалізації. На початку ХХ ст. посилення соціально-класових конфліктів призвело до того, що починають регулю­ватися основи всього суспільного устрою, включаючи його політичну, економічну, соціальну і духовно-культурну під­системи. Конституційні права і свободи доповнюються со­ціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами. Як приклад можна привести конституцію Мекси­канських Сполучених Штатів (1917 р.), де є спеціальний розділ про працю і соціальне забезпечення та розділ про гарантії прав людини.

Другий етап охоплює проміжок часу між двома світовими війнами. З'являються нові країни, в яких були прийняті кон­ституції. На сьогодні з прийнятих у цей період конституцій чинними залишаються конституції Фінляндії (1919 р.), Австрії (1920 р.), Ірландії (1937 р.). Ці конституції прийнято назвати новими. У цей час окремі країни Азії і Африки отримали так звані колоніальні конституції. Були прийняті конституції в республіках, що входили до складу СРСР. У них почали ре­гулюватися нові сфери суспільних відносин, зокрема, сфера соціально-економічних прав, ідеології. Слід зазначити, що багато норм соціалістичних конституцій були фіктивними, оскільки вони не реалізовувалися на практиці.

Третій етап почався після Другої світової війни і тривав до 80-90-х років ХХ ст. Серед конституцій, прийнятих в цей час можна назвати конституції Ісландії (1944 р.), Франції (1946 р., 1958 р.), Італії (1947 р.), Японії (1947 р.), ФРН (1949 р.), Греції (1952 р., 1967 р., 1975 р.), Данії (1953 р.), Португалії (1976 р.), Іспанії (1978 р.), Туреччини (1982 р.). У Азії, Африці, Латинській Америці і Океанії після розпаду колоніальної системи виникло більше 130 нових держав. Приймалися і оновлювалися конституції соціалістичних держав.

На цьому етапі в конституціях більше уваги стало приділятися регулюванню соціальних відносин. У соціалістичних країнах вводяться норми про керівну роль політичних партій. Встанов­люються конституційні гарантії діяльності профспілок, інших громадських організацій.

Спостерігається загальна тенденція до демократизації. До середини ХХ ст. було здійснено перехід від цензового до загального і рівного виборчого права. Розвивається інститут ом-будсманів, тобто парламентських уповноважених з прав людини.

Певною мірою можна говорити про тенденцію інтернаціона­лізації, тобто про зближення конституційного права з міжнародним публічним правом.

Спостерігається також тенденція до регіонального зближення держав і створення спільних органів (наприклад, акт, що регулює вибори до Європейського парламенту).

Четвертий етап почався у 80—90-х роках XX ст. і триває до сьогодні. Він пов'язаний перш за все з крахом тоталітарних режимів. За цей час було прийнято більше 100 нових конститу­цій. У них спостерігається зростання значення загальнолюдських цінностей. Ширше почали враховуватися норми міжнародного права.

4. Конституційний статус особи.

Конституційний статус особи — це становище людини в суспільстві і державі, яке визначається, перш за все, конституцією і не залежить від різних обставин (службового становища, сімейного стану, раси, статі, етнічного і соціального походження, політичних і релігійних переконань тощо). Воно є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю і узагальненістю. Його зміст виявляється в інституті громадянства, принципах, власне конституційних правах, свободах і їх гарантіях.

У конституційному статусі особи важливу роль відіграють принципи, тобто ті основоположні начала, на основі яких визначається зміст і умови реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

До них належать: свободи людини; рівність конституційних прав і свобод; невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини; гарантованість прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; єдність прав людини і його обов'язків перед суспільством.

Найбільш важливими принципами є свобода і рівноправ'я.

Принцип свободи відображає по суті ідею концепції прав людини щодо її свободи, як природного стану, про те, що всі люди народжуються вільними, про природне право людини на вільний розвиток своєї особистості.

Принцип рівності означає заборону на обмеження прав за расовими ознаками, політичними поглядами, релігійними віруваннями, етнічним походженням, соціальним положенням тощо. При цьому слід розрізняти поняття "рівність" і "рівноправ'я". На сучасному етапі розвитку суспільства неможлива повна соціальна рівність. Крім того, люди не рівні за своїми психо­логічними, фізичними і іншими можливостями.

Рівноправ'я означає надання державою рівних прав, однакових юридичних можливостей користуватися ними і встановлення рівних обов'язків. Проте абсолютної рівності прав і можливостей, навіть з погляду конституційного статусу, для різних груп людей (наприклад, громадян, іноземців, осіб без громадянства) бути не може. Вони мають бути однаковими в межах кожної групи осіб. Громадяни завжди мають більший обсяг прав і свобод, чим особи з іншим статусом, але на них покладено і найбільше обов'язків.

Сучасне поняття громадянства історично пов'язане з французькою революцією XVIII ст., в ході якої була реалізована політико-правова концепція "вільного громадянина".

Від правового статусу особи: громадянин, іноземець, апатрид, особа з більш ніж одним громадянством, залежить обсяг її прав і свобод. Особливий статус можуть мати біженці, пере­міщені особи та інші.

Читайте також:

1. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
2. Апарат держави. Орган держави. Інститут держави Апарат держави - частина механізму держави.
3. Громадянство України. Поняття громадянства. Підстави набуття громадянства
4. ДЕРЖАВА - ГОЛОВНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
5. ДЖЕРЕЛА ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ ТА АКТИВИ ФІНАНСОВИХ ІНСТИТУТІВ
6. Загальна характеристика правового статусу фізичних осіб як суб’єктів МПП. Колізійні питання громадянства.
7. ЗАПОРІЗЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ ДДУВС
8. ІІ. Інститут громадянства.
9. Інститут громадянства в ЗК поняття, способи набуття та припинення.Європейська конвенція про громадянство.
10. Інститут громадянства.
11. Інститут законодавства - система нормативних приписів галузі законодавства, які регулюють певну сукупність суспільних відносин.

Переглядів: 1191