ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ ДИТИНИ

Основні поняття: розвиток, культура, літичний (стабільний) період, критичний (перехідний) період, соціалізація, індивідуалізація.

3 часу існування вікової психології як самостійної галузі наукових знань (кінець XIX ст.) накопичено багато спостережень та спеціальних досліджень про психічний розвиток людини в онтогенезі (протягом життя). Одержані дані узагальнюються, зводяться в систему за допомогою теорій, тобто сукупності положень, у яких автори досліджень намагаються сформулювати, відобразити закономірності розвитку психіки. Науці відомі різні підходи до пояснення складних процесів психічного розвитку людини (і це правомірно), до формування її свідомості, до становлення її як особистості, до пояснення складної форми її поведінки. Розходження спостерігаються насамперед у процесі вирішення таких важливих питань вікової психології:

Який характер має психічний розвиток: чи це тільки повільний безперервний процес, у якому відбуваються лише кількісні накопичення, чи це стрибкоподібний (стадіальний) процес, який характеризується і якісними змінами?

Що є визначальним у психічному розвитку: природа (спадковість) чи середовище?

Яка людина за своєю природою: пасивна чи активна? Чи бере вона сама участь у своєму розвиткові, чи тільки реагує на внутрішні спонуки або на вплив середовища?

Залежно від відповідей на ці запитання, в науці оформилися декілька теорій, напрямків, кожен з яких дав свої моделі тлумачення важливих проблем психічного розвитку: біогенетична теорія, біхевіористична, теорія конвергенції, психоаналітична, епігенетична та ін. З ними досконало знайомить курс історії вікової психології. Вікова психологія в нашій країні розвивалася на основі культурно-історичної концепції Л. С Виготського (30-ті роки XX ст.), теоретичний та практичний потенціал якої ще далеко не вичерпаний. Основні ідеї цієї концепції підхоплені та розроблені далі його учнями та послідовниками: О. М. Леонтьєвим, Д. Б. Ельконіним, О. В. Запорожцем, Л. І. Божович, В. В. Давидовим, Л. А. Венгером та ін. Ця теорія сприяла плідному розвитку суміжних наук (дефектології, медичної психології та ін.). В Україні ідеї Л. С Виготського були провідними в наукових пошуках Г. С Костюка, П. Р. Чамати, О. М. Раєвського, П. І. Зінченко та їхніх учнів, плідно розвиваються вони і нині в дослідженнях провідних вчених: О. В. Скріпченко, С. Д. Максименко, А. К. Дусавицького, Н. А. Побірченко, О. І. Кондратюка та ін.

Розглянемо основні положення проблеми психічного розвитку дитини в світлі ідей концепції Л. С Виготського та їх розвитку в працях його учнів та послідовників.

Психічний розвиток — це закономірні зміни психіки у часі, які виявляються в кількісних, якісних та структурних перетвореннях.

Суттєвою характеристикою розвитку є час, який визначає спрямованість та тривалість процесу.

Закономірні зміни — це суттєві, змістовні, внутрішні відношення між властивостями психіки й тенденціями розвитку. Закономірності реалізуються за певних умов. Вивчити закономірності розвитку — це одночасно вивчити умови, за яких відбуваються певні зміни.

Кількісні зміни — це зростання, збільшення певного явища в координатах часу до межі оптимальної зрілості (А < А ). Наприклад, зростання обсягу уваги, пам'яті, збільшення словникового запасу тощо.

Якісні зміни — це поява нового: з'являється нова якість, утворюються нові особливості, які перебудовують структуру свідомості, визначають нові форми активності (А > В), нове ставлення до оточуючого світу. Психологи надають особливого значення розрізненню цих двох ознак психічного розвитку (О. В. Запорожець, Г. С Костюк, Д. Б. Ельконін).

Кількісні зміни відбуваються в межах однієї психологічної формації (будови типу), що характерне для певного ступеня вікового розвитку. Це функціональний розвиток, і з фізіологічної точки зору він пов'язаний з пластичністю нервової системи. Завдяки створенню певних умов можливо ефективно впливати на функціональний розвиток, але в межах того психофізіологічного рівня, який притаманний даному етапу психічного розвитку, в межах вікових можливостей.

Особливого значення розподілу понять — функціональний розвиток та віковий розвиток — надавав О. В. Запорожець. Він зазначав, що функціональний розвиток полягає в часткових змінах окремих психічних властивостей та функцій. Ці прогресивні зміни пов'язані з оволодінням дитиною окремими знаннями та засобами дій на певному етапі розвитку.

Функціональний розвиток створює потенційний резерв для подальших якісних змін, готує перехід на новий рівень стадіального розвитку. Таким чином, кількісні зміни спричинюють якісні утворення, які відбуваються шляхом диференціації цілого, ускладненням окремих психічних функцій, нової їх інтеграції, що веде до утворення нових структур психіки. Прикладом може бути динаміка розвитку «відчуття ® сприймання ® мислення».

Психічний розвиток у цілому позитивно спрямований процес (безпомічна, несвідома, безмовна дитина після народження й особистість дорослої людини, яка характеризується свідомістю, самостійністю, певною мовою), хоча є й психологічні втрати, й механізми їх компенсування.

Таким чином, психічний розвиток є низкою внутрішньо пов'язаних послідовних і прогресивних змін, які характеризують рух людської істоти від нижчих до вищих рівнів її життєдіяльності на основі кількісних та якісних змін і перетворень.

На зміну лінійній моделі розвитку прийшло розуміння психічного розвитку як складного системного процесу, за якого відбуваються якісні зміни психічних функцій, змінюються механізми їх реалізації, що відображає динаміку взаємодії генетичних (природних) та соціальних детермінант.

Розвиток і є єдністю різних типів змін у кожній з цих форм і поодиноких, і системних, стабільних та таких, що переходять. Дії, явища, якості, що були вироблені на попередній стадії розвитку, входять у структури, які тільки-но утворюються на певному витку, і вони самі зазнають певних змін, чим і забезпечується наступність стадій.

Психічний розвиток — дискретний процес. Він відбувається нерівномірно, стрибкоподібно. Темп розвитку характеризується то прискоренням, то уповільненням, то підйомом, то спаданням. Це характерно для всіх форм розвитку. Наприклад, швидкість збільшення ваги мозку на першому-другому роках велика, а вже в дошкільному віці знижується. Нерівномірно відбувається фізичне зростання, не співпадають терміни розумової та соціальної зрілості і т. ін. Але нерівномірність все-таки дозволяє визначити його вікові нормативні показники за типовими для кожної стадії особливостями розвитку, а відхилення — їх діапазон коливання.

Таким чином, норму слід розглядати як діапазон коливань (норма і є розвитком) у межах типових особливостей, як конкретну, історично обумовлену систему показників розвитку, яка характерна для певної спільноти; в межах цієї системи існує багато індивідуальних варіантів розвитку. Нерівномірність індивідуального темпу розвитку робить межі між віковими періодами менш визначеними, мобільними.

Психічний розвиток дитини є непреформований тип розвитку.

Преформований тип розвитку визначається наявністю матеріальних структур, які закладені в статевих клітинах і які наперед визначають подальший розвиток дитини. Наприклад, із заплідненої яйцеклітини людини розвивається лише людина.

Непреформований тип характеризується тим, що психічний розвиток не підкоряється діям біологічних законів, він обумовлений дією суспільно-історичних законів.

Преформований тип визначає напрямок розвитку від індивідуального до соціального, загального.

Непреформований тип — шлях від соціального до індивідуального, бо вищі психічні функції виникають спочатку як форма колективної поведінки, як форма співробітництва з іншими людьми і лише далі стають індивідуальними функціями дитини.

Преформований тип: джерела розвитку знаходяться всередині індивіда.

Непреформований тип: джерелом розвитку є середовище. Людина в цьому розумінні є соціальною істотою. Поза суспільством свідомість не формується. Від рівня розвитку суспільства залежить зміст психічного розвитку і навіть тривалість дитинства, час початку самостійної праці, вступ до шлюбу тощо. Розвиток дитини відбувається шляхом засвоєння історично вироблених форм та засобів діяльності, які існують на даному етапі розвитку суспільства. Таким чином, кінцеві форми розвитку психічних функцій не дані від народження, а задаються тією культурою суспільства, до якого належить дитина. Культура і є «сукупністю матеріальних та духовних цінностей, які створені суспільством людей». Культура – це сукупність соціальних настанов, цінностей, вірувань, норм поведінки, яка поділяється людьми (хоча кожним неоднаково) і передається із покоління в покоління. Культура використовується суспільством як умова буття та розвитку людини в конкретний історичний час. Психологи визначають культуру як силу, яка запрошує дитину, як імовірність бажаного. Отже, психічний розвиток відбувається шляхом засвоєння (присвоєння) культури як продукту праці людей у певний історичний період. У суспільстві, його культурі закладена програма психічного розвитку, яка існує в ідеальній формі ще до народження дитини.

Ідеальна форма - це уявлення про себе дорослої людини й те, до чого вона хоче підняти дитину.

Дитина й суспільство нероздільні. Немає суспільства без дитячих популяцій, але не може бути й дітей поза суспільством. З припиненням еволюції людського виду вихідний пункт дитячого розвитку залишився незмінним (безсловесна, безпомічна, несвідома = 0), і в процесі свого розвитку дитина повинна підтягуватись якісно до рівня тієї культури, яку застає після народження. Людська ж культура історично якісно змінюється. Наслідком є подовження періоду дитинства.

Але дитина привласнює не тільки історично здобуту культуру, але й ту, що знаходиться в стадії становлення нових форм людської ментальності, того загального, що виступає глибинним джерелом мислення, віри, ідеології, пізнання. Саме тому дитина особливим чином бере участь у виробленні нових структур людської діяльності, її нормативних моделей, що призводить до формування нового кола універсальних людських здібностей. Культуру і треба розуміти як спільний родовий творчий досвід, який слід розглядати як креативний потенціал людського роду, з позицій його творчих можливостей, що спрямовані на історичну перспективу.

Культура для дитини є відкритою системою проблемно-творчих завдань різного роду (В. Т. Кудрявцев), і тому перетворюється в природний орган життєдіяльності дитини. Повноправним членом суспільства може стати лише той, хто оволодів певними засобами виробництва, що вироблені суспільством. «Дорослість» є поняттям соціальним. Вектор розвитку дитини – стати дорослою людиною. Але якщо потенційний ріст культури історично збільшується, суспільство не може дозволити собі безкінечно збільшувати період дитинства. Докорінно повинен якісно змінюватись сам процес психічного розвитку дитини від початку до кінця. Це історична необхідність у процесі переходу людства від однієї історичної епохи до іншої. Таким чином, процесом історичного розвитку дитини є якісні зміни в самому законі та в змісті дитячого розвитку. Цей розвиток передбачає взаємодію двох процесів: соціалізації та індивідуалізації.

Соціалізація – це процес становлення людини як особистості, як члена соціальної групи. Дитина засвоює (привласнює) соціальні настанови, систему цінностей, ролей, очікування конкретної соціальної групи, до якої вона належить; це дає їй можливість відчувати себе повноправним членом цієї групи. Людина набуває переконання, форми поведінки, культуру взаємин, що зберігаються протягом усього життя.

Соціалізацію можна розглядати і як поступове розширення дитиною власного досвіду, сфери спілкування та діяльності, як процес розвитку самосвідомості та саморегуляції.

Індивідуалізація – це процес, що виявляється в першу чергу в темпі та ритмі наближення до зрілості, в неоднаковій сприйнятливості зовнішніх впливів. Зміст індивідуалізації полягає в становленні через самоствердження аж до самореалізації.

Сформулюємо декілька важливих підсумкових положень:

• Нестриманість онтогенезу, визнання існування в дитині природно-активного початку та творчого характеру психічного розвитку.

• Стрибкоподібність, стадіальність та нерівномірність розвитку психічних функцій та властивостей дитини.

• Провідна роль соціокультурного контексту в психічному розвитку дитини і в становленні її як особистості.

Г. С Костюк вказує на те, що онтогенез має періодичний і стадіальний характер. Визначаючи періоди психічного розвитку дитини, потрібно брати до уваги всі її сторони в єдності: змістову операційну, мотиваційну. При переході від одного ступеня розвитку до другого перебудовується вся структура віку. Кожен він має специфічну, єдину структуру. Динаміка розвитку – сукупність законів, які визначають період виникнення, зміни структурних новоутворень.

Стадії не просто йдуть одна за одною. Досягнення попередньої стадії включаються в наступну і використовуються в нових функціональних ансамблях, складніших взаємовідносинах особистості із суспільним середовищем.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Додаток	\|	Випаровування

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.