Соціально-економічний устрій та народні рухи в Україні у ХVІІІ ст.

Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711 р.) продовжується процес зміцнення феодальної власності. Існували такі форми землеволодіння: королівська (державна), магнатська. шляхетська, церковно-монастирська. Продовжував діяти принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Закони Речі Посполитої забороняли не шляхетську власність. Право власності на землю давало право господаря і влади над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 року.

Великим землевласником була польська корона. В Київському воєводстві в 1683 р. їй належала третина всіх дворів воєводства. В Галичині наприкінці XVIII ст. королівщині належало приблизно 15% доміній (складне об’єднання сіл, міст, фільварків, підприємств, роз’єднаних територіально і зв’язаних єдністю власності та влади магната). Фактично королівщиною володіли магнати (за умови сплати четвертої частини прибутків - кварти).

Основним земельним фондом володіла шляхта. Найбільшу частину шляхти (близько 12 тис. сімей) складала загородова і безземельна шляхта – шляхта-голота. Це були нащадки староруських бояр, вільних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони в основному “сиділи” на невеличких земельних наділах виконуючи чиншові повинності, дрібні послуги для власника землі.

Значна частина шляхти отримувала маєтки на умовах васальної залежності, оренди, служила управителями, економами, адміністраторами, у воєнних загонах магнатів.

Великими землевласниками були духовні феодали. В Галичині монастирі, церкви мали великі угіддя, але більша частина їх належала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службові обов’язки як різновид панщини.

У Закарпатські Україні й Північній Буковині земельна власність належала угорським, німецьким, молдавським феодалам. У Північній Буковині великими землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження. Середніми й дрібними землевласниками були українці.

У Правобережній Україні в XVIII ст. склалися три типи маєтків: перший, де переважали слободи, грошовий чинш і продуктова рента; другий, в котрому поряд з чиншем існувала відробіткова рента; третій, в якому панувала тільки відробіткова рента. Феодальна власність відновлювалася шляхом організації слобод. Провідна роль у господарському житті належала селянам. Основними групами селян за підданством були державні і приватні, що перебували у спадковій власності земельної шляхти. Селянські господарства різнилися поміж собою становищем і функціями у фільварково-панщинній системі. Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою кмети (рольники) поділялися на парових, поєдникових, піших. Залежно від майнового стану селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині наприкінці XVII ст. панщина звичайна, дарова, шарваркова у королівщині дорівнювала в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках – 133 дні.

Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки – подимне, церковну десятину.

Для розвитку західноукраїнських земель наприкінці XVIII ст. визначальним було аграрне законодавство австрійських монархів Марії Терези та Йосифа II. Першим законом (1773), що змінив поземельні відносини в Галичині, удержавлювалася королівщина. У 1774 р. було проведено секуляризацію монастирського землеволодіння. Кількість монастирів зменшилась на 54. Священики греко-католицьких парафій та їх родини звільнялися від панщини, військових постоїв, осинів.

Закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпосними селянами, був виданий у червні 1775 р. Поміщикам заборонялося притягати селян до відбування повинностей зверх записаних в інвентарі, до панщини в неділю і у свята, примусової роботи навіть за гроші, накладати штрафи, карати без спеціального присуду.

Патентом від 5 квітня 1782 року Йосиф II скасував особисту залежність селян і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися на свій розсуд, навчатися ремеслу, піти від пана тощо. Селяни стали цісарськими підданими. Вони залишалися прикріпленими до землі й продовжували виконувати панщину та інші повинності.

Австрійське аграрне законодавство загалом було прогресивне, оскільки відповідало, зокрема, інтересам економічного розвитку Галичини. Але збереження права власності феодала на всі землі маєтку, визначення русти кальних земель не майном, а поділом селян, відсутність вільних земель не забезпечували реалізації прогресивних законів.

Отже, для аграрних відносин другої половини XVII – XVIII ст. у західних і правобережних українських землях було характерним зростання й зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. Господарство розвивалося на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних, північно-західних землях продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до слобод, грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального господарства.

На зламі XVII-XVIII століть значна частина Правобережної України все ще знаходилась під контролем Польщі. Польський уряд продовжував свою колонізаторську лінію, проте був змушений дозволити існування козацьких полків у Фастові, Богуславі, Корсуні, Брацлаві та інших містах, оскільки не міг сам обороняти ці землі від турецько-татарських набігів. Козацькі полки та їх керівники, серед яких виділявся фастівський полковник Семен Палій (Гурко), стали центрами визвольної боротьби на початку XVIII ст.

Селянсько-козацьке повстання почалося у 1702 р. Повстанцям удалося взяти ряд міст, звільнити Київщину, основну части ну Поділля і Волині. Зібравши велике військо, поляки відновили свою владу на Поділлі, жорстоко розправляючись з повстанця ми. Вони стратили близько 10 тис. чол., а 70 тис. селян, запідозрених в участі в повстанні, було скалічено. Але на Київщині повстання тривали.

У 1704 р. на Правобережжя для допомоги Польщі в боротьбі зі Швецією прийшли лівобережні козацькі полки на чолі з Мазепою. За поданням Мазепи цар дозволив заарештувати Палія, якого відправили в Сибір. Палія повернули з Сибіру лише після переходу Мазепи на бік шведів.

У 30-ті роки XVIII ст. в Україні виник повстанський рух, учасників якого називали гайдамаками (з турецького — означає гнати, робити набіги). Перше велике повстання гайдамаків почалося у 1734 р. Приводом до цього стала чутка, ніби цариця Анна Іванівна видала «Золоту грамоту», де закликає не підкорятися шляхтичам. Але справжньою причиною повстання було посилення феодального гніту, релігійного та національного, дуже тяжке становище населення Правобережжя. Центром повстання стало Поділля, а його керівником — начальник надвірних козаків князя Любомирського у Шаргороді Верлан. Гайдамаки звільнили Вінницю, Жванець та Збараж, але зазнали поразки від російських і польських військ. Проте рух продовжувався. Його основним осередком став Чорний ліс (у верхів'ях р. Інгул). Повстанців очолив Гнат Голий (Верлан після поразки повстання 1734 р, втік до Молдавії). Спалахи повстань відбулися у 1736, 1737, 1738 pp. Повстанцям удалося захопити ряд міст (Чигирин, Умань), але зрада одного з ватажків (Сави Чалого) спричинила їх поразку. Проте окремі гайдамацькі напади тривали аж до 1750 p., коли народ піднявся на нові повстання. Гайдамакам знову вдалося взяти ряд міст, але діяли вони роз'єднано і зазнали поразки.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух досяг у 1768 р. Він отримав назву «Коліївщина» (від слова «колій» — той, що коле). У цей час польський король підписує угоду з російським урядом про зрівняння православних у політичних правах з католиками. Проти цього виступила частина шляхти, яка об'єдналася в так звану Барську конфедерацію і розпочала масовий терор проти українського населення. Відповіддю на насильство і свавілля польських конфедератів стало повстання під керівництвом запорізького козака Максима Залізняка. Зібравши в травні 1765 р. декілька тисяч повстанців в урочищі Холодний Яр (біля Чигирина), Залізняк вирушив у рейд по Черкащині. Повстанці взяли Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Лисянку. Головного удару вирішено було завдати по Умані. На бік повсталих перейшли уманські надвірні козаки на чолі з Іваном Гонтою. їм удалося взяти Умань, де вони перебили більше 2 тис. шляхтичів, ксьондзів, єврейських лихварів і орендаторів. Поширення повстання на значну частину Правобережжя змусило польський уряд просити допомоги в російських військ. Російські полки оточили повсталих, підступно заманили їх ватажків до себе в табір і схопили. Залізняка як російського підданого судили в Києві і заслали до Сибіру. Ґонту після жахливих катувань стратили. Усього було замучено близько 3 тис. учасників повстання.

Коліївщина була останнім великим селянсько-козацьким повстанням на Україні.

На західноукраїнських землях, де становище селянства було ще тяжчим, ніж на Правобережжі, гнів і незадоволення народ них мас проявлялися в русі опришків. Найбільше прославився ватажок опришків Олекса Довбуш (1700-1745), який очолював цей рух у 1738-1745 pp. На відміну від гайдамаків, опришки діяли невеликими загонами, нападаючи на маєтки, роздавали панське добро селянам, убивали тих, хто особливо жорстоко знущався з народу. Олекса Довбуш був підступно вбитий у 1745 p., але рух опришків тривав.

Селянські заворушення на Лівобережній Україні посилилися після указу імператриці Катерини II у 1783 р. про закріпачення селян на цій території. Найбільшим з них було повстання у с. Турбаях на Полтавщині. На початку XVIII ст. мешканці цього села були вільними козаками, але потім їх виписали з цього стану. У 1776 р. село перейшло у володіння поміщиків Базилевських, які посилили визискування селян. Турбаївці подали позов до Сенату, який, проте, визнав козаками лише 76 сімей (з 2000 жителів). На знак протесту селяни відмовилися виконувати панщину і створили своє самоврядування за козацьким зразком, обравши отамана, суддю та писаря. У червні 1789 р. турбаївці, очолювані братами Рогачками і С. Помазаном, узяли село під повний контроль, обеззброїли військову команду, убили Базилевських і захопили їх добро. Деякий час місцева влада намагалася врегулювати відносини з турбаївцями без застосування сили, але, зіткнувшись з їх непокорою, ввела в село війська, які розправилися з повстанцями. Активних учасників після тілес них покарань заслали до Сибіру, інших переселили в південні райони України.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Нова економічна політика в Україні	\|	Причини поразки та уроки української революції 1917-1920 рр.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.