• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Закономірності та принципи навчання

Література

План

Тема 9. Навчання – головний шлях освіти

Тестові завдання

1. Виокремлення і формування педагогіки як науки було викликане:

а) значними теоретичними набутками;

б) зростаючими потребами суспільства в створенні певних виховних форм і систем;

в) політичними програмами урядів деяких держав.

2. Термін „педагог” мав первісне значення:

а) „наглядач”;

б) „той, хто веде дитину”;

в) „той, хто вчить”;

г) „найосвіченіший”;

д) „духовний батько”.

3. Проблемам виховання відводили значне місце в своїх працях такі давньоримські філософи:

а) Боетій;

б) Квінтиліан;

в) Лукрецій Кар;

г) Сенека;

д) Цицерон.

4. Чи були професійні педагоги в Київській Русі?

а) ні, цю роль виконували батьки;

б) ні, поняття освіти і виховання тоді не існувало;

в) так, це були «майстри грамоти»;

г) так, це були спеціально підготовлені вчителі.

5. Педагогіка довгий час була складовою

а) психології;

б) філософії;

в) богослов’я.

6. Остаточне виокремлення педагогіки як науки пов'язують з іменем:

а) К. Ушинського;

б) Ж.-Ж. Руссо;

в) Я.-А. Коменського;

г) К. Гельвеція;

д) І.-Г. Песталоцці.

7. Предметом педагогіки є:

а) навчально-виховна діяльність;

б) освіта і навчання;

в) процес виховання особистості.

8. Що з переліченого не належить до основних категорій педагогіки:

а) навчання;

б) виховання;

в) формування;

г) освіта.

9. Основні категорії педагогіки існують:

а) паралельно;

б) нероздільно;

в) відособлено.

10. Що не належить до даної класифікації:

а) світська педагогіка;

б) загальна педагогіка;

в) духовна педагогіка;

г) народна педагогіка.

Лекція 8

Мета: розглянути процес навчання в контексті освіти. З'ясувати принципи та методи навчання, сформувати уявлення про сучасні тенденції в дидактиці середньої та вищої школи, нові технології в освіті.

1. Дидактика як наука про навчання.

2. Закономірності та принципи навчання.

3. Основні методи навчання.

4. Навчальні технології у вищому навчальному закладі.

1. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – С. 147-180.

2. Галузяк В.М., Сметанський М.І., Шахов В.І. Педагогіка: Навчальний посібник. – Вінниця: Книга-Вега, 2003. – С. 93-200.

3. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К., 1998. –С. 276.

4. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки. – К.: Академвидав, 2003. – С. 321-371.

5. Тодорова І.С. Основи психології та педагогіки. – Полтава, 2002. – С. 89-95.

1. Дидактика як наука про навчання

Національна система освіти нині потребує теоретико-методологічного обґрунтування основних напрямів свого становлення і розвитку. Ці напрями визначені Законом України «Про освіту», де підкреслено, що освіта – це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального й економічного розвитку суспільства і держави.

Особливе місце в процесі реформування сучасної освіти посідають проблеми дидактичного характеру, розв'язання яких дасть змогу внести кардинальні зміни до навчальної діяльності школярів та студентів закладів різного рівня акредитації з тим, щоб наблизитися до світового стандарту.

Дидактика (від грецького дідактос – повчальний) – це галузь педагогіки, що розробляє теорію освіти, навчання, а також виховання у процесі навчання. Сучасна дидактика – найусталеніший розділ педагогіки. Вона виокремилася з філософії в самостійну наукову галузь на початку ХVІІ ст. завдяки англійському філософові Френсісу Бекону (1561-1626). Безумовно, дидактика змінювалася, крокуючи в ногу з часом, вбираючи в себе нові наукові досягнення. Проте її структура залишається класичною.

Вважається, що термін «дидактика» запропонував німецький педагог Вольфганг Ратке (1571-1635), який так назвав наукову дисципліну, що досліджує теоретичні засади навчання. Проте найбільш вагомою особистістю біля витоків дидактики як педагогічної галузі був Я.А. Коменський, який увійшов у історію завдяки своїм пропозиціям щодо організації шкільного навчання, розробленням оригінальних навчальних посібників, науковими працями.

На рубежі ХVІІІ-ХІХ ст., коли світська школа в Європі вже мала пріоритет над конфесійною, в дидактиці склалася теорія формального, а згодом матеріального виховання та освіти.

Автором теорії формальної освіти є І.Ф. Гербарт – німецький філософ і педагог, який вважав, що світ складається з простих «реалів» – елементів та зв’язків і їх поєднання. Тому обсяг свідомості людини є обмеженим і його можна формувати чотирма ступенями навчання. На 1 ступені («ясність») застосовується первинне ознайомлення учнів з предметом пізнання. На 2 («асоціація») вступає зв'язок нових елементів знань з попередніми, відомими. На 3 ступені («система») використовується таке компонування матеріалу, яке подає його у вигляді правила чи закону. На 4 ступені («метод») відбувається застосування набутих знань на прикладах, під час розв’язання вправ, завдань, тренувань. Цю теорію було покладено в основу гімназичної освіти в Росії.

Теорію матеріальної освіти обґрунтував англійський філософ Герберт Спенсер (1820-1903). Оскільки система І.Ф. Гербарта була зорієнтована на підготовку інтелігенції, чиновництва, правлячої еліти, то система Спенсера – передовсім на підготовку спеціалістів-практиків, кваліфікованих техніків і робітників. Дидактичні основи матеріальної освіти ґрунтувалися на необхідності п’яти видів людської діяльності: самозбереження, здобування засобів для життя, виховання потомства, виконання соціальних функцій, дозвілля.

Засновником української дидактики був видатний педагог К.Д.Ушинський (1824-1870), який вважав себе українцем, багато часу працював і жив в Україні, похований у Києві. Він створив цілісну дидактичну систему на науково-матеріальній основі. Запропонував модель дидактичного процесу й чітко визначив дві основних мети, що реалізуються одночасно, – оволодіння системою наукових знань і розвиток розумових здібностей.

Дидактична діяльність наповнилася компонентами, актуальними і досі. Це:

* актуалізація досвіду, набутого через спілкування з природою і людьми, а також знань, засвоєних раніше в школі;

* подання конкретного матеріалу;

* демократизація предмета в цілому й окремих його частин;

* розпізнання властивостей предмета;

* визначення міри врахування його частин та властивостей;

* систематизація вивченого;

* узагальнення;

* застосування.

У ХХ ст.. на теренах вітчизняної педагогіки працювали відомі дидакти І.Я. Лернер, Г.І. Щукіна, Ю.К. Бабанський, М.М. Поташник, а в Україні – В.О. Онищук, В.І. Бондар, А.М. Алексюк та інші.

Формування і розвиток національної системи освіти на основі гуманістичної філософії та парадигми освіти має особистісно орієнтований, педоцентричний характер, тобто основною дійовою постаттю навчального процесу стає не вчитель, а учень, і основний предмет впливу дидактичного процесу – не сукупність певних знань, навичок та вмінь, а особистість учня, формування його духовності та активної життєвої позиції.

Викликає також певні труднощі визначення предмета загальної дидактики. У педагогіці знаходимо кілька підходів до такого визначення. Зокрема, польський учений Ч. Купісевич дає такий варіант: «Предметом дослідження загальної дидактики є процес викладання та учіння разом із факторами, що його породжують, умовами його перебігу, а також результатами, до яких він призводить».

Український педагог М. Фіцула вважає, що предметом дидактики на всіх етапах її розвитку був зміст освіти підростаючого покоління й організація процесу, що забезпечує оволодіння цим змістом, а саме:

— визначення мети і завдань навчання;

— окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства;

— виявлення закономірностей процесу навчання на основі його аналізу, спеціальної пошуково-експериментальної роботи;

— обґрунтування принципів і правил навчання на основі його закономірностей;

— вироблення організаційних форм, методів та прийомів навчання;

— забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання.

Як частина педагогіки, дидактика базується на закономірностях і принципах цілісного педагогічного процесу, тому її можна розглядати як теорію, що визначає загальні закономірності освіти і виховання. Але як загальна теорія навчання, дидактика самостійно досліджує ті проблеми освіти й виховання, які наявні лише у процесі навчання. Через це вона є самостійною педагогічною дисципліною.

Основними категоріями дидактики є «навчання», «освіта», «викладання» (діяльність педагога в процесі навчання), «учіння» (процес пізнавальної діяльності учнів), «принципи навчання», «форми навчання», «методи навчання» і «засоби навчання».

Об'єктивні закономірності породжені суттю процесу навчання. До них належать:

1) виховний і розвиваючий характер навчання — у процесі навчання на основі засвоєння системи наукових знань формується науковий світогляд, моральні, трудові, естетичні та фізичні якості учнів (студентів), виробляється їх ставлення до навчання. Водночас здійснюється й розвиток особистості — пізнавальних процесів, уваги, мовлення, емоційно-вольової сфери та ін.;

2) зумовленість навчання суспільними потребами — кожен етап розвитку людської цивілізації потребує певного рівня вихованості й освіченості людини, що забезпечується навчанням;

3) залежність ефективності навчального процесу від його умов — навчально-матеріальної бази, наявності висококваліфікованих педагогічних кадрів, зацікавленості навчально-виховним процесом громадськості;

4) залежність процесу навчання від вікових і реальних навчальних можливостей учнів – рівня розвитку інтелектуальної, емоційно-вольової сфери, вміння вчитися й працездатності, ставлення до навчання та ін.;

5) навчання передбачає цілеспрямовану взаємодію вчителя (викладача), учня (студента) та об'єкта, що вивчається, – вчитель (викладач) повинен спрямовувати пізнавальну діяльність учня (студента), контролювати її навіть
тоді, коли той опановує предмет самостійно;

6) навчальний процес ефективний лише за умови активності учнів (студентів) — результативність його залежить від різноманітності, інтенсивності видів навчальної діяльності.

Суб'єктивні закономірності процесу навчання залежать від особливостей діяльності вчителя (викладача), його характеру тощо, їх формулюють так:

— поняття можуть бути засвоєні лише тоді, коли пізнавальна діяльність учнів (студентів) спрямована на визначення чітких і зрозумілих співвідношень між ними;

— навички формуються лише за умови відтворення операцій і дій, покладених у їх основу;

— міцному засвоєнню змісту навчального матеріалу сприяє його систематичне повторення і включення в систему вже засвоєного раніше змісту;

— опанування складних способів діяльності залежить від успішного оволодіння простими видами діяльності, що входять до складних, і від готовності визначати ситуацію, в якій ці дії можуть бути виконані;

— рівень та якість засвоєння знань за різних умов і здібностей учнів (студентів) залежить від урахування вчителем (викладачем) ступеня значущості для них засвоюваного змісту;

— використання варіативних завдань передбачає застосування знань в істотних для учнів (студентів) ситуаціях, сприяє формуванню готовності до перенесення засвоєних знань і пов'язаних із ними дій у нову ситуацію.

Знання закономірностей навчання сприяє глибшому пізнанню його принципів.

Принципи навчання.Навчання здійснюється на основі обґрунтованих і перевірених практикою дидактичних принципів. Зумовлені закономірностями та завданнями ви­ховання й освіти, принципи навчання визначають його спрямованість, зміст, організаційні форми і методи.

Принцип навчання (дидактики) —твердження, що визначає зміст, організаційні форми та методи навчальної роботи школи.

Сучасна дидактика, трактуючи навчання як процес передачі, засвоєння знань, умінь, навичок і способів пізнава­льної діяльності, відповідно розглядає й систему його принципів, яку утворюють принцип науковості, принцип доступності, принцип зв'язку навчання з життям, принцип свідомості й активності учнів, принцип наочності та ін.

Принцип науковості. Передбачає вивчення учнями (студентами) системи наукових тверджень і використання у навчанні методів, близьких до тих, які застосовуються в певній науці. Вимагає розкривати причиново-наслідкові зв'язки явищ, подій, процесів, проникати в їх сутність, демонструвати могутність людської думки, ознайомлювати з методами науки, розкривати історію її розвитку, боротьбу тенденцій, взаємозв'язок наук.

Принцип систематичності і послідовності. Зумовлений він логікою науки й особливостями пізнавальної діяльності, яка проходить відповідно до вікових закономірностей розвитку особистості. Передбачає системність роботи вчителя (викладача), врахування пройденого матеріалу при вивченні нового, розкриття нового матеріалу частинами, фіксування уваги учнів (студентів) на вузлових питаннях, продумування системи уроків, показ внутріпредметних і міжпредметних зв'язків. Не менш важлива системність у роботі учнів, студентів (систематичне відвідування занять, послідовність виконання домашніх завдань, постійне повторення навчального матеріалу тощо).

Принцип доступності. Означає, що навчання успішне й ефективне за умови, коли його зміст, форми і методи відповідають віковим особливостям учнів (студентів), їх розумовим можливостям. Реалізація цього принципу передбачає дотримання правил «від простого — до складного», «від відомого — до невідомого», «від близького — до далекого».

Принцип зв'язку навчання з життям. В основі поєднання навчання з життям — об'єктивні зв'язки, що встановилися між наукою і виробництвом, теорією і практикою. Реалізовують його, спираючись на життєвий досвід учнів (студентів), застосовуючи здобуті знання у практичній діяльності, розкриваючи практичну значущість знань. Неабияке значення мають і звернення в процесі навчання до краєзнавчого матеріалу та безпосередня участь школярів (студентів) у громадському житті.

Принцип свідомості й активності учнів. Випливає з мети і завдань національної системи освіти та тих особливостей, які передбачає осмислений та творчий підхід до опанування знань.

Свідомість у навчанні забезпечується високим рівнем активності. Свідомому засвоєнню знань також сприяє роз'яснення мети і завдань навчального предмета, значен­ня його для розв’язання життєвих проблем, для власних перспектив. Не меншу вагу мають позитивна мотивація до навчання; раціональні прийоми праці на уроці; критичний підхід учителя (викладача) до змісту навчального матеріалу, належний контроль і самоконтроль у навчанні.

Активізують пізнавальну діяльність позитивні емоції, викликані інтересом до навчального матеріалу, навчальною діяльністю; розуміння практичної значущості знань, їх зв'язку з життям; єдність між розумінням навчального матеріалу і його викладом в усній чи письмовій формі. Значною підмогою є й доброзичливі стосунки між тим, хто навчає, і тими, хто навчається, уміння педагога враховувати психічний стан учнів та стадії їх психічного розвитку. Корисним є й використання сучасних технічних засобів навчання.

Принцип наочності. Вимагає будувати процес навчання на основі живого сприймання учнями (студентами) предметів і явищ об'єктивної дійсності. Адже чуттєве сприймання навчального матеріалу, що становить основу наочності, сприяє формуванню чітких, точних образів уяви, активізує розумову діяльність, є дієвим засобом ус­відомлення матеріалу.

Залежно від характеру відображення навчальних об'єктів наочність буває:

1) натуральною – рослини, тварини, знаряддя і продукти праці, мінерали, хімічні речовини та ін.;

2) зображувальною – навчальні картини, малюнки, репродукції художніх полотен, макети, муляжі;

3) схематичною – географічні й історичні карти, схеми, діаграми, графіки, рисунки, таблиці тощо.

При використанні наочності важливо не перевантажувати нею процес навчання — це знижує самостійність і активність особистості в осмисленні навчального матеріалу. Слід також чітко формулювати мету використання наочних засобів у структурі уроку та пам'ятати, що показ заздалегідь усіх наочних засобів дезорганізовує увагу. При цьому наочний об'єкт не повинен містити нічого зайвого, щоб не викликати побічних асоціацій. Дотримуючись цього принципу, необхідно також зважати на вік тих, хто навчається.

Принцип міцності засвоєння знань, умінь і навичок. Знання, уміння та навички можуть бути міцними за умо­ви, що вони утворюють систему, яка постійно оновлюється, уточнюється й закріплюється. Тому реалізація його передбачає:

— повторення навчального матеріалу за розділами та структурними смисловими частинами;

— запам'ятовування нового матеріалу в поєднанні з пройденим;

— активізацію учнів під час повторення;

— нове групування матеріалу з метою його систематизації;

— виділення при повторенні головних ідей;

— використання під час повторення різноманітних методів, форм і підходів;

— самостійне творче застосування знань;

— постійне повернення до раніше засвоєних знань для пошуку в них нових сенсів, переоцінювання їх тощо.

Принцип індивідуального підходу до учнів (студентів). Дає змогу в умовах колективної навчальної роботи кожному учневі, студентові йти своїм шляхом. Реалізуючи його, враховують рівень розумового розвитку кожної дитини, її знання і вміння, пізнавальну та практичну самостійність, інтереси, наполегливість, працездатність. Педагогу треба не тільки добре знати особливості навчально-пізнавальної діяльності своїх учнів (студентів), а й уміти надати їм допомогу, організувати індивідуальну роботу з тими, хто її потребує.

Принцип емоційності. Ґрунтується на тому, що у процесі пізнавальної діяльності в учнів (студентів) виникає певний емоційний стан, почуття, які можуть сприяти або заважати успішному засвоєнню знань. Сприяють активізації процесу пізнавальної діяльності жвавий, образний виклад навчального матеріалу; оптимістична довершеність та логічність подання інформації, використання цікавих прикладів; застосування наочності і комп'ютерної техніки; почуття виконаного обов'язку; мова, ставлення педагога до учнів, його зовнішній вигляд та ін.

Принципи навчання тісно взаємопов'язані, зумовлюють один одного. Жоден із них не може бути використаний без урахування інших. Тому в процесі навчання необхідно керуватися всіма принципами.

Урахування у процесі навчання його закономірностей, дотримання принципів і правил дає змогу визначати його оптимальний зміст, добирати й застосовувати ефективні організаційні форми і методи його реалізації, що забезпечує успішне засвоєння знань та необхідний виховний вплив.

2. Основні методи навчання

Метод навчання – спосіб упорядкованої взаємодії вчителів (викладачів) та учнів (студентів), за допомогою якого розв’язуються проблеми освіти, виховання і розвитку в процесі навчання.

Однією з гострих проблем сучасної дидактики є проблема класифікації методів навчання. На сьогодні немає єдиної точки зору з цього питання. У зв’язку з тим, що різні автори за основу поділу методів навчання на групи і підгрупи кладуть різні ознаки, існує низка класифікацій.

Найбільш ранньою класифікацією є поділ методів навчання на методи роботи вчителя (розповідь, пояснення, бесіда) і методи роботи учнів (вправи, самостійна робота).

Однією з найзручніших вважають класифікацію методів навчання, здійснену Ю.К. Бабанським. Він виділяє методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності, методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності, методи контролю й самоконтролю навчально-пізнавальної діяльності.

Поширеною є класифікація методів навчання за джерелом здобування знань. Відповідно виділяють:

Ø Словесні методи (джерелом знань є усне чи писемне слово). Сюди належать розповідь, пояснення, бесіда, дискусія, лекція, робота з підручником та книгою, конспектування, складання плану тексту, тезування, цитування, анотування, рецензування тощо.

Ø Наочні методи (джерелом знання є предмети, що спостерігаються, явища, наочні посібники). Їх умовно поділяють на дві великі групи: метод ілюстрацій і метод демонстрацій. Метод ілюстрацій передбачає показ учням ілюстративних посібників – плакатів, картин, карт, таблиць, замальовок на дошці тощо. Метод демонстрацій звичайно пов’язаний із демонстрацією приладів, дослідів, технічних установок, кіно- та відеофільмів та ін.

Ø Практичні методи (учні здобувають знання і виробляють уміння, виконуючи практичні дії). До них належать вправи – усні, письмові, графічні та навчально-трудові; лабораторні роботи; практичні роботи, в тому числі заняття з комп’ютерами й різноманітними тренажерами.

Головними недоліками даної класифікації вважається те, що вона не відображає характеру пізнавальної діяльності учнів у навчанні, не характеризує ступінь їхньої самостійності в навчальній роботі. Проте саме ця класифікація користується найбільшою популярністю у педагогів-практиків та методистів.

4. Навчальні технології у вищому навчальному закладі

Останнім часом у науці та освіті дедалі більше поширюється поняття «навчальна технологія». Воно відбиває шлях освоєння конкретного навчального матеріалу (поняття) в межах відповідного навчального предмета, теми, питання. Наприклад, це можуть бути предметне навчання, ігрова технологія, технологія проблемного навчання, інформаційні технології, технологія використання схем, конспектів, класичне лекційне навчання, дистанційне навчання, комп’ютерне навчання тощо.

Навчальна (як і будь-яка інша педагогічна) технологія повинна задовольняти основні критерії технологічності:

Ø Концептуальність (опора на певну наукову концепцію, що містить філософські, психологічні, дидактичні і соціально-педагогічні обґрунтування цілей);

Ø Системність (педагогічна технологія повинна мати всі ознаки системи);

Ø Логічність процесу, взаємозв’язок усіх його частин, цілісність;

Ø Керованість (можливість цілепланування, проектування процесу навчання, поетапної діагностики, варіювання засобами і методами з метою корекції результатів);

Ø Ефективність (оптимальність витрат, гарантованість досягнення запланованого результату – певного стандарту навчання);

Ø Відтворюваність (можливість застосування в інших однотипних умовах, іншими суб’єктами);

Ø Єдність змістової і процесуальної частини, їх взаємообумовленість.

У вищій школі сьогодні також спостерігається прагнення до впровадження нових технологій навчання. Розглянемо деякі з них.

Нині погляди українських педагогів усе частіше спрямовуються до технології модульного, чи модульно-розвивального, навчання, яке сприяє становленню особистості не тільки завдяки змісту, методам, формам організації, а й через свою сутнісну багатовимірність.

Навчальний модуль – це цільова, відкрита і відносно завершена сукупність взаємозалежних циклів навчальної, виховної та освітньої розвивальної взаємодії викладача й студентів, що реалізує змістовий модуль через форму-модуль. Цей модуль є основною ланкою модульно-розвивальної системи навчання, що забезпечує оптимізацію психосоціального розвитку викладача і студентів, а тому багато в чому є альтернативою традиційним засобам, формам та методам лекційно-семінарської системи.

Серед основних принципів модульності виділяємо:

1) наявність самостійної групи ідей (знань), якими оволодівають студенти за допомогою дидактично доцільних засобів, що відповідають природі цих ідей;

2) формування самостійної планової, цілісної одиниці навчальної діяльності, яка б сприяла досягненню студентом чітко визначених цілей;

3) оволодіння принципом модульності досягається через застосування різних форм і методів навчання, підпорядкованих загальній темі навчального курсу або актуальній науково-технічній, соціальній чи іншій проблемі;

4) принцип модульності – це також складання автономних порцій, поділ навчального матеріалу на частини для груп студентів.

Останнім часом у ВНЗ широко застосовують технічні інформаційні технології навчання, серед яких варто виділити комп’ютерні технології. Вони спрямовані на підготовку особистості інформаційного суспільства; формування умінь працювати з інформацією; розвиток комунікативних здібностей; формування дослідницьких умінь та умінь вибору оптимальних рішень; забезпечення великим обсягом якісної інформації.

Комп’ютерні технології можуть здійснюватися у таких трьох варіантах:

- технологія як «проникнення» (застосування комп’ютерного навчання при вивченні окремих тем, розділів);

- як основна (при вивченні базових тем);

- як монотехнологія (коли весь процес навчання: діагностика, управління, моніторинг – провадиться за допомогою комп'ютера).

Варто згадати також одну з найпопулярніших сьогодні у світі технологій – технологію дистанційного навчання. Її поява не випадкова – це закономірний етап розвитку та адаптації освіти до сучасних умов. Виконати соціальне замовлення суспільства шляхом збільшення асигнувань на освіту, збільшенням кількості навчальних закладів й іншими традиційними способами не в змозі навіть заможні країни. Тому в усьому світі дистанційна освіта сьогодні надзвичайно популярна. Так, на кінець 1997 р. у 107 країнах діяло близько 1000 навчальних закладів дистанційного типу. В тому ж році кількість тих, хто здобув дистанційну освіту, становила близько 50 млн. чол., а вже в 2000 р. – близько 90 млн.

Дистанційне навчання є однією з форм безперервної освіти, що покликана реалізувати право людини на освіту й отримання інформації. Це технологія, що базується на принципах відкритого навчання, широко використовує комп’ютерні навчальні програми різного призначення та створює за допомогою сучасних телекомунікацій інформаційне освітнє середовище для доставки навчального матеріалу і спілкування.

Характерними ознаками дистанційної освіти є гнучкість, модульність, економічна ефективність, координаторська роль викладача, спеціалізований контроль якості освіти, використання спеціалізованих технологій і засобів навчання.

Основними принципами дистанційного навчання є: гуманізм, пріоритетність педагогічного підходу при проектуванні освітнього процесу в дистанційному навчанні; педагогічна доцільність застосування нових інформаційних технологій; вибір змісту освіти; забезпечення захисту інформації, що циркулює в дистанційному навчанні; стартовий рівень освіти; відповідність технологій навчанню; мобільність навчання; неантагоністичність його існуючим формам освіти.

Для цієї технології характерна позитивна пізнавальна мотивація, що створюється мережею Інтернет, та висока якість підготовки фахівця. Це й робить дистанційне навчання технологією ХХІ століття.

Питання для самоконтролю

1. З’ясуйте сутність дидактики як галузі педагогіки.

2. Хто з учених-педагогів може вважатися основоположниками дидактики?

3. Схарактеризуйте основні закономірності навчання.

4. Проаналізуйте зв’язки, що існують між принципами навчання.

5. Перелічіть відомі Вам класифікації методів навчання.

6. Які критерії технологічності Вам відомі?

7. У чому полягає специфіка модульної технології навчання?

8. Чому дистанційне навчання називають технологією ХХІ століття?

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. IV. Закономірності структурно-функціональної організації спинного мозку
3. V Засоби навчання
4. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
5. Адаптації та навчання
6. Активний метод навчання
7. Аналіз основних систем трудового і професійного навчання: предметної, предметно-операційної, операційної, операційно-предметної, системи ЦІП, операційно-комплексної тощо.
8. Аналіз та планування витрат організації на професійне навчання персоналу
9. Антикорупційні принципи
10. АРХІВНЕ ОПИСУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ
11. Б. Особливості диференціації навчання у школах Великобританії
12. Б/. Принципи виборчого права.

Переглядів: 1621