Диференціація та інтеграція як закономірні тенденції розвитку науки

Для науки є характерним діалектичне поєднання процесів її диференціації та інтеграції. Воно є проявом двох закономірностей людського пізнання: відобразити єдність і цілісність світу, з одного боку, і з другого - виявити закономірності специфічних часткових структур матерії в її багатстві та різноманітності. Перша тенденція характеризує процеси синтезу, інтеграції знань, друга - відображає процеси спеціалізації та диференціації. Тому цілком закономірно, що пізнання йде від вищого (через диференціацію, аналіз) до нижчого, а потім від нижчого (через інтеграцію, синтез) до вищого, до систематизації одержаних знань.

Диференціація та інтеграція, як дві взаємно протилежні тенденції в розвитку науки своєрідно проявляють дію закону єдності та боротьби двох протилежностей у пізнанні. Ці дві тенденції не тільки взаємно виключають, але й передбачають, обумовлюють і збагачують одна одну, становлячи діалектичну єдність.

Диференціація (від лат. differentia - різниця, відмінність) означає поділ, розчленування цілого на різні частини й форми. Диференціація наук полягає в появі кількох наук, що вивчають детальніше й глибше коло явищ, яке до цього було предметом дослідження однієї науки (наприклад, виникнення великої групи біологічних наук - цитології, генетики, екології та ін.). В гносеологічному плані диференціація пов'язана з аналітичними тенденціями у пізнавальному процесі і відображає багатоманітність сторін та властивостей досліджуваних об'єктів. В соціологічному плані диференціації відповідає розподіл праці, спеціалізація у виробничій діяльності. Диференціація знаходить своє втілення в системі професійної підготовки, в освіті (збільшення професій вузького профілю, наявність мережі спеціалізованих навчальних закладів різних рівнів тощо).

Виникнення диференціації значною мірою зумовлене необхідністю відображення багатогранності матеріального світу, розрізненням об'єктів пізнання. Тобто диференціація передбачає розчленування цілісної наукової системи знань на окремі галузі - самостійні і автономні. Необхідність у диференціації з'явилася в період бурхливого розвитку природознавства, що було характерним для XVI століття. Аналітичне вивчення природних явищ відбувалося не тільки в окремих, ізольованих одна від одної галузях, а й усередині них. Як наслідок, та чи інша наука в дослідженні властивого їй об'єкта відкривала такі явища чи закономірності, які потребували спеціального вивчення. Це приводило до формування наук усередині певних галузей з подальшим їх відокремленням у цілком самостійні. Так з фізики виділилась механіка, оптика, електрика, акустика і т.ін. Але пізніше поглиблення диференційних процесів стало гальмом для наукового пізнання. У нових галузях знань, кількість яких безперервно зростала (особливо у XIX ст.), запроваджувалась своя термінологія, свої методи обробки досліджуваного матеріалу, свої прийоми мислення. Потреба у комплексному осмисленні світу, пошук більш глибоких зв'язків між окремими явищами об'єктивної дійсності привів до взаємодії та взаємопроникнення наук, тобто до інтеграції наукового пізнання. Отже, диференціація неминуче приводить до інтеграції. І це закономірне явище, тому що процес наукового мислення полягає стільки ж у розкладанні предметів та явищ на їх елементи, скільки і в об'єднанні пов'язаних один з одним елементів в єдність.

Проблема інтеграції - одна з найстаріших в історії розвитку науки. Ідея про єдність наукових знань знаходила відображення ще в працях мислителів минулих століть (Аристотель, Гегель, Кант, Лейбніц, Платон, Сен-Сімон, Фейербах), а також у багатьох дослідників більш близьких до нас часів - ним користувалися В.Амбарцумян, Л.Берталанфі, М.Вавілов, Н.Вінер, А.Ейнштейн, Д.Менделеєв, І.Павлов, Т.Парсонс, І.Шмальгаузен та ін.

Інтеграція (від лат. integratio - відновлення, від integer - цілий) означає об'єднання в ціле будь-яких окремих, раніше ізольованих частин або елементів. Іноді інтеграцію пояснюють як стан поєднання окремих частин і функцій систем у цілому, а також процес, що приводить до такого стану.

Уперше з'явившись у математиці, поняття про інтеграцію пізніше почало застосовуватись в біології, фізіології та психології. Воно стало предметом глибокого дослідження філософів. В сучасних умовах, у результаті математизації науки, а також завдяки бурхливому розвитку кібернетики та багатьох інших комплексних галузей знання, поняття про інтеграцію переросло конкретно-наукові, зокрема математичні рамки. Ним з успіхом користуються у ході дослідження багатьох істотних сторін розвитку суспільства, виробництва, техніки, економіки. Все це дає підстави вважати, що інтеграція з тенденції перетворюється на об'єктивну закономірність. Під впливом суспільно-історичної практики поняття про інтеграцію наповнюється новим змістом, збагачується. Воно стає філософською категорією, призначеною для відображення найбільш значимих зв'язків і відношень між різними сторонами навколишньої дійсності.

Механізм інтеграції наукових знань зумовлений діалектико-матеріалістичним співвідношенням форм руху матерії, співпаданням логічного та історичного. Дія механізму інтеграції може відбуватись в різних процесах. Для синтезу наукових знань існує чотири форми дії механізму інтеграції:

внутрішня- взаємопроникнення напрямків, яке відбувається в кожній окремо взятій галузі науки;

зовнішня - взаємозв'язок, єдність між галузями знання, утворення комплексів, що входять у цілісну систему науки;

вертикальна- інтегруючий вплив наук від більш загальних, теоретичних (філософія, кібернетика) до "проміжних" (природничі і суспільні), і потім до прикладних, технічних, безпосередньо пов'язаних з виробництвом;

горизонтальна- зв'язок наукових галузей усередині великих і давно існучих комплексів наук (суспільних, природничих, технічних).

На сучасному етапі розвитку науки і наукових знань спостерігаються нові форми взаємодії диференційних та інтеграційних процесів. Характер диференціації наук зазнає суттєвих змін під впливом процесів інтеграції та особливостей їх прояву. Якщо раніше окремі науки вимушено розділяли природу, відокремлювали одну від одної її частини з метою зручності їх вивчення, то потім поступово почався об'єктивний процес їх зближення, взаємного збагачення прийомами і методами дослідження (завдяки єдності матеріального світу). Поштовхом до цього стала поява на межі окремих наук проблем, які потребували зусиль не однієї, а декількох різних галузей науки. Нові напрямки досліджень призвели до руйнування раніше існуючих меж між різними науками. Середина XX ст. ознаменувалася виникненням сполучних наук - астрофізики, фізичної хімії, трохи пізніше - біохімії, геохімії, геофізики, біоніки та ін. Тобто, якщо раніше нові науки виникали за рахунок розчленування, диференціації знання, то в наш час вони стали з'являтися завдяки взаємодії, інтеграції знання. Інтеграція перетворилася в домінуючу тенденцію і здійснюється на більш високому теоретичному рівні, а диференціація є, по суті справи, своєрідною формою виявлення процесів інтеграції, специфічним механізмом їх здійснення. Адже об'єднати можна лише те, що вже існує в розділеному, розчленованому вигляді.

Отже, якщо диференціація передбачає розчленування цілісної наукової системи знань на окремі галузі і забезпечує зростання їх самостійності та автономності, то інтеграція координує і субординує окремі наукові дисципліни в єдине ціле, інакше кажучи, диференціація характеризує стан нагромадження наукового матеріалу, а інтеграція виражає створення нової, більш досконалої картини світу.

Диференціація є однією з досить стійких тенденцій у науці. Вона неминуча і за своєю суттю являє собою прогресивний процес у розвитку наукового пізнання, відображаючи його глибину і спеціалізацію. Диференціація наук безмежна і нескінченна, як нескінченний процес пізнання людиною дійсності. Проте, будучи позитивним за своєю основою (він сприяє поглибленому вивченню об'єктів, пізнанню різних їх сторін), процес диференціації набуває іноді "загрозливої" форми. У нових галузях наукових знань, кількість яких останнім часом неухильно зростає, виникає своя термінологія, свої методи і засоби досліджень. Внаслідок цього іноді фахівці однієї галузі науки, але зайняті на суміжних ділянках, перестають розуміти один одного.

Інтеграція наукових знань можлива за певних умов, серед яких однією з найважливіших є наявність інтегруючих факторів, або, як їх ще називають, "інтеграторів". Інтеграторами можуть виступати:

- складні об'єкти пізнання (атом, людина, космос);

- наукові ідеї та теорії (теорія систем, теорія інформації, теорія ігор);

- наукові та міжнаукові принципи (мінімізації, інваріантності, простоти);

- спільні методи дослідження (математичні, моделювання, системно-структурний);

- окремі науки (математика, хімія, психологія тощо);

- наукові картини світу.

Найбільш узагальненим і постійно діючим інтегратором, який об'єднує всі перераховані інтегруючі фактори, є філософія. Конкретні інтегратори на різних етапах і ступенях розвитку науки можуть змінювати один одного.

Оскільки в основі інтеграції можуть лежати різні фактори, то існує багато видів і рівнів інтеграції. Перш за все вони залежать від характеру взаємодії і взаємозв'язку між різними галузями знань. Розрізняють декілька видів таких зв'язків:

- об'єднання в одну науку, теорію чи в наукову систему кількох галузей, що знаходяться на описово-емпіричному рівні і розвиваються відносно самостійно і відокремлено між собою. При цьому вони стають специфічними розділами даної наукової системи;

- взаємодія розвинутих фундаментальних наук, які знаходяться на теоретичному рівні, внаслідок чого виникає певна наукова картина світу;

- взаємозв'язок між теоретичними дисциплінами і науковими картинами світу на основі загальних логічних, математичних, кібернетичних та інших методів;

- взаємодія різних конкретних галузей знань і наукових картин світу з філософськими ідеями і принципами, взаємозв'язок конкретних наук і філософії.

Залежно від специфіки галузей знання і ступеня їх взаємодії, виділяють галузеві види інтеграції:

- горизонтальну- усередині суспільних, природничих чи технічних наук;

- вертикальну- між суспільними, природничими і технічними науками.

Залежно від інтегруючих факторів виділяють предметну інтеграцію (спрямовану на дослідження певного складного об'єкта чи вирішення комплексної проблеми) та інтеграцію по методу (коли загальний метод чи загальнонауковий принцип дослідження застосовуються для вирішення конкретної проблеми пізнання різноманітних об'єктів - фізичних, технічних, біологічних, соціальних тощо).

Враховуючи те, що в різних галузях наукового знання відбуваються специфічні, властиві тільки для кожної з них інтеграційні процеси, то найбільш узагальнено визначають такі види і напрямки інтеграції в сучасній науці:

1) математизація і формалізація, логізація і кібернетизація різних наукових сфер;

2) уніфікація наукової інформації, мови науки та її понятійно-категоріального апарату, внаслідок чого поняття окремих наук можуть стати загальнонауковими або філософськими категоріями (наприклад, структура, система, елемент, інформація та ін.);

3) узагальнення і ущільнення наукової інформації на основі формування в окремих галузях узагальнюючих теорій та збільшення міжнаукових теорій (наука про людину, наука про суспільство, наука управління тощо);

4) створення загальних теоретичних методів дослідження (моделювання, системно-структурний аналіз, статистичний аналіз та ін.) і застосування їх в різних галузях наукового знання з метою підсилення комплексності наукових досліджень.

Щодо рівнів інтеграції наукового знання, то їх розрізняють чотири: інтрадисциплінарний, інтердисциплінарний, супрадисциплінарний та трансдисциплінарний.

На інтрадисциплінарномурівні процеси інтеграції відбуваються у межах окремих наук - суспільних, природничих чи технічних. В їх основу кладуть певні принципи математичної логіки, математики, кібернетики, статистики. Для цих процесів характерною є та обставина, що в одній конкретній дисципліні можуть одночасно знаходити прояв результати і методи дослідження інших наукових дисциплін. Наприклад, біологічні процеси вивчають за допомогою фізики, хімії тощо.

Інтердисциплінарнізв'язки підтверджують органічну єдність світу. Вони призводять до стирання граней між відокремленими одна від одної науками. В сучасних умовах зв'язки між науками на інтердисциплінаному рівні відбуваються за такими напрямками:

- усередині кожної з трьох галузей наук (в суспільних - соціальна психологія, соціолінгвістика, історична демографія; в природничих - біофізика, фізична хімія, біокліматологія; в технічних - енергетика, технологія);

- у межах двох галузей наук (між природничими і технічними науками - біомеханіка; між природничими і суспільними науками - історична географія, економічна географія; між технічними і суспільними науками - системна інженерія, технічна естетика);

- у межах трьох галузей наук - між природничими, технічними і суспільними науками (біотехнологія, екологія тощо);

- у вигляді групи дисциплін, пов'язаних з математизацією наукового пізнання (математична географія, соціометрія, психометрія).

Супрадисциплінарний рівень інтеграції характеризується високим ступенем узагальнення. Процеси на цьому рівні полягають в інтеграції наукового пізнання на основі узагальнення та абстрагування, що має велике значення для окремих наук (використання системного підходу, теорії функцій та множин, моделей тощо). Все більшого поширення набуває інтегруюча функція математичної логіки, математики, кібернетики.

На трансдисциплінарному рівні відбувається інтеграція наукових понять, теорій і методів у філософських концепціях. Ці принципи пронизують собою все більше галузей наукового пізнання. Будучи наукою про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення, матеріалістична діалектика дає можливість зрозуміти єдність і розвиток всього світу, об'єднати розрізнені картини світу, створювані окремими науками, в цілісний образ.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні форми зв’язків між наукою і виробництвом	\|	Галузеві академії наук.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.