Епігегенетична концепція вікового розвитку особистості Е. Еріксона.

Згідно епігенетичному принципу, все, що росте і розвивається, має загальний план розвитку окремих частини, причому кожна з них має найбільш сприятливий період для розвитку. Так відбувається доти, поки всі частини, розвинувшись, не сформують функціональне ціле.

За Е. Еріксоном, послідовність стадій — результат біологічного дозрівання, але зміст розвитку на кожній стадії визначається тим, що очікує від людини суспільство. Усі люди проходять ці стадії, до якої б культури вони не належали.

Е. Еріксон прийняв ідеї 3. Фрейда про тричленну структуру особистості, ідентифікуючи Id (підсвідоме) із бажаннями і мріями, a Super-Ego (надсвідомість)— з переживаннями провини, коли людина постійно коливається в думках і почуттях. Між ними знаходиться «мертва точка» — Ego (свідомість), у якій ми і є самими собою, хоча цього не усвідомлюємо.

Дослідження Е. Еріксона дали початок двом поняттям його концепції — «групової ідентичності» і «Его-ідентичності».

Групова ідентичність формується завдяки тому, що з першого дня життя дитини виховання орієнтоване на включення її в певну соціальну групу і на вироблення властивій даній групі світовідчуття.

Его-ідентичність формується паралельно з груповою ідентичністю і створює в суб'єкта почуття стійкості і безперервності свого Я, незважаючи на вікові й інші зміни.

Формування Его-ідентичності (чи особистісної цілісності) продовжується протягом усього життя людини і проходить вісім вікових стадій. На кожній стадії суспільство ставить перед особистістю певну задачу і задає зміст розвитку на різних етапах життєвого циклу. Але вирішення цих задач залежить як від уже досягнутого рівня психомоторного розвитку індивіда, так і від загальної духовної атмосфери суспільства.

Існує дві лінії розвитку – нормальна й аномальна. Життя – це боротьба між цими два лініями розвитку.

Вирішення кожного завдання, по Е. Еріксону, зводиться до встановлення певного динамічного співвідношення між двома крайніми полюсами. Рівновага, що досягається на кожній стадії, знаменує собою набуття нової форми Его-ідентичності і відкриває можливість включення суб'єкта в більш широке соціальне оточення. Перехід від однієї форми Его-ідентичності до іншої викликає кризу ідентичності. Кризи — це не хвороби особистості, не прояви невротичних розладів, а «поворотні пункти» розвитку, період як найбільшої уразливості, так і найбільшого потенціалу, вибір між потенціалом і регресом.

Таким чином, на кожній стадії людина переживає специфічну кризу, суть якої складає конфлікт між протилежними станами свідомості і психіки.

Суть конфліктів і їх періодизація зводяться до наступного:

1) конфлікт між довірою і недовірою до навколишнього світу (з народження до 1 року);

2) конфлікт між почуттям незалежності і відчуттям сорому і сумніву (1—3 роки);

3) конфлікт між ініціативністю і почуттям провини (4— 5 років);

4) конфлікт між працьовитістю і почуттям неповноцінності (6—11 років);

5) конфлікт між розумінням приналежності до певної статі і нерозумінням форм поведінки, яка відповідає даній статі (12—18 років);

6) конфлікт між прагненням до інтимних стосунків і відчуттям ізольованості від навколишніх (рання дорослість);

7) конфлікт між життєвою активністю і зосередженням на своїх вікових проблемах (середня дорослість);

8) конфлікт між відчуттям повноти життя і розпачем (пізня дорослість) .

Еріксон вважав, якщо ці конфлікти вирішуються успішно, то криза не приймає гострих форм і закінчується утворенням певних особистісних якостей, які у сукупності складають той чи інший тип особистості. Невдале вирішення кризи на якійсь із стадій приводить до того, що, на нову стадію, людина переносить із собою необхідність вирішувати протиріччя, властиві не тільки даній стадії, але і для попередній. Однак у цьому випадку це дається набагато

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 10.Життєвий шлях особистості	\|	Теорія етичного розвитку особистості Лоренса Колберга

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.