Українська політична думка в X-XVIII ст.

Тема 4. Становлення та розвиток політичної думки в Україні

План:

1. Українська політична думка в X-XVIII ст.

2. Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст.

Ключові слова і терміни:політична думка, еволюціонізм, реформізм, конституціоналізм, лібералізм, консерватизм, націоналізм, самостійна держава, автономія, федерація, націоналізм

Найважливішими передумовами формування політичної думки на українських теренах були такі: перехід українського суспільства від варварської (докласової, доцивілізованої) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами регулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень племінних княжінь у державно-політичні макрооб'єднання імперського зразка); поширення давньої писемності, освіти, наукових знань, прихід християнства та його запровадження як офіційної релігійної доктрини Київської Русі; синтез орієнтальних (східно-візантійських) та окцидентальних західноєвропейських культурних цінностей.

На початкових етапах своєї еволюції, а надто на першому з них - часів Київської Русі (Х-ХШ ст.) - українська політична думка розвивалась у різноманітних виявах інтелектуальної духовно-естетичної діяльності (в художній літературі, історичних творах, публіцистиці, правових документах, релігійних проповідях і текстах тощо). Це пояснювалося синкретизмом суспільної свідомості та слабкою диференціацією інтелектуальної діяльності. Тому політичні ідеї, що вперше були сформульовані у творах державних діячів, церковних ієрархів, літописців Київської Русі, стосувалися питань виникнення української державності, її суспільно-політичного устрою, відносин влади церкви, влади та особистості, місця Русі серед інших народів і держав світу та інших проблем. Найбільш відомими серед цих творів були "Слово про закон і благодать" (1052) першого митрополита з русинів Іларіона; "Руська Правда" (XI ст.), що складалася з трьох частин - "Правди Ярослава" (початок XI ст.), "Правди Ярославичів" (1073-1076) та широкої редакції "Руської Правди" (початок XII ст.); "Повість минулих літ" (1113-1116), написана монахами - літописцями Нестором і Сильвестром, - перший загальнодержавний документ історичного змісту, споріднений із середньовічними західноєвропейськими хроніками; "Повчання" (приблизно 1117 p.), написане великим князем київським Володимиром Мономахом (1053-1132); "Слово про Ігорів похід" (1185 чи 1187 p.), написане невідомим автором, - найвизначніша поетична пам'ятка Київської Русі.

У згаданих творах було порушено такі політичні проблеми: забезпечення незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу; закріплення норм права і християнської моралі в суспільних та міжособистісних стосунках; дотримання присяги та норм права князями; верховенство світської влади над церковною; обґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед народом (захист простих людей від утисків, сваволі привілейованих груп населення та княжої адміністрації); засудження князівських міжусобиць, селянських і міських заворушень як чинників, що дестабілізували становище всередині країни і полегшували її загарбання іноземними завойовниками.

Наступний етап розвитку української політичної думки пов'язаний з галицько-волинським і польсько-литовським періодами української історії (XIV - перша половина XVII ст.). Його початок збігся в часі з утратою Україною національної незалежності й переходом під владу іноземних держав - Золотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Становище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 p., за умовами якої більша частина України була інкорпорована до складу Польського королівства. Розвиток української політичної думки за цих умов значно загальмувався. Певною мірою пам'ятками політичної думки в Україні можна вважати Судебник 1468 p. (прийнятий за Казимира IV) і три Литовські статути - 1529 р. (за Сигізмунда І Старого), 1566 р. (за Сигізмунда II Августа) і 1588 р. (за Сигізмунда III). У цих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні політичні погляди щодо централізації держави, зміцнення королівської влади тощо. Але практично до середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яскравих виявів пожвавлення політичної думки не спостерігалося.

Від середини XVI ст. українська політична думка розвивалась у двох напрямах: гострополітичному, або полемічному (В.Суразький, С.Оріховський, З.Копистенський, І.Борецький, І.Вишенський, Г. і М.Смотрицькі), та культурно-освітньому (Ю.Рогатинець, К.Ставровецький, С. і Л.Зизанії). Ідеї морального консерватизму (традиціоналізму) та шанування закону (легізму), що складалися ще за часів Київської Русі, виявились у творчості С.Оріховського (1513-1566; основна праця - "Напучення королю польському Сигізмунду"), який намагався синтезувати демократично-правові традиції Київської Русі з сучасними йому гуманістичними поглядами та обґрунтувати потребу оптимізації форми правління і політичного режиму Речі Посполитої. Він екстраполював принципи гуманізму в суспільно-політичну площину і підкреслював такі положення: пріоритетність закону перед будь-яким рішенням монарха чи інших осіб; роль моралі та освіченості монарха в управлінні державою; необхідність врахування політичною елітою досягнень науки про керівництво суспільством і принципи справедливості. "Найсправедливіше, - радив Оріховський королю, -щоб ти перебував у межах свого обов'язку"; "...король вибирається задля держави, а не держава задля короля існує..."; "закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу та більшим за короля"; "...король є вустами, очима й вухами закону". Фактично, Оріховський уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави (задовго до виникнення самої концепції правової держави): верховенство права в суспільному та державному житті, зв'язаність законами дій державної влади тощо.

Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI - в першій половині XVII ст. були також Х.Філалет (?-?), І.Вишенський (1560-1620), П.Могила (1597-1647).

Х.Філалет (основна праця - "Апокрисис") будував свою концепцію у вигляді антитези поглядам польського єзуїта П. Скарги, викладеним у праці "Синод брестський" (1597). Концепція Філалета випливала з таких положень: захист у релігійній формі ідеї рівності людей незалежно від соціального статусу; обов'язковий елемент суспільного клімату - релігійна толерантність, свобода совісті; необхідність дотримання прав народу його володарями; право народу на захист порушених свобод (у тому числі збройний); заперечення абсолютної влади королів, магнатів і папи римського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. Х.Філалет одним із перших українських мислителів, які перебували в річищі гуманістичної та раціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї суспільного договору і природного права, обмеження влади законом тощо.

Проблема співвідношення релігії та політики, влади духовної та світської займала центральне місце в політичних концепціях І.Вишенського та П.Могили. І.Вишенський, автор численних полемічних памфлетів, спрямованих проти всевладдя духовних і світських можновладців, намагався обґрунтувати свої погляди, спираючись на ідею необхідності повернення до гуманістичних та демократичних принципів раннього християнства. Він, зокрема, визначив ці принципи (рівність, братерство, свобода, справедливість) наріжними для побудови справедливих суспільних відносин у сфері як релігійного, так і світського життя; базуючись на ідеї рівності, висловив думку про необхідність соборного правління християнської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відкинув як абсолютно безпідставну, необгрунтовану і невиправдану доктрину католицького універсалізму та абсолютного централізму папи римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували ідеали раннього християнства; велику роль відводив правосуддю, зокрема судовому захистові громадянських прав і свобод у разі їх порушення з можновладцями.

Продовжуючи аргументацію І.Вишенського, П.Могила обстоював ідею верховенства церкви над державою, що об'єктивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади папи римського і польського короля існування Української православної церкви та збереженню ідентичності українського народу. Погляди П.Могили на співвідношення впливів церкви й держави в суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного поширення з утвердженням російського впливу на українських теренах у XVII-XVIII ст.

Національно-визвольна революція середини XVII ст, і створення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина XVII-XVIII ст.). Цей період її еволюції характерний насамперед посиленою увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об'єднань України з Польщею, Росією, Османською імперією, Кримським ханством та іншими суб'єктами тогочасної міжнародної політики, визначенням політичного статусу українського народу і створенням перших конституційно-правових документів.

Розв'язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні Б.Хмельницьким (1595-1657) у "Березневих статтях" 1654 р. та І.Виговським (?-1658) і Ю.Немиричем (1612-1659) у "Гадяцькому трактаті" 1658 р. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім воєнного) союзу з Росією, у другому - про створення федералістського об'єднання Польщі, Великого князівства Литовського та України. Обидва політико-правові документи не були повністю реалізовані: у першому випадку - через свідоме порушення Росією умов укладеної угоди, у другому - через відсутність соціальної бази.

Найпомітнішим українським політичним мислителем другої половини XVII ст. був І.Гізель (1600-1683), основну працю якого "Мир з Богом людині" заборонив 1690 р. Священний Синод за оригінальність думки та невідповідність деяких її ідей догмам офіційного російського православ'я. Концепція І. Гізеля базувалася на постулатах суспільного договору та природного права. Мислитель, зокрема, визнавав за підданими, право в разі порушення володарем умов угоди між ним і народом повстати і відібрати в нього владу. Позиція І.Гізеля стосовно Москви відзначалася непослідовністю й суперечливістю: саме з кола людей, близьких до нього, вийшов "Синопсис" (1663), що мав чітку промосковську і промонархічну орієнтацію. Близькі до І.Гізеля позиції займали також Л.Баранович (1620-1693) та І.Галятовський (?-1688).

Продовжувачами ідей П.Могили та І.Гізеля у першій чверті XVIII ст. виступили Ф.Прокопович (1682-1736) і С.Яворський (1658-1722). Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра І. Ф.Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпорядкування Української церкви Російській державі та за встановлення абсолютистсько-монархічної форми правління - царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С.Яворський, навпаки, засуджував російський "цезарепапізм" і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха.

Величезне значення для розвою української політичної думки мав документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П.Орликом (1672-1742), П.Герциком і А.Войнаровським, він відомий як "Конституція П.Орлика" (1710). Хоча ця "Конституція" не мала юридичної сили, оскільки не набрала чинності в Україні, її поява свідчила про спорідненість української політико-правової традиції з західно-європейською. Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивовувала національно-державну незалежність України; закріплювала права та свободи козаків та інших соціальних груп українського суспільства; передбачала обмеження влади правом; забезпечувала поділ державної влади, гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й справедливості.

Свідком занепаду української державності та інтенсивної її інкорпорації до російсько-імперських структур був С.Климовський (?-1730). Основні його праці: "Про правосудця керуючих, правду та бадьорість їх" та "Про смиренність найвищих". Він запропонував ідеал політичного ладу, що відображав настрої соціальних низів і водночас базувався на традиційних моральних цінностях та історичних надбаннях українського народу. Центральною категорією концепції Климовського була правда, яку він тлумачив як головну засаду суспільно-політичних відносин. На цьому принципі мислитель обгрунтував такі ідеї: рівність усіх людей від природи; необхідність обмеження влади монарха законом; високу роль правосуддя в суспільному житті; протистояння насильству й деспотії за допомогою права та моралі.

Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки за попередні два століття слід вважати погляди Г. Сковороди (1722-1794). Його політична концепція нагадує витриману в ранньохристиянському дусі конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення: нищівну критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синтезованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму правління (в ідеалі) - демократичну республіку, де буде забезпечено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення окресленого суспільного ідеалу - просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви "загальної любові", "доброї волі", "доброчесності" тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних традицій.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політична думка Нового часу	\|	Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.