Трактування пізнання у релігійної філософії. Призначення трансцендеції. Тертілліан, Августин, Флоренський.

Відношення до істини людини обумовлено тим, що пізнання істини як мета мислячої діяльності отрешает людини від самого себе, призводить до забуття своїх особистих егоїстичних інтересів, але це самозречення є в той же час самоствердження людської особистості. Людина відмовляється від необхідності фізичної, властивій його матеріальній природі, але через це самозречення він досягає свободи духу, стверджує моральна гідність своєї особи, а тому мислення не лише не є діяльність безособова, навпаки, сприяє розвитку, удосконаленню моральної особи людини.

Пізнання істини у релігійному досвіді здійснється з допомогою трансценденції(лат. transcendens – виходить за межі) яка є причасністю людини до вищий рід інтеллігібельних об’єктів, принципово не уявних як можливого об’єкту плотського досвіду. Таким чином, не всякий інтеллігібельний об'єкт є трансцендентним, а тільки той, який відноситься до інших інтеллігібельним об'єктів як до чогось сенсібельному. Наприклад, трансценденцією може називатися Бог. Філософія екзистенціалізму уточнює поняття трансценденція двома додатковими значеннями. По-перше, трансценденція позначає можливість вияву екзистенції. По-друге, вона виражає недосяжну повноту всіх екзистенцій. Обидва значення співпадають у понятті «Бог» християнського екзистенціалізму (Марсель) і в понятті «ніщо» атеїстичного екзистенціалізму (Хайдеггер, Сартр).

Тертулліан переконаний у тому, що саме проста, неосвічена душа християнина досягає досконалої мудрості. Він доводить, що людській душі від народження властиві християнські думки про існування Бога, про Страшний суд і Царство Божому. Тому справжньою наставницею душі людини є не філософія і культура, а природа. Якщо душу приймає віру, то їй необхідно пройти шлях опрощенні і аскетизму. Таким чином, віра у Тертулліана – антипод розуму. Метод екзегетики, на його думку, приводить до єресі; не варто шукати логіку там, що здається нам абсурдним. Віра дана людині для того, щоб розуміти буквально те, що він не в змозі зрозуміти. Бог є найнеймовірнішим і безрозсудним способом. Смерть Сина Божого достовірна, оскільки безглузда. Його Воскресіння поза сумнівом, бо неможливо.

Найважливішим моментом навчання Августина виступає його концепція співвідношення віри з раціональним знанням: в руслі загальної тенденції патристики Августіна здійснює синтез християнської віри і античного раціоналізму, постулювавши віру як початкової підстави будь-якого знання: «хіба вчитель буде прагнути пояснити темні місця у Вергилія, якщо раніше того не повірить в значність Вергилія? Так само і читач Св. Писань повинен увірувати в їх авторитет перш, ніж навчиться їх розуміти». Грунтуючись на біблійній презумпції «доки не увіруєте, не зрозумієте» (Іс. 7:9), Августін постулював як підстави цього синтезу презумпцію «вірую, щоб розуміти», що задала згодом програмний канон християнської ортодоксії відносно проблеми співвідношення віри з раціональною критикою.

П. Флоренский нагадує, що згідно з Достоєвським істина, якщо вона досягнута, є те, що я шукав, тобто істина є «суще всеєдине». Проте дуже важко відповісти на питання, що таке істина. «Що таке істина», запитує Пілат, але не отримує відповіді, оскільки не в змозі визнати істину за істину. Знання, яке бракує у людства, це є знання умов достовірності. Достовірність – це розуміння власного застосування істини. Саме тоді істини зробить людини вільним від гріха. Достовірність є почуття істини. Під критерієм істини можна рахувати стан повної задоволеності при прийнятті судження як істинний. Судження виникає в результаті самоочевидної інтуїції. Проте її недолік полягає в невизначеності. А=А. Така остання відповідь. Але це тільки обґрунтування тотожності. У такому твердженні встановлюється самостійність елементів сущого. Результатом буття виявляється результатом заперечення. Закон А=А звертається в порожню схему твердження.

Розумом визнається тільки суще, не-суще ж відкидається, розум не помічає його. Тобто ірраціональне виявляється недоступним розуму. Але життя може бути прозоре для розуму. Дискурсивна інтуїція повинна містити в собі синтезований нескінченний ряд своїх обґрунтувань. Інтуїтивна ж дискусія повинна синтезувати увесь ряд обґрунтувань в кінцівку, в єдність. Якщо істина є, то вона – реальна розумність і розумна реальність. Раз так, то скептицизм не може знищити істину. Така абсолютна істина. Проте вона не має нічого спільного із затвердженням розумності своєї даності, не виключаючи і кантівського суб'єкта. Закон тотожності повинен отримати обґрунтування не в розсудливому виді, а у вищому, в розумному. Обґрунтування істини є відношення істини Я до істини Його через Ти. Таким чином істина, є споглядання себе через іншого в третьому. Істина є відношення Трьох, вона є єдина суть в трьох іпостасях. Зробивши зусилля над собою заради любові до істини, вступаєш з нею в особисте, живе спілкування. У цій любові до людей і є первинна інтуїція. І Бог є безперечна любов. Він є субстанціональний акт любові. Крім того, явлена істина є любов, а здійснення любові є краса. Сама любов є дія Бона в мені, сприяння мені.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Проблема пізнання: скептицизм і агностицизм, наївний і критичний реалізм, суб’єктивний та трансцендентальний ідеалізм. Ірраціоналізм.	\|	Герменевтика. Етапи: екзегетика, техника інтерпретації Шлейермахера, як наука про дух В. Дільтея, розуміння М.Гайдеггера, буття як мова у Г.Гадамера.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.001 сек.