Реалізація нової стратегії будівництва імперій

Тривалий час імперії будували силовими методами. Проте після Другої світової війни, коли у провідних країнах світу (США й СРСР) з'явилась атомна зброя, застосування сили могло призвести до ядерного голокосту, силові рішення стали дуже ризикованими.

Критичний момент наступив 1951 року, коли Іран повстав проти британської нафтової компанії, що експлуатувала його природні ресурси і жителів. Тоді популярний, демократично обраний іранський прем’єр-міністр Мохаммед Моссадик (журнал "Тайм" назвав його людиною року в 1951 році) націоналізував усю нафтову промисловість країни. Розлючені англійці звернулися по допомогу до США, свого союзника в Другій світовій війні. Проте обидві держави побоювалися, що військові репресії спровокують Радянський Союз на дії від імені Ірану.

І тоді замість морських піхотинців Вашингтон послав агента ЦРУ Керміта Рузвельта (внука Теодора Рузвельта), який чудово виконав своє завдання, здобувши прихильність людей — і хабарами, і погрозами. Потім з його подачі вони організували виступи і демонстрації, які створювали враження, що Мохаммед Моссадик — непопулярний лідер. Кінець-кінцем того перемогли. Решту життя він провів під домашнім арештом. Проамериканськи налаштований шах Мохаммед Реза став єдиновладним диктатором.

Керміт Рузвельт поклав початок новому фаху — кілери глав держав. Розіграний ним гамбіт змінив близькосхідну історію; від усіх старих стратегій побудови відмовились. Він також збігся з початком експериментів в "обмежених неядерних військових діях", які зрештою закінчилися приниженням США в Кореї та В’єтнамі.

Отже для будівництва глобальної імперії, як це вбачалось людям на кшталт президентів Ліндона Джонсона і Річарда Ніксона, стали очевидними переваги нової стратегії, застосованої Кермітом Рузвельтом в Ірані. Це був єдиний шлях перемоги без ядерної загрози.

"Проте існувала одна проблема. Керміт Рузвельт був співробітником ЦРУ. Якби його упіймали, наслідки були б жахливими. Він організував першу операцію США зі зміни уряду іншої країни. Стало зрозуміло, що за нею будуть інші. Важливо було знайти підхід, за якого Вашингтон не був би прямо задіяний"[34].

У 1960-ті роки відбулись й інші революційні зміни: посилення багатонаціональних корпорацій і таких міжнародних організацій, як Світовий банк і Міжнародний валютний фонд. Останні фінансувалися переважно Сполученими Штатами і братніми будівниками глобальної імперії корпоратократії в Європі. Між урядами, корпораціями і багатонаціональними організаціями виник симбіоз.

На той час вирішення проблеми "Рузвельт — агент ЦРУ" було знайдено. Американські розвідувальні організації, зокрема УНБ, підбирали потенційних кілерів, які входили до штату міжнародних корпорацій. Вони ніколи не отримували державну заробітну плату, а далекоглядно — на випадок провалу — в приватному секторі. Крім того, їхні наймачі-корпорації хоча й отримували гроші платників податків від урядових організацій і їхніх багатонаціональних банківських партнерів, проте перебували поза зоною контролю конгресу й уваги громадськості. Їх захищають правові документи, кількість яких дедалі зростає, зокрема законодавство про торгову марку, міжнародну торгівлю і свободу інформації.

І сама концепція, і її наслідок використовуються для виправдання усіх видів піратства: вона санкціонує насильство, мародерство й убивство ні в чому не винних людей в Ірані, Панамі, Колумбії, Іраку. Економічні вбивці, шакали й армії процвітають доти, поки їхніми діями пояснюють економічне зростання — а його демонструють майже завжди. За допомогою "наукового" маніпулювання методами прогнозування, економетрики й статистики, якщо ви, наприклад, розбомбили місто й потім заново відбудували його, можна продемонструвати величезний стрибок в економічному зростанні.

Істина полягає в тому, що ми живемо неправдою. Найпростіше покласти провину на організовану змову, але ми не можемо цього зробити. Імперія залежить від ефективності великих банків, корпорацій і урядів, але це не змова.

Засоби масової інформації — це також частина корпоратократії. "Дженерал електрик" володіє медіаконцерном Ен-бі-сі, "Дісней" — Ей-бі-сі, "Віаком" — Сі-бі-ес, а Сі-ен-ен входить у величезний конгломерат "АК Тайм Уорнер". Більшість газет, журналів і видавництв належать гігантським міжнародним корпораціям.

Чиновники й директори, які контролюють майже всю інформацію, знають свою роботу. Протягом усього життя їх учили, що найважливіше їхнє завдання — зберігати, зміцнювати й розширювати успадковану ними систему. Вони дуже добре справляються з цими обов'язками, а коли зустрічають опір, стають нещадними. Так що говорити правду треба кожному із нас: розпізнати правду за зовнішнім прикриттям і зробити так, щоб її побачили всі. Говоріть про це у своїй родині й із своїми друзями: сійте слово.

Так про що ж розповідає Джон Перкінс у своїй книзі?

Про лицемірство продажних політиків, які розповідають байки про прискорення розвитку шляхом залучення іноземних інвестицій? А може, вона — лиховісна демонстрація того, що в новому однополярному світі від політиків абсолютно нічого не залежить, збірник прикладів, які наочно демонструють, що з ними зробить глобальна олігархічна влада, якщо по наївності або, собі на лихо, зненацька прозрівши, вони спробують повстати проти розвалу, грабежу й приниження?

Книга розповідає насамперед про те, що наших економістів, та й економістів інших країн, а разом з ними й колоніальну адміністрацію, тримають за "бовдурів у американському преферансі". Мені здається настав час сказати — ні! "демократичним реформам, яким немає альтернативи" (улюблений лозунг Леоніда Кучми), розігнати всіх радників типу пасхаверів, рабіновічів, фельдюш і розпочати жити своїм розумом.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Хто ж стоїть за кілерами?	\|	Комітет 300

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.