• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Політична думка Нового часу

Новий час у Європі - епоха буржуазних революцій і наступного розвитку капіталізму на основі промислового перевороту та політичних перетворень. Початок Нового часу пов'язаний із формуванням ідеології Просвітництва, яке інтелектуально підготувало буржуазні революції. Ідеологія засновувалася на переконанні в здатності людського розуму пізнати діючі у світі закони і змінити всю систему суспільних відносин. Політична думка починає приділяти велику увагу проблемі індивіда як громадянина і характеру його взаємовідносин з державою.

Гуго Гроцій. Основними політичними доктринами епохи Просвітництва стали теорії "природного права" і "суспільного договору". Засновником концепцій вважається голландський юрист і дипломат Гуго Гроцій. Ідеї, витоки яких йдуть ще з античності, набули класичної форми в епоху, коли став актуальним принцип особистої свободи. За вченням Гроція, природні права визначені самою природою людини і за змістом є свободою будь-якої людини використовувати свої сили для збереження власного життя. Він виділяв природне право та волеустановлене, яке в свою чергу розділив на божественне право і людське право. Хоча зміст природного права не розходиться з божественною волею, воно не може бути змінене навіть Богом. Людське право хоча і є змінним, в результаті не повинно суперечити людській природі і природному праву.

На основі концепції природного права виникла договірна теорія походження держави, що трактує її появу як результат свідомої діяльності людей. Теорія спирається на виділення двох станів людей: природного - без держави - і громадянського, заснованого на державній владі і юридичних законах. Цей перехід здійснюється через укладання договору між людьми. Хоча ще в догромадянському стані люди володіли природними правами, але вони не були надійно захищеними з тієї причини, що не всі індивіди достатньо розумні. В особі держави (уряду) люди отримують безпеку і захист їх природних прав. Найвідоміші версії договірної теорії були створені Т.Гоббсом, Дж.Локком, Ж.-Ж.Руссо.

Томас Гоббс. Згідно з думками англійського мислителя Томаса Гоббса, природний стан людей - це постійний конфлікт, війна всіх проти всіх. Подібна війна випливає з егоїстичної природи людей, зі схильності робити один одному зло, що склалося внаслідок своєрідної рівності людей, права, яке припускає робити все, що завгодно і проти кого завгодно. Інстинкт самозбереження штовхає людей до укладення договору. Жертвуючи своєю свободою, вони здобувають захист з боку суверена - держави. Саму державу Гоббс порівнює то зі штучною людиною, то з витвореним Богом, то Левіафаном, біблейським персонажем, що є величезним морським чудовиськом. Тільки навіюючи страх своїм підданим, держава здатна припинити постійну війну людей. Уклавши договір, люди вже не мають права від нього відмовитися, не мають права опиратися діям суверена. Лише в тому випадку, якщо влада не здатна гарантувати самозбереження підданим, вона перестає бути законною. Будучи прибічником абсолютної монархії, Гоббс наполягав на неподільному характері державної влади і був супротивником принципу поділу влади.

Джон Локк. Співвітчизник Гоббса Джон Локк дав інше трактування природному стану і відносинам людей з державною владою після підписання договору. Він вважав, що більшість людей наслідують природним правам через свою розумність і доброту, хоча можуть тягтися до владної вигоди. Тому вони потребують незалежного суддю. Створивши державу (своєрідного опікуна), народ виступає як його підопічний і як його засновник. Останнє дає право народу відміняти закони, які протирічать його інтересам.

Більше того, народ має право відібрати владу у правителів, які порушують його природні права. Дж.Локка називають батьком лібералізму. Саме його уявлення про природні права людини лягло в основу формування ліберальної ідеології.

До природних, невідсуджуваних прав людини він відніс такі:

· право на життя, що захищає безпеку людини;

· право на свободу, що знищує пригнічення людини і дає можливість визначити своє життя відповідно до своїх бажань;

· право на власність - право працювати і володіти результатами своєї праці. Дж. Локк виправдовував приватну власність, бо вважав, що вона створюється індивідуальними зусиллями й ініціативою.

Жан-Жак Руссо. Найрадикальнішу концепцію суспільного договору створив французький мислитель Жан-Жак Руссо. Ідеалізуючи природний стан, своєрідний "золотий вік", він вважав, що громадянський стан повинен гарантувати людині відшкодування природної рівності у вигляді договорено установлених свобод. Руссо вважається батьком класичної теорії демократії, тому що саме йому належить ідея народного суверенітету. Створивши державу, люди не віддають себе під владу суверена, а є носіями верховної влади. Вважаючи суверенітет народу неподільним, він виступав проти поділу верховної влади між будь-якими органами. Законодавча влада не може бути передана парламенту, а повинна здійснюватися безпосередньо народом. Всі закони створюються спільною волею народу.

Політичні ідеали Руссо взаємозаперечні. Переконаний прибічник свободи, якому належить відомий вислів "людина народжується вільною, але скрізь вона у кайданах", в своєму політичному трактаті "Суспільний договір" конструює модель політичної асоціації, що гарантує особистості її права і свободи. Але його модель створює нові кайдани. Спільна воля народу, що формується при укладенні договору, виключає ті інтереси, які не можна узагальнити. Індивід перетворюється в неподільну частину колективного цілого. Ніхто з громадян не може висловити своєї приватної цікавості. Руссо виступає проти суспільного і політичного плюралізму, вважаючи, що партії та приватні асоціації ускладнюють процес формування спільної волі. Він декларує, що тих громадян, які не усвідомили свого права на свободу і відмовляються підкорятися спільній волі, можна заставити бути вільними.

Ідеї Просвітництва сприяли формуванню революційної свідомості у Франції. Один з перших документів Великої французької революції - Декларація прав людини і громадянина (1789) - проголошував право людини на свободу, власність та на опір насильству. Отримала практичне втілення також ідея "спільної волі" Руссо. Знаменитий якобінець М. Робесп'єр і його прибічники використали ідеї Руссо для виправдання масового терору. Головним засобом ствердження "спільної волі" стала гільйотина. В роки революції внаслідок її використання загинуло сімнадцять тисяч людей, серед яких були як прибічники монархії, так і самі революціонери. В XX столітті ідея панування колективного цілого (держави, суспільства) над особистістю була реалізована тоталітарними режимами.

У XVII-XVIII ст. сформувалася політико-правова теорія поділу влади. Її зміст полягав в обґрунтуванні відповідної організації державності, яка дозволяла б творити додаткові гарантії проти тиранії і порушення політичних свобод. Дж. Локк, противник абсолютної монархії, запропонував поділити суверенітет між двома гілками влади: законодавчою і виконавчою. Законодавча влада хоча і є верховною, не носить абсолютного характеру. Серед умов, які її обмежують, він називає рівність закону для всіх - багатих і бідних, а також спрямованість закону на досягнення блага людей.

Функції виконавчої влади належать монарху і міністрам. Теоретична модель Локка відображала, як йому здавалося, форму політичного управління, що склалося в Британії після Славної революції 1688 р. Насправді гілки влади були не настільки незалежні одна від одної: суд був частиною виконавчої системи, а монарх через міністрів здійснював вплив на роботу парламенту.

Шарль Луї де Монтеск'є. Класичний варіант теорії поділу влади був створений французьким просвітником Шарлем Луї де Монтеск'є. Він захоплювався римською республікою і конституційною монархією Англії, бачачи в них втілення змішаного правління. Прибічник врівноваженої конституції та поділу влади, він ідеалізував форму правління в Англії, вважаючи, що в ній поєднуються кращі риси монархії у виконавчій владі, аристократії у палаті лордів як верховному суді і демократії в законодавчій владі палати общин. У подібному поділі повноважень він побачив гарантії проти свавілля. Монтеск'є сформулював базові положення доктрини поділу влади.

1. Кожна гілка влади відповідає за виконання певних функцій:

· законодавча влада приймає закони, обов'язкові для всіх громадян;

· виконавча влада відповідальна за практичне втілення законів;

· судова влада відповідає за безпеку громадян.

2. Взаємоконтроль гілок влади, що дозволяє досягти балансу сил. Прибічник народовладдя, він розумів, що сам народ через організаційні складнощі не зможе постійно виконувати функцію контролю над владою, тому запропонував, що більш ефективним буде взаємоконтроль гілок влади по горизонталі. Монтеск'є розробив теорію народного представництва, обґрунтувавши право кожного громадянина вибирати своїх представників в органи влади. Збори представників, володіючи законодавчою владою, виражають народну (спільну) волю.

Джеймс Медісон. Ідеї Монтеск'є спричинили великий вплив на практику конституціоналізму. Послідовником його ідей був один з "батьків" американської конституції Джеймс Медісон. Ефективність поділу влади він пов'язав з механізмом струмувань і противаги, що дозволяли усунути загрозу гарантії з боку будь-якого органу: хоча кожна влада має певні повноваження, але ряд з них контролюється гілками влади. Додатковим бар'єром від помилок свавілля повинен був стати, згідно з твердженням Едісона, поділ самої законодавчої влади на дві палати. Ідея системи струмувань і противаги у сучасному світі втілена у конституціях сучасних демократичних держав, що забезпечує стабільність цих політичних систем. Так, виконавча влада може наділятися правом законодавчої ініціативи, закони можуть бути призупинені правом вето, в той же час голова виконавчої влади може бути відсторонений від посади через процедуру імпічменту при відповідній функції Конституційного суду тощо. Звертаючись до проблеми форм правління, він розробляє концепцію республіканського правління як представницької демократії.

Іммануїл Кант. Традиція Просвітництва була продовжена знаменитим німецьким мислителем Іммануїлом Кантом. Він заклав філософську основу теорії правової держави. Згідно з ученням Канта, держава - це поєднання множинності людей, що підпорядковуються праву. Але сама влада повинна бути обмежена правом, інакше вона ризикує перерости в свавілля і тиранію. Ідея обов'язковості права в ученні Канта поєднується з ідеєю народного суверенітету, що знайшло вираження в такій фразі: "Чого народ не може вирішити щодо самого себе, того і правитель не може вирішити щодо народу". В правовій державі самі громадяни у своїх діях керуються вмінням розуму і моральними нормами, тобто вимогами категоричного імператива.

Він дає два визначення категоріального імператива:

· "дій так, щоб твої дії були зразком загального закону поведінки";

· "завжди стався до всього людського в собі та в інших як до самоцілі і ніколи не стався до нього тільки як до засобу". Іншими словами, не можна використовувати іншу людину як засіб для досягнення чужого благополуччя.

Едмунд Бьорк і Жозеф де Местр. На рубежі XVIII-XIX ст. формується новий напрям суспільної думки - консерватизм. Біля його витоків стояли англійський філософ Едмунд Бьорк і французький філософ Жозеф де Местр.

Консерватизм став своєрідною реакцією на ідеологію Просвітництва і французької революції. Виступаючи проти революційних змін, ідеологи консерватизму підкреслювали, що в основі органічної цілісності суспільства лежить традиція, що знищення традиційної основи веде до загибелі суспільства. Якщо просвітники вірили у можливість перебудови світу на основі розуму, то консерватори, захищаючи порядок і традицію, зробили ставку на релігійні почуття та віру.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Опозицію лібералізму й ідеї народного суверенітету склала політико-правова теорія Г.Гегеля. Захоплене ставлення до французької революції і Наполеона в кінці життя змінилося на критику демократії і захист прусської поліцейської держави, що здавалося йому реалізацією політичної розумності. Він поставив державу вище суспільства й особистості. Особистість здобуває свободу, виконуючи свій борг перед державою. Сама держава в змозі захищати себе від людей, чиї переконання порушують суспільний порядок. Разом з тим Гегель зробив великий внесок у розвиток наступної філософської і політичної думки, створивши теорію діалектики та обґрунтувавши ідею закономірного поступу історії. Досить цікавими є і погляди Гегеля на громадянське суспільство. Прибічники теорії суспільного договору фактично ототожнювали громадянське суспільство з державою. У Гегеля громадянське суспільство хоч і пов'язане з державою, воно є іншим соціальним утворенням, ніж держава. В його вченні громадянське суспільство нестійке і конфліктне. Суперечливість суспільства визначається майновою нерівністю людей і наявністю в його структурі станів, що переслідують особисті інтереси. Навпаки, держава - це єдиний організм, оскільки всі його частини існують заради цілого. Співвідношення громадянського суспільства з державою - це співвідношення здорового глузду з розумом. Звідси випливає, що держава покликана домінувати над суспільством. Тільки обмежуючи громадянське суспільство, держава може забезпечити його свободу.

Бенджамін Констан. Після французької революції традиція лібералізму була продовжена у працях мислителя Бенджаміна Констана. Він побачив головний парадокс великої революції в тому, що народ-суверен виявився відчуженим від влади. Тиранія нового типу (якобінський терор, бонапартизм) виникла як вираження спільної волі. Не заперечуючи ідею народного суверенітету, він, на противагу ідеям Руссо, стверджував, що спільна воля не повинна володіти необмеженим авторитетом стосовно індивідуальної волі. Свобода у тлумаченні Констана - це "мирне користування своєю незалежністю". Громадянська свобода розкривається в правах індивіда як свобода віросповідання і слова, свобода зборів, недоторканність особистості та власності.

Алексіс де Токвіль. Співвітчизник Констана і його молодший сучасник Алексіс де Токвіль також був занепокоєний проблемою захисту індивідуальної свободи від "тиранії більшості". Власне він і ввів поняття "тиранія більшості". Він був прибічником демократії і вважав, що падіння правління аристократії та демократичні перетворення є універсальним процесом, викликаним утвердженням соціальної рівності. Суперечка про перевагу демократії чи аристократії вирішена на користь першої, але можливі різні альтернативи демократії: рівність у поєднанні зі свободою або рівність без свободи. Небезпека для індивідуальної свободи ховається в тому, що демократія може володіти важко вираженим різновидом деспотизму - влада суспільної думки, яка придушує будь-яку незгоду.

Джон Стюарт Мілль. Ідея Токвіля про те, що небезпека для індивідуальної свободи може виходити від суспільної думки, знайшла теоретичне продовження в ученні англійського мислителя Джона Стюарта Мілля. Гарантією проти подібної тиранії, на його думку, повинна стати абсолютна свобода думки. Придушення дискусій несправедливе і навіть шкідливе для суспільства, тому що воно втрачає можливість пізнати думку, яка може виявитися слушною. Наслідування догмам, які не піддаються екзамену вільного обговорення, не залишає суспільству шанс подальшого розвитку.

Представники утопічного соціалізму. Протиріччя капіталізму, що розвивався, породили нові уявлення про необхідність суспільних перетворень. Ідея природної рівності людей перейшла кордони політико-правового тлумачення (політичні права, рівність перед законом) і поширювалась на сферу соціальних економічних відносин. Питання про найкраще облаштування суспільства розглядалося через призму вирішення питання про ліквідацію експлуатації людини людиною і вирішення інших соціальних питань.

Ці ідеї були розвинуті такими представниками утопічного соціалізму початку XIX ст.:

· Шарлем Фур'є;

· Робертом Оуеном;

· Анрі де Сен-Симоном.

Вони виказали цілий ряд ідей, що стали вихідним моментом для комуністичної теорії К.Маркса і Ф.Енгельса.

Серед них:

· суперечливий характер суспільного процесу, боротьба класів як зміст історичного процесу;

· знищення протиріч між розумовою і фізичною працею, містом і селом;

· праця як перша потреба людини;

· принцип розподілення відповідно до кількості та якості затраченої праці;

· індустріальні технології (Сен-Симон, власне, і ввів в ужиток терміни "індустріалізація" та "індустріальне суспільство").

Проектовані ними риси майбутнього справедливого суспільства вже не несли рис зрівняльності, властивих першим соціалістичним утопіям. Більше того, ні Фур'є, ні Сен-Симон не пішли шляхом повного знищення приватної власності. За Сен-Симоном, повна рівність недосяжна. Наближення до рівності полягає у ліквідації паразитизму старих правлячих класів. Він висловив досить оригінальні думки щодо політичної влади в новому суспільстві. Сен-Симон вважав, що світська влада повинна належати індустріалам - найбільш здатним представникам промислового класу, до якого він відносив підприємців і робітників. Духовна влада повинна бути зосереджена в руках учених, їхнє завдання - поширення знань серед інших класів. Він вважав, що в майбутньому може бути знищена різниця між керуючими і керівниками, а політична влада трансформується в адміністративну, яка буде здійснювати управління виробничими процесами, керуючись планом. Майбутнє суспільство уявлялося як єдина промислова асоціація з перспективою поступового утвердження всесвітньої асоціації народів.

Ш.Фур'є виступив з ідеєю децентралізації влади. Майбутнє суспільство уявлялося йому як асоціація автономних фаланг (виробничо-споживчих товариств). Мета фаланги - забезпечення особистих свобод. Рішення приймаються зі згоди всіх членів товариства.

Проект політичної реорганізації суспільства Р.Оуена передбачав об'єднання "поселень спільноти і співробітництва", які самоуправлялися на основі конституції в національні федерації, які в свою чергу переростають в об'єднання міжнародного масштабу з єдиним управлінням і єдиними законами.

Представники комуністичної теорії. У другій половині XIX ст. відбувається становлення нової течії суспільної думки, що здійснила значний вплив на теорію і політичну практику цього та наступного століття, - марксизму. Як теорія, ідеологія і практика, він був розроблений Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом.

Марксистський аналіз політики включає в себе ряд положень:

· обумовленість політики економічною сферою і визнання за нею відносної самостійності, здатності впливати на економіку;

· ідея класових конфліктів, в яких проявляються протиріччя класово-антагоністичних суспільств;

· класова боротьба і революції як рушійна сила суспільних змін;

· трактування влади і політики як організованого насильства одного класу над іншим;

· боротьба за державну владу як спосіб реалізації класових інтересів;

· класове бачення процесу походження і сутності держави;

· необхідність соціалістичної революції та диктатури пролетаріату для переходу до нового суспільства;

· ідея досягнення принципово нового, безкласового типу суспільства, яке потягне за собою відмирання держави.

Ставлення до марксизму з боку політичної науки суперечливе. Багато сучасних концепцій з'явилося або в суперечці з марксизмом, або як поглиблення його окремих теоретичних положень. Але в цілому сучасна політологія розглядає марксизм як один з підходів при дослідженні сутності політичного життя.

Розвиток політичної думки другої половини XIX ст. пов'язаний із становленням соціології як самостійної науки. Її виникнення пов'язують з іменем засновника позитивізму Огюста Конта. Примітний факт: його відома класифікація наук за мірою складності - математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія - першопочатково мала інший вигляд: на місці соціології знаходилася "політична наука".

Багато ідей позитивізму здійснили вплив на розвиток власне політичної науки: уявлення про суспільство як про систему, в якій окремі елементи виконують певні функції, про механізми, що підтримують стійкі соціальні зв'язки. Настільки ж цінними для розвитку дослідницької практики політології були погляди О.Конта на основні наукові методи пізнання соціальної реальності: порівняльний метод, спостереження і експеримент. Він сформулював головну вимогу позитивізму: неупереджений, вільний від оцінок підхід до дослідження соціальної реальності, підкріплення достовірності висновків фактами.

Наприкінці XIX ст. починається процес виділення політичної науки в самостійну наукову дисципліну зі своїм предметом, об'єктом і методами дослідження.

Читайте також:

1. IV. Вивчення нового матеріалу – 20 хв.
2. IV. Вивчення нового матеріалу.
3. IV. Вивчення нового матеріалу.
4. IV. Подання нового матеріалу
5. IІІ. Вивченняння нового навчального матеріалу.
6. V. Вивчення нового матеріалу.
7. V. Виклад нового матеріалу
8. V. Закріплення нового матеріалу – 5хв.
9. V. Пояснення нового матеріалу
10. V.Пояснення нового матеріалу
11. VII. Закріплення нового матеріалу і систематизація знань.
12. Алгоритм розробки техніко-економічного обґрунтування будівництва нового та реконструкції діючих підприємств харчування.

Переглядів: 798