• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Характеристики населення

Найпоширенішим поняттям для характеристики людських ресурсів є населення – це сукупність людей, які проживають на визначеній території, це люди, незалежно від їх характеристик.

Постійне населення – це населення, що на момент перепису постійно проживає на даній території, включаючи тимчасово відсутніх.

Наявне населення – яке на момент перепису, знаходиться на даній території, враховуючи тимчасово проживаючих.

Поділ населення на групи за певними ознаками соціально-трудових відносин називають стратифікація населення, кожна така група називається стратою.

Основні ознаки стратифікації населення:

1) участь у суспільному виробництві (зайняті у суспільному виробництві, безробітні, діти та підлітки у непрацездатному віці, пенсіонери, інваліди);

2) професійна ознака (економісти, водії, лікарі);

3) регіональна ознака (населення України, населення Франції, або – населення Полісся);

4) майновий стан на підприємстві (власники, наймані працівники, менеджери).

Сім’я– це сукупність людей, об’єднаних родиною і кровними зв’язками. Основою сім’ї є подружнє життя. Це поняття соціальне, а не економічне.

Домогосподарство – це група людей, які ведуть спільну господарську діяльність і мають спільний бюджет.

Відтворення населення – це процес постійного і безперервного поновлення людських поколінь, внаслідок якого змінюється чисельність і структура населення.

Типи відтворення населення:

1)розширене - чисельність народжених перевищує чисельність померлих;

2)просте – чисельність населення майже не змінюється, смертність і народжуваність приблизно однакові;

3)неповне (звужене) – смертність перевищує народжуваність.

Рух населення – це демографічні зміни чисельності і структури населення.

Розрізняють рухи населення: природний, механічний, соціальний, економічний

1. Природний рух населення - зміни чисельності і структури населення в часі, зумовлені народжуваністю і смертністю.

Основними показниками природного руху населення є:

1) природний проріст – різниця між чисельністю народжених і чисельністю померлих впродовж певного періоду, як правило, календарного року на певній території:

, (осіб);

2) коефіцієнт народжуваності – це відношення чисельності народжених, впродовж календарного року до середньорічної чисельності населення на певній території:

, (‰);

3) коефіцієнт смертності - це відношення чисельності померлих, впродовж календарного року до середньорічної чисельності населення на певній території:

, (‰);

4) коефіцієнт природного приросту:

;

5) коефіцієнт фертильності – характеризує кількість народжених дітей на 1000жінок віком від 15-50 років:

.

2. Механічний рух населення - зміни чисельності і структури населення в часі, зумовлені зміною місця проживання. Це процес переміщення людей через кордони певних територій зі зміною місця проживання на більш чи менш тривалий час.

Види міграції:

1) залежно від меж територій, які перетинають мігранти:

а) зовнішня - (перетин державного кордону, пов’язане зі зміною країни проживання: еміграція, імміграція);

б) внутрішня - (відображає зміну проживання місця в межах однієї країни);

2) з точки зору причин і тривалості:

а) безповоротна - (переселення для постійного проживання);

б) тимчасова (поворотна, сезонна, маятникова);

3) за формою реалізації:

а) суспільно-організована – (відбувається за участю державних або громадських організацій та з їх економічною допомогою);

б) стихійна – (переміщення силами і засобами самих мігрантів без матеріальної допомоги в будь-яких установах);

4) залежно від бажання мігрантів:

а) за власним бажанням (добровільна);

б) примусова;

5) за причинами:

а) економічна;

б) соціальна;

в) політична;

г) екологічна;

д) воєнна.

Основним показником міграції є міграційне сальдо.

Міграція – є важливим об’єктом державного управління і регулювання, метою якого є раціональне розміщення трудових ресурсів на території держави для ефективного їх використання.

Покращення демографічної ситуації в країні свідчить про покращення умов життя, зростання економіки, покращення соціальних відносин.

3. Соціальний рух населення - це зміни освітньої, професійно-кваліфікаційної, статево-вікової, національної та інших структур населення.

4. Економічний рух населення – це зміна рівня трудової активності населення.

2. Економічно активне населення

МОП рекомендує систему поділу населення віком від 15-70 років на економічно-активне і економічно-неактивне.

Економічно-активне населення (ЕАН) – це частина населення обох статей, яка протягом певного періоду, забезпечує пропозицію своєї робочої сили для виробництва товарів і надання послуг.

Кількісно ЕАН складається з чисельності зайнятих у суспільному виробництві і чисельності безробітних:

.

Зайняті економічною діяльністю – це особи віком від 15 до 70 рр., які:

1) виконують роботу заданого роду за наймом на умовах повного чи неповного робочого часу;

2) працюють індивідуально (самостійно) на власному підприємстві, або в окремих громадян (роботодавця);

3) працюють безоплатно в особистому підсобному селянському господарстві з метою реалізації виробленої продукції;

4) тимчасово відсутні на роботі

Зайнятими, за цією методикою, вважаються особи, які працювали протягом тижня не менше 1 год., а у особистому підсобному господарстві не менше 30 год. незалежно від того була це постійна, тимчасова, сезонна, випадкова чи інша робота.

Безробітні (за визначенням МОП) - це особи віком від 15 до 70рр., як зареєстровані так і незареєстровані в державній службі зайнятості, які одночасно відповідають трьом умовам:

1) не мають роботи або прибуткового зайняття;

2) шукають роботу або намагаються організувати власну справу;

3) готові приступити до роботи протягом найближчих трьох тижнів.

До безробітних відносять також осіб, що навчаються за направленням служби зайнятості, а також ті, що знайшли роботу і чекають відповіді або готуються приступити до неї, але на даний момент ще не працюють.

Рівень економічної активності населення – це відношення чисельності ЕАН до загальної чисельності населення віком від 15 до 70 років:

, (‰).

Економічно неактивне населення (ЕНН)– це особи віком від 15 до 70 років, які не можуть бути кваліфіковані як зайняті або безробітні:

1) учні;

2) студенти;

3) слухачі;

4) курсанти денної форми навчання;

5) особи, що одержують пенсію за віком або на пільгових умовах;

6) особи, які отримують пенсію за інвалідністю;

7) особи, які зайняті веденням домашнього господарства, вихованням дітей або доглядом за хворими;

8) особи, які зневірилися знайти роботу, тобто готові приступити до роботи, але припинили її пошуки, бо вичерпали усі можливості для її одержання;

9) інші особи, які не мають необхідності або бажання працювати, а також ті, що шукають роботу, але не готові приступити до неї найближчим часом.

3. Трудові ресурси

У вітчизняній літературі в статистичному обліку та державному регулюванню економіки традиційно використовуються «трудові ресурси» (ТР).

Трудові ресурси – це частина населення країни, що за своїм фізичним розвитком. Розумовими здібностями і знаннями здатна працювати в національній економіці.

Трудові ресурси включають в себе як реальних працівників, що вже зайняті в економіці країни так і потенційних, котрі не зайняті, але можуть працювати.

Кількісно трудові ресурси складаються з:

1) працездатного населення у працездатному віці (крім непрацюючих інвалідів і пільгових пенсіонерів);

2) працюючих осіб молодших і старших працездатного віку:

.

Працездатний вік – визначається системою законодавчих актів держави.

Сьогодні в Україні працездатний вік вважається:

1) жінки (16-54 років);

2) чоловіки (16-59 років).

Нижня межа працездатного віку визначається:

1) правовою відповідальністю за заподіяні збитки і шкоду суспільному виробництві;

2) фізичною і моральною зрілістю;

3) економічною доцільністю використання людей у суспільному виробництві.

Верхня межа показує думку суспільства про те, в якому віці людина може претендувати на соціальну допомогу в старості.

Для деяких видів трудової діяльності, що пов’язані з роботою в несприятливих умовах праці або вимагають від працівника якостей, що з віком помітно зменшується пенсійний вік настає раніше – це пільгові пенсіонери.

Серед населення працездатного віку є частина таких, що фіз. І психічно є непрацездатними, вони мають статус інвалідів 1 чи 2 групи і право на отримання пенсії незалежно від віку.

Працездатне населення – це люди психічно і фізично достатньо здорові, щоб працювати.

Серед людей непрацездатного віку є чимала частина тих, що можуть і бажають працювати. Людей молодших працездатного віку називають працездатними підлітками, старших – працездатними пенсіонерами.

Кількість людей цих категорій оберненопропорційна рівню добробуту суспільства, як правило, у них нижчі вимоги до змісту праці і рівня її оплати, тому навіть в умовах високого безробіття, вони частіше знаходять місце роботи і беруть на свої плечі утримання інших, часто працездатних, але безробітних членів родини.

Отже, до трудових ресурсів відносять переважно працездатне населення у працездатному віці, а також пенсіонерів та підлітків, віком 14-15 років, зайнятих в суспільному виробництві.

До трудових ресурсів не відносять інвалідів працездатного віку, не зайняті в національній економіці, а також непрацездатних пенсіонерів, як у працездатному віці, так і не у працездатному.

Поняття «трудові ресурси» ширше ніж ЕАН, так як включає ще і непрацюючих людей та тих, що стаціонарно навчається.

Реально, за поняттям «трудові ресурси», стоїть кількість людей, яких можна примусити працювати, які фізично здатні працювати.

Економічно-активне населення – реальна частина трудових ресурсів, що добровільно працює або хоче працювати.

Трудові ресурси – поняття територіальне.

Чисельність трудових ресурсів може бути збільшена за рахунок природного приросту населення у працездатному віці, скорочення частки непрацездатного серед осіб працездатного віку, перегляду меж працездатного віку.

В сучасних умовах, основним джерелом поповнення трудових ресурсів України є молодь, яка вступає у працездатний вік, військовослужбовці, звільнені у зв’язку із скороченням армії, вимушені переселенці з інших країн.

4. Трудовий потенціал

Словом «потенціал» зазвичай позначають запаси, джерела, а також можливості окремої особи, групи осіб, суспільства, які можуть бути використані в конкретній обстановці.

Узагальненим показником процесу становлення і розвитку людини в трудовій діяльності є її трудовий потенціал.

Трудовий потенціал – це інтегральна оцінка кількісних і якісних характеристик ЕАН.

Компоненти трудового потенціалу:

1) здоров'я;

2) моральність і вміння працювати в колективі;

3) творчий потенціал;

4) активність;

5) організованість і асертивність - (гармонійне поєднання властивостей особистості);

6) освіта;

7) професіоналізм;

8) ресурси робочого часу.

Показники, які характеризують ці компоненти можуть стосуватися як до окремої людини, так і до колективів, населення країни в цілому.

Приклади характеристик та показників трудового потенціалу:

5. Людський капітал

Поняття «людський капітал» почало широко використовуватись на початку 60 років ХХ ст. в західній економічній літературі, завдяки роботам американських вчених: Гаррі Бекхера, Якоба Мінсона, Теодора Шульдса.

Теорія людського капіталу досліджує залежність доходів працівника, підприємства, суспільства від знань, навичок та природних здібностей людей.

Поняття «людський капітал» доцільно розглядати на 3 рівнях:

1) на особистісному рівні, людським капіталом називають знання та навички, які людина здобула шляхом освіти, професійної підготовки, практичного досвіду використовуючи при цьому свої природні здібності), завдяки яким вона може надавати цінні виробничі послуги іншим людям. На цьому рівні, людський капітал можна порівняти з іншим видами особистої власності (майно, гроші, цінні папери), яка приносить доходи. Це є особистий або приватний людський капітал;

2) на мікроекономічному рівні, людський капітал являє собою сукупність кваліфікаційних та професійних здібностей всіх працівників підприємства, а також здобутки підприємства у сфері ефективної функції праці та розвитку персоналу. На цьому рівні, людський капітал, асоціюється з виробничим та комерційним капіталом підприємства, бо прибуток отримується від ефективного використання всіх видів капіталу;

3) на макроекономічному рівні, людський капітал включає накопичені вкладенні в такі галузі як освіта, професійна підготовка та перепідготовка, служба переорієнтації та працевлаштування, оздоровлення, що є суттєвою частиною національного багатства країни. Цей рівень включає в себе всю суму людського капіталу всіх підприємств та громадян держави, за виключенням повторного рахунку, так як національне багатство включає в себе багатство всіх громадян і юридичних осіб.

Таким чином людський капітал – це сформований і розвинений в результаті інвестицій і накопичений людиною запас здоров’я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, які цілеспрямовано використовуються в тій чи іншій сфері економічної діяльності, сприяє зростанню продуктивності праці і завдяки цьому впливає на зростання доходів свого власника, прибутку підприємства та національного доходу.

Інвестиції в людський капітал - це всі види витрат в грошовій або іншій формі, які підвищують професійну кваліфікацію і продуктивність, здібності людини, і тим самим сприяють зростанню в майбутньому продуктивності та заробітків працівника.

Їх можна класифікувати за такими групами витрат:

1) первинна освіта (дошкільна, початкова, середня, професійно-технічна, вища);

2) охорона здоров’я в широкому розумінні, включно зі всіма витратами, які сприяють продовженню тривалості життя, зміцненню імунітету, психічної та фізичної сили, витривалості людей;

3) освіта дорослих, що включає навчання, підвищення кваліфікації на виробництві, самовдосконалення, додаткову освіту;

4) виховання гуманітарних складових людського, що включає вміння підтримувати нормальні стосунки, налагоджувати ділові контакти, політична і соціальна лояльність, відповідальність людини, її корпоративність, моральність, ціннісні орієнтації;

5) посилення мотивації працівників до підвищення якості їхньої праці;

6) міграція працівників та їх сімей з метою поліпшення умов працевлаштування;

7) пошук економічно важливої інформації.

До основних активів людського капіталу належать усі ті елементи, які інвестувалися в людину:

1) знання, отримані шляхом загальної освіти, професійної підготовки, самовдосконалення;

2) здоров’я;

3) мотивація;

4) ділові і суспільні інтереси;

5) володіння економічно значимою інформацією.

Джерела інвестицій в людський капітал – вкладення можуть здійснювати: держава, недержавні суспільні фонди і організації, регіони, освітні заклади, підприємства, сім'ї та окремі громадяни.

Тема 3: Соціально-трудові відносини як система (СТВ)

1. Соціально-трудові відносини

В процесі праці люди вступають в певні соціальні відносини, взаємодіючи один з одним. Основою взаємодії людей є спільність або розходження їхніх інтересів, цілей та поглядів.

Соціально-трудові відносини є частиною загальних відносин у суспільстві і пов’язані з участю різних соціальних груп у виробництві, обміні, розподілі і споживанні матеріальних і духовних благ.

Соціально-трудові відносини характеризують взаємовідносини між найманими працівниками і роботодавцем з приводу наймання, виконання та відтворення робочої сили.

Суб'єктами соціально-трудових відносин є окремі особи і соціальні групи.

Для сучасної економіки найбільш важливими суб’єктами соціально-трудових відносин є:

1) наймані працівники;

2) роботодавець;

3) об'єднання найманих працівників (профспілка);

4) об'єднання роботодавців;

5) держава.

Найманий працівник – особа, яка заключає трудовий договір з роботодавцем на виконання певної роботи відповідно до своїх здібностей, підготовки і практичних навичок.

Договір може бути укладений в письмовій або усній формі, яка в будь-якому випадку визначає особливості соціально-трудових відносин між його учасниками.

Роботодавець – фізична чи юридична особа, яка наймає для виконання роботи одного або декількох робітників.

Роботодавець може бути як власник засобів виробництва, так і керівник підприємства, який дії від імені власника і представляє його інтереси.

Профспілки – масові самокеровані добровільні громадські об'єднання працівників певної галузі, які створюються для захисту і представництва, їхніх соціальних і економічних інтересів.

Профспілки доступні для всіх працівників, незалежно від рівня кваліфікації, освіти, політичних уподобань, статі, віку, національності.

Основна мета, яку ставлять перед собою профспілки:

1) підвищення рівня ЗП;

2) збереження робочих місць для членів - профспілок;

3) участь найманих працівників в управлінні виробництвом і розподіл виробленого продукту;

4) покращення умов праці.

Держава – виступає в ролі законодавця, захисника прав, роботодавця, посередника і арбітра при трудових спорах.

Держава розробляє і здійснює комплекс заходів, які охоплюють такі сфери розвитку суспільства:

1) сферу праці і соціально-трудових відносин;

2) сферу доходів населення;

3) проблеми зайнятості та регулювання ринку праці;

4) міграційні процеси;

5) соціальну сферу;

6) демографічні процеси;

7) питання екологічного стану суспільства.

Взаємозв'язки між суб’єктами соціально-трудових відносин створюються на різних рівнях:

1) роботодавець – держава;

2) працівник – працівник;

3) працівник – роботодавець;

4) роботодавець – профспілка.

Предметом соціально-трудових відносин є певні сторони життя людини:

1) трудові самовизначення;

2) профорієнтація;

3) професійне навчання;

4) наймання;

5) звільнення;

6) соціально-професійний розвиток;

7) оцінювання працівників;

8) атестація;

9) винагорода;

10) нормування праці;

11) організація праці;

12) трудові конфлікти;

13) контроль і аналіз трудової діяльності.

З всієї багатогранності предметів соціально-трудових відносин можна виокремити 3 блоки:

1) соціально-трудові відносини зайнятості;

2) соціально-трудові відносини, пов’язані з організацією та ефективністю праці;

3) соціально-трудові відносини, пов’язані з винагородженням за працю.

2. Принципи функціонування соціально-трудових відносин. Основні типи соціально-трудових відносин

Загальні принципи функціонування соціально-трудових відносин:

1) принцип законодавчого забезпечення прав – у СТФ передбачає правове визначення суб’єктів та порядку їх взаємодії і контроль за дотриманням тих прав;

2) принцип солідарності – передбачає спільну відповідальність людей, засновану на одностайності та спільності інтересів;

3) принцип субсидіарності – базується на особистій відповідальності і спрямована на збереження прагнення людини до самовідповідальності і самореалізації, покликаний запобігти перенесенню відповідальності на суспільство;

4) принцип партнерства – передбачає захист суб’єктами соціально-трудових відносин своїх інтересів на основі співробітництва;

5) принцип всезагальності – передбачає поширення мінімальних норм і гарантій на всіх суб’єктів соціально-трудових відносин, гарантованість певних державних і соціальних стандартів;

6) принцип адресності – передбачає диференційний підхід щодо захисту окремих категорій населення;

7) принцип інтегрованості – передбачає обов’язковість взаємозв’язку і взаємодії всіх форм, елементів і методів соціального захисту, організацію їх в єдину систему.

Залежно від способів регулювання соціально-трудових відносин та методів вирішення проблем визначають певні типи соціально-трудових відносин:

1) патерналізм – жорстка регламентація поведінки суб’єктів соціально-трудових відносин, умов і порядку їх взаємодії з боку держави чи керівної організації;

2) соціальне партнерство – захист суб’єктами соціально-трудових відносин своїх інтересів на сонові узгодження взаємних пріоритетів з соціально-трудових питань;

3) конкуренція – суперництво між суб’єктами соціально-трудових відносин з приводу можливостей і кращих умов реалізації власних інтересів у соціально-трудовій сфері;

4) солідарність – взаємна відповідальність людей за зміни в системі соціально-трудових відносин та досягнення згоди в прийнятті суспільно важливих рішень в СТФ на одностайності і спільності їх інтересів;

5) субсидіарність – прагнення людини до особистої відповідальності за досягнення своїх цілей та свої дії при вирішенні соціально-трудових питань;

6) дискримінація – свавільне незаконне обмеження прав суб’єктів соціально-трудових відносин в результаті якого порушуються принципи рівності можливостей на ринку праці;

7) конфлікт – крайній вираз протиріч інтересів і цілей суб’єктів у соціально-трудових відносинах, що може виражатися у формі трудових спорів, стратів, локаутів (- масові звільнення працівників).

Названі типи соціально-трудових відносин не існують у чистому виразі, а виступають у формі моделей, що комбінують властивості основних типів.

3. Поняття та основні напрями соціальної політики

Соціальна політика – стратегічний соціально-економічний напрям, обраний урядом країни для забезпечення зайнятості та всебічного розвитку громадян, що забезпечує їм достойний рівень та умови життя і праці, є соціальна захищеність.

Державна соціальна політика передбачає діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності в Україні.

Соціальна політика включає:

1) гарантії соціального захисту;

2) соціальні підтримки;

3) соціальні допомоги.

Вони диференційовані за адресною спрямованістю.

Соціальний захист – система заходів, які забезпечують соціальну захищеність переважно непрацездатного населення і соціально вразливих верств працездатного населення.

Система соціального захисту в Україні включає:

1) соціальне страхування;

2) пенсійне забезпечення.

Соціальне страхування покликане забезпечувати достатній рівень компенсації доходу працівників в разі втрати працездатності (у вигляді виплат допомоги у випадках професійної захворюваності, трудового каліцтва, загальної захворюваності, виплат у зв’язку з вагітністю і пологами, по догляду за хворою дитиною після досягнення нею 3 років, пенсійних виплат в межах солідарної системи, допомоги на поховання, допомоги по безробіттю, компенсації вартості путівок на лікування та відпочинок).

Соціальне страхування пов’язане з трудовою діяльністю людини як члена діяльності суспільства. Соціальне страхування може бути обов’язковим і добровільним.

В Україні виділяють такі види соціального страхування:

1) на випадок безробіття;

2) у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, зумовленими народженням і похованням;

3) від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності;

4) медичне страхування;

5) пенсійне страхування.

Кошти соціального страхування формуються з внесків, величина яких визначається у певному відношенні до ЗП.

Пенсійне страхування – вид соціального страхування, який забезпечує захист від соціальних ризиків, пов’язана з певною або частковою втратою працездатності та джерел існування в старості, у разі настання інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника.

З обов’язковою системою пенсійного страхування існує система пенсійного забезпечення.

Фінансовою базою для виплат у цій системі є не страхові внески, а кошти державного бюджету або іншого, визначеного законодавством бюджетів. Рівень виплат із цієї системи залежить не від сплачених страхових внесків, а як правило, від спеціальних умов праці, визначається окремо для кожного виду.

Пенсійна система включає:

1) солідарну пенсійну систему;

2) накопичувальну пенсійну систему.

Солідарна пенсійна система базується на засадах солідарності, субсидування та виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного Фонду.

Джерела Пенсійного Фонду:

1) Фонди обов’язкового соціального страхування;

2) державний бюджет;

3) недержавний Пенсійний Фонд.

Накопичувальна система загальнообов'язкового пенсійного страхування базується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному Фонді та фінансових витрат на оплату договорів страхових довічних пенсій та одноразових виплат.

В солідарній системі, щомісячна грошова виплата громадянам при досягненні установленого закону пенсійного віку, настанні інвалідності і втраті годувальника називають пенсією.

Трудові пенсії – призначені громадянам, які досягли пенсійного віку, мають страховий стаж та застраховані через систему соціального страхування.

Соціальні пенсії – призначені громадянам, які не мають необхідного стажу. Ці пенсії фінансуються з бюджету і повинні забезпечувати прожитковий мінімум.

Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» передбачаються такі види пенсій:

1) за віком;

2) по інвалідності;

3) в разі втрати годувальника.

За рахунок Накопичувального Фонду, здійснюються такі види виплат:

1) довічна;

2) одноразова.

Застрахована особа має право на отримання одноразової пенсійної виплати у разі, якщо сума коштів акумульованих у Накопичувальному Фонді на момент досягнення пенсійного віку не досягає мінімальної суми коштів, необхідних для оплати довічної пенсії. Одноразові виплати здійснюються у разі виїзду застрахованої особи за кордон на постійне місце проживання.

Відповідно до ЗУ «Про недержавне пенсійне страхування» функціонує добровільна накопичувальна пенсійна система.

Соціальна підтримка – система заходів, які стосуються переважно економічно-активного населення і спрямована на створення умов, що дозволяють забезпечити соціальну захищеність найманих працівників.

Універсальні системи соціальної підтримки включають:

1) забезпечення доходів громадян не нижче прожиткового мінімуму, зокрема шляхом встановлення розміру мінімальної ЗП;

2) програма допомоги родинам з дітьми;

3) державні програми дотацій і житлових субсидій;

4) допомога на поховання;

5) державна система охорони здоров'я;

6) державна система освіти;

7) соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Соціальна допомога – заходи, які стосуються сього населення і є допомогою, як правило, короткотривалого характеру. Здебільшого надається людям, які потрапили в екстремальні життєві ситуації і потребують додаткових виплат.

Система соціальних виплат включає:

1) цільові допомоги (грошові, натуральні, безготівкові);

2) соціальне забезпечення через систему інтернатних установ та територіальних центрів.

Соціальна законодавча база регулювання соціально-трудових відносин включає Кодекс Законів «Про працю» (КЗпП), Пенсійне законодавство: закони «Про зайнятість», «Про оплату праці», «Про охорону праці».

Тема 4: Соціальне партнерство

Соціальне партнерство – спільна діяльність уряду, роботодавця (їх представників) і працівників (їх представників), спрямована на узгодження інтересів і вирішення проблем у соціально-трудових, соціально-економічних сферах методом вирішення конфліктів в межах соціального партнерства є компроміс, узгодження інтересів і вирішення проблем у соціально-трудовій, соціально-економічній сфері, шляхом мирних переговорів та взаємних уступок.

В розвинених країнах з ринковою соціально орієнтованою економікою основним типом соціально-трудових відносин є соціальне партнерство у формі трипартизму, тобто рівноправного трьохстороннього представництва, держави, підприємців та найманих працівників шляхом як незалежно одна від одної ланок соціально-трудових відносин, кожна з яких виконує свої функції і несе свою відповідальність.

Соціальне партнерство в Україні реалізується через систему переговорів та укладання угод на державному, територіальному і галузевому рівнях, а також колективних договорів на підприємствах, установах і в організаціях.

Форми укладання угод:

1) працівники – інтереси яких представляють профспілки чи інші представницькі органи;

2) роботодавці – інтереси яких представляють спілки роботодавців або відповідні Міністерства, Відомства;

3) державні органи влади, які виступають як представники загальнодержавних інтересів.

Основні аспекти колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин в Україні визначаються ЗУ «Про колективні договори і угоди».

НАЦІОНАЛЬНИЙ РІВЕНЬ

Генеральна угода укладена між КМУ, Всеукраїнським об'єднанням організацій роботодавців та підприємців та Всеукраїнськими профспілками та Профоб'єднаннями.

Предметом Генеральної угоди є такі питання:

1) диференціація мінімальних тарифних ставок за видами виробництва і робіт, залежно від тяжкості праці, але не нижче встановленого державою мінімальної ЗП;

2) єдині для всієї території України мінімальні тарифні ставки з урахуванням компенсаційних витрат за працю, несприятливих, шкідливих і небезпечних умовах праці;

3) єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців з узагальненими професіями та посадами;

4) умови зростання фондів оплати праці та встановлення міжгалузевих співвідношень в оплаті праці;

5) режим праці та відпочинку в тому числі максимальна тривалість робочого тижня і мінімальна тривалість оплачуваної відпустки.

Зобов'язання сторін з питань занятості:

1) соціальне страхування;

2) соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

3) зобов’язання щодо поетапного підвищення соціальних гарантій;

4) охорона праці і навколишнього середовища;

5) задоволення духовних потреб населення;

6) взаємні зобов’язання сторін щодо виконання угод.

ГАЛУЗЕВИЙ РІВЕНЬ

Сторона галузевої угоди є Всеукраїнське об'єднання роботодавців і профспілкові організації та їх об'єднання на рівні галузі, які мають повноваження, достатні для ведення переговорів, укладання угод та реалізація їх норми.

ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ РІВЕНЬ

Регіональні угоди регулюють соціально-економічні відносини між об'єднаннями найманих працівників, роботодавців та місцевою владою.

Сторонами угоди є обласні об'єднання профспілок, роботодавців та переважно обласні державні адміністрації.

Предметом галузевої і регіональної угоди можуть бути:

1) єдині для підприємств відповідної галузі чи території тарифна сітка для робітників і шкала співвідношення мінімальних посадових окладів за групами посадових керівників, спеціалістів і службовців;

2) єдині для різних категорій робітників мінімальний розмір доплат і надбавок, які враховують специфіку оплат праці окремих професійних груп, певних галузей та територій;

3) вимоги до організації і нормування праці;

4) житлово-побутове, медичне і культурне обслуговування;

5) організація оздоровлення і відпочинку;

6) умови зростання фондів оплати праці;

7) встановлення міжкваліфікаційних і міжпосадових співвідношень в оплаті праці;

8) зобов’язання сторін;

9) вимоги до умов і охорони праці;

10) система контролю за виконанням домовленостей;

11) порядок і строки укладання угод;

12) відповідальність сторін щодо виконання обов’язків.

РІВЕНЬ ПІДПРИЄМСТВА, УСТАНОВИ, ОРГАНІЗАЦІЇ

Сторонами спільного договору є власник підприємства, установи, організації або уповноважена ним особа (керівник) та трудовий колектив в особі уповноважених представників (профспілка, комітет чи інший представницький орган, обраний на загальних зборах представників – Рада трудового колективу, Страйковий комітет).

Предметом колективного договору можуть бути взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин:

1) зміни в організації, виробництва і праці, регулювання зайнятості, режим праці, тривалість робочого часу і відпочинку, умова і охорона праці, форми і системи оплати праці, розміри тарифних ставок і посадових окладів за розрядами робіт та посадами працівників, види і розміри доплат, надбавок, премій та інших заохочувальних і компенсаційних виплат, умови їх надання, умови оплати за понаднормову працю і простої у виробництві;

2) житлово-побутове, культурне, медичне обслуговування;

3) організація оздоровлення і відпочинку працівників;

4) взаємні зобов’язання сторін щодо виконання домовленостей.

Положення колективного договору не можуть погіршувати становища найманих працівників порівняно з галузевою чи регіональною угодою.

Угоди на національному рівні мають більш соціальний, а не економічний характер.

Колективний договір більш насичений економічним змістом.

Тема 5: Політика доходів населення

1. Поняття споживчого бюджету та його складові. Класифікація доходів населення

Споживчий бюджет – це баланс доходів і витрат населення, домогосподарства чи окремої особи.

Доходи населення – це сукупність грошових та натуральних засобів для підтримки фізичного, морального, економічного та інтелектуального стану людини на певному рівні задоволення її потреб та інших джерел. Це сума грошових засобів і матеріальних благ, які отримані або створені людьми за певний проміжок часу.

Види доходів населення:

1) залежно від форми отримання:

а) грошові доходи населення;

б) натуральні доходи населення.

Формування грошових доходівздійснюється за рахунок оплати праці працівників, виплат із соціальних фондів(соціальних трансфертів), доходів від підприємницької діяльності, доходів від власності(проценти по цінних паперах, дивіденди, рента), доходи з реалізації продукції особистого підсобного господарства, доходів від індивідуальної трудової діяльності, інших доходів(благодійні допомоги, гонорари, аліменти, спадщина).

До соціальних трансфертівналежать:

1) пенсії;

2) стипендії;

3) соціальна допомога;

4) страхові компенсації;

5) відшкодування витрат інвалідом;

6) відшкодування збитків репресованим громадянам.

Натуральні доходи включають перш за все продукції вироблену в особистому підсобному господарстві для власного споживання а також трансферти у натуральній формі, тобто товари та послуги у натуральній формі отримані за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів та фондів п-ств(безоплатне харчування, послуги охорони здоров’я, мед. обслуговування, освіти, транспорту, зв’язку, отримані безготівкові пільги та субсидії на оплату ЖКП, електроенергії, палива, санітарно-курортних путівок).

Сукупні доходи населення включають всі види грошових та натуральних доходів. Чим більша частка грошових доходів у величині сукупних доходів, тим досконаліша є економічна система(в розвинених країнах 95%).

Значна частка пільг свідчить про значний рівень бідності населення.

2) залежно від етапу розподілу:

а) загальні доходи населення;

б) чисті доходи населення.

Загальні доходи містять усі надходження: розраховуються до сплати податків і обов’язкових платежів, його називають брутто-дохід.

Чисті доходи – доходи після оплати всіх платежів(нетто-дохід).

3) залежно від купівельної спроможності:

а) номінальні доходи населення;

б) реальні доходи населення.

Номінальні доходи – це величина нарахованих виплат у грошовому і натуральному виразі.

Реальні доходи – це номінальні доходи поточного періоду скориговані на індекс споживчих цін.

4) залежно від циклів життєдіяльності людини розрізняють доходи які отримують:

а) до участі в праці(працездатного віку);

б) від участі в трудовій, підприємницькій та громадській діяльності;

в) тимчасово непрацюючим;

г) після завершення трудової діяльності.

5) залежно від джерел отримання:

а) зарплата та інші види оплати праці;

б) соціальні трансферти;

в) доходи від підприємництва (прибуток);

г) доходи від індивідуальної трудової діяльності;

д) надходження від продажу результатів власної праці;

е) доходи від власності (проценти за вкладання вкладником банківських установ та кредитних організацій, проценти за цінними паперами, дивіденди, орендна плата, рента, завчасна компенсація зарплати громадян, доходи від продажу нерухомості на вторинному ринку житла);

є) доходи на основі позики;

ж) ризикові доходи (виграші, страхові виплати);

з) інші надходження (спадщина).

Потенційні можливості населення щодо придбання товарів та послуг відображає показник купівельної спроможності грошових доходів населення, який виражається через товарний еквівалент грошових доходів населення до 1 людини.

Визначається як відношення суми кінцевих доходів до чисельності населення.

Використання сукупного доходу, який враховується в сімейному бюджеті здійснюється за такими напрямами:

1) споживчі витрати і матеріальні товари і послуги;

2) податки, збори, платежі;

3) інші витрати;

4) накопичення.

Основні статті витрат споживчого бюджету:

1) продовольчі товари і продукти харчування, алкогольні напої, тютюнові вироби;

2) непродовольчі товари і послуги;

3) інші неспоживчі витрати.

На структуру споживання впливає не тільки зростання грошових доходів а й зміни структури населення, підвищення його освітнього і культурного рівня.

Якщо на харчування витрачається більше 2/3 доходів, то сім’я вважається бідною. Чим більша частка витрат на харчування, тим вищий рівень бідності.

Чим більша частка витрат на освіту, культуру, придбання товарів тривалого користування, тим вищий рівень життя.

2. Диференціація доходів населення

Відмінності в рівні доходів на душу населення або одного зайнятого називають диференціацією доходів.

Диференціація доходів визначається рівнем розвитку продуктивних сил і суспільних відносин і залежить від економічних, демографічних і соціальних факторів.

Для вивчення нерівномірності розподілу населення за рівнем матеріального добробуту використовують метод групування, за яким домогосподарства (населення) розподіляють в порядку зростання середньодушових (особистих) доходів або витрат на квартилі, квінтилі – 5; децилі – 10, або за інтервалами доходів чи витрат.

Квартилі, квінтилі, або децимі розподілу ділять упорядковану сукупність обстеження домогосподарств, ранжовану за розміром середньодушових доходів на однакові за чисельністю групи.

Квартильний розподіл ділить обстежену сукупність на 4 рівних за чисельністю групи по 25 % обстежених у кожній.

Квінтильний - на 5 груп (по 20 % в групі).

Децильний розподіл - по 10 груп (по 10 % по групі).

Порівняння груп з найвищими і найнижчими доходами дає уявлення про існуючу диференціацію матеріальних благ у суспільстві.

Основні показники диференціації доходів населення:

1) децильний коефіцієнт – це співвідношення рівнів доходів 10 % найбагатших і 10 % найменш забезпечених верств населення:

=; =;

2) коефіцієнт фондів – це співвідношення середніх доходів населення у першій і останній децилях:

=;

3) індекс концентрації доходів (коефіцієнт Джині) – характеризує ступінь нерівномірності розподілу з цієї суми доходів населення між окремими його групами:

=() – (),

де - частка населення і-тої групи в загальній чисельності населення; - частка доходів(витрат) і-тої групи населення; n – к-сть груп населення.

Величина індексу Джині може коливатися від 0 до 1. При рівномірному розподілі доходів значення коефіцієнта наближається до нуля. Чим вище значення показника, тобто чим ближче він до 1, тим більш нерівномірно розподілені доходи у суспільстві.

Коли значення коефіцієнта Джині перевищує 0,45 розподіл доходів є дуже нерівномірним. Коли менше 0,3, то вважається, що в даній країні відносно рівномірний розподіл доходів.

Графічним відображенням є крива Лоренца – це графік на якому на горизонтальній осі відкладені проценти населення від найбідніших верств до найбагатших, а по вертикалі процент одержаного ними доходу.

→ абсолютна нерівність.

Крива Лоренца характеризує ступінь нерівності в розподілі доходу, кожна точка на кривій означає частину сукупного доходу одержану відповідною частиною населення.

Чим більше вигнута крива Лоренца, тим більш нерівномірний розподіл доходів населення у суспільстві.

Абсолютна рівність у доходах, а також значне наближення кривої Лоренца до лінії абсолютної рівності означає зрівнялість в доходах населення і не стимулює людей до продуктивної праці, а надмірна її вгнутість може викликати соціальну напругу в суспільстві.

Існує думка, що межа нахилу кривої Лоренца наступає у той момент, коли 40 % населення отримують менше 13 % сукупного доходу. Тому держава повинна регулювати розподіл доходів населення з допомогою податкової системи і трансфертів.

Розглянуті показники диференціації доходів населення використовуються для дослідження процесів соціального розшарування, їх динаміки, а також міжнародного порівняння.

3. Державне регулювання доходів населення

Державне регулювання доходів полягає у перерозподілі їх через державний бюджет за допомогою диференційованого оподаткування різних груп одержувачів доходів і соціальних виплат.

Об’єктивною характеристикою грошових доходів є відповідність їх прожитковому мінімуму.

Прожитковий мінімум – це показник мінімального рівня споживання матеріальних та послуг необхідних для збереження здоров’я людини та забезпечення її життєдіяльності яка визначається у вартісному виразі.

Для розрахунку мінімального прожиткового мінімуму вик. вміст споживчого кошика.

Споживчий кошик – це мінімальний набір продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг необхідних для збереження здоров’я людини і забезпечення її життєдіяльності.

Згідно з існуючими в Україні методиками підходячи до розрахунку прожиткового мінімуму визначаються мінімальний асортимент і вартість величини споживчого кошика на продукти харчування а також витрати на житлово-комунальні послуги, непродовольчі товари, транспортні послуги.

Вартісна оцінка споживчих кошиків формується з врахуванням середніх цін і тарифів на товари і послуги в усіх видах торгівлі.

Для установлення вартісного показника прожиткового мінімуму існує поняття бюджету прожиткового мінімуму.

Бюджет прожиткового мінімуму – це вартісна оцінка натурального набору прожиткового мінімуму а також всі витрати на податки та інші обов’язкові платежі.

Межа малозабезпеченості – це величина середньодушового доходу який забезпечує непрацездатному населенню споживання товарів і послуг на мінімальному рівні встановленому законодавством.

Величина прожиткового мінімуму та межі малозабезпеченості щорічно затверджуються ВРУ за поданням КМУ при затвердженні держбюджету України і періодично переглядається відповідно до зростання індексу цін на споживчі товари і послуги разом з уточненням показників держбюджету України.

4. Рівень життя населення

Рівень життя – це рівень задоволення потреб людини, що визначається на основі оцінки кількості та якості спожитих матеріальних і духовних благ.

Поняття «рівень життя» охоплює всі сторони людської діяльності і основними його компонентами є:

1) здоров’я;

2) харчування;

3) доходи населення;

4) житлові умови;

5) культурний рівень населення;

6) домашнє майно;

7) платні послуги;

8) умови праці й відпочинку;

9) соціальні гарантії і соціальний захист найбільш вразливих громадян.

Розрізняють такі види життєвого рівня населення:

1) достаток – передбачає користування благами які забезпечують всебічний розвиток людини;

2) нормальний рівень – це раціональне споживання за науково обґрунтованими нормами, які забезпечують сприятливі умови для повного відновлення фізичних та інтелектуальних сил людини;

3) бідність – це споживання благ на рівні збереження працездатності як нижньої межі відтворення людських ресурсів;

4) убогість (зубожіння) – це мінімально допустимий за біологічними критеріями набір товарів та послуг споживання який лише дозволяє підтримувати життєздатність людини.

За методикою ООН, рівень життя в різних країнах визначається за такими показниками:

1) обсяг фонду споживання на душу населення;

2) реальні доходи населення;

3) тривалість життя;

4) освіта – оцінюється на основі середньої кількості років навчання та освітнього індексу визначеного за спеціальною методикою;

5) обсяг споживання важливих продуктів у натуральному виразі, зокрема задоволення елементарних мінімальних фізіологічних потреб людини (наявність питної води, калорійного харчування, надання повсякденної медичної допомоги);

6) забезпеченість житлом, комунальними і соціальними послугами;

7) забезпеченість транспортом і зв’язком;

8) охорона здоров’я і соціального забезпечення.

Рівень життя визначають в цілому по країні, по окремим територіям та соціальним групам.

В межах певної держави, регіону чи певної соц. групи основним критерієм рівня життя є сукупні доходи домогосподарств в розрахунку на 1 людину.

З точки зору соціального стану і рівня життя виділяють:

1) клас багатих;

2) середній клас;

3) клас бідних.

Залежно від доходів (витрат) виділяють:

1) заможне населення;

2) бідне населення, в тому числі, зубожіле.

Основні критерії визначення межі між заможними, бідними та зубожілими:

1) середньодушові доходи (витрати) (якщо менше прожиткового мінімуму – бідні; менше 50 % прожиткового мінімуму – зубожілі);

2) калорійність і якість харчування з урахуванням питомої ваги овочів, фруктів та свіжих продуктів (менше 2100 кал / добу – бідні; менше 1680 кал / добу – зубожілі);

3) добові витрати грошей з врахуванням купівельної спроможності національної валюти (менше 4,33 дол. – бідні; менше 2,15 дол. / день – зубожілі);

4) частка витрат на харчування в загальній структурі витрат (більше 60 % - бідні; більше 80 % - зубожілі);

5) процент населення з найменшими доходами (чим більший відсоток, тим більше населення).

Основні показники бідності:

1) прожитковий мінімум.

Розрізняють прожитковий мінімум – фізіологічний і соціальний.

Фізіологічний розрахований на задоволення тільки головних найелементарніших потреб в товарах і послугах.

Соціальний – крім мінімальних норм задоволення фізичних потреб включає витрати на мінімальні духовні й соціальні потреби.

2) гарантований прожитковий мінімум – це офіційно затверджений рівень мінімальної зарплати, пенсії, допомоги, який не може бути нижчим за фізіологічний прожитковий мінімум.

3) рівень бідності (зубожілості) – це питома вага населення у яких рівень доходів на одну особу є меншим від встановленої межі бідності (зубожілості):

=*100%; =*100%;

4) межа бідності (зубожіння)– це рівень доходу нижче від якого є неможливим задоволення основних потреб. Встановлюється як частка прожиткового мінімуму на одну особу у розрахунку на місяць.

5) глибина бідності – це відхилення величини доходів або витрат бідних (зубожілих) від встановленої межі бідності (зубожіння):

=; =;

де - середні доходи населення; - граничні доходи населення.

Рівень та глибина бідності залежать від межі бідності офіційно встановленої державою яка в свою чергу визначається її фінансовими можливостями та розміром витрат на соціальні програми.

Щоб нарахувати кошти необхідні для ліквідації бідності (зубожіння) визначають дефіцит ліквідації бідності (зубожіння):

=; =.

Тема 6: Ринок праці та регулювання ринку

1. Сутність ринку праці

Ринок праці – 1) система суспільних відносин, пов’язана з наймом і пропозицією праці, тобто з її купівлею і продажем; 2) - економічний простір, сфера працевлаштування, в якій взаємодіють продавці і покупці праці; 3) - механізм, що забезпечує узгодження ціни і умов праці між роботодавцями і працівниками, і регулює попит та пропозицію праці.

Продавці на ринку праці – люди, які пропонують свою працю.

Покупці на ринку праці – підприємства, установи, організації, які можуть самостійно вирішувати скільки і яких працівників їм необхідно наймати.

Існують різні погляди відносно того, що є товаром на ринку праці. Прихильники марксистської теорії стверджують, що на ринку праці продається і купується робоча сила, тобто здатність людини до праці, яку і експлуатує роботодавець.

Сучасна економічна теорія доводить, що на ринку праці продається і купується товар (саме праця) і що заробітна плата є платою за працю.

Ціна на ринку праці виступає у формі заробітної плати, яка визначається трудовим договором між роботодавцем і робітником.

Основними суб’єктами ринку праці є роботодавці і наймані працівники.

2. Попит і пропозиція на ринку

Попит на ринку праці відображає потребу економіки певної кількості працівників на конкретний момент часу.

Загальний попит кількісно дорівнює чисельності зайнятих + наявні вакансії.

Пропозиція на ринку праці – потреба різних груп працездатного населення в отриманні роботи за наймом і на цій онові, одержання джерел фінансування.

Спрощена модель попиту і пропозиції на ринку праці

Крива попиту на ринку праці показує скільки працівників хочуть найняти роботодавців при конкретній ставці заробітної плати, за умови, що ціна капіталу і рівень попиту на вироблену продукцію незмінні.

Крива пропозиції показує скільки працівників можуть вийти на ринок праці при кожному рівні ставки плати, припускаючи, зо заробітна палат інших професій є незмінною.

В міру зниження заробітної плати, крива попиту, яка відображає потреби роботодавців характеризує його зростання і зростання зайнятості, що відображено кривою пропозиції. Підвищення заробітної плати, яка правило, супроводжується збільшенням пропозиції праці. У точці перетину цих кривих, попит і пропозиція збігаються, тобто виникає ринкова рівновага.

Якщо заробітна плата нижча від рівноважної, попит є значно вищий, аніж, пропозиція – виникає дефіцит, якщо вища – безробіття.

Співвідношення на ринку – це його кон'юктура.

Розрізняють 3 типи кон'юктури ринку праці:

1) трудодефіцитна – коли попит перевищує пропозицію;

2) рівноважна – попит дорівнює пропозиції;

3) трудонадлишкова – пропозиція перевищує попит на неї.

3. Сукупний і поточний ринок праці

Сукупний ринок праці складають сукупний попит і сукупна пропозиція.

Сукупний попит – визначається загальною потребою економіки у найманій праці, тобто кількістю і структурою робочих місць, які існують в економіці країни. Він охоплює всю сферу суспільної праці і включає як зайнятість працівників, так і вільні робочі місця.

Сукупна пропозиція – включає все економічно-активне населення.

Основна частина сукупного попиту та сукупної пропозиції задовольняються, що забезпечує робітників роботою, а робочі місця – працівниками. Менша частина сукупного ринку праці виявляється вільною і потребує задоволення попиту і пропозиції шляхом зведення людей, які шукають роботу з вакантними робочими місцями. Ця частина називається поточним ринком праці, обсяг якого визначається кількістю людей, які шукають роботу і кількістю вакантних робочих місць.

Поточний попит – визначається потребою в працівниках для заповнення вакантних робочих місць на умовах постійної зайнятості, або виконання разових робіт, основної діяльності або сумісництва.

Поточна пропозиція – складається з таких основних груп:

- безробітні;

- працівники, які намагалися змінити місце роботи;

- люди, які бажають працювати у вільний від роботи або навчання час.

4. Сегментація ринку праці

Сегментація ринку праці – поділ за певними об’єднуючими ознаками робочих місць і працівників на відносно стійкі і замкнуті сектори (сегменти), які обмежують їх мобільність своїми кордонами.

Основні ознаки сегментації:

1) територіальне розташування;

2) демографічна ознака (стать, вік, сімейний стан населення);

3) особливі категорії працівників. Виділяють: ринки праці студентів, молоді, підлітків, жінок, пенсіонерів, інвалідів. Ці сегменти ринку праці різняться рівнем мобільності робочої сили, рівнем працездатності і активності на ринку праці;

4) професійна ознака;

5) окремі галузі національної економіки, види економічної діяльності;

6) масштаб ринку праці:

- внутріфірмовий;

- регіональний;

- національний;

- міжнародний;

7) престижність робіт:

- первинний ринок праці – ринок, який охоплює престижні роботи.

Для нього характерні: 1) стабільна зайнятість; 2) високий рівень оплати праці; 3) надійне становище пра

Читайте також:

1. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
2. А. Заходи, які направлені на охорону навколишнього середовища та здоров’я населення.
3. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель у складі Речі Посполитої в першій воловині ХVІІ ст.
4. Акустичні характеристики порід
5. Аналіз диференціації населення за доходами
6. Антропологічні особливості давнього населення території України
7. Безробіття і зайнятість населення: причини, види та наслідки
8. Блок 5. Доходи та рівень життя населення.
9. Будова, принцип роботи та характеристики МДН – транзисторів
10. Будова, принцип роботи та характеристики тиристорів
11. Будова, характеристики і параметри біполярного транзистора
12. Варіаційні ряди та їх характеристики

Переглядів: 2686