• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Характеристика типів та форм розвитку промисловості

Технологія як наука про способи й методи переробки сировини виникла у зв’язку з розвитком великої машинної промисловості. До теперішнього часу технологія промислового виробництва виросла в самостійну галузь знань, нагромадила великий теоретичний і практичний матеріал. З описової вона перетворилася в точну науку, що широко використає для вдосконалювання виробничих процесів основні положення фізики, хімії, механіки, теплотехніки, кібернетики, економіки, організації й планування виробництва. У результаті такого тісного зв’язку технології з технічними й економічними дисциплінами сучасне промислове виробництво вимагає серйозних знань економіки від технологів і технології - до економістів. Тільки різнобічна професійна підготовка й широкий кругозір фахівців можуть сприяти прискоренню науково-технічного прогресу в промисловості. Це ставить перед вищою школою складне завдання по поліпшенню підготовки фахівців для народного господарства й подальшому вдосконалюванню викладання курсу технології.

Як відомо, сучасне промислове виробництво характеризується надзвичайною розмаїтістю видів використовуваної сировини, методів його переробки й різноманітним асортиментами одержуваної продукції. Так, наприклад, фізико-хімічними, механічними, мікробіологічними й спеціальними прийомами переробки нафтогазової сировини сьогодня одержують продукцію більше 10000 найменувань. Сюди ставляться різноманітні сорти й марки рідких і газоподібних топлив, розчинників, мастил, а вуглеводні, полімери, миючі засоби, фармацевтичні й гормональні препарати, й багато чого іншого.

Сучасний розвиток промисловості йде по шляху збільшення масштабів виробництва, удосконалювання технічного оснащення існуючих підприємств, виникнення нових технологічних процесів. Сучасні заводи являють собою складні комбінати, об’єднані для комплексного використання сировини й випуску різних видів напівпродуктів і товарної продукції.

«Система технологій» - дисципліна, що вивчає сучасний стан розвитку галузей промисловості, починаючи з гірничодобувної, металургійної, промисловостей хімічних виробництв, машинобудування, закінчуючи підприємствами будівельної індустрії.

Мета дисципліни- дати майбутнім фахівцям- менеджерам основні поняття про технологічні процеси видобутку і збагачення корисних копалин, виробництва чорних і кольорових металів, неметалічних матеріалів та їх перероблення - формоутворення заготовок методами лиття, прокатки, кування, штампування, волочіння, пресування з подальшою їх механічною обробкою. Дати майбутнім фахівцям поняття організації технологічних процесів будівельних підприємств, зварювальних, будівельно- зварювальних робіт.

Число виробництв і видів продукції неухильно зростає. Виклад всіх видів навіть провідних галузей промисловості й всіх видів продукції стає неможливим. Успіхи науки й техніки дозволяють у цей час установити загальні закономірності для більшості технологічних процесів, застосовуваних у промисловості. Взаємозв’язок найважливіших міжгалузевих процесів можна вивчати на порівняно невеликій кількості виробництв, що мають найбільше народногосподарське значення.

Наприклад, високотемпературні процеси виробництва металів, будівельних матеріалів, карбідів, фосфору, хлористого водню й т.д. засновані на однотипних хімічних реакціях і відбуваються в типових апаратурах - печах різної конструкції. Електрохімічні процеси застосовуються в металургії для виробництва багатьох металів: алюмінію, магнію, натрію, калію, літію й ін.), у хімічній промисловості - для виробництва лугів, хлорал органічних речовин, для електрохімічної обробки металів, нанесення покриттів з метою захисту від корозії в машинобудуванні й приладобудуванні.

Така однотипність формоутворення перетворює цей технологічний процес у типовий міжгалузевий процес, характерний для хімічної, металлообробної, харчової і інших галузей промисловості.

Вивчення типових міжгалузевих технологічних процесів, їхніх особливостей, закономірностей, загальних принципів оптимізації й відшукання нових, найбільш ефективних умов їх проведення складає предмет і зміст курсу основи технологии промисловості.

Слово «технологія» походить від двох грецьких слів: «технос» - мистецтво, ремесло, і «логос» - наука. Отже, дослівно технологія - наука про ремесла, наука про промисловість.

Технологією називають науку, що вивчає способи й процеси одержання й переробки продуктів природи в предмети споживання й засоби виробництва.

Розрізняють технологію механічну, хімічну й ін. Механічна технологія вивчає такі процеси переробки сировини й матеріалів у вироби, при яких змінюються фізичні, механічні властивості, але при яких склад і внутрішня будова вихідної речовини залишаються незмінними. Хімічна технологія заснована на хімічних перетвореннях, сутністю яких є глибокі якісні зміни внутрішньої будови і складу речовини.

Завдання курсу системи технологій промисловості складається у вивченні і виборі оптимальних видів технологічних процесів, сировини, енергії, палива, у визначенні ефективних напрямків науково-технічного прогресу в промисловості.

Сформувавшись у самостійну науку наприкінці XVIII в., технологія швидко виросла із прикладної у велику фундаментальну науку, що опирається у своєму розвитку на досягнення ряду природних і технічних наук. Величезний вплив на збагачення й удосконалювання технології як науки й різке підвищення її ролі в суспільному виробництві зробила сучасна науково-технічна революція

Кожне підприємство (копальня, фабрика та ін.) є складною виробничою системою, яка призначена для виготовлення певного виду продукції. Так, кар’єри призначені для добування піску, глини, бурого вугілля; копальні для добування кам’яного вугілля, солі, руди; фабрики для шиття одягу, заводи для виготовлення деталей, а потім з них машин тощо.

Отримання кожного виду продукції є результатом певного виробничого процесу.

Виробничим процесом називають сукупність дій пов’язаних з прогнозуванням, науково-технічними і конструкторськими розроб­леннями, проектуванням, транспортуванням і зберіганням сировини, виготовленням проміжної (напівпродукції) та готової продукції, її випробуванням, пакуванням, обліком та зберіганням, ремонтом обладнання тощо.

Виробничий процес складається з матеріального і енергетичного забезпечення, транспортних і складських операцій, ремонтних робіт і техніко-економічного управління виробництвом.

Технологічним процесом називають послідовний набір операцій, в ході кожної з яких із сировини отримують проміжну або готову продукцію з певними властивостями. У ході цих операцій змінюються форма, розміри і або властивості сировини. Внаслідок цих змін сировина перетворюється на напів- або готову продукцію. Технологічний процес формується під впливом об’єктивних факторів: соціального устрою суспільства, його економіки, відповідних сировинних ресурсів, наукового рівня і практичного досвіду керівників (менеджерів) та виконавців виробництва.

Економіка суверенної України посідає друге місце після Росії в господарстві колишнього Союзу. Народногосподарський комплекс України охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну на своїй території. На- родне господарство України - це багатоструктурна система. Розрізняють відтворювальну, територіальну і галузеву структури народногосподарського комплексу.

В основі відтворювальної структури лежить поділ народного господарства на групу А (виробництво засобів виробництва) і групу Б (виробництво предметів споживання).

В основі територіальної структури лежить територіальний поділ праці. Він проявляється у виробничій спеціалізації економічних районів, у розвитку в кожному з районів тих чи інших галузей виробництва. Головним тут є широке використання сприятливих природних і економічних умов кожного регіону, зосередження матеріальних засобів і трудових ресурсів на тих виробництвах, які в даному регіоні економічно ефективніші.

Галузева структура - це співвідношення питомої ваги різних галузей в загальному об'ємі виробленої за 1 рік продукції. Галузь - сукупність виробничих об'єднань (підприємств), науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій, що виготовляють продукцію, подібну за своїм призначенням, сировиною, застосовуванням в основному виробництві, подібних технологіях і відповідних кадрів. Галузі властиві своє особливе виробництво, організація та економіка.

Класифікація галузей народного господарства - це є їх систематизований перелік, що відображає структуру народного господарства. Вона допомагає стежити за становленням і розвитком нових галузей, підвищенням ролі про- гресивних. Дозволяє робити висновок про найбільш загальні і суттєві народногосподарські пропорції і на цій осно- ві встановлювати стійкі виробничі зв'язки в народному го- сподарстві, планувати оптимальну його структуру.

Народне господарство поділяється на сферу матеріального виробництва і невиробничу сферу.

До сфери матеріального виробництва належать такі комплексні галузі, як промисловість, будівництво, сільське господарство, лісове господарство, транспорт, зв'язок. Це галузі, які займаються створенням продукції, переміщенням вантажів, зберіганням продукції, заготівлею сировини тощо. Провідною серед цих комплексних галузей є промисловість. Вона об'єднує електроенергетику, паливну промисловість, металургійну, хімічну і нафтохімічну, машинобудівну і металообробну, легку, харчову, лісову, дерево- обробну, целюлозну, скляну, промисловість будівельних матеріалів та інші галузі. Ці комплексні галузі у свою чергу, поділяються на дрібніші.

Наприклад, машинобудівна промисловість включає важке машинобудування, середнє машинобудування, загальне машинобудування, виробництво точних машинобудівних механізмів, приладів та інструментів, виробництво металевих виробів і заготовок та ремонт машин і устаткування. А далі, наприклад, важке машинобудування включає такі галузі, як виробництво металургійного, гірничо- шахтного, підйомно-транспортного й енергетичного устаткування, середнє машинобудування включає автомобілебудування, тракторобудування, верстатобудування, авіа- ційну промисловість, виробництво машин легкої і харчової промисловості та ін.

Паливна промисловість, наприклад, складається з вугільної, газової, нафтової, сланцевої і торфової галузей. Далі йде іще дрібніший поділ. Так, вугільна промисловість включає такі виробництва - добування вугілля, збагачення, виготовлення вугільних брикетів.

Процес диференціації проходить і в інших галузях. У галузевій структурі постійно проходять зміни.

До невиробничої сфери належать такі галузі і види людської діяльності, які не створюють матеріальної бази, вони формують нормальні умови господарської діяльності. Це торгівля і громадське харчування, матеріально-технічне постачання і збут, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, охорона здоров'я, фізична культура, соцзабезпечення, освіта, культура, мистецтво, наука і наукове обслуговування, держстрах, кредитування, управління.

За принципом дії галузі поділяють на добувні та переробні.

Питання про технологічні уклади тісно пов’язане з теоріями «довгих хвиль», які супроводжували становлення і розвиток капіталістичного способу виробництва. Фундаментальний внесок у створення зазначених теорій зробив М.Д. Кондратьєв. Він стверджував, що науково-технічна революція розвивається хвилеподібно, і кожний цикл триває приблизно 45–60 років. Протягом останніх століть в історії технологічної еволюції змінили одна одну п’ять хвиль і склалося п’ять технологічних укладів.

Перша хвиля (1770–1830 рр.) сформувала уклад, який ґрунтується на нових технологіях у текстильній промисловості та використанні енергії води. Цей період відзначається широким застосуванням парових двигунів і розвитком машинобудування.

Друга хвиля (1830–1880 рр.) позначилася механізацією виробництва практично всіх видів продукції, створенням мережі залізниць та морських шляхів. Економічними символами цього періоду були вугілля і транспортна інфраструктура.

Третя хвиля (1880–1930 рр.) базувалася на використанні в промисловому виробництві електроенергії, розвитку важкого машинобудування та електротехнічної промисловості на основі сталевого прокату, нових відкриттях у галузі хімії, становленні хімічної промисловості. То був період нафтового буму в США, створення потужного воєнно-промислового комплексу в Європі, широкого впровадження радіозв’язку і телекомунікацій. Починає розвиватися виробництво автомобілів та літаків, кольорових металів, алюмінію, пластмас, товарів тривалого користування. З’являються величезні фірми, картелі та трести. Дрібні компанії поглинаються великими, відбувається концентрація банківського і фінансового капіталів.

Четверта хвиля (1930–1980 рр.) характеризується становленням укладу, який базується на подальшому розвитку енергетики із використанням нафти, нафтопродуктів та газу, а також засобів зв’язку, нових синтетичних матеріалів. Це ера масового виробництва автомобілів, тракторів, літаків, різноманітних видів озброєнь, товарів тривалого користування, будівництва швидкісних автомагістралей, аеропортів. З’являються та інтенсивно поширюються комп’ютери і програмні продукти для них. Атом спочатку використовується у воєнних, а згодом і в мирних цілях. На ринку панує олігопольна конкуренція, утворюються транснаціональні корпорації.

П’ята хвиля, що почалася в середині 80-х рр. ХХ ст., спирається на досягнення в галузі мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, генної інженерії, освоєння нових видів енергії, космічного простору, супутникового зв’язку тощо. Відбувається перехід від розрізнених фірм або навіть транснаціональних корпорацій до єдиної мережі компаній, що з’єднані електронними засобами зв’язку, тісно взаємодіють у галузях технології, контролю якості продукції, планування інвестицій.

Сьогодні все помітнішими стають ознаки наступних — шостого і сьомого — технологічних укладів. Шостий дає поштовх до нового етапу в розвитку медицини та біотехногогій, сьомий — до створення технологій «холодного термоядерного синтезу», що має докорінно змінити енергетичний потенціал земної цивілізації.

Розвиток кожного укладу сприяє сходженню цивілізації на новий, вищий рівень, що створює наступність в історичному процесі й значно збільшує економічні можливості суспільства. Істотно ускладнюючи економічні взаємозв’язки та посилюючи їхній нелінійний характер, технологічні уклади формують відповідну виробничу структуру, яка справляє визначальний вплив на процес матеріального виробництва і сферу послуг.

Сьогодні в Україні за таким показником, як випуск продукції, вищі технологічні уклади — 5-й та 6-й — становлять близько 4%, причому 6-й технологічний уклад, що визначає перспективи високотехнологічного розвитку країн у майбутньому, у нашій країні майже відсутній (менше 0,1%). Близько 58% виробленої продукції припадає на найнижчий, 3-й технологічний уклад (технології промисловості будівельних матеріалів, чорної металургії, суднобудування, оброблення металу, легкої, деревообробної, целюлозно-паперової промисловості) та 38% — на 4-й. За показником фінансування науково-технічних розробок склалася така ситуація: майже 70% коштів сьогодні поглинає 4-й і лише 23% — 5-й технологічний уклади. Інноваційні витрати розподіляються таким чином: 60% — 4-й технологічний уклад і 30% — 3-й (сумарно — 90%), а 5-й становить лише 8,6%. Стосовно інвестицій, які, власне, і визначають майбутнє на найближчі 10–15 років, маємо такі пропорції: 75% спрямовуються у 3-й технологічний уклад і лише 20% та 4,5% — у 4-й і 5-й технологічні уклади відповідно. У технологічній частині капітальних вкладень (технічне переозброєння та модернізація) 83% припадає на 3-й технологічний уклад і лише 10% — на 4-й.

Наведені дані свідчать про надзвичайно загрозливу картину, що спостерігається в економіці України, оскільки сьогодні закладається майбутня структура випуску продукції, де домінуватиме 3-й технологічний уклад.

Водночас, у країнах — світових лідерах технологічного прогресу нині розвиваються:

- галузі 6-го технологічного укладу — біотехнології, зокрема клітинна біологія; аерокосмічна промисловість; нанотехнології; нові матеріали; оптоелектроніка; системи штучного інтелекту; мікроелектроніка; фотоніка; мікросистемна механіка; інформаційні супермагістралі; програмне забезпечення і засоби імітації; молекулярна електроніка; системи управління персоналом;

- галузі 5-го технологічного укладу — фармацевтична, автомобільна, хімічна, інструментальна промисловість.

Сутність та необхідність промислової політики

Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що практично всі концепції промислової політики в різних країнах ґрунтують­ся на єдиних методологічних принципах, які обумовлені місцем промисловості в ринковій економіці.

Головна проблема сучасної економіки — це забезпечення економічного зростання, під яким розуміють не просто кількісне зростання валового внутрішнього продукту, але, передусім, збільшення кількості високоякісної продукції та послуг на душу населення. Завдання економічного зростання також полягає в тому, щоб забезпечити стійкий економічний розвиток за умов низької інфляції, високої зайнятості, рівноважного платіжного балансу, розв’язання соціальних та економічних проблем. Економічна політика включає в себе макроекономічне (грошове, цінове, валютне) регулювання, промислову, соціальну, аграрну, зовнішньоторговельну та інші сфери державного соціально-економічного регулювання.

У перші роки після проголошення незалежності України вважалося, що економічний розвиток відбуватиметься лише за рахунок саморегулюючої функції ринку, а державна економічна політика здійснювалася переважно в напрямках лібералізації економіки, приватизації та монетарної політики. Досвід економічних реформ в Україні та й в інших постсоціалістичних країнах переконливо продемонстрував, що вказаних заходів недостатньо для створення ринкової структури економіки. Потрібна цілеспрямована державна політика, яка б ставила за мету концентрацію та ефективне використання економічних ресурсів та спрямування їх на підйом і розвиток промисловості. Особливу роль така політика відіграє в проведенні структурної перебудови, у впровадженні у виробництво конкурентоспроможної продукції, нової техніки та технології, в розробці та реалізації великомасштабних загальнонаціональних програм.

Таким чином, промислова політика — це діяльність держави в межах її економічної політики, спрямована на зростання виробництва, розробку та впровадження науково-технічних досягнень, удосконалення структури виробництва, розвиток експорту готової продукції, ефективне розв’язання соціальних проблем.

Усі концепції державної промислової політики в різних країнах базуються на єдиних методологічних принципах:

1. Перелив капіталу в галузі, які мають потенційні можливості в недалекому майбутньому досягти високої конкурентоспроможності й швидко вийти на світові ринки.

2. Реструктуризація, санація та надання допомоги галузям, які зазнають труднощів.

3. Прискорення розвитку галузей, які здатні стати провідниками технічного й, особливо, технологічного прогресу.

4. Запровадження індикативного планування з метою усунення ресурсного дефіциту та інфляційного впливу на економіку збиткових та низькоефективних виробництв.

5. Боротьба з монополіями та недобросовісною конкуренцією.

6. Створення державного інвестиційного банку та позабюджет­них і приватних інвестиційних фондів, які повинні фінансувати безпосередніх виробників промислової продукції на пільгових умовах та при жорсткому контролі за використанням кредитів.

7. Заохочення та цільове спрямування іноземних інвестицій і гнучка зовнішньоторговельна політика.

Промисловість слід розглядати як відносно замкнену економіч­ну підсистему ринкової економіки, яка, з одного боку, є виробником промислових товарів і здатна забезпечити власний розширений розвиток, а з іншого — є частиною національної та світової економіки й тісно пов’язана з усіма видами ринків. Безпосередній вплив на розвиток промисловості здійснює держава (рис. 1.1).

Спрямованість промислової політики, фор­ми та методи її реалізації обумовлюються системою цілей та пріоритетів, яку визначає перед державою суспільство. Така система є результатом поєднання економічних інтересів верств суспільства. Інтереси власників засобів виробництва, які у виробництві функціонують як капітал, полягають у зростанні капіталу та одержанні від нього прибутку. Інтереси найманих працівників спрямовані на максимізацію поточних доходів.

Рисунок 1.1 - Промисловість у системі ринкової економіки

У сфері промислового виробництва власники та працівники є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники або споживачі. Не задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечувати власні інтереси.

Напрямки реалізації промислової політики

Результативність державної промислової політики залежить від того, наскільки повно охоплюються основні процеси ринкової трансформації промисловості. Співвідношення основних напрямків реалізації промислової політики безпосередньо залежить від стану промисловості.

Напрямки реалізації промислової політики, які відповідають цілям сучасного етапу реформування промисловості, наведені на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Напрямки реалізації промислової політики

Дослідження розвитку промисловості індустріально розвинутих країн дають змогу сформувати дві основні концепції промислової політики:

перша — засновується на виділенні в структурі промисловості пріоритетних галузей, виробництв, великих проек­тів, розвиток (реалізація) яких забезпечує зростання промислового виробництва в інших галузях;

друга — ґрунтується на створенні сприятливих умов для активізації інноваційної діяльності, результати якої дають поштовх для розвитку виробництва у відповідних галузях. Обидві концепції не є альтернативними і мають позитивні приклади реалізації у світі. Тому в процесі їх реалізації в Україні, можна говорити лише про ступінь переважання тієї чи іншої концепції в певні періоди. Надання переваги концеп­ції «пріоритетних галузей» або «інноваційного розвитку» дозволяє державі здійснювати оперативне маневрування у рамках стратегії розвитку промисловості.

Промислова політика має чотири типи стратегії.

Перший тип — це стратегія «копіювання». Вона полягає в засвоєнні у промисловому виробництві конкурентоспроможної продукції, яка вже виготовляється в розвинутих країнах. Згідно з даною стратегією, головний наголос робиться на закупівлі сучасних технологій і зразків промислової продукції та виготовленні такої продукції за ліцензіями або на розробці аналогічних вітчиз­няних зразків. Ціна цієї продукції може бути меншою в Україні, головним чином за рахунок дешевої робочої сили, сприятливих умов, наявного виробничого потенціалу, а також прийняття відповідного пільгового оподаткування.

Другий тип — це стратегія «провідних технологій». Її сутність полягає у використанні власних досягнень у науково-технічному прогресі для створення нових товарів і технологій, які дозволяють охопити новий сегмент ринку.

Третій тип — це стратегія використання природних ресурсів. Цю стратегію використовують у разі наявних багатих родовищ корисних копалин. Сутність даної стратегії полягає в експорті природних ресурсів. Близьким до такої стратегії є експорт продук­ції неглибокого ступеня переробки.

Четвертий тип — це стратегія «прориву» в науково-техніч­ному прогресі, яка полягає в створенні принципово нових видів продукції та їх швидкому освоєнні у виробництві. Така стратегія має селективний характер і передбачає пріоритетний розвиток окремих напрямків наукових і технологічних досліджень.

Структура промисловості постійно змінюється. Такі зміни структури промисловості, які адекватні вимогам ринку, забезпечують позитивний структурний ефект і сприяють розвитку промисловості.

З цією метою держава застосовує заходи, спрямовані на регулювання структурних зрушень у промисловості. У межах активної структур­ної політики здійснюються заходи: стимулювання переливу капіталу в пріоритетні галузі та його концентрації на капіталомістких напрямках структурної перебудови; стимулювання розвитку виробництв, що прискорюють впровадження досягнень НТП; захист та надання фінансової допомоги підприємствам, які потребують реконструкції та згортання виробництва у депресуючих галузях тощо.

Важливими напрямами реалізації промислової політики є:

розвиток конкуренції та обмеження монополізму. Для того щоб протистояти негативним тенденціям монопольного виробництва, насамперед державного, вживаються заходи, спрямовані не на ліквідацію монополій, а на обмеження монопольних позицій на ринку шляхом усунення штучних бар’є­рів та розвитку конкуренції.

податкове регулювання розвитку промисловості ґрунтується на регулюючій функції податків і виступає як засіб створення сприятливих умов розвитку промисловості як у цілому, так і окремих її галузей та виробництв.

грошово-кредитного регулювання розвитку - створення умов неінфляційного розвитку економіки. Основними методами такого регулювання є диференціація та зміни облікових ставок, регулювання обсягів рефінансування, зміна норм обов’язкових резервів, створення спеціалізованих банків, що кредитують промисловість.

амортизаційна політика. Суть її в застосуванні гнучкої системи нарахування амортизації, яка дає змогу підприємствам самостійно обирати методи нарахування амортизації та вільно переходити з прискореного методу на рівномірний і регресивний.

державна інвестиційна політика, спрямована на створення високотехнологічних промислових підприємств, модернізацію та реконструкцію діючих виробництв. Активізація інвестиційного процесу в промисловості безпосередньо пов’язана з реалізацією науково-технічної та інноваційної політики. Серед напрямків промислової політики державна підтримка науки та інновацій посідає особливе місце.

контроль і регулювання ціноутворення на промислові товари. Втручання держави в процеси ціноутворення передбачає насамперед спостереження за рівнем цін. Одним із завдань цінової політики в промисловості є регулювання цін на продукцію підприємств-монополістів. У цьому випадку держава може мати на меті обмеження цін на товари, що виготовляються підприємствами-монополістами, або обмежувати виробництво деяких товарів.

У комплексі напрямків реалізації промислової політики важливе місце відводиться інтеграції промисловості України у світове господарство. Інтеграційні процеси насамперед вимагають докорінної реформи зовнішньої торгівлі в напрямку її лібералізації. Головна проблема тут у тому, що лібералізація має поєднуватися з протекціонізмом відносно пріоритетних галузей національної промисловості.

Економічна наука розрізняє два взаємозв’язані типи розвитку промисловості: екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний розвиток передбачає зростання обсягів виробництва за рахунок збільшення кількості використаних факторів виробництва.

Екстенсивному розвитку відповідає тільки та умова, коли темп зростання обсягів виробництва дорівнює або є меншим від темпів зростання кількості використаних ресурсів (рис. 1.3).

Рисунок 1.3 – Рух промисловості при екстенсивному розвитку

Інтенсивний розвиток передбачає зростання обсягів вироб-
ництва різних товарів та послуг на основі повнішого та ефективнішого використання факторів виробництва. Такий розвиток, як правило, відбувається за рахунок удосконалення техніки, технології та організації виробництва.

Інтенсивний та екстенсивний типи розвитку завжди спостерігаються у взаємному сполученні. Тому в кожен момент розвитку промисловості можна говорити лише про ступінь переважання одного з них.

Поняття типу розвитку промисловості — екстенсивне та інтен­сивне — пов’язано зі швидкістю господарського обігу факторів виробництва.

Це можна пояснити за допомогою графіка кривої виробничих можливостей (рис. 1.4). На цьому графіку введемо такі позначення:

А — Б — В— крива виробничих можливостей; точка Г характеризує стан промисловості; вектор показує напрямок розвитку промисловості; Г_V — швидкість руху промисловості.

Рисунок 1.4 – Рух промисловості при інтенсивному розвитку

При інтенсивному розвитку промисловості збільшення обсягів виробництва має випереджати збільшення витрат та кількості використаних чинників виробництва. В цьому разі межа дії закону підвищення витрат значно відсувається за рахунок того, що інтенсивний розвиток відбувається за умов повнішого та ефектив­нішого використання чинників виробництва, яке позначається на графіку виробничих можливостей переміщенням кривої виробничих можливостей праворуч.

Вектор Б показує напрямок переміщення кривої виробничих можливостей при інтенсивному розвитку; Б_V — швидкість руху кривої виробничих можливостей.

Поняття інтенсифікації має два аспекти значень. Інтенсифікація у вузькому значенні — це передусім раціональна організація основних і допоміжних виробничих процесів, яка забезпечує мак­симально ощадливе використання незмінної кількості чинників виробництва при незмінних техніці й технології. Прикладами такої інтенсифікації може бути інтенсифікація праці, інтенсифікація роботи обладнання та транспортних засобів і т. ін.

Інтенсивний розвиток у широкому значенні охоплює технічне і технологічне оновлення виробничого апарата та прискорення відтворювальних процесів на основі впровадження досягнень науково-технічного прогресу (НТП). НТП має поєднуватися з удосконаленням організації виробництва, підвищенням кваліфікації працівників, режимом економії та збереженням природного середовища. Інтенсивний розвиток приводить до значного зниження витрат на одиницю виробленої продукції внаслідок повнішого та ефективнішого використання чинників виробництва.

Різноманітність напрямків та форм розвитку промисловості може бути зображено на схемі (рисунок 1.5).

Рисунок 1.5 – Закономірності розвитку промисловості

В історичному аспекті ці напрямки та форми можуть чергуватися як переважні залежно від умов розвитку промисловості та домінуючих напрямків науково-технічного прогресу.

ЛЕКЦІЯ 2

Технологія та виробничий процес

Анотація

Сутність та види технологій. Сутність та класифікація виробничих процесів. Організація виробничого процесу. Поняття технологічного процесу, принципи організації. Поняття виробничого процесу, його відмінності від технологічного. Класифікація технологічних процесів. Шляхи та закономірності розвитку технологічних процесів. Техніко-економічні показники технологічних процесів.

Економічна оцінка технологій. Система показників ефективності технологій та їх вплив на загальні економічні показники виробництва. Основні методи економічної оцінки технологій. Поняття про системи. Технологічні системи. Структура систем, їх класифікація, властивості та техніко-економічний рівень. Закономірності розвитку технологічних систем. Системи технологій підприємств, галузей та міжгалузевих комплексів.

План лекції

1. Сутність та види технологій

2. Сутність та класифікація виробничих процесів

3. Організація виробничого процесу

Основне завдання будь-якої виробничої системи полягає в тому, щоб сприйняти «на вході» всі вкладення — затрати (чинники виробництва), перетворити їх і «на виході» видати результат — готову продукцію. Така трансформація визначається як виробництво, мета якого надати сукупності ресурсів нових властивостей, що здатні задовольнити виникаючі потреби. Для отримання корисного результату (продукції, послуг) необхідно перетворити вкладення-затрати «на вході» у виробничу систему, виконавши низку дій за певними правилами, які визначає технологія. Технологія – це наука про способи і процеси отримання та перероблення продуктів природи, сировини, матеріалів у предмети споживання і засоби виробництва. Сучасний рівень виробництва та кон’юнк­тури ринку вкладають новий зміст у поняття «технологія», розглядаючи її як науку про найбільш економічні способи і процеси виробництва сировини, матеріалів та виробів.

Процес — це серія операцій (видів діяльності), які здійснюються над початковими матеріалами (вхід процесу), збільшують його цінність і приводять до певного результату (виходу процесу).Цінність початкового матеріалу збільшується за рахунок застосування кваліфікованої праці та знань.

За характером якісних змін сировини і матеріалів технології поділяються на фізичні, механічні та хімічні.

Фізична і механічна технології розглядаються як процес перероблення сировини і матеріалів зі зміною розмірів, форми, фізичних і механічних властивостей, але, як правило, без зміни внутрішньої побудови та складу речовини (наприклад, виготовлення металевих чи дерев’яних деталей методом обробки різанням).

Хімічна технологія характеризується змінами не тільки фізичних властивостей, а й агрегатного стану, хімічного складу та внутрішньої побудови речовини (наприклад, унаслідок коксування вугілля отримують бензол, нафталін, водень, метан, етилен та інші продукти; з газу метану отримують водень, етилен, метиловий спирт та інші продукти).

Практичне використання будь-якої технології відбувається через формалізовану доцільну сукупність дій, спрямованих на зміну форми, розмірів, стану, структури, місцерозташування предмета праці, яка являє собою технологічний процес.

Технологічний процес — це сукупність операцій з добування, перероблення сировини і матеріалів у напівфабрикати та виготовлення готової продукції. Кожен технологічний процес може бути розчленований на певну кількість типових технологічних ланцюгів або операцій і поданий як технологічна схема.

У технологічній схемі спосіб виробництва (виготовлення) відображається шляхом послідовного опису операцій, що протікають у відповідних апаратах, машинах або іншому устаткуванні. Умовний розподіл процесів на фізичні, механічні та хімічні сприяє їх типізації та полегшує вибір найефективнішого способу перероблення сировини, обробки матеріалів, складання вузлів та виробів.

За джерелом необхідної енергії технологічні процеси бувають пасивні та активні. Перші здійснюються як природні процеси (наприклад, сушіння в звичайних умовах). Активні технологічні процеси є наслідком або безпосереднього впливу людини на предмет праці, або впливів засобів праці, що приводяться в дію енергією, раціонально перетвореною людиною.

За ступенем безперервності впливу на предмет праці технологічні процеси розподіляються на дискретні (переривчасті або періодичні), неперервні та комбіновані (рис. 2.1).

Дискретний технологічний процес характеризується чергуванням робочих і допоміжних ходів із чітким розмежуванням їх за часом реалізації. Наприклад, металообробка здійснюється в такій послідовності: установлення заготовки в патрон верстата (допоміжний хід), підведення різального інструмента (допоміжний хід), оброблення заготовки ріжучим інструментом (робочий хід), контроль (допоміжний хід), зняття деталі з верстата (допоміжний хід), установлення в патрон верстата нової заготовки і т. д.

Рис. 2.1. Види технологічних процесів за ступенем безперервності впливу на предмет праці

Недоліком дискретних технологічних процесів є великі затрати праці (робочого часу) при виконанні допоміжних ходів, оскільки простоює основне технологічне устаткування і не випускається продукція. Дискретні технологічні процеси характерні для машинобудування, будівництва, приладобудування та ін.

Особливість неперервних процесів полягає в тому, що їм не властиве чітко виражене чергування (у часі здійснення) робочого і допоміжного ходів. У них завжди можна виділити групу допоміжних ходів, які здійснюються одночасно з робочими, і групу допоміжних ходів, що періодично повторюються, залежно від результатів робочого ходу. Такі процеси притаманні хімічній промисловості, виробництвам термохімічної обробки машинобудівних та приладобудівних підприємств.

Для металургії, енергетики та інших виробництв характерні комбіновані процеси, у яких спостерігається сполучення ознак безперервних і дискретних процесів (наприклад, доменне вироблення чавуну).

За способом впливу на предмет праці та видом устаткування, що застосовується, розрізняють механічні та апаратурні технологічні процеси. Механічні процеси здійснюються вручну або за допомогою машин (верстатів, складальних автоматів тощо), коли предмет праці зазнає механічних впливів, тобто змінюються його форма, розміри, положення. Механічні процеси переважають у машинобудуванні.

Під час апаратурних процесів змінюються фізико-хімічні властивості предметів праці під впливом хімічних реакцій, теплової енергії, різноманітних випромінювань, біологічних об’єктів. Апа­ратурні процеси протікають в апаратах різних конструктивних форм — печах, камерах, ваннах, посудинах і т. ін. Унаслідок апаратурнихтехнологічних процесів одержують продукт, якій відрізняється від сировини за хімічним складом або агрегатним станом. Апаратурні процеси можна спостерігати в хімічній, нафтопереробній, металургійній промисловості, а також у виробництві електричної і теплової енергії.

За кратністю обробки сировини технологічні процеси підрозділяються на процеси з відкритою (розімкнутою) схемою, де сировина підлягає одноразовій обробці (наприклад, конверторний спосіб виплавки сталі) і процеси з циркуляційною (замкнутою) схемою, де сировина неодноразово повертається в початкову стадію для повторної обробки (наприклад, обертове водопостачання, коли вода циркулює в системі після очищення).

Процеси з замкнутою схемою є найбільш досконалими, економічними й екологічно чистими, нешкідливими, хоча вирізняються складністю і витратами на їх упровадження.

Будь-який технологічний процес можна розглядати як систему (рис. 2.2), яка має входи (склад сировини, її кількість, температура тощо) і виходи (деталі, вузли, готова продукція, їх кількість, якість та інші параметри).

Рис. 2.2. Схема технологічного процесу як системи

За рухом сировини і теплових потоків технологічні процеси є паралельнотечійними, протитечійними (зустрічними), перехресними.

Паралельнотечійні процеси - сировина і теплові потоки рухаються в одному напрямі. Це може мати місце при висушуванні матеріалів, теплообмінні та ін.

Протитечійні процеси - сировина і теплові потоки рухаються назустріч один одному. При такому русі швид- кість реакцій більша. Реагуючі речовини повніше взаємодіють. Металургія чавуну, одержання кислот, мінеральних добрив - приклади протитечійних процесів.

Перехресні процеси - це коли сировина і теплові пото- ки рухаються один до одного під кутом. Такі процеси широко використовуються (виробництво сірчистого газу, мідного концентрату, випалювання вапняку тощо).

За перегінним етапом технологічні процеси поділяють на гомогенні і гетерогенні.

І'омогенними називають процеси, коли реагуючі речовини перебувають в одному агрегатному стані. Їх ще називають однорідними. Прикладом такого процесу є синтез аміаку, горіння у суміші з киснем та ін.

Гетерогенними (неоднорідними) є такі процеси, коли реагуючі речовини перебувають у різних агрегатних ста- нах: газ-рідина; газ - тверда речовина; газ - рідина - тверда речовина. Наприклад, горіння коксу, випалювання сірчаного колчедану, одержання кислоти та ін.

За тепловим ефектом технологічні процеси є екзотермічними та ендотермічними.

Екзотермічні процеси - такі процеси, при яких виділяється теплота. Наприклад, горіння палива, реакції окислення, відновлення та ін. Теплота, що виділяється під час екзотермічних реакцій, може бути використана для під- тримування режимів роботи, і це сприяє зменшенню втрат палива (металургія сталі), її можна використати для побутових потреб. А іноді при екзотермічних реакціях печі, апарати потрібно охолоджувати. Це потребує зайвих затрат.

Ендотермічні процеси - це процеси, що проходять з поглинанням теплоти (нагрівання води та її перетворення в пару, деякі реакції відновлення окислення, випалювання вапняку та ін.). У багатьох технологічних процесах мають місце і екзотермічні, і ендотермічні реакції. Це сприяє створенню оптимального температурного режиму в апаратах (печах).

За умовами впливу на процес є високотемпературні, низькотемпературні, каталітичні, вакуумні, електрофізичні та інші процеси.

Технологічний процес об’єднує низку стадій (ступенів), від швидкості яких залежить швидкість здійснення всього процесу. У свою чергу, стадії розчленовуються на операції. Технологічна операція — це завершена частина технологічного процесу, яка виконується на одному робочому місці та характеризується постійністю предмета праці, знаряддя праці і особливостей впливу на предмет праці.

Будь-який технологічний процес можна розглядати як частину складнішого процесу і сукупність менш складних процесів. Тому технологічна операція може бути елементарним процесом, якому ще притаманні характерні ознаки технологічного процессу.

З технологічного погляду елементами операції є: установлення, технологічний перехід, допоміжний перехід, робочий хід, допоміжний хід, позиція.

Установлення — частина технологічної операції, незмінним елементом якої є закріплення оброблюваної заготовки або складальної одиниці.

Технологічний перехід — закінчена частина технологічної операції, що характеризується постійністю інструмента, який застосовується, та поверхонь, що створюються обробкою або з’єднан­ням під час складання.

Допоміжний перехід — закінчена частина технологічної операції, яка складається з дій людини та (або) устаткування, що не супроводжуються обробкою, але необхідні для виконання технологічного переходу (установлення і зняття оброблюваної деталі, зміна інструмента тощо).

Робочий хід — закінчена частина технологічного переходу, яка складається з однократного переміщення інструмента відносно заготовки і яка супроводжується зміною форми, розмірів, чистоти поверхонь або властивостей заготовки.

Допоміжний хід — закінчена частина технологічного переходу, яка складається з однократного переміщення інструмента щодо заготовки, але не супроводжується зміною форми, розмірів, шорсткості поверхні або властивостей заготовки, проте необхідна для виконання робочого ходу (підведення інструмента до заготовки; відведення інструмента).

Позиція — фіксоване положення, яке надається незмінно закріпленій заготовці, що обробляється, або складальній одиниці разом з пристосуванням відносно інструмента або нерухомої частини устаткування для виконання певної частини операції.

Робочий хід — це головна частина технологічного процесу. Решта його частин стосовно робочого ходу є допоміжними.

Розчленовування технологічного процесу дає змогу виявити елементи операцій, що протікають найповільніше, оцінити шляхи і вартість їх прискорення, проаналізувати особливості затрат праці і можливі варіанти економії.

Вибір найбільш економічних і раціональних операцій — один із шляхів підвищення ефективності виробництва. Такий вибір здійснюється на підставі вивчення основних параметрів, що характеризують технологічний процес. Їх можна об’єднати в три групи.

Перша група параметрів характеризує особливості конкретних технологічних процесів (тиск, температура, склад сировини тощо), технічні характеристики устаткування, схеми компонування устаткування та ін. Ці параметри вможливлюють виділення конкретного технологічного процесу з низки однотипних, але не дають змоги простежити його розвиток під дією різноманітних чинників.

Друга група параметрів характеризує низку однотипних технологічних процесів. Серед них — енергоємність, фондомісткість, затрати різноманітних видів матеріальних ресурсів на одиницю продукції і металомісткість, параметри продуктивності та ін. Використовуючи параметри даної групи, можна порівнювати різноманітні набори однотипних технологічних процесів між собою, але неможливо виявити закономірності розвитку всієї низки однотипних технологічних процесів.

Для виявлення закономірностей розвитку технологічних процесів у загальному вигляді, що необхідно для вивчення динаміки розвитку виробничих систем і техніко-технологічного розвитку в цілому, використовуються параметри третьої групи, які мають найбільше спільного — це жива і минула праця, що витрачається під час технологічного процесу.

Будь-який технологічний процес удосконалюється шляхом підвищення ефективності використання минулої праці і зниження затрат живої праці. Для характеристики технологічного процесу необхідно знати співвідношення живої і матеріалізованої праці в даному процесі. Доцільність цих параметрів пояснюється і тим, що вони пов’язані з такою основною характеристикою, як продуктивність праці.

Сутність виробничого процесу. Технологічний процес становить основу будь-якого виробничого процесу, є найважливішою його частиною, яка пов’язана з переробленням сировини, обробкою матеріалів і перетворенням їх у готову продукцію.

Виробничий процес — це сполучення предметів, знарядь праці та живої праці в просторі і часі, що функціонують для задоволення потреб виробництва.

Виробничий процес пов’язаний з відтворенням матеріальних благ і виробничих відносин. Матеріальні блага відтворюються через сукупність взаємопов’язаних процесів праці і природних процесів, унаслідок яких вхідні сировина, матеріали і напівфабрикати перетворюються за певною технологією в готову продукції необхідного виду.

Визначальним у виробничому процесі є процес праці — цілеспрямована діяльність людини, яка за допомогою засобів праці (устаткування, інструменту, оснащення) видозмінює предмети праці (вхідну сировину, матеріали, напівфабрикати), перетворюючи їх у готову продукцію.

Природні процеси здійснюються без посередньої участі людини під впливом сил природи (охолодження, сушіння тощо), але можуть бути інтенсифіковані за допомогою штучних умов, створених спеціальними пристроями (наприклад, камери сушіння).

Основними елементами, що визначають процес праці і, відповідно, виробничий процес, є доцільна діяльність (або сама праця), предмети праці і засоби праці. Доцільна діяльність (або сама праця) здійснюється людиною, яка витрачає нервово-м’язову енергію для виконання різних механічних рухів, спостереження і контролю за впливом знарядь праці на предмети праці. Предмети праці визначаються конструкцією продукції, що випускається виробничою системою.

Основною продукцією на виробничому підприємстві є виріб — будь-який предмет праці або набір предметів праці, які підлягають виготовленню. Залежно від призначення розрізняють вироби основного і допоміжного виробництва. До виробів основного виробництва належать ті, що призначені до реалізації. Вироби, які виготовляються для власних потреб підприємства (спеціальний інструмент, оснащення), відносять до виробів допоміжного виробництва.

Усі вироби класифікуються за певними ознаками за такими видами: деталі, складальні одиниці, комплекси, комплекти, специфіковані та неспецифіковані.

Деталь — предмет, який не може бути розділений на частини без його руйнації. Деталь може складатися з кількох частин (предметів), приведених у постійний неподільний стан яким-небудь способом (наприклад, зварюванням).

Складальна одиниця (вузол) — рознімне або нерознімне сполучення кількох деталей.

Комплекси і комплекти можуть складатися зі сполучених між собою складальних одиниць і деталей.

До неспецифікованих належать вироби, які не мають складових частин (деталей).

Якщо виріб має дві і більше складових, то вважається специфікованим (складальні одиниці, комплекси, комплекти).

Вироби характеризуються якісними і кількісними параметрами, які наведені нижче.

1. Конструктивна складність. Залежить від кількості деталей і складальних одиниць у виробі, їх кількість може коливатися від кількох штук (прості вироби) до десятків тисяч (складні вироби).

2. Розміри і маса. Розміри можуть коливатися в межах від
кількох міліметрів (або навіть менше) до десятків (навіть сотень) метрів (наприклад, морські судна). Маса виробу залежить від розмірів і відповідно може змінюватися від грамів (міліграмів) до десятків (і тисяч) тонн. Виходячи з цих параметрів, усі вироби поділяють на дрібні, середні і великі залежно від галузі машинобудування (виду продукції).

3. Види, марки і типорозміри матеріалів, що застосовуються. Їх кількість досягає десятків (навіть сотень) тисяч.

4. Трудомісткість обробки деталей і складання виробу в цілому може коливатися в межах від часток нормохвилини до кількох тисяч нормогодин. За цією ознакою розрізняють нетрудомісткі (малотрудомісткі) і трудомісткі вироби.

5. Ступінь точності обробки деталей і складання вузлів та виробів. У зв’язку з цим вироби підрозділяють на високоточні, точні і низькоточні.

6. Питома вага стандартних, нормалізованих і уніфікованих деталей та складальних одиниць.

7. Кількість виробів, що виготовляються. Може коливатися від одиниць до мільйонів на рік.

Характеристики виробів багато в чому визначають організацію виробничого процесу в просторі і в часі. Наприклад, конструктивна складність виробів істотно впливає на кількість обробних і складальних цехів або дільниць і співвідношення між ними.

Чим складніший виріб, тим більша частка в трудомісткості припадає на складальні роботи, а на виробничих площах та в структурі підприємства — на складальні дільниці і цехи. Розмір, маса і кількість виробів впливають на організацію їх складання, на створення того або іншого виду потокового виробництва, організацію транспортування деталей, складальних одиниць і виробів на робочі місця, дільниці і цехи, багато в чому визначають вид руху по робочих місцях (операціях) і тривалість виробничого циклу.

Для великих і важких виробів застосовують нерухомі потокові лінії з періодичним рухом конвеєрів, які оснащені піднімальними кранами і спеціальними транспортними засобами. Переміщення виробів по операціях організується в основному за паралельним принципом. Тривалість виробничого циклу виготовлення таких виробів велика, вона вимірюється іноді роками. У деяких випадках у механічних цехах організуються дільниці великих, дрібних і середніх деталей.

На сполучення заготівельних і обробних дільниць або цехів впливають види і марки матеріалів, що обробляються. У разі великої кількості заготовок з литва і поковок стає необхідним створення ливарних цехів (чавуноливарних, сталеливарних, кольорового литва тощо), ковальських і пресових (гарячого і холодного пресування) цехів. При виготовленні багатьох заготовок з прокат­ного матеріалу створюються заготівельні дільниці або цехи. Для механічного оброблення деталей з кольорових металів організуються окремі дільниці.

Ступінь точності і чистоти обробки та складання впливає на склад устаткування, дільниць та їх розташування. З метою оброб­лення особливо точних деталей і складання вузлів та виробів, що потребують створення особливих санітарно-гігієнічних умов, організуються окремі дільниці.

Склад устаткування дільниць і цехів також залежить від питомої ваги стандартних, нормалізованих і уніфікованих деталей та складальних одиниць. Виготовлення стандартних і нормалізованих деталей, як правило, ведеться на спеціальних дільницях або в спеціальних цехах. З цією метою організується потоково-масове виробництво.

Кількість виробів і трудомісткість їх виготовлення впливають на склад і кількість устаткування цехів і дільниць, їх розташування, можливість організації потокового виробництва, тривалість виробничого циклу, розмір незавершеного виробництва, собівартість та інші економічні показники роботи підприємства.

До покупних комплектуючих виробів належать вироби, що їх не виготовляють на даному підприємстві, а одержують готовими ззовні.

На кожному машинобудівному заводі зазвичай одночасно виготовляється кілька виробів, різноманітних за конструкцією та розмірами. Перелік усіх видів виробів, що випускаються заводом, називається номенклатурою.

До засобів праці зараховують знаряддя виробництва, землю, будинки і споруди, транспортні засоби. Серед засобів праці визначальну роль відіграє устаткування, особливо робочі машини.

На кожну одиницю устаткування підприємством-виготовлю­вачем складається паспорт, у якому вказуються дата виготовлення устаткування і повний перелік його технічних характеристик (швидкість обробки, потужність двигунів, правила обслуговування й експлуатації тощо).

Елементи процесу праці (праця визначеної кваліфікації, знаряддя і предмети праці) і часткові виробничі процеси (виготовлення окремих вузлів готового продукту або виконання певної стадії процесу виготовлення продукції) поєднуються за якісними і кількісними ознаками в кількох напрямах. Розрізняють поелементний (функціональний), просторовий і тимчасовий види організації виробництва.

Поелементна організація виробництва пов’язана з упорядкуванням техніки, технології, предметів праці, знарядь і самої праці в єдиний процес виробництва. Вона передбачає впровадження найпродуктивніших машин і устаткування, що забезпечують високий рівень механізації й автоматизації виробничого процесу; використання високоякісних і ефективних матеріалів; удосконалювання конструкцій і моделей виробів, що випускаються; інтенсифікацію і впровадження прогресивніших технологічних режимів.

Основні завдання поелементної організації виробництва полягають у правильному і раціональному доборі устаткування, інструментів, матеріалів, заготовок і кваліфікованого складу кадрів, щоб забезпечити повне їх використання в процесі виробництва. Проблема взаємної відповідності елементів процесу виробництва особливо актуальна в складних високомеханізованих і автоматизованих процесах при динамічній номенклатурі виробництва. Сполучення часткових виробничих процесів забезпечує просторова і часова організація виробництва.

Класифікація виробничих процесів. Виробничий процес об’єд­нує множину часткових процесів, що спрямовані на виготовлення готового продукту, які можна класифікувати за певними ознаками:

1. Залежно від ролі в загальному процесі виготовлення готової продукції розрізняють основні, допоміжні та обслуговуючі виробничі процеси(рис. 2.3).

Основні процеси спрямовані на зміну основних предметів праці і надання їм властивостей готових продуктів. У цьому випадку частковий виробничий процес пов’язаний або з реалізацією якоїсь стадії обробки предмета праці, або з виготовленням деталі готового виробу. Залежно від стадії (фази) виготовлення готового виробу основні виробничі процеси поділяють на:

· заготівельні, які здійснюються на стадії створення поковок, отливок, заготовок (наприклад, на машинобудівному заводі вони охоплюють розкрій та порізку матеріалу, ливарні, ковальські і пресові операції; на швейній фабриці — декатирування і розкрій тканини; на хімічному комбінаті — очищення сировини, доведен­ня її до потрібної концентрації). Продукція заготівельних процесів використовується в різних обробних підрозділах;

Рисунок 2.3 – Структура виробничих процесів

· обробні, що відбуваються на стадії перетворення заготовки або матеріалу в готові деталі шляхом механічної, термічної обробки, а також обробки з застосуванням електричних, фізико-хіміч­них та інших методів (наприклад, у машинобудуванні обробка здійснюється металообробними дільницями і цехами; у швейній промисловості — пошивними; у металургії — доменними, прокатними цехами; у хімічному виробництві — за допомогою крекінгу, електролізу та ін.);

· складальні, якіхарактеризують стадію отримання складальних одиниць або готових виробів та процесів регулювання, доведення, обкатки (наприклад, у машинобудуванні — це складання і фарбування; у текстильній промисловості — фарбувально-оздоб­лювальні роботи; у швейній — оздоблення і т. д.).

Допоміжні процеси створюють умови для нормального перебігу основного процесу виробництва. Допоміжні процесиспрямовані навиготовлення або відтворення виробів, що використовуються в основному процесі, але не входять до складу готового продукту (наприклад, виробництво і передавання енергії, пари, стиснутого повітря для свого виробництва; виготовлення і ремонт інструменту, оснащення для власних потреб; виробництво запасних частин для власного устаткування і його ремонт тощо).

Структура і складність допоміжних процесів залежать від особливостей основних процесів та складу матеріально-технічної бази підприємства. Збільшення номенклатури, різноманітність і ускладнення готового продукту, підвищення технічної оснащеності виробництва викликають необхідність розширення складу допоміжних процесів: виготовлення моделей і спеціальних пристосувань, розвитку енергетичного господарства, збільшення обсягу робіт ремонтного цеху. Деякі допоміжні процеси (наприклад, виготовлення технологічного оснащення) також можуть складатися з заготівельної, обробної та складальної стадій.

Обслуговуючі процеси спрямовані тільки на забезпечення належного здійснення основних і допоміжних процесів на своєму підприємстві. Вони призначені для переміщення (транспортні процеси), збереження в чеканні наступної обробки (складування), контролю (контрольні операції), забезпечення матеріально-тех­нічними та енергетичними ресурсами і т. ін.

Основними тенденціями організації обслуговуючих процесів є максимальне суміщення з основними процесами і підвищення рівня їх механізації та автоматизації. Такий підхід уможливлює автоматичний контроль процесу основної обробки, безперервне переміщення предметів праці за технологічним процесом, автомати­зоване подавання предметів праці до робочих місць і т. д.

Управлінські процеси переплітаються з виробничими, вони пов’язані з розробленням і ухваленням рішення, регулюванням і координацією виробництва, контролем за точністю реалізації програми, аналізом та обліком проведеної роботи. Тому деякі фахівці зараховують управлінські процеси до специфічних виробничих процесів. Така думка зумовлена тим, що сучасні знаряддя праці оснащені керуючо-контрольними механізмами, які органічно інтегруються з робочими, рухомими і передатними механізмами (наприклад, автоматизовані потокові лінії, верстати з числовим програмним управлінням, автоматизовані системи управління технологічним процесом, мікропроцесорна техніка тощо). Одним із напрямів підвищення гнучкості та надійності основних виробничих процесів є широке використання робототехніки, автоматизації виробництва поряд з високою універсалізацією операторів автоматизованих комплексів.

2. За характером впливу на предмет праці виробничі процеси поділяються на:

· технологічні, під час яких відбувається зміна форми, структури, складу, якості предмета праці під впливом живої праці і знарядь праці;

· природні, коли змінюється фізичний стан предмета праці під впливом сил природи (сушіння після пофарбування, охолодження литва та ін.). З метою інтенсифікації виробництва природні процеси послідовно переводяться в технологічні процеси зі штуч­ними умовами здійснення в спеціальних апаратних системах.

Технологічні виробничі процеси, у свою чергу, класифікуються за методами перетворення предметів праці в готовий продукт на: механічні, хімічні, монтажно-демонтажні (складально-розби­ральні) і консерваційні (змащування, фарбування, упакування тощо). Таке групування є основою для визначення складу устаткування, його просторового планування та методів обслуговування.

3. За формами взаємозв’язку із суміжними процесами розрізняють:

· аналітичні виробничі процеси, коли внаслідок первинного оброблення (розчленовування) комплексної сировини (нафта, руда, молоко і под.) одержують різноманітні продукти для наступної обробки;

· синтетичні, під час яких напівфабрикати, що надійшли з різ­них процесів, перетворюють у єдиний виріб;

· прямі, що створюють з одного виду матеріалу один вид напівфабрикатів або готового продукту.

4. За ступенем безперервності виробничі процеси поділяють на:

· безперервні;

· дискретні (перервні) процеси.

5. За характером устаткування, що використовується, розрізняють:

· апаратурні (замкнені) виробничі процеси, де технологічний процес здійснюється в спеціальних агрегатах (апаратах, ваннах, печах), які обслуговує оператор, спостерігаючи за приладами управління;

· відкриті (локальні) процеси, коли робітник обробляє предмети праці за допомогою набору інструментів і механізмів.

6. За рівнем механізації виробничі процеси групуються на:

· ручні процеси, що виконуються робітником за допомогою ручного інструменту, без застосування машин, механізмів і механізованих інструментів;

· машинно-ручні, які виконуються робітником за допомогою машин і механізмів (наприклад, обробка деталі на універсальному токарному верстаті);

· машинні, що здійснюються на машинах, верстатах і механіз­мах за обмеженої участі робітника;

· автоматизовані, які здійснюються на машинах-автоматах, при цьому робітник управляє виробничим процесом та контролює його перебіг;

· комплексно-автоматизовані, під час яких поряд з автоматичним виробництвом здійснюється автоматичне оперативне управління.

7. За масштабами виробництва однорідної продукції розрізняють виробничі процеси:

· масові — у разі великих обсягів випуску однорідної продукції протягом тривалого часу;

· серійні — за відносно широкої номенклатури продукції, що періодично повторюється, коли за робочими місцями закріплюються кілька операцій, які виконуються у певній послідовності; частина робіт може виконуватися безупинно, частина — протягом кількох місяців на рік; склад процесів має повторювальний характер;

· індивідуальні (одиничні) — характерні для номенклатури виробів, що постійно змінюється, коли робочі місця завантажуються різними операціями, які виконуються без певного чергування, при цьому процеси, що здійснюються, здебільшого унікальні (одиничні) і не повторюються.

8. За характером об’єкта виробництва виробничі процеси поділяються на:

· прості, які складаються з операцій, послідовно виконуваних під час виготовлення деталей, що мають технологічну схожість;

· складні, що включають операції, які виконуються послідовно та паралельно (наприклад, при виготовленні та збиранні вузлів, складальних одиниць або виробів у цілому). На рис. 2.4 схематично зображена структура простих і складних виробничих процесів.

Рисунок 2.4 - Загальна схема простого та складного виробничих процесів

Виробнича операція. Основні виробничі процеси розбиваються на часткові процесі, основною структурною одиницею яких є операція.

Виробничою операцією називається частина основного вироб­ничого процесу, що виконується безперервно на одному робочому місці без переналагодження устаткування над одним або кількома виробами одним робітником або групою робітників.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. II. ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОФЕСІЇ
3. II. Морфофункціональна характеристика відділів головного мозку
4. III.Цілі розвитку особистості
5. III.Цілі розвитку особистості
6. III.Цілі розвитку особистості
7. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
8. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
9. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
10. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
11. Аварії на хімічно-небезпечних об’єктах та характеристика зон хімічного зараження.
12. Автобіографія. Резюме. Характеристика. Рекомендаційний лист

Переглядів: 1099