Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






V. Пояснення нового матеріалу

Підсумки опитування

1. Поняття про психічний розвиток та його особливості

Як відомо, об’єкти можуть змінюватися, але не розвиватися.

Розвиток– перш за все характеризується якісними змінами, появою новоутворень, нових механізмів, процесів, структур.

Будь-які спроби (від античності до сьогодення) пізнати вікові особливості психічного розвитку особистості завжди опинялися перед необхідністю з'ясування його джерела, рушійних сил, сфери розгортання, а також закономірностей і наслідків. У поглядах на цю проблематику окреслилися дві точки зору, жодній з яких не вдалося побачити її у всій багатоманітності. Прибічники однієї розглядали індивідуальний розвиток як розгортання закладених в організмі задатків, іншої — як зародження і формування нових якостей під впливом зовнішніх чинників. У цих двох інтелектуальних фокусах формувалися різноманітні наукові концепції, теорії, моделі психічного розвитку особистості.
Сутність психіки і особистості. Дослідження змісту, закономірностей, механізмів і динаміки психічного та особистісного розвитку людини передусім пов'язані з розумінням сутності психіки та особистості.

Психіка (грец. psychikos — душевний) — функція мозку, сутність якої полягає в активному відображенні людиною об'єктивної реальності та регулюванні поведінки й діяльності.

Психіка є надскладною ідеальною системою, якій притаманні нестійкість, відкритість і нелінійність. Для її характеристики неможливо використати традиційні уявлення про простір. Структура цієї системи не зводиться до просторової сукупності елементів, вона вміщує в собі різні види психічних явищ. Складовими (елементами) її є локалізовані процеси. Психіці властиве своєрідне перекриття елементів. Наприклад, не існує межі між особистістю і свідомістю, між свідомим і несвідомим, між емоціями й інтелектом, між особистістю і духовністю людини тощо. У цій системі є більш-менш постійні та нестійкі феномени, наприклад тривалі переживання і ситуативні емоційні спалахи.
Утворення нових елементів відбувається у взаємодії таких двох тенденцій, як локалізація (створення однорідності в цілісній психіці) і розсіювання (перехід у дифузний стан). Друга тенденція є не розпадом, а силою, що зумовлює появу нового елемента (потреби, звички, наміру, якості тощо). її конструктивним результатом є нове самоструктурування психічного в майбутньому. Такі процеси можуть відбуватися тільки завдяки неврівноваженості та відкритості психіки людини зовнішньому і власному внутрішньому світам.
Психіка є неврівноваженим, нестійким утворенням, однак вона здатна спонтанно самоорганізовуватися і саморозвиватися. Ця система може перебувати у більш чи менш стабільних станах. Ситуативна нестійкість психіки є умовою її динамічного розвитку.
Для психіки людини характерна відкритість, вона постійно перебуває у взаємозв'язках та взаємодії із зовнішнім оточенням. Наприклад, у процесі взаємодії індивіда з іншими людьми, предметним світом відбувається і внутрішня взаємодія між окремими елементами його психіки. Відкритість також означає наявність внутрішніх джерел психічної енергії, обмін цією енергією з оточенням (у міжособистісній взаємодії). Процеси обміну відбуваються не тільки на “межі” психічної сфери, а і в кожній її “точці”, яка не локалізована, а постійно змінює свої “координати”.
Нелінійність психіки як системи виявляється у мінливості порогів чутливості до зовнішніх впливів і самовпливів.

Розгляд психіки як нелінійної системи означає, що у певні моменти впливи значної сили на неї не дають ефекту. І навпаки, за певних ситуацій навіть невеликий вплив на людину справляє значний ефект. Це характерне для критичних моментів загострення суперечностей (момент сильних переживань, надзвичайних подій, важливих життєвих виборів), особливо коли психіка дитини організовується і дезорганізовується, тобто перебуває у дуже неврівноваженому стані. У критичний момент вона досягає пункту, в якому здатна до біфуркації (роздвоєння), тому важко передбачити, який вибір зробить дитина. Психіка може розвиватися в різних напрямах, охоплюючи наприклад розвиток здібностей чи становлення характеру особистості тощо.

Розвиток– це складний інволюційно-еволюційний поступальний рух, в ході якого відбуваються прогресивні і регресивні інтелектуальні, особистісні, поведінкові, діяльнісні зміни в самій людині (Л.С.Виготський).

Виділяють такі типи розвитку:

Преформований – це такий тип, коли є чітко визначені, закріплені і зафіксовані стадії та кінцевий результат розвитку (ембріональний розвиток).

Непреформований тип розвитку не визначений наперед розвиток (розвиток Галактики, Землі, біологічна еволюція, розвиток суспільства, психічний розвиток дитини.

Такій складно організованій системі, як психіка дитини, не можна нав'язати шляхи розвитку, а можна тільки підтримувати тенденції її розвитку, керувати ним. При цьому нерідко важлива не сила впливу, а правильна його організація, структура та момент дії. Керування психічним та особистісним розвитком не може зводитися до сліпого втручання у внутрішній світ методом проб і помилок, водночас воно має уникати впливів, що не узгоджуються із внутрішніми тенденціями розвитку особистості. Ця діяльність повинна ґрунтуватися на знанні загальних можливостей психіки, що розвивається, узгоджуватися із внутрішніми її тенденціями, враховувати позицію людини.

Розвиток психіки є невід'ємною складовою розвитку особистості. Ця інстанція людини взаємодіє з навколишнім світом, однак не просто пристосовується до нього, а виокремлює себе з нього. її психологічним центром є Я, що об'єднує та організує внутрішній світ людини. Особистість, ставлячи цілі, плануючи свою діяльність, самоспричинює свою внутрішню і зовнішню активність. Вона самовизначається у процесі рефлексії, оволодіння духовно-моральними цінностями, які забезпечують орієнтування у навколишньому світі й у своєму житті. Вираженням її індивідуальності є здібності, нахили, інтереси, характер, темперамент тощо. Особистість саморозвивається у процесі життєдіяльності, пізнанні світу і себе в ньому, постійно переживає у просторі й часі свою екзистенцію (існування).

Духовне зростання особистості вимагає від людини психічної активності й передбачає перебудову свідомості та самосвідомості, переоцінку власного Я в житті, зміну звичних настанов та орієнтацій. Першопричиною духовного самовдосконалення є мотиви, які утворюють внутрішній світ особистості, а його проявом — пошук зовнішніх опор, який реалізується у набутті спеціальних духовних знань, віруванні, спілкуванні з Богом, трансцендентуванні.
Свідченням духовного зростання є усвідомленість значущого вибору; чесність, зміна критеріїв обов'язку, совісті на критерії естетичної, творчої спрямованості, відповідно до яких людина починає свідомо творити своє життя; злагода із собою, послаблення негативних внутрішніх голосів і бажань; посилення почуття гармонії із соціальним і матеріальним світами; свідомий вибір між добром і злом, вічним і минущим, життям і смертю, красивим і потворним, щастям і нещастям, справжнім задоволенням і його сурогатом.
Психологія розвитку особистості передбачає вивчення внутрішнього світу людини, її мотивів, потреб, емоцій. У дослідженнях розвитку особистості враховують сформовані етикою еталони, ідеали, аналізують численні перешкоди, небезпеки, які підстерігають її на шляху духовного і творчого зростання, знаходять шляхи та способи уникнення цих небезпек.
Основні концепції психічного і особистісного розвитку.
У психологічній науці свого часу побутували різні погляди на проблему розвитку людини. Залежно від наукових уподобань і рівня пізнання проблеми вчені намагалися представити його то як лінійний, поступальний, стадійний, то як спіралеподібний, синхронний або як гетерохронний (різночасний), гетерогенний (з різним темпом розвитку різних сторін особистості) процеси.
Особливе розуміння розвитку дитини запропонувала педологія, представники якої вважали, що психічний розвиток дитини — це дозрівання здібностей, рис характеру, інтересів, нахилів, задатків, з якими вона народилася. Вирішальним чинником розвитку дитини, на їхній погляд, є спадковість. Однак, на думку В. Штерна, швидкість дозрівання успадкованих задатків, рис характеру залежить від середовища, наприклад від сім'ї.
Основним показником психічного розвитку педологи вважали швидкість розгортання закладених від народження задатків. Подібні погляди на розвиток психіки висловлював Ж. Піаже, зазначаючи, що основним у цьому процесі є розвиток (дозрівання) інтелекту.

Дослідження В. Давидова, Г. Костюка, С. Максименка наводять на висновок, що подолання дитиною стадій розумового розвитку можна прискорити, спеціально перебудувавши навчання. Крім того, виявляються й індивідуальні варіанти розвитку кожної дитини.
Щоб усвідомити своє Я, необхідне звільнення дитини від прямого зовнішнього спонукання, культивування взаємодії її поглядів і поглядів дорослих людей. Однак на ранніх етапах її розвитку така взаємодія неможлива. Дитина прагне безпосередньо наслідувати дорослого і водночас захищається від нього, а не обмінюється з ним поглядами. При цьому важливо мати на увазі, що тільки індивіди, які вважають один одного рівноправними, можуть здійснювати розвивальну взаємодію. Такі стосунки з'являються з моменту встановлення кооперації (співпраці, рівноправної взаємодії) серед дітей.
Зустріч власної думки з чужою викликає сумнів і необхідність її доведення. Кооперація породжує потребу пристосуватися до іншої особи. Завдяки встановленню стосунків кооперації відбувається усвідомлення дитиною існування інших, відмінних від її поглядів, що зумовлює формування раціональних елементів у логіці її думок й у сфері її моралі.
Свого часу немало прихильників здобула теза, згідно з якою дитина нічого не отримує від своїх батьків спадково, що абсолютизувало роль навчання і виховання в її розвитку. Наприклад, англійський філософ, психолог, педагог Джон Локк (1632—1704) вважав, що душа дитини — це біла воскова дошка, а її розвиток зводиться до надбання досвіду. Вихователь може “виліпити” дитину за будь-яким зразком.
Не надто віддалилися від них представники біхевіористського(англ. behavior — поведінка) напряму, які основним предметом психології вважали не свідомість, а поведінку. Виключаючи психічне (волю, розум, свідомість, почуття) з пояснення поведінки людини, вони доводили, що її дії задані, запрограмовані й закріплені багаторазовим повторенням.

Представники необіхевіоризмустверджували, що результат зовнішнього впливу на дитину зумовлений її потребами, інтересами, психофізіологічними станами (проміжними змінними) тощо. Тому картину її розвитку описували набагато складніше, переконуючи, що у процесі життя людини відбувається постійна взаємодія її поведінки, пізнавальної сфери та оточення. Внутрішні чинники (віра, очікування) і зовнішні детермінанти (заохочення і покарання) взаємопов'язані. Але у конкретній ситуації важко з'ясувати, яка зі складових і як впливає на іншу. В одних випадках найзначущішими є впливи оточення, в інших — внутрішні сили (очікування успіху чи невдачі, готовність, мета, наміри), що скеровують поведінку дитини.

За переконаннями представників психоаналітичного напряму(3. Фройд та ін.), рушійною силою розвитку особистості є її активність. В основі такої активності лежать біологічні потреби, сексуальні та інші інстинкти. Для новонародженого головне одержати задоволення, якому підпорядкована його поведінка. Психічне здоров'я дитини багато в чому залежить від того, наскільки її Я здатне витримати обмеження, тобто долати незадоволення. Деяким дітям особливо важко дається відстрочування чи обмеження задоволення бажань. На це вони відповідають реакціями гніву, злості, нетерплячки, відкидають будь-які заміщення (переадресування почуттів, імпульсів іншому) як недостатні. В інших дітей такі обмеження не викликають незадоволення. Люди, які перебувають під владою принципу задоволення, керуються у своїх діях винятково правом на задоволення бажань. Лише дотримання особистістю у своїй поведінці принципу реальності, вважав 3. Фройд, створює простір для відстрочування, затримання задоволення, врахування соціального оточення та його вимог.
Поступ дитини у своїй поведінці від принципу задоволення до принципу реальності не може настати раніше, ніж різні функції Я досягнуть певних ступенів розвитку. Тільки після того як почне функціонувати пам'ять, дитина може діяти на основі досвіду та передбачення. Без контролю реальності не існує відмінностей між внутрішнім і зовнішнім, фантазією і реальністю.
Орієнтація особистості на принцип реальності й мислительні процеси відкриває шлях для нових сфер соціалізації, наслідування, ідентифікації, інтроекції (включення індивідом у свою психіку поглядів тощо інших людей, не розрізняючи власних і чужих уявлень), що сприяють утворенню інстанції Над-Я — психічного утворення, яке формується під впливом спершу сімейного, а потім цілісного культурного виховання (національних традицій, вимог соціального середовища) і яке виконує функцію заборон і покарань.

Отже, історія психологічної науки щодо проблеми психічного розвитку дитини нагромадила багато різних ідей, теорій, суджень. Спільним для них є розуміння розвитку як процесу, що відбувається спонтанно, а його зміст виявляється у збільшенні знань, розвитку умінь, навичок, пристосуванні до оточення.
На противагу вченню про зумовленість вікового розвитку людини, згідно з яким розвиток структур, функцій, особливостей, якостей особистості полягає у розширенні та збільшенні генетичних основ, сучасна вікова психологія розглядає розвиток як незворотний процес, який розгортається від недиференційованого начала з максимальним потенціалом для реалізації програми (найобдарованішим є новонароджений) та мінімальним значенням цієї програми. Вона виокремлює цикли, фази з критичними переходами до різнобічно розвиненої особистості з великим перспективним значенням програми й актуальним потенціалом, що змінюється протягом життя.

 


Читайте також:

  1. III. Повторення вивченого матеріалу.
  2. III. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу
  3. IV. Вивчення нового матеріалу – 20 хв.
  4. IV. Вивчення нового матеріалу.
  5. IV. Вивчення нового матеріалу.
  6. IV. Виклад інформаційного матеріалу
  7. IV. Виклад інформаційного матеріалу
  8. IV. Подання нового матеріалу
  9. IV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу
  10. IІІ. Вивченняння нового навчального матеріалу.
  11. V. Вивчення нового матеріалу.
  12. V. Виклад нового матеріалу




Переглядів: 567

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
ІІ. Мотивація навчальної діяльності. | Напрямки розвитку.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.