Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Класифікація прав людини. Теоретичні дискусії і практичні наслідки.

Під основними правами людини зазвичай розуміють права, які містяться в конституціях держав і міжнародно-правових документах з прав людини, зокрема, в загальній Декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966), а також Європейській конвенції захисту прав людини і основних свобод (1950), Європейській соціальній хартії (1960). У спеціальній літературі конституційні права розглядаються як основні права. Вони становлять стрижень правового статусу індивіда, в них укорінені можливості виникнення інших численних прав, необхідних для життєдіяльності людини. Від основного права походить значна кількість інших прав індивіда. Ось чому основні фундаментальні права, зафіксовані в конституціях держав і найважливіших міжнародно-правових актах, є правовою основою для похідних, але не менш важливих прав людини.

Основні права і свободи забезпечують різноманітні сфери життя людини – особисту, політичну, соціальну, економічну, культурну. Відповідно до цього вони структуруються за групами і найменуваннями. Ці права розрізняють також за часом виникнення. Від цього походить поняття «покоління прав людини».

Під першим поколінням прав людинирозуміють ті традиційні ліберальні цінності, які були сформульовані в процесі здійснення буржуазних революцій, а потім конкретизувалися і розширилися в практиці й законодавстві демократичних держав. До них належать: право на свободу думки, совісті і релігії; право кожного громадянина на ведення державних справ; правова рівність перед законом; право на життя, свободу і безпеку особи; право на свободу від свавільного арешту, затримання або вигнання; право на гласний і з дотриманням усіх вимог справедливий розгляд справ незалежним і безстороннім судом тощо. Через ці права люди дістають змогу реалізувати негативну свободуі зобов'язують державу утримуватися від втручання у сфери, що регулюються цими правами.

Друге поколінняправ-людини – позитивні права – сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення економічного становища, підвищення культурного статусу, їх реалізація потребує організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави. До прав другого покоління належать права на працю і вільний вибір роботи; соціальне забезпечення і відпочинок; захист материнства і дитинства; освіту; участь у культурному житті суспільства.

Після Другої світової війни почало формуватися третє покоління прав людини.Французький учений К. Васак запропонував включити до цього покоління лише колективні права,так звані права солідарності – право на розвиток, мир, здоров'я, довкілля, спільну спадщину людства, а також право на комунікацію. Особливість цього різновиду прав полягає в тому, що вони є колективними і здійснюються не окремою людиною, а народом, нацією, суспільством, громадою, асоціацією.

Права і свободи людини та громадянина групуються за сферами життєдіяльності індивіда. Така класифікація вказує на межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Існують такі основні групи прав і свобод людини та громадянина: громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні.

А) Громадянські (особисті) права – це визначені та гарантовані конституцією і законами пріоритетні можливості людини користуватися невідчужуваними благами особистого життя й індивідуальної свободи. Вони визначають свободу людини у сфері особистого життя, юридичну захищеність від будь-якого незаконного втручання. Це право приватної власності; право на охорону сім'ї, материнства і дитинства; право свободи совісті. Сюди входить комплекс прав, які передбачають ефективні заходи судового захисту кожній людині у випадку, порушення її прав, право на вільне пересування і вільний вибір місця проживання. Ці права покликані забезпечити автономію особистості, простір дій індивідуальних, приватних інтересів. Громадянські права людини охороняють її від втручання держави, а також від придушення цих прав державою. Отже до громадянських прав людини належать: право на вільний розвиток особистості; невід'ємне право на життя; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканість; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання; право на свободу думки і слова; право на свободу світогляду і віросповідання.

Право на життя є невід'ємним правом кожної людини, воно охороняється законом і означає, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. У країнах, де не відмінена смертна кара, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону, який діяв під час вчинення злочину. Засуджений до смертної кари має право просити про помилування чи про пом'якшення вироку. Смертний вирок не виноситься за злочини, вчинені особами, яким не виповнилося 18 років, і не застосовується щодо вагітних жінок.

Ніхто не може бути підданий катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Жодна особа не може без її згоди піддаватися медичним чи науковим дослідам.

Людина не повинна утримуватися в рабстві: рабство і работоргівля забороняються в усіх їхніх видах. Ніхто не повинен утримуватися в підневільному становищі, а також бути приневоленим до примусової чи обов'язкової праці.

Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість. Ніхто не може бути підданий свавільному арештові, утриманню під вартою чи позбавлений волі інакше, ніж на встановленій законом підставі та за визначеною процедурою. При арешті кожному повідомляються причини і звинувачення, що висуваються проти нього. Кожен має право на судовий розгляд справи. Суд виносить постанову щодо законності затримання та видає розпорядження про звільнення людини, якщо її затримано незаконно. Жертва незаконного арешту чи утримання під вартою має право на компенсацію.

Особи, позбавлені волі, мають право на гуманне ставлення і повагу до гідності. Звинувачених утримують окремо від засуджених та надають окремий режим. Неповнолітніх звинувачених відокремлюють від повнолітніх. Пенітенціарна система повинна мати своєю метою виправлення чи соціальне перевиховання засуджених. Забороняється позбавляти волі лише на тій підставі, що людина не може виконати те чи інше договірне зобов'язання. Міжнародне законодавство передбачає право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання людини. Кожен має право залишати будь-яку країну, включаючи власну. Ніхто не може бути свавільно позбавлений права на в'їзд до власної країни. Обмеження стосуються інтересів охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення. Іноземець, який законно перебуває на території будь-якої держави, може бути висланий лише на виконання прийнятого законного рішення.

Усі особи є рівними перед судом і трибуналом. Кожен має право на справедливий і прилюдний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

Кожна людна, хоч би де вона перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності. Ніхто не може зазнавати свавільного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканість житла або таємницю кореспонденції чи незаконних посягань на честь і репутацію. Кожна людини має право на захист законом від такого втручання чи таких посягань.

Право на свободу думки, совісті та релігії включає свободу мати чи обирати релігію або переконання на власний розсуд, а також сповідувати свою релігію та переконання як особисто, так і спільно з іншими, прилюдно чи приватним чином, відправляти культ, виконувати релігійні та ритуальні обряди.

Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися власних поглядів, а також вільно висловлювати свої думки. Це право включає свободу пошуку, одержання і поширення будь-якої інформації та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на власний вибір.

Б) Політичні права і свободи людинивизначають її правове становище в системі суспільно-політичних відносин, які виникають у процесі здійснення державної влади. Носіями, суб'єктами цих прав є лише громадяни тієї чи іншої країни, а не всі особи, які живуть на її території. Вони можуть бути реалізовані як індивідуально, так і завдяки участі громадянина, наділеного цими правами і свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур. Сучасні конституції визнають за всіма громадянами рівний політичний статус, що знайшло відображення у принципі «рівність усіх перед законом». Громадяни наділяються широкими правами і свободами, а в деяких країнах окремими політичними правами (наприклад, виборчими) можуть користуватися особи без громадянства або іноземці. До політичних прав громадян належать: право на свободу асоціацій; право на участь у державних справах як безпосередньо, так і через своїх представників; право обирати і бути обраним; право на свободу думки, безперешкодне дотримання власних думок; право на вільний пошук, одержання і поширення інформації; право на мирні збори та маніфестації; право на звернення.

Складовою частиною політичної свободи є свобода преси, радіо і телебачення, яка означає свободу оприлюднення думок із суспільне значущих питань. Найважливішим виявом свободи слова стали конституційні формулювання про свободу інформації. Свобода висловлення думок означає відсутність цензури. Але за порушення законів про пресу, про засоби масової інформації автор і редактор несуть відповідальність.

Конституції всіх демократичних держав проголошують свободу спілок та асоціацій, яка передбачає право громадян на створення політичних партій та інших громадських організацій, включаючи професійні спілки, для захисту своїх інтересів, а також створення соціально-економічних, культурних, спортивних та інших товариств. Право громадян на об'єднання в політичні партії захищене вагомими гарантіями. Але вони не поширюються на партії, які переслідують незаконну мету. Важливим політичним правом громадян є свобода зборів, мітингів і демонстрацій. Це форма вияву колективної думки з суспільне значущих проблем, її суть полягає в тому, що на проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій не потрібен попередній дозвіл влади, вони не обмежуються місцем і часом. Але практично такої необмеженої свободи немає в жодній країні. Органи влади не тільки дають (або не дають) відповідний дозвіл, а й визначають маршрути демонстрацій і маніфестацій. Правоохоронні органи контролюють їх початок і закінчення, охороняють їхніх учасників, при потребі застосовують фізичний вплив (у випадках порушення громадського порядку). Згідно із законом, маніфестація може бути заборонена, якщо її мета суперечить конституції, загрожує безпеці громадян.

Одним із найважливіших політичних прав є виборча правосуб'єктність громадянина, яка складається з активного і життєвого виборчого права. Вона дає змогу не лише брати участь у формуванні представницьких органів, й обирати до них своїх представників.

До політичних прав належить право петиції. Це індивідуальне або колективне звернення громадян до найвищих органів держави. У посткомуністичних країнах, а також у країнах тоталітарного соціалізму цьому праву відповідає право громадян звертатися зі скаргами і заявами до всіх органів державної влади, зокрема і найвищих.

Усі громадяни України мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Ті зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь заявникові у встановлений законом строк.

В) Економічні, соціальні та культурні права покликані забезпечити людині належний життєвий рівень. Перелік цих прав закріплений у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966). Він визначає ту позначку, нижче від якої цивілізована держава не може опуститися. Саме ці права мають гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. Гарантування державою цих прав характеризує її як соціальну, тобто таку, що забезпечує достатньо високий рівень життя своїх громадян. Одним із найважливіших показників справжньої демократії є здійснення в державі й суспільстві економічних, соціальних і культурних прав та свобод людини і громадянина.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966) закріплене право на працю. У ст. 6 підкреслюється, що держави визнають право на працю, яке включає право кожної людини отримати змогу заробляти на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Отже, кожна людина має право на працю, право вільно обирати ту чи іншу роботу та одержувати за неї винагороду у вигляді заробітної платні, яка дає їй змогу гідно існувати та утримувати сім'ю. Це право означає також вибір професії. Держави, що беруть участь у цьому пакті, визнають право кожного на справедливі і сприятливі умови праці. Це, зокрема:

- винагорода, що забезпечує справедливу заробітну платню і рівну винагороду за працю рівної цінності;

- гарантування жінкам умов праці, не гірших від тих, якими користуються чоловіки, з рівною оплатою за рівну працю;

- задовільне існування працюючих і їхніх сімей;

- умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни;

- однакова для всіх можливість просування на роботі на відповідні вищі щаблі виключно на підставі трудового стажу і кваліфікації;

- відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу та оплачувану періодичну відпустку так само, як і винагороду за роботу у святкові дні.

Право на працю пов'язане з боротьбою із безробіттям, яке часто зводить нанівець це право. Кожна держава зобов'язана розробляти програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів, забезпечувати їх фінансування з бюджету.

Міжнародне право визнає право на страйк тих, хто працює. У 1961 р. це право було включене до Європейської соціальної хартії (ст. 6). Право на страйк закріпив і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966). Держави, які беруть участь у пакті, зобов'язуються забезпечити право на страйки та умови його здійснення відповідно до законів кожної країни (ст. 8). Конституція України гарантує працюючим право на страйк для захисту економічних і соціальних інтересів (ст. 44). Порядок здійснення цього права встановлюється законом з урахуванням потреби забезпечити національну безпеку, охорону здоров'я, права і свободи інших людей. При цьому ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у страйку. Заборонити страйк можна лише на підставі закону.

Міжнародне законодавство зобов'язує держави забезпечити право кожного створювати для задоволення і захисту економічних та соціальних інтересів професійні спілки і вступати в них за власним вибором. Єдиною умовою при цьому є дотримання правил відповідної організації. Використання цього права не підлягає жодним обмеженням, окрім передбачених законом і необхідних у демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки і громадського порядку або для захисту прав і свобод інших громадян. Як правило, обмеження на користування цим правом запроваджується для осіб, які входять до складу збройних сил, поліції або адміністрації держави.

Важливим соціально-економічним правом людини є право на соціальне забезпечення, зокрема і соціальне страхування. Соціальне забезпечення – це система матеріального забезпечення та соціального обслуговування громадян похилого віку, тих, хто повністю або частково втратив працездатність чи годувальника, а також сімей з дітьми. Це забезпечення здійснюється, як правило, самою державою. Однією з форм соціального забезпечення є соціальне страхування, яке існує за рахунок соціальних фондів. Право на соціальне забезпечення і страхування пов'язане з потребою економічного та соціального захисту деяких категорій населення, які за станом здоров'я, віком або з інших причин не можуть самостійно забезпечувати себе коштами, щоб існувати, а отже, не можуть підтримувати достатній життєвий рівень.

Враховуючи, що сім'я є природним і основним осередком суспільства, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966) вимагає від держав надання їй якомога ширшої охорони і допомоги. Особлива увага звертається на період утворення сім'ї і до того часу поки на ній лежить відповідальність за неповнолітніх дітей та їх виховання. Шлюб повинен укладатися за вільною згодою осіб, які в нього вступають. Належним має бути піклування про жінок упродовж розумного періоду до і після пологів. Працюючим жінкам повинна надаватися оплачувана відпустка або відпустка з достатньою соціальною допомогою. Особливі заходи охорони і допомоги мають здійснюватися стосовно усіх дітей і підлітків, без будь-якої дискримінації за сімейним походженням або за іншими ознаками. Вони захищаються від економічної та соціальної експлуатації. Застосування праці дітей і підлітків у галузях, шкідливих для їхньої моральності і здоров'я, небезпечних для життя або таких, що можуть зашкодити їхньому нормальному розвиткові, карається законом. Окрім цього, на державу покладається обов'язок встановлювати вікові межі, нижче за які використання оплачуваної дитячої праці забороняється і карається законом.

Міжнародно-правові документи зобов'язують держави визнавати право кожного на достатній життєвий рівень для нього самого і його сім'ї. Він передбачає достатнє харчування, одяг і житло, а також безперервне поліпшення умов життя. Держави-учасниці Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (1966) визнають основне право кожної людини на свободу від голоду. З цією метою вони повинні брати участь у міжнародному співробітництві – здійснювати конкретні програми з метою поліпшення методів виробництва, зберігання та розподілу продуктів харчування шляхом широкого використання технічних і наукових досягнень, поширення знань про принципи харчування і вдосконалення або реформу аграрних систем таким чином, щоб досягти ефективного освоєння і використання природних ресурсів. Передбачається справедливий розподіл світових запасів продовольства відповідно до потреб і з урахуванням проблем країн як імпортерів, так і експортерів харчових продуктів.

До найважливіших прав кожного належить право на найвищі досягнення рівня фізичного та психічного здоров'я. Щоб якомога повніше забезпечити це право, держави-учасниці пакту зобов'язані вживати заходів щодо зниження рівня мертвонароджуваності і дитячої смертності, поліпшення гігієни довкілля і гігієни роботи у виробничій сфері, попередження і лікування епідемічних, професійних та інших хвороб, створення умов, які б забезпечували усім медичну допомогу і медичний догляд на випадок хвороби.

Особливе місце серед прав і свобод людини посідають культурні права. Саме вони гарантують людині доступ до благ культури, свободу художньої, наукової і технічної творчості, участь у культурному житті, користування закладами культури. Важливе значення має право на освіту. Вона спрямована на гармонійний розвиток особи, на виховання у неї почуття власної гідності, на зміцнення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта покликана дати змогу всім бути корисними учасниками вільного суспільства, сприяти взаєморозумінню, терпимості та дружбі між усіма націями і расами, етнічними й релігійними групами, сприяти роботі ООН з підтримання миру.

Щоб повною мірою забезпечити це право, держави-учасниці пакту повинні початкову освіту зробити обов'язковою і безкоштовною для всіх, а середню, включаючи професійно-технічну, відкритою і доступною для всіх, вживаючи необхідних заходів, зокрема, поступово запроваджуючи безкоштовне навчання.

Вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на підставі здібностей кожного. Передбачається поступове запровадження безкоштовної вищої освіти. Що стосується початкової освіти, то вона має заохочуватися або інтенсифікуватися по змозі для тих, хто не завершив повного курсу початкової освіти. Повинна активно розвиватися мережа шкіл усіх ступенів, встановлюватися задовільна система стипендій. Матеріальні умови викладацького персоналу теж мають неухильно поліпшуватися.

Держави зобов'язуються поважати свободу батьків або, у відповідних випадках, законних опікунів обирати для своїх дітей не тільки відкриті державною владою школи, а й інші заклади освіти, які повинні відповідати мінімуму освітніх вимог, встановленому або затвердженому державою. Батькам і опікунам має надаватися змога забезпечити релігійне і моральне виховання дітей відповідно до їхніх власних переконань. Окремі особи й установи мають право створювати навчальні заклади і керувати ними. Проте ці заклади повинні давати таку освіту, яка б відповідала мінімуму вимог, встановленому державою.

Міжнародне і національне законодавство цивілізованих країн визнає право кожного на участь у культурному житті; користування результатами наукового прогресу і їх практичне застосування; захист моральних та матеріальних інтересів, які виникають у зв'язку з будь-якими науковими, літературними або художніми працями, автором яких він є.

Держави-учасниці Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (1966) для повного здійснення цього права зобов'язані впроваджувати заходи, спрямовані на охорону, розвиток та поширення досягнень науки і культури. На особливу увагу заслуговує свобода, яка, безумовно, потрібна для наукових досліджень і творчої діяльності. Держави покликані визнавати користь, отримувану із заохочення і розвитку міжнародних контактів і співробітництва у науковій і культурній галузях.

Існують також інші категорії прав. До них належить насамперед право народів на самовизначення. З точки зору сучасного тлумачення воно означає, що:

- усі народи мають право вільно, без стороннього втручання, визначати свою політичну долю та здійснювати власний економічний, соціальний, і культурний розвиток;

- усі держави зобов'язані поважати це право і сприяти його здійсненню;

- усі держави зобов'язані утримуватися від будь-яких насильницьких дій, які позбавляють народи права на самовизначення, свободу та незалежність.

На практиці, проте, це право часто вступає в суперечність з іншими правами та принципами міжнародних і внутрішніх політичних відносин, і реалізувати його деяким народам буває дуже непросто.

Ця категорія прав включає також права етнічних, релігійних та мовних меншин. Чинні міжнародні акти тлумачать меншину як групу, що складається з громадян держави, яка за кількістю менша від іншої частини населення цієї ж держави, їй притаманні етнічні, релігійні та мовні риси, які відрізняють її від основної частини населення. Меншина виявляє почуття солідарності зі своєю спільнотою. Спеціальними правами меншин є:

- право на фізичне існування і повагу культурної самобутності меншин, включаючи свободу від примусової асиміляції;

- заборона дискримінації осіб, що належать до меншин;

- право на вільне збереження та розвиток культурної самобутності.

Основу захисту права жінок становить принцип рівності чоловіка і жінки, зафіксований у міжнародному і національному законодавствах.

Права дитини визначаються і захищаються низкою міжнародно-правових актів, насамперед спеціальною конвенцією, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. Це права на життя, ім'я, набуття громадянства; піклування з боку батьків; збереження своєї індивідуальності; можливість бути заслуханою під час будь-якого розгляду, що стосується дитини; свободу совісті та релігії; особисте та сімейне життя; недоторканість житла; таємниця кореспонденції; користування найдосконалішими послугами системи охорони здоров'я, благами соціального забезпечення; рівень життя, необхідний для її розвитку; освіту; відпочинок; особливий захист від викрадення та продажу, від фізичних форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, участі у військових діях; вжиття державою всіх необхідних заходів щодо сприяння фізичному та психічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка стала жертвою зловживань або злочину.

З правами та свободами людини і громадянина тісно пов'язані їхні обов'язки. За своєю природою він відображає певні соціальні принципи, не пов'язані з будь-яким примусом. Позитивне значення обов'язку працювати полягає у зміцненні легальних позицій трудівників у їхній боротьбі проти безробіття. Конституції деяких країн проголошують такий обов'язок, як піклування про дітей (Італія), піклування про власне здоров'я (Уругвай). Громадяни окремих країн зобов'язані мати основну загальну освіту, а також брати участь у виборах. Конституції держав тоталітарного соціалізму зобов'язують дотримуватися громадського порядку, охороняти честь Батьківщини, зберігати державну таємницю, зміцнювати згуртованість національностей тощо. Як бачимо, більшість обов'язків мають моральний характер.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Передумови демократії.	\|	Сучасні органи влади прав людини.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.