Пропаганда насильства й ситуативна етика

Представники культурної революції, прагнучи зруйнувати суспільство, крім сексуальної революції, вдаються до інших методів і прийомів. Одним із таких диявольських методів є впровадження насильства у свідомість людей засобами масової інформації і кіно- індустрії.

Як уже зазначалося, культурна революція у США та Західній Європі почалася значно раніше, ніж в Україні. Тому простежимо, яких "успіхів" досягли її адепти в Америці і в країнах "розвиненої демократії". Насильство — одна із найзлободенніших проблем сучасної Америки. Кількість злочинів в останні сорок років зросла майже втричі. Приблизно 2 млн американців перебувають у тюрмах, 4,5 млн відпущено на поруки чи під заставу. В 1980 році у США налічувалося лише 500 тис. в'язнів[128]. У 1999 році правоохоронні органи США здійснили 14 млн арештів, у тому числі за злочини із застосуванням насильства — 644 770; 17 % заарештованих — підлітки, які не досягли віку 18 років, ще 28 % — юнаки віком 18—24 роки. Триста з кожних 100 тис. підлітків віком від 10 до 17 років заарештовувалися за вбивства, зґвалтування, розбій тощо[129].

Тривалий час причини насильства вбачали у бідності, наркотиках, алкоголі, послабленому контролі за зброєю чи в недоліках системи освіти і сімейного виховання. Проте уже у 1960-х роках постало питання: чи не є масова культура, передусім продукція Голлівуду, джерелом, яке стимулює зростання злочинності. Цю точку зору поділяє і політичний істеблішмент. Такого постійного тиску з боку конгресменів, як в останні десять років, Голлівуд не зазнавав уже давно. На питаннях про роль сексу і насильства в кіно, послідовній критиці кіноіндустрії зробили собі ім'я такі відомі політики, як Джо Ліберман, Боб Доул, Джон Маккейн, Вільям Беннет, Сем Броунбек. Їхні позиції щодо проблем абортів, суспільної безпеки і оподаткування викликають інтерес, але широку публіку конгресмени більше вразили, критикуючи Голлівуд за пропаганду насильства й розбещення молоді.

Розмову про збитки, заподіяні моральному здоров'ю молоді так званою масовою культурою, підхопили й досить ліберальні політичні лідери, особливо після трагедій в американських школах, коли діти розстрілювали своїх друзів і учителів зі зброї, знайденої вдома. Послідовно боровся з індустрією розваг і президент Білл Клінтон. Він запровадив досить жорстку систему рейтингів на телебаченні та обмеження на демонстрацію відвертих сцен сексу й насильства.

Навесні 1999 року після трагічного інциденту в одній із шкіл в Колумбії Білл Клінтон доручив Федеральній торговій комісії (ФТК) і Міністерству юстиції провести дослідження, щоб з'ясувати, чи пропонує індустрія розваг продукцію, що містить елементи насильства. Перш ніж приступити до виконання завдання, глава ФТК Роберт Пітофскі зробив заяву, в якій стверджував, що він упевнений у провині індустрії розваг і що, "знижуючи сприйняття молоддю наслідків насильства, роблячи насильство звичним, буденним і показуючи його ефективність", представники індустрії розваг збільшують імовірність скоєння злочинів у повсякденному житті.

Визнаючи, що фільми, відеогра й пісенна лірика не єдині чинники утвердження культу насильства серед молоді, керівник ФТК у доповіді стверджував, що "багато досліджень указують на зв'язок між змістом розважальної продукції і поведінкою людей". Доповідь ФТК викликала значний резонанс у мас-медіа, а керівник сенатського комітету з торгівлі Джон Маккейн пообіцяв запросити на сенатські слухання глав найбільших кіностудій Америки. На перше слухання вони не з'явилися, а на другому — пообіцяли виправити ситуацію протягом шести місяців. У подальшому цю тему ефективно експлуатував Джо Ліберман під час президентської кампанії 2000 року, підготувавши законопроект про відповідальний маркетинг, в якому передбачалося, що ФТК матиме спеціальні повноваження карати компанії, якщо вони продаватимуть продукцію з елементами насильства. Проте цей законопроект не дістав підтримки в Конгресі.

Оскільки зміст кінопродукції захищений Першою поправкою до Конституції США, основні дебати відбувалися навколо прийнятої в кіноіндустрії системи класифікації продукції чи системи рейтингу. За зміст кінопродукції у США фактично відповідають сім осіб — членів Кваліфікаційної ради кіноасоціації Америки (Motion Picture Association of America — MPAA). Члени ради переглядають усі кінокартини, що виходять на екрани США, і присвоюють їм рейтинг залежно від наявності у фільмах шкідливих з точки зору моралі елементів. Рейтинговій системі MPAA понад 45 років, і за цей час вона майже не змінювалася. Згідно з нею всі фільми поділяють на п'ять категорій.

1. Категорія G (General Audiences) — фільм розрахований на широку аудиторію без вікових обмежень. Переважно це фільми для дітей чи документальні кінострічки.

2. Категорія PG (Parental Guidance Suggested) — у фільмі є окремі елементи, які, на думку батьків, не слід бачити дітям: секс, насильство, оголені тіла чи вживання наркотиків. Проте відвертість у їх показуванні відповідає загальноприйнятим нормам і цілком допустима для більшості неповнолітніх.

3. Категорія PG-13 (Parents Strongly Gautioned) — фільми, що незначною мірою відрізняються від попередньої категорії, але ступінь відвертості в показуванні згадуваних елементів вищий, і дітям до 13 років дивитися їх не рекомендують. Однак, якщо підліток захоче подивитися цей фільм, він може купити квиток і піти на нього без супроводу дорослого.

4. Категорія R (Restricted) — дітям до 17 років без дорослих вхід на ці фільми заборонено. Це означає, що у фільмі є відверті сексуальні сцени, сцени насильства і лихослів'я. Саме ця категорія фільмів спричинила дебати на сенатських слуханнях. Присвоєння рейтингу R означає автоматичне зниження касових зборів, тому продюсери всіляко намагаються уникнути цієї "чорної мітки" кінобізнесу.

5. Категорія NC-17 (No Children under 17 Admitted). Запроваджена не так давно — після виходу на екрани надто відвертих європейських фільмів. Американським фільмам надзвичайно рідко присвоюють цю категорію. Вони не розраховані на широкий прокат і великі збори. Їх переважно демонструють у "арт-хаусних" кінотеатрах Нью-Йорка і Лос-Анджелеса. Фактично NC-17 замінив рейтинг Х, що присвоювали фільмам, які MPAA не змогла оцінити, відверто порнографічним чи фільмам з домінуванням сцен екранного насильства. Незважаючи на те, що всі правила для визначення категорій чітко виписані, критерії, якими керується рада, не завжди очевидні.

В історії кіноіндустрії США переломними були 1960-ті роки, коли контркультура і сексуальна революція досягли апогею. Саме в той час з'явилися фільми, які відкрили сучасну еру в демонстрації: "Бонні і Клайд" Артура Пенна і "Дика банда" Сема Пекінпа. У фільмах Сема Пекінпа було вже все, за що критикують сьогоднішній Голлівуд: і зрешечена кулями дитина у фільмі "Залізний хрест", і звіряче задушення дівчини у "Солом'яних собаках". В останньому фільмі глядач міг спостерігати серію вбивств: за допомогою дротини, кочерги, величезного капкана, не кажучи вже про такі знаряддя вбивства, як ніж чи рушниця. "Дика банда" закінчується кривавими розборками, конкурувати з якими за часом зможе рідкісний сучасний фільм. Постановник фільму Сема Пекінпа, коментуючи натуралістичні сцени садистського насильства, вигукнув: "Так, я показую насильство! Наші попередники зображували його романтично — це помилка і прояви боягузтва. Я тикаю своїх героїв носом у багнюку". І, дискутуючи з патріархом Голлівуда Джоном Фордом (помер у 1973 році), саркастично зауважив: "Там, де ви витрачаєте півгодини на вбивство, я миттєво перерізаю дванадцять горлянок великим планом...".

Важко полемізувати з такими постановниками. Можливо, вони керуються якимись чесними, розвінчувальними намірами. Але чому не думають про підростаюче покоління і свою моральну відповідальність перед ним? Невже вони не помічають, що відбувається ланцюгова реакція: чим сильніший розгул злочинності й насильства, тим далі йдуть кінематографісти в його показуванні.

До чого ж призвела пропаганда насильства на екранах кінотеатрів і телевізорів? Наведу деякі факти. У Лос-Анджелесі створено... конфедерацію дитячих банд. У ній — майже тисяча підлітків. Вони мають свою форму: шкіряні куртки, крислаті капелюхи. Місто поділено на зони дії банд, що входять до конфедерації; підлітки крадуть автомобілі, здійснюють збройні напади на перехожих, грабують квартири...

Слід зауважити, що дитяча злочинність не є особливістю США. Аналогічні явища можна спостерігати і в інших країнах, охоплених "культурною революцією" західної цивілізації. Так, гамбурзький журнал "Шпігель" ще в 1973 року писав: "Скрізь у ФРН можна чути скарги на те, що "злочинність серед підлітків і молоді загрозливо зросла". Сьогодні на території всієї країни від Мюнхена до Кіля поліція констатує: "Наші підопічні стають усе молодшими". 67% злочинів, пов'язаних із вживанням наркотиків у Німеччині, скоюють малолітні злочинці.

Кількість щорічних злочинів у Німеччині, Великій Британії, Японії становить понад два мільйони. І так далі, і так далі...

Такі факти. Тож немає нічого дивного в тому, що колишній американський сенатор від штату Меріленд Джозеф Тайдінг виступив з драматичною заявою: "Загнивання міста — серйозніша проблема, ніж думає більшість населення. Пересічний громадянин не усвідомлює ступеня розпаду сім'ї, не знає, в якому поганому стані школи, як погано допомагає система соціального забезпечення гуртуванню сім'ї, наскільки поганий транспорт. Ракова хвороба роз'їла місто значно більше, ніж зазвичай думають".

Рідко, надзвичайно рідко правлячі кола західних держав розкривають істинні причини цієї "ракової хвороби". Відомий американський історик Артур Шлезінгер, колишній помічник президента Джона Кеннеді, заявив на сторінках журналу "Саттердей рев'ю": "Одна з причин такої колосальної терпимості в сучасній Америці до насильства, безумовно, полягає в тому, що наша країна упродовж життя цілого покоління перебуває у стані війни. Це призводить до знецінення людського життя і привчає людей до вбивства... Коли насильство узаконюється в ім'я справи, в якій народ не бачить моральної цілі, це не може не заохочувати окремих індивідів до застосування насильства в ім'я того, що, з їхньої маніакальної точки зору, може бути виправдане.

Інша причина виникнення атмосфери насильства у США, без сумніву, смакування, насильства у засобах масової інформації, передусім на телебаченні і в кіно. Слід зазначити, що засоби масової інформації підтримують агресивні, руйнівні імпульси. Останніми роками кіно й телебачення створили порнографію насильства, яка розбещує набагато сильніше, ніж еротична порнографія. Найпотужнішим є вплив телебачення. Діти електронного століття сидять, загіпнотизовані вбивствами, стріляниною, різаниною, катуваннями, п'яними бійками, які змінюють одне одного на екрані. Тепер вони стали "натуральними" і за кольором. Теленасильство не лише впливає на емоції та поведінку — воно затемнює сприйняття реальності"[130].

Справедливі слова! Але Артур Шлезінгер не згадує про третій і, можливо, найважливіший чинник "ракової хвороби міст". Я маю на увазі невтомну гонитву за доларом, яка є основою американського життя. Саме ця пристрасть, яку рекламує й неукраїнське телебачення в інформаційному просторі України, призводить до скоєння майже всіх злочинів, більше того — до зрощування світу бізнесу із злочинним світом. Приклад — американська мафія.

Хоч як би захищали "демократичні цінності" адепти "культурної революції", факти свідчать, що важливим чинником нестримного розгулу брудного насильства, яке захопило сьогодні США і країни Західної Європи, є їх кіномистецтво і масова культура, що стали інструментом розпалювання тваринних інстинктів. Горезвісна "вседозволеність", яку піднесли до рангу вищої доброчинності "вільного мистецтва", як воно себе називає, стала моральною чумою, що руйнує свідомість людей, передусім молоді. Все це ще раз показує справжнє обличчя і справжню мету тих "свобод" і "демократичних цінностей", які насаджує нам фарисейська (демонічна) цивілізація і які так запопадливо рекламують і впроваджують у наш інформаційний простір засоби масової інформації.

Суспільство створює і прославляє такі твори, яких воно заслуговує... А якими законами керуються ті, хто їх пише в Україні, мають вони, бодай, якесь уявлення про християнську етику чи користуються іншими моральними принципами, іншою ідеологією?

Аналіз процесів, що відбуваються в Україні, засвідчує, що ті, хто обікрав наш народ, у своїй більшості засідають у Верховній Раді й пишуть для нас закони, керуючись зовсім іншими поглядами і принципами, в основі яких ситуативна етика — етика "нових українців", гендлярсько-лихварської та компрадорської еліти.

Чи можна вести мову про просвітницьку етику компрадорської чи гендлярсько-лихварської еліти цих "нових українців", які, обікравши свій народ, прирекли більшу частину української нації на вимирання? Яку етику має сповідувати людина, що виховується на ідеології неолібералізму? За стрімкого збагачення новій "еліті" потрібні закриті клуби на зразок "Ротарі", ордени, наприклад "орден Святого Станіслава", і своя етика, яку вона назвала ситуативною.

Більшість компрадорів вважає себе надлюдьми, тобто богами, які можуть виробити свою етику. Неоліберали мріють і про єдину релігію, що узгоджуватиметься з їхньою мораллю. Християнську релігію потрібно вилучити з життя народів світу, і тоді з християнською мораллю буде покінчено. Але це означає, що глобалісти мають запропонувати на заміну власну мораль. І вона вже є й має назву "ситуативна етика". Словник дає таке її визначення: "Ситуативна етика — етична система, згідно з якою правила моралі не є абсолютно обов'язковими, а можуть змінюватися залежно від ситуації"[131].

У США цю концепцію підтримують представники релігії "Новий Вік" і гуманісти. Останні включили її до свого "Гуманістичного маніфесту": "Ми стверджуємо, що джерелом моральних цінностей є досвід людини. Етика автономна й ситуативна"[132]. Автор книги "Розвінчання "Нового Віку" Дуглас Гротіус писав: "Як тільки ви обожнюєте себе, а саме в цьому сутність "Нового Віку", вищі моральні абсолюти перестають існувати. Це — рецепт моральної анархії"[133]. По суті, представники неолібералізму визнають, що всі моральні цінності ситуативні. Ситуація визначає, що є правильним, а що — помилковим, а оскільки ситуація постійно змінюється, то може статися так: те, що є справедливим сьогодні, завтра може виявитися помилковим.

Рух "Новий вік", гуманісти та неоліберали перетворили людину на бога. Вони обожнили людство. Нова мораль для людини-бога визначається самою людиною. Доктор медицини Артур Е. Граватт дав таке визначення ситуативної етики: "…Моральна поведінка може відрізнятися залежно від ситуації. Поведінка може бути для однієї людини моральною, а для іншої — ні. Моральність чи аморальність вчинку визначається "законом любові"; це ступінь, на якому любов і турбота про інших є чинником взаємовідносин"[134].

Термін "ситуативна етика" належить Джозефу Флетчеру, професору Кембриджської єпіскопської богословської семінарії, який вжив його, виступаючи перед випускниками Гарвардського університету в 1964 році. Ось його переконання: "Для мене не існує правил — взагалі ніяких… усе є правильним чи помилковим залежно від ситуації — те, що є неправильним в одних випадках, є правильним в інших… ситуативіст відкине всі абсолюти, крім одного: завжди діяти з любов'ю і турботою"[135].

За цим визначенням, масові вбивства виправдовуються, якщо відкрито визнається, що їх було здійснено в ім'я любові до людства і що їх зробили це "з турботою і любов'ю". Якщо, наприклад, один із цих убивць знищить людей на території, забрудненій радіоактивними відходами, і скаже, що зробив це, прагнучи запобігти впливу радіоактивних відходів на цих людей, виявляючи у такий спосіб свою любов до них, цей вчинок буде вважатися допустимим тих, хто сповідує ситуативну етику.

"Мораль", відома як "ситуативна етика", є основною філософією юдеобільшовиків, які винищували націю в ім'я здійснення своєї комуністичної мети. Захисники цієї комуністичної ідеї стверджують, що їх мета така велична, що ті, кого вони вбивають, повинні пожертвувати життям для добробуту всього людства. Природним наслідком такої позиції є девіз: "Мета виправдовує засоби". Більшовики знищили в Росії мільйони людей після революції 1917 року, вважаючи, що комуністичне суспільство варте таких жертв.

Адольф Гітлер, певно, був переконаний, що вбивство 50 млн людей під час Другої світової війни не було помилкою, оскільки "Третій рейх", що мав з'явитися після закінчення війни, був, на його думку, того вартий.

Видатний російський письменник і філософ Федір Достоєвський в одному із творів писав: "Якщо Бога немає, тоді все дозволено". Ситуативна етика ставить деяких людей у таке становище, коли вони починають ненавидіти все суспільство і прагнуть знищити увесь соціальний лад — "старий світовий порядок". Відтак люди, які матимуть бажання заповнити порожнечу, що утворилася, зможуть перебудувати світ. І цей новий світ матиме назву "новий світовий порядок".

Проте ситуативна етика не є новою. Вона стара, як Біблія. Пророк Ісайя писав про цю систему приблизно в 740 році до н. е. у Старому Завіті (кн. Ісайї 5:20—21): "Горе тим, хто зло називає добром, а добро — злом, гірке вважає солодким, а солодке — гірким!".

Ситуативна етика називає зло добром, а добро злом. І це філософія гуманістів, неолібералів і окремих масонів.

Вона стає мораллю й неолібералів в Україні і може призвести до стратегічної нестабільності в суспільстві.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Сексуальна революція у США	\|	Інформаційні особливості сучасного натовпо-елітарного суспільства

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.