• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Передумови демократії.

Як правило, передумови демократії поділяються на об'єктивні внутрішні, що характеризують ситуацію (економічну, культурну, соціопсихологічну), яка складається в тій чи іншій країні у процесі історичного розвитку та спонукає її стати на шлях демократії і більш чи менш успішно рухатися по ньо­му. До об'єктивних внутрішніх передумов демократичного розвитку нале­жать: економічні (економічне зростання і достатньо високий рівень добро­буту, приватна власність, ринкові відносини (наявність агентів ринку та їх правова захищеність), соціальні (наявність доволі чисельного середнього класу, розвиток громадянського суспільства, «соціальний капітал»), куль­турно-психологічні (певний рівень масової освіченості, громадянська політико-правова культура, достатньо високий рівень моралі, демократична соціокультурна традиція).

Називають й інші чинники, такі як високий рівень індустріалізації та урбанізації, раціоналізація й індивідуалізація масової свідомості тощо. Як передумови демократії всі вони не діють автоматично, а їх комбінація неодна­кова в різних країнах. Деякі з цих чинників з'являються паралельно зі ста­новленням демократичних інститутів, інші просто бажані, вони пришвидшують та полегшують становлення демократії. Розвинена, стійка демократія у будь-якій країні неможлива за їх відсутності. Принаймні так стверджують представники структурного підходу до розуміння цієї проблеми – С. Ліпсет, Г. Алмонд, С. Верба, Д. Ростоу та ін..

Економічні передумови демократії.У заможному й процвітаючому суспільстві громадянин свідомо, із почуттям власної гідності й поваги до інших людей може брати участь у суспільному житті, отримуючи задоволення від вико­наного обов'язку, від впливу на перебіг суспільно значимих подій. В кризово-фрагментованому суспільстві людину поглинають клопоти фізичного виживання й вона уникає участі у розв'язанні суспільних проблем. Важко сказати, яким саме у кількісному вимірі має бути достатній для демократії добробут. Очевидною є залежність між рівнем економічного розвитку і де­мократією. Ефективними, стійкими є економічні системи, що освоюють нові техно­логії і забезпечують постійне зростання виробництва й добробуту населен­ня, засновані головним чином на приватній власності та ринкових методах господарювання.

Головна соціокультурна передумова демократії – наявність громадянського суспільства.Під поняттям «грома­дянське суспільство» зазвичай розуміють автономну (стосовно держави), самоорганізовану й саморегульовану сферу публічного життя, в якій грома­дяни створюють асоціації, спілки та інші об'єднання задля задоволення власних потреб і захисту своїх інтересів.Важливим наслідком розвиненос­ті такої сфери є формування соціального капіталута громадянської політич­ної культури,які підвищують інтенсивність і поліпшують якість громадян­ської участі та запобігають зловживанню владою. Там, де існує розвинене громадянське суспільство, люди позитивно сприймають правові норми і добровільно їм під­коряються; вони мають розвинене почуття обов'язку та відповідальності пе­ред іншими людьми і суспільством у цілому і створюють сприятливе соціальне середовище для функціонування демократичних політичних та право­вих інститутів.

При значних розходженнях у тлумаченні суті громадянського суспільства різними дослідниками усі вони сходяться в тому, що громадянське суспіль­ство можуть творити лише вільні і рівні індивіди, права яких захищені кон­ституцією і законами, а також створені ними добровільні асоціації, зорієн­товані на громадські справи, разом з вільною пресою, що обслуговує їхні ін­тереси і є для них засобом комунікації й самовираження. Саме вони творять структуру громадянського суспільства, незалежність якого від держави від­носна, як відносним є поділ суспільства на окремі сфери. Держава створює правове поле, в якому взаємодіють суб'єкти громадянського суспільства (окремі особи та їх об'єднання). А громадянське суспільство своїм тиском знизу, своєю активністю та ініціативністю змушує державу діяти в його ін­тересах, водночас звільняючи владні структури від невластивих їм і небез­печних для демократії функцій регулювання повсякденного життя людей.

А. де Токвіль довів, що громадські асоціації, зайняті розв'язанням повсякденних «малих» проблем, формують місцеві й осо­бисті свободи, створюють необхідне для демократії активне соціальне по­ле, поширюють дух солідаризму, терпимості та кооперації, а також ство­рюють ситуацію наявності «пильного громадського ока», що повсякчас стежить за владою. Ці ідеї А. де Токвіля сучасні дослідники застосували до аналізу утверджен­ня і стабільного функціонування демократії за різних соціальних умов, сформулювавши концепції політичної громадянської культури та соціального капіталу. Розвитком токвілівських ідей про вплив асоціативного життя на звичаї, мораль і політичне життя суспільства та концепції громадянської культури стала праця Р. Патнема «Творення демократії. Традиції громадської актив­ності в сучасній Італії» (1994), у якій автор показав залежність ефективності демократичних інститутів у регіонах Італії від наявності (на Півночі) або від­сутності (на Півдні) цивільних громад, здатних продукувати соціальний ка­пітал. З часу виходу цієї книжки концепція соціального капіталу набула ве­ликої популярності.

До компонентів соціального капіталу належать: мережа горизонтальних зв'язків між індивідами, норми взаємності та довіра, навич­ки колективних дій, почуття причетності до суспільних справ, обов'язку та відповідальності перед іншими людьми або, інакше кажучи, громадян­ськість. Важливим складником соціального капіталу (і рисою, що засвідчує панування громадянської культури) є довіра, зокрема генералізована, тобто така, що поширюється на людей, котрі не знають один одного, і стосується усіх співгромадян та суспільних інститутів. Довіра підвищує здатність членів суспільства до плідного спілкування і взаємодії. Справляючи внутрішній та зовнішній вплив, соціальний капітал, з одно­го боку, формує особистість як члена громади, а з іншого – надає громадян­ських рис спілкуванню та взаємодії людей у межах політичної спільноти.

Засновники концепції політичної культури як чинника демократії Г. Алмонд і С. Верба визначають її як сукупність психологічних орієнтацій людей щодо політичних об'єктів. У праці «Громадянська культура» (1963) автори запропонували типологію політичних культур та дійшли висновку, що най­сприятливішою для демократії є громадянська, або цивільна, політична культура. Її домінування робить людей компетентними, впевненими у власних силах, наділеними почуттям своєї громадянської значущості, спро­можності впливати на політику держави. Громадянська культура є культу­рою участі і підтримки з критично позитивним ставленням громадян до по­літичної системи, розумінням, що ідеальної влади не буває, але погана вла­да – це, як правило, наслідок поганої здатності громадян поставити її в на­лежні рамки і здійснювати контроль над нею. Така культура цінує помірко­ваність, толерантність, взаємну довіру та вміння співпрацювати. Тому вона є надійною підставою стійкості демократичного ладу.

Мораль і правосвідомість як чинники демократії.Виключно важливе значення має наявність відносно усталених норм моралі й законності, які стають на заваді брутальному насильству, та шанобливе ставлення до них громадян. Якщо люди звикли зневажати закон, якщо вони не довіряють йому, то демократія перетворюється на формальність. Так само важливим є моральний статус людини – повага до неї сприяє демократії, а зневага – заперечує її.

Національний характер і національний менталітет.На утвердження де­мократії впливають і такі чинники культурно-психологічного плану, як національний характер і національний менталітет. Ці поняття мають безліч тлумачень і їх можна визначити як стійкі структури свідомості, що впливають на поведінку людей і визначають вибір того чи іншого вчинку. Мова мо­же вестися, наприклад, про схильність діяти імпульсивно і радикально або повільно й поверхово, про звичку звертатися при розв'язанні проблем до на­сильства або, навпаки, досягати компромісів.

Національний характер та менталітет формуються під впливом політичних відносин минулого. Так, перебування нації в колоніальному становищі негативно позначається на її менталітеті. Негативні риси характеру формуються і в умовах тоталітарного режиму. Потрібен тривалий досвід діяльності в умовах свободи й панування права, щоб у національному характері з'явилися такі риси політичної куль­тури, як терпимість, готовність до співпраці з тими, хто думає інакше, пова­га до прав меншості тощо.

Об'єктивні зовнішні причини вказують на вплив геополітичного становища і міжнародних відносин на вибір державою напряму розвитку та на її спроможність перейти до демократії, на значення процесів. Глобалізація, що впливає на внутрішню та зовнішню політику держави, створює певне середовище, в якому здійснюється демократизація.

Суб'єктивні причини, пов'язані зі свідомими діями людей (насамперед інтелектуальної та політич­ної еліти), які демонструють певний ступінь розуміння проблем, що поста­ли перед країною, й можливостей їх розв'язання за допомогою демократич­них механізмів, виявляють політичну волю й уміння керувати процесом пе­реходу до демократії. На суб'єктивних чинниках утвердження демократії наголошують зде­більшого представники так званого процедурного підходу. Це в основному дослідники-транзитологи, які спеціалізуються на процесах переходу від недемократичних режимів до демократії в сучасну епоху (Ґ. О'Доннелл, Ф. Шміттер, X. Лінц, А. Пршеворскі та ін.). Предмет їхнього дослід­ження – вибір демократичних інститутів та процес їх «вживляння» у най­різноманітніші умови конкретних країн – спонукає цих дослідників ак­центувати увагу насамперед на тому, як поводиться, що робить та наскіль­ки підготовлена до цієї роботи політична еліта різних країн. Транзитологи підкреслюють важливість правильного вибору стратегії й тактики демок­ратичних змін, послідовності та обґрунтованості рішень і дій людей, що ініціюють демократизацію, свідомий вибір ними тих чи інших моделей по­літичної поведінки, процедурних норм та організаційних форм нових по­літичних інститутів.

6.Права і свободи громадян, їх походження і сутність.

Права і свободи людини –це її соціальні можливості, які визначаються економічними й культурними умовами життя суспільства і законодавче закріплюються державою. В них виражена та міра свободи, яка об'єктивно можлива для індивіда на конкретному етапі розвитку суспільства.

Права індивіда невіддільні від соціальної діяльності людей. Вони є нормативною основою взаємовідносин людей, упорядкування їхніх зв'язків, координації їхніх вчинків, а також діяльності, спрямованої на розв'язання суперечностей і конфліктів. Права визначають умови і способи життєдіяльності людей, об'єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства, держави. Такі права, як право на життя, недоторканість особи, свобода совісті, думок, переконань, автономія особистого життя, право на участь у політичних процесах та інші, є необхідною умовою життя людини в цивілізованому суспільстві. Ось чому вони повинні бути безумовно визнані і гарантовані державою.

Вчені вирізняють чотири підходи до проблеми правового статусу людини і громадянина. Колективний підхід надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об'єднанням). При такому підході головними є соціально-економічні права. При цьому розрізняються права громадян (людини) та права трудящих. Другий підхід до прав людини закріплений у класичному мусульманському праві, де статус особи визначається шаріатом. Людина тут не має права розпоряджатися собою на власний розсуд, її дії мають підпорядковуватися волі Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки особистості перед Аллахом, перед громадою правовірних мусульман. Звичаєве право деяких країн тропічної Африки розглядає людину як невід'ємну клітину племені.

Ліберальна концепція виходить із того, що кожна людина від моменту народження наділена природою невід'ємними правами, обмеження яких можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод інших громадян, запобіганням насильству тощо. Ця концепція сформувалася у процесі підготовки і здійснення буржуазних революцій XVII – XVIII ст. і стала справжнім відкриттям у галузі прав і свобод людини, визначивши нові орієнтири у взаємовідносинах держави і людини – свободу, юридичну рівність, верховенство закону, універсальні права людини.

В юридичній науці існують два головні напрями визначення суті прав і свобод людини: природно-правовий та позитивістський.

Природно-правовий напрямрозглядає людину як таку, що має невід'ємні природні права, даровані їй від народження. Вони не залежать від волі держави. Основою цього напряму стала природно-правова концепція, яка вважає головним принцип свободи, невід'ємності, невідчужуваності прав людини. Держава покликана визнавати ці права, рахуватися з ними, охороняти їх від будь-яких посягань.

Позитивістський напрямпідходить до прав людини як до вартості, що встановлюється державою як верховною силою, наділеною правом розпоряджатися долями індивідуумів на власний розсуд. Ідея природних прав людини покликана поставити заслін всевладдю держави, що перешкоджає роз­виткові свободи, індивідуалізму й автономії особи.

Природно-правове вчення спирається на моральні принципи і категорії свободи, справедливості, людської гідності. Природно-правова доктрина слугувала ідеологічним обґрунтуванням буржуазних революцій. Вона визначала взаємовідносини особи та держави, обґрунтовувала пріоритет прав людини стосовно державної влади. Тому саме ця ідея лежить в основі правової держави.

У широкому розумінні свобода означає природний стан народу й окремої людини, який характеризується можливістю чинити власний розсуд. У вузькому розумінні свобода розцінюється як суб'єктивна можливість людини і громадянина здійснювати або не здійснювати конкретні дії, засновані на конституційних правах і свободах. Конституційно-правові теорії свободи почали розвиватися від XVII-XVIII ст. Сучасне вчення про свободу ґрунтується на таких основних положеннях:

- усі люди вільні від народженняі ніхто не має права відчужувати їхні при­родні права. Забезпечення й охорона цих прав - головне призначення держави. Основою свободи є рівність можливостей для всіх;

- свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншим і за­гальному благу.Отже, свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежена правами і свободами інших людей, принципами моралі, інте­ресами загального добробуту;

- межі свободи може визначати тільки закон, який є мірою свободи.Все, що не заборонене, те дозволене. Частина дозволеного визначається через права людини. Закріплення прав потрібне для того, щоб допомогти людині усвідомити свої можливості, але жоден набір прав не вичерпує змісту свободи. Обмеження прав можливе тільки на підставі закону, що сприяє загальному добробуту в демократичному суспільстві.

Цій доктрині протистояв і значною мірою протистоїть до цього часу позитивістський підхід до природи прав людини і її взаємовідносин з державою, згідно з яким права людини, їх обсяг і зміст визначає держава, котра «дарує» їх людині, здійснює щодо неї патерналістські функції.

Різні погляди на взаємодію права та держави вийшли за межі наукових дискусій і знайшли втілення в конституціях держав. Так, у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії втілена природно-правова (надпозитивна), а в конституціях Німеччини, Австрії – позитивістська концепція прав людини. Але і ті, й інші держави зорієнтовані на охорону прав людини. Чинна Конституція України спирається на природно-правову концепцію прав людини.

Втім, природно-правовий та позитивістський підходи до природи прав людини не можна абсолютизувати. Обмеження влади держави правами людини не повинно применшувати її ролі, вагомої не тільки в охороні прав і свобод, а й у наданні їм законодавчої обов'язкової форми. Права людини на життя, гідність, недоторканість особи, житла належать їй від народження, але «захищеності» їм надає юридична форма. Ось чому ці права не можна протиставляти державі, котра може брати на себе функцію не тільки їх захисту і забезпечення, а й законодавчого формулювання. Саме тому потрібен пошук синтетичних підходів. Практичним здійсненням цього завдання є прийняття конкретних конституційних положень. Практика держав, які визнають природно-правову доктрину походження прав людини, не запере­чує їх позитивного оформлення. І природно-правова доктрина і позитивіс­тський підхід не виступають як антиподи.

Читайте також:

1. Встановлення радянської влади в Україні: передумови, причини, наслідки.
2. Глобальна логістика, нові передумови розвитку та вимоги
3. Демографічні передумови розміщення продуктивних сил.
4. Демографічні передумови.
5. Демократичні основи політичного життя суспільства. Сучасні концепції демократії.
6. Демократія і демократизація: їх сутність і передумови
7. Джерела і передумови виникнення інформатики
8. Джерела і передумови інформатики
9. Доцільність та необхідність застосування контролінгу у діяльності вітчизняних підприємств та передумови його запровадження.
10. Економіко-правові передумови використання бухгалтерської інформації для управління
11. Економічні передумови банкрутства підприємства.
12. Економічні, соціальні, психологічні та культурні передумови виникнення права.

Переглядів: 3600