Українці на нелегальному становищі

Україна уже не вперше у своїй історії веде нелегальне існування катакомбної общини. Українці — її титульна нація, стали пригнобленими у своїй державі.

Сьогодні ми насправді маємо безпрецедентний випадок переходу нашого народу на нелегальне становище у власній країні. "Демократія", що її побудували наші правлячі ліберали, за всіма критеріями стала демократією меншості, яка з расовим презирством ставиться до більшості. Усі види влади послідовно виражають позицію і захищають інтереси "демократичної меншості", яка, згідно з більшовицьким принципом, "уміла себе захищати". І влада себе захищає — поступово переводячи український народ у стан нелегальних емігрантів, які прибули "з проклятого комуністичного минулого".

У новому економічному просторі, сформованому в містах України, народ не може перебувати легально і прожити й тижня на ту середньостатистичну зарплату, що сьогодні встановлена. Уся мережа сили-силенної нових магазинів, ресторанів, розважальних закладів завідомо недоступна 90 відсоткам населення. Якщо людина живе на легальні доходи, вона не може пообідати в кафе чи ресторані, купити одяг у звичайній крамниці, скористатися мережею громадських послуг — усе це для неї недосяжно.

А правляча псевдо і ксеноеліта поспішає з уведенням європейських цін на житло, газ, електроенергію, проїзд у громадському транспорті — і це тоді, коли заробітна плата робітника чи службовця в Україні у десять разів нижча за середньоєвропейську. Зрозуміло, що нове економічне середовище — це простір економічного геноциду.

Агресивним до населення "цієї" країни є й пануюче духовно-ідеологічне середовище. Його репресивна пильність спрямована проти будь-яких проявів здорового глузду українського народу, його культурно-історичної пам’яті й традицій. Панівна пропаганда спустошує національний пантеон, послідовно опоганюючи національних героїв, поетів, письменників, творців національної музики, живопису, архітектури.

Чи відзначає влада дні народження славного сина українського народу Богдана Хмельницького? Чи покладає вінки біля його пам’ятника? Ні! Чому?

Ще репресивніший характер проявляє провідна гілка четвертої влади — чужинське телебачення. Щохвилини в наших будинках ефір оскверняють потоками бруду, наклепів, садистським смакуванням насильства і збочень, переслідуванням всього святого, мирного, життєдайного. З ефіру витіснені національна музика, пісня, саме національне слово, українську мову підміняють знущальним, ріжучим слух жаргоном.

А панівною мовою є англійська. Це мова панів однополярного світу, до якого представники псевдо- і ксеноеліта хотіла б потрапити. Англійська мова стала знаковою для тих, кого визнає Захід, хто посвячений і увійшов до списків кандидатів на вступ до "золотого мільярду", кому доступна дефіцитна інформація. Навпаки, національна мова стала ознакою ізгойства, ознакою тих, кого підозрюють у консерватизмі, традиціоналізмі, патріотизмі, націоналізмі та інших "смертних гріхах". Тому й знущаються з державної мови.

Кожна людина, яка здатна відрізнити чорне від білого, не може не бачити, що сучасна "ліберальна" прозахідна влада робить усе, щоб відправити українську націю на звалище історії, здати її "в архів". Туристи з різних країн часто запитують, мандруючи вулицями Києва: "Де тут дух українців? Що в місті є українського? Яка вона, українська мова?". Тут пахне західною демонічною цивілізацією. Поклоніння "золотому теляті", ринку, "західним цінностям" стало державною релігією, державною політикою. Гроші з допоміжної функції перетворилися на зміст життя. Усе продається, усе купується. Продають дітей, можна продати й рідну матір, і Батьківщину, і честь, і совість. Хочеться волати: Українці, де ви? Чи не гидко можновладцям заглядати в очі іноземцям і паплюжити все своє? Де ж ваша гордість за Землю, яка вас народила, виховала і дала освіту? Чому ви все робите так, щоб знищити українське?

Кожна нація має свій психічний склад, характер, менталітет, систему національних цінностей. І це прекрасно. Жити в нівельованому за західними стандартами світі? Не дай, Боже! Чим відрізняється наш, український дух від західного? Широтою, добротою і щедрістю душі, яка протистоїть західній скнарості, дріб’язковості, скептицизму. Не все в українцях ідеально, але все це й становить їхню сутність, характер, їхню відмінність від інших націй. Майже все сьогодні робиться для того, щоб витравити із свідомості українців, що вони люди Великої Української Нації. Замовчується Арійська й Трипільська цивілізації, досягнення славного сина Українського народу Гетьмана Богдана Хмельницького й інших гетьманів і вірних синів України. Руйнуються музеї, бібліотеки, садиби, парки, знищується документальна пам’ять України.

Нам намагаються нав’язати "американські цінності". Це ж які? "Цінності", що полягають у кривавому знищенні індіанців? Замість того, щоб вчити всіх "демократії", американцям варто розпочати з себе: замолювати гріхи перед Богом, перед індіанським, сербським, іракським, афганським, сірійським народами та ще перед багатьма народами світу. Та й інших гріхів у них достатньо.

З волі "паспортистів", що спираються на теоретичні розробки вчених "етнологів", змішались "в купу коні й люди": українці, росіяни, татари, німці, євреї, православні, мусульмани й юдеї. Слово "нація", "національний" як результат західної політичної моди отримує все більш широке західне трактування, що збігається із значенням слів "громадяни", "населення", "народ", "електорат". У широко розрекламованих проектах влади немає місця для української нації. Робиться все, щоб розчинити її в загальному населенні країни. Але ж саме український народ становить хребет Української держави. Саме українці — утворююча державу нація. Нація, яку ліберали і влада не хочуть бачити. Всі інші народи, образно кажучи, "ребра" нашої держави.

Для нинішньої влади Українська нація виявилася "персоною нон грата". Тому виживання й збереження Української нації, поставленої "реформаторами" на межі моральної і фізичної деградації, на сучасному етапі є головним завданням української інтелігенції — еліти нації, патріотів України.

Чому така трагічна доля українського народу?

Київ уже на початку XXІ сторіччя належить до міст найбільшої соціальної нерівності. Розкіш, з одного боку, і відштовхуюча убогість, що б’є в очі, ― з іншого. У центрі міста, у його внутрішніх кварталах можна було з особливою виразністю відчувати биття пульсу сорокап'ятимільйонної країни з усіма сумнівними чарами погано розбудованої держави.

Армії депутатів, державних чиновників, урядовців, художників і вчених протистоїть ще більша армія торговців на ринках, робітників, вчителів, письменників і селян; незчисленному багатству аристократії й банкірів — жахлива біднота. На майдані Незалежності у будь-який час дня можна побачити сотні блукаючих безробітних.

Важко сказати, що людей більше обурює: економічні біди тих, хто їх оточує, їхній низький етичний і моральний рівень, чи ступінь їхнього культурного падіння. Як часто наші демократи обурюються, коли їм з вуст якого-небудь нещасного старця доводиться почути заяву, що йому врешті-решт байдуже, українець він чи ні, що він скрізь відчуває себе однаково добре або погано залежно від того, чи має він шматок хліба.

З приводу цього недоліку "національної гордості" в цих випадках багато моралізують, не шкодуючи й міцних висловів. Але чи багато розмірковували ці національно горді люди над тим, чим, власне, пояснюється та обставина, що самі вони думають і відчувають інакше.

Чи багато думали вони над тим, яка кількість окремих приємних спогадів в усіх сферах культурного і художнього життя дала їм те враження про велич їх батьківщини, їх нації, яке й створило для них приємне відчуття належати саме до цього Богом обраного народу? Чи подумали вони про те, наскільки ця гордість за свою Вітчизну залежить від того, що вони мали реальну нагоду познайомитися з її величчю в усіх сферах?

Чи думають наші політичні діячі про те, в яких до смішного мізерних розмірах створені ці реальні передумови для нашого "народу"? Хай не приводять нам того аргументу, що і в інших країнах справа йде так само, але там народ дорожить своєю батьківщиною. Якби навіть й так, це ще не служить виправданням нашій бездіяльності. Але це не так, бо те, що ми у німців, наприклад називаємо вихованням "шовініста", насправді є не чим іншим як тільки надмірним підкресленням величі Німеччини у всіх галузях культури або, як німці люблять говорити, "цивілізації". Молодого німця виховують не в "об’єктивності", а в найсуб’єктивнішому ставленні, яке тільки можна собі уявити, до всього того, що повинно підкреслити політичну або культурну велич його батьківщини.

Таке виховання звичайно повинне стосуватися тільки найзагальніших, великих питань і, якщо доводиться, то пам’ять щодо них потрібно безперервно оновлювати, щоб підтримати відповідне почуття в народу.

А ми не тільки знайшли час, щоб зробити необхідне, а для виховання співвітчизників, а ще й стираємо з їхньої пам'яті небагато з того, про що вони мали щастя дізнатися в школі, або ж паплюжимо його. Якщо злиденне життя і нещастя не витравили з пам’яті народу всі кращі спогади про минуле, то ми все одно стараємося політично отруїти його настільки, щоб він забув про них.

А наші богобоязливі демократи ще при цьому дивуються, чому в "громадянина" немає достатнього національного ентузіазму. Наше високоосвічене суспільство спокійно дивиться на те, як у театрі і в кіно, в брудній літературі і в сенсаційних газетах день за днем отруюють свідомість народу. І після цього демократи дивуються, чому в наших громадян відсутня національна гордість, чому вони недостатньо етичні.

Пониження освітнього рівня українського народу, поділ його на два класи: багату меншість і бідну більшість, безумовно, веде до соціального вибуху. Дивно, що цього не розуміє новий клас багатих олігархів. Увесь світ збурений і веде боротьбу (поки цивілізовану) проти багатіїв. Що ж буде далі при такій кількості безробітних у світі й зокрема в Україні?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ситуація в Україні.	\|	Результати війни в Україні

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.