• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Цінності демократії.

Демократія – це суспільне самоврядування, яке здійснюють рівноправні громадяни через безпосередню участь в обговоренні й вирішенні громадських справ шляхом вільного вибору (голосування).

2. Виникнення демократії як суспільного інституту. Основні етапи розвитку ідеї демократії.

Первинну, істинну форму демократії (саме в такому випадку демократія найповніше реалізує та виявляє свою сутність і своєрідність) визначають як пряму й безпосередню демократію. У найбільш яскравій, розвиненій і навіть теоретично обґрунтованій фор­мі пряма (безпосередня) демократія знайшла втілення в античній полісній демократії, котру, небезпідставно вважають історично ос­танньою формою «справжнього», тобто класичного народовладдя, для озна­чення якого виник і сам термін «демократія». Стародавні філософи Платон, Аристотель, Сенека, Цицерон та інші (від часів Стародавньої Греції до кінця XVIII ст.) під демократією розуміли особливу форму організації державної влади, коли останньою володіють не окремі люди (або ж одна особа), а усі громадяни.

Проте з часом умови політичного життя, насамперед величина й тип тієї політичної одиниці, до якої застосовувалися демократичні методи врядування, змінилися. У стародавніх полісах (зокрема, в Афінах) на народні збо­ри приходило декілька десятків тисяч громадян і це, напевно, була та природна кількісна межа, не переступивши яку, люди могли збиратися разом і відносно конструктивно працювати. Нині існують сотні мегаполісів, де мешкають мільйони людей, які ніколи не зберуться на загальні збори. Вони спроможні тільки проголосувати, та й то раз на декілька років, за когось, хто їх представлятиме у певних державних органах, або за якесь рішення (як на референдумі). У складному сучасному світі пряма (безпосередня) демокра­тія як основний механізм володарювання стала недосяжною.

Повернення до демократії у Новий час характеризувалося втратою нею одних рис і набуттям інших. Воно витворило новий тип ліберальної (від лат. liberalis – вільний), плюралістичної (від лат. pluralis – множинний) та представницької демократії. Зміна уявлень про демократію, її поєднання з цін­ностями раннього, класичного лібералізму відбулися, проте, не відразу. Хоч уже з XVII ст. (від часу укладення між європейськими державами Вестфальської угоди 1648 р.) головними суб'єктами міжнародних відносин були визнані суверенні, територіально організовані політичні одиниці – національні держави, все ж прихильники демократичного устрою продовжували пов'язувати його з невеликими за розміром утвореннями на зразок старо­давнього поліса чи міст-республік пізнього середньовіччя. У своїй знамени­тій праці «Суспільний договір» (1762) Ж.-Ж. Руссо стверджував, що для то­го, щоб спільна воля громадян була врахована, вони мають безпосередньо брати участь у законодавчому процесі. Отже, демократична держава повин­на бути невеликою територіально, завдяки чому громадяни зможуть збира­тися разом для вирішення спільних справ.

Та вже з кінця XVIII ст. чільне місце в уявленнях про демократію посіли ліберальні цінності прав та свобод особи, конституціоналізму й законності. Демократія і права людини утворили універсальне ядро конституційної держави, різноманітні варіанти якої завдячують своїм походженням американ­ській і французькій революціям. Отже, уявлення про демократію на деякий час (в ХVІІ – ХVШ ст.) розійшлися з уявленнями про ліберальну конституцій­ну державу (з виборним представницьким урядом, свободою економічного та політичного вибору, правовою захищеністю особи), щоб знову зійтися в XIX ст. у концепції ліберальної представницької демократії, якій властиві такі риси:

- представництво народом своєї суверенної влади не через безпосередню участь у прийнятті рішень, а через обрання своїх представників, насампе­ред у законодавчі структури. Без цього винаходу демократія в сучасних великих і складних суспільствах була б неможливою;

- використання механізмів партисипаторної (від англ. pаrticipatе – брати участь) та прямої демократії на загальнодержавному рівні тільки при розв'язанні найістотніших для існування держави та її політичного ус­трою проблем, як-от: прийняття або затвердження конституцій, зміна те­риторії держави, приєднання до міжнародних союзів тощо. На нижчих рівнях врядування пряма демократія застосовується ширше – у вигляді референдумів та плебісцитів з багатьох питань життя громад і регіонів та прямих зібрань й участі у самоврядних органах;

- визнання як норми строкатості суспільного життя, неминучості протиборства інтересів і навіть конфліктів та вироблення завдяки цьому меха­нізмів соціального й політичного плюралізму, що забезпечують узгодження інтересів і врегулювання конфліктів;

- узаконеність опозиції і конкурентність у боротьбі за здобуття владних по­зицій, що безпосередньо випливають з плюралізму та боротьби інтересів як рис сучасної демократії; гарантія прав і свобод людини, які забезпечують ступінь особистої свобо­ди, якої не знала антична демократія і якої не могла дати громадянам по­лісів їхня участь у прийнятті рішень. Саме ця риса зумовила назву сучас­ної демократії як ліберальної;

- широке громадянство і високий рівень участі населення в політиці, які передбачають максимальне зниження або й зняття цензів (майнового, вікового, статевого, освітнього, осідлості) і залучення раніше суспільне пасивних груп населення до громадянської участі;

- вільна преса та інші ЗМІ, які відіграють вирішальну роль у політичній ко­мунікації, утворюючи осердя сучасного демократичного процесу.

3. Сучасні концепції демократії.

Оскільки сучасна демократія є дуже складним явищем, різні політичні сили та вчені намагаються робити акцент на різних аспектах демократичної системи. На сьогодні це призвело до того, що сформувалось декілька концепцій демократії:

А) Демократія, заснована на правах і захисна демократія.В цій концепції демократія розглядається як духовне та моральне явище, яке сприяє реалізації людської гідності, втілення в життя прав і свобод людини. Завдячуючи цьому люди протидіють утискам і дискримінації, зазіханням на свободу.

Б) Процедурна демократія. В плюралістичному суспільстві необхідно узгоджувати інтереси різних соціальних груп, що стає можливим тільки на основі закону. Це передбачає перш за все ефективні процедури досягнення згоди в суспільстві. Як наслідок, в цих концепціях, першочергова увага звертається на механізм раціональної виробки і прийняття рішень. Зіставлення різних точок зору у підсумку дає можливість досягнути взаєморозуміння.

В) Елітарна демократія.В цих концепціях процедурна демократія розглядається як інструмент в руках еліт, які за її допомогою досягають ефективного управління державою.Тут демократія – це правління змінюваних, відкритих еліт, над якими маси здійснюють контроль за допомогою виборів.Крім цього, вони переконані, що еліти завжди налаштовані більш демократично, ніж маси. Найбільш відомі представники цієї позиції – Й. Шумпетер і К. Поппер.

Г) Партисипаторна демократія.Акцент робиться на єдності соціальних і політичних аспектів демократії, на значенні громадянської залученості і доброчесності (Б. Барбер, К. Пейтмен, М. Вольцер).

Наявність і боротьба різноманітних точок зору на сучасну демократію є свідченням того, що ліберальна демократія не є повною реалізацією демократичних ідеалів, а лише деяким наближенням до них. Вона має глибокі протиріччя і слабкості. Серед цих протиріч найважливішими є наступні: між представництвом народного суверенітету і конкуренцією інтересів різноманітних груп; між ідеалом правління народу і реально незначною залученістю рядових громадян в політику; між юридичною рівністю і економічною нерівністю.

Цінності за визначенням соціологів – це загальні ідеї, які допо­магають людям відрізняти добре від поганого, бажане від небажаного і фор­мулювати на цій підставі суспільні орієнтири та принципи поведінки. Як уже зазначалося, демократія в сучасну епоху сама собою є важливою й загальновизнаною цінністю. Але вона утверджується й набирає справжньої сили тільки за умови, що люди знають, за що вони поціновують демократію, чого хочуть досягти і що захищатимуть. Ці основоположні риси демократії перетворили її на соціальну цінність в уяві людей XX ст. і можуть бути охарактеризовані як демократичні цінності. Демократичні цінності – це те, за­ради чого демократію варто захищати, це уособлення її значущості і життєдайності, її привабливості для мільйонів людей, те, завдяки чому демократія здобуває нових прихильників в усьому світі.

А) Громадянство і громадянськість. Вони означають не тільки (і не стільки) формальну належність людини до держави, політико-юридичний зв'язок із її структура­ми, скільки розвиненість соціальної свідомості й індивідуальної гідності, спроможність людини усвідомлювати власні інтереси і захищати їх зі знан­ням справи та з урахуванням інтересів усього суспільства. Сила суспільства і його міць складається саме з освічених і організованих громадян, які шанують силу спільного існування, спільного рішення і відповідної дії. Гро­мадянство як суспільна роль і громадянськість, як сукупність рис, суспіль­них якостей виконувача цієї ролі уособлює саме дійовий, активний характер соціального буття людини, намагання бути в центрі тих важливих подій, що впливають на життя, визначають майбутнє.

Проте, чи може людина впливати на суспільне життя, якщо вона мешкає у великому місті або селі, розташованому за тисячі кілометрів від столиці? Хіба не зрозуміло, що від пересічної людини не залежать (або залежать дуже мало) рішення цих «високих» посадовців? Ці недвозначні запитання передбачають невтішно песимістичну відповідь: «Так, не залежать...». Але тільки в тому ви­падку, якщо демократія розуміється винятково як спосіб устрою держави. В умовах такої «державної демократії» для більшості громадян участь у суспіль­них справах вичерпується їхнім періодичним голосуванням під час виборів. Однак по-справжньому демократичне громадянство виявляє себе (мусить виявляти) в самоорганізації і самоврядуванні на всіх рівнях життя – у студентському й учнівському самоврядуванні, у профспілковому й правозахисному рухах, у діяльності різноманітних неурядових організацій, що станов­лять громадянське суспільство, якого не існує, якщо немає справжніх гро­мадян.

Б) Компетентність і відповідальність.Компетентність громадянина – це його знання про те, які існують способи відстоювання прав, свобод, захисту влас­них інтересів, це та цінність, яка забезпечує життєздатність і стійкість демок­ратичного ладу. Треба знати, за допо­могою яких законів, механізмів і процедур можна вплинути на ті чи інші структури влади заради відстоювання власних інтересів, яким чином можна висловити своє прихильне ставлення до якогось факту суспільного життя або ж, навпаки, виявити своє обурення і протест. Компетентність громадянина – це його громадянська пильність, розуміння того, що «споживацьке» ставлення до надбань і цінностей демократії можуть призвести до їх втрати. Готовність і бажання діяти передбачають відповідальність: усвідомлення того, що «дорослий стан» (а демократія орієнтує людину на те, що вона мусить долати інфантильність, споживацьку налаштованість, надії на патерналізм і опіку) – це обов'язок повною мірою відповідати за прийняті рі­шення і вчинені дії.

В) Свобода. Глибокі міркування щодо сутності свободи належать І. Берліну: “Фундаментальне розуміння свободи – це свобода від ланцюгів, від ув’язнення, від поневолення іншими. Все решта – розширення цього сенсу, якщо не метафора. Той, хто хоче бути вільним, прагне усунути перешкоди; боротися за особисту свободу означає прагнути покласти край втручанню, експлуатації, поневоленню з боку людей, чиї цілі відрізняються від твоїх. Свобода, принаймні у політичному розумінні, пов’язується з відсутністю залякувань чи домінування...”

Пояснюючи сутність понять “негативної” та “позитивної” свободи, Берлін тлумачить першу як свободу від гноблення, від втручання інших (про що якраз і йдеться у наведеному уривку), а другу – як свободу панування над са­мим собою, свободу робити вибір згідно з власними уподобаннями, свободу самовиявлення. Негативна свобода досягається звільненням відгноблення, рабства, залежності. Вона забезпечується наданням формально юридичних прав і ставиться понад усе в класичному лібералізмі та в сучасних лібертаризмі й консерватизмі. Свобода ж позитивна використовується длярозвитку особистих здібностей, реалізації прагнень. Для її досягнення потрібно мати певні соціально-економічні, політичні й культурні умови. Її значення найбільше підкреслюється в соціал-демократизмі та соціальному (егалітарному) лібералізмі. Представник егалітар­ного лібералізму ще на початку 60-років XX ст., К. Макферсон, закликав лібе­ралів переорієнтуватися з ідеалів негативної свободи та формально-юридич­ної рівності на позитивну свободу й ідеал рівних можливостей розвитку кож­ної особистості. Адже в цьому, на його думку, полягає головна мета всіх лібе­ральних свобод.

Проте ці два вияви свободи (як і дві основні демократичні цінності – рів­ність та свобода) часто суперечать один одному, аж до взаємного заперечен­ня. І у житті буває складно знайти їх гармонійне поєднання. Негативна сво­бода підтримує автономність, індивідуалізм і нерівність, позитивна, навпа­ки – соціальність, комунітаризм (англ. communitarianism, від community – громада, спільнота) і більшу соціальну рівність. Надмірний акцент на нега­тивній свободі призводить до ігнорування проблем бідності й нездатності значної частини громадян скористатися правами та свободами через матері­альну незабезпеченість, суперечить принципові однакової свободи для всіх. А надмірний акцент на соціальній рівності загрожує індивідуальній свободі (СРСР та ін­ші комуністичні країни).

Найскладні­ше знайти такі соціальні форми, які робили б свободу рівною для всіх, що є, за Дж. Роулзом, основним ідеалом сучасного ліберального суспільства і головною вимогою справедливості. Досягненнями в запровадженні таких форм пояснюється успіх і попу­лярність західної соціал-демократії як сучасної альтернативи лібералізму в розумінні свободи й демократії.

Г) Конституція і конституціоналізм.Для того, щоб визначити межі свободи й відповідальності, уникнути надмірних моральних претензій, повинна іс­нувати якась «надлюдська» інстанція, яка не залежала б від чиїхось особис­тих уявлень і уподобань, від чиєїсь окремої волі чи сваволі. Саме таку ін­станцію уособлює закон і особливою мірою – Конституція, її призначен­ня – чітко визначити принципи соціального співіснування людей у демок­ратичному суспільстві. Непорушність конституційних засад дає змогу зро­бити соціальний порядок і соціальну свободу незалежними від того, який саме президент стоїть на чолі держави або яка партія здобула більшість у парламенті. Конституція, звичайно, не є констатацією існуючого становища, а є своєрідним «проектом», тим дороговказом, на який орієнтуються законодавці та громадяни загалом. Конституція покликана обмежувати владу уряду й охороняти право власності як основу вільного суспільства. Конституційний правовий порядок є такою систе­мою відносин, за якої всім надається найбільша з можливих свобода самодіяльності і самовизначення.

Д) Свобода совісті.Ліберальна демократія породила й затвердила як одну із основних своїх цінностей свободу совісті й віротерпимість, а деякою мірою й сама була породжена нею. Бо історично свобода совісті (визнання того факту, що найвищим суддею щодо вірування і переконання людини є її со­вість) була тим здобутком Реформації, який викликав великий здвиг у людській свідомості і з часом спричинився до формулювання й конституційно­го затвердження інших ліберальних прав та свобод. З огляду на руйнівні наслідки релігійних війн у Європі перші кроки у цьо­му напрямі були зроблені ще в XVI – на початку XVII ст. У цей час з'явилася революційна на той час ідея вивести питання релігії і віри з-під опіки влади, визнати їх справою людини й самовизначення. Одним із перших докумен­тів, у якому проголошувалися такі ідеї, була «Декларація віри», надрукована англійськими баптистами 1611р. Вона стверджувала принцип, згідно з яким влада не повинна втручатися в релігійні справи підданих. У 1614 р. представники цієї ж деномінації оприлюднили інший документ – «Апологію свобо­ди совісті», а в 1644 р. баптисти наважилися відкрито заявити, що політична влада єнекомпетентною в питаннях віри.

Значущість і важливість віротерпимості обґрунтовувалася найвизначнішими мислителями XVII – XVIII ст. У праці «Цивільна та духовна влада» (1674) та в «Нарисі про толерантність» (1667) Дж. Локк намагався відповісти на запитання, чому християнство, яке проповідує любов як найвищу цін­ність, спричинилося до низки кривавих воєн, розмірковував про те, як мож­на уникнути цього в майбутньому. Він закликав до відокремлення сакраль­ного (святого) та секулярного (світського) суспільств, які є втіленням відмінностей Неба і Землі – двох найвіддаленіших і навіть протилежних світів. Цивільна влада, стверджував Дж. Локк, не повинна втручатися у релігійні справи, бо вона не компетентна в питаннях душі та віри. Переслідування з релігійних мотивів, аргументував свою думку мислитель, є безпідставним, бо віра залежить від внутрішнього переконання людини й не підлягає при­мусові. У Франції «Трактат про віротер­пимість» написав 1763 р. Ф. Вольтер. На початку XX ст. визначний український правник і політолог Б. Кистяківський зазначав, що серед «невід'ємних, безпосередньо притаманних лю­дині прав на першому місці стоїть свобода совісті. Вся сфера думок, переко­нань і вірувань повинна бути безпосередньо недоторканою для держави. Звідсіля постає визнання релігійної свободи, тобто свободи вірувати і не ві­рувати, змінювати релігію, створювати свою власну релігію й об'являти се­бе не належним до жодного віровизнання; сюди ж треба занести свободу культів, тобто право для всіх віровизнань справляти своє богослужіння». Важливе значення цієї цінності полягає в тому, що демократія дає змогу зна­ходити й ефективно використовувати форми нормального співіснування громадян, які дотримуються різних релігійних уподобань або ж узагалі є ате­їстами. Релігійні вподобання та переконання людини визнаються цариною індивідуального вибору, куди не може втручатися ні держава, ні ін­ші люди. Нині принципи свободи совісті знайшли відображення в міжнародних документах з прав людини, конституціях демократичних держав. Але міжре­лігійні та міжконфесійні протиріччя, сутички і конфлікти не відійшли без­слідно у минуле. Ще й сьогодні релігійні екстремісти і фанатики намагають­ся засобами терору домогтися своєї мети, здолати «опонентів» (найчасті­ше – просто знищити їх). Це змушує демократію шукати гідну й адекватну відповідь на такі виклики.

Е) Свобода слова, вільні засоби масової інформації і громадська думка.Для того, щоб громадянин міг реалізувати себе як головний агент (актор) демок­ратичного суспільства, необхідна наявність певних чинників і умов, які та­кож становлять (і репрезентують) основні цінності демократії. Це – свобода слова, контекст якої створюють вільні в своїх діях і захищені законом ЗМІ, котрі дають змогу громадянам бути по-справжньому обізнаними зі станом справ у країні. Через ЗМІ людина може висловити своє судження стосовно тієї чи іншої суспільної проблеми, того чи іншого політичного діяча. Громадська думка – наслідок свободи слова. Адже спільне судження стає можливим тільки тоді, коли люди можуть вільно, не боячись покарання або стягнення, виявляти своє істинне ставлення до тих чи інших подій, інститу­цій, діячів тощо. В умовах свободи висловлювання, наявності опозиції ви­никає так звана публічна сфера, або сфера відкритості, яку відомий німець­кий філософ і соціолог Ю. Габермас визначив як сферу «згуртованих у пуб­ліку приватних осіб». На певному етапі розвитку ліберальної демократії во­ни починають усвідомлювати себе супротивником, контрагентом державної влади і змушують її легітимізувати громадську думку, а з часом – навіть під­нести її до рангу інституції.

Зародження простору відкритого публічного спілкування найшвидше від­булося в Англії – ще до початку XVIII ст., де уже на той час набув сили пар­ламентаризм як елемент представницької демократії, виникла й узаконилася політична опозиція, якій потрібна була непідконтрольна державі преса, здат­на підтримувати й формувати опозиційні настрої. З часом в усіх ліберально-демократичних країнах раціонально-критичні дебати громадян з приводу суспільних проблем, а також аргументи, що народжувались у цих дебатах, почали формувати авторитетну основу для прийняття політичних рішень, а громадськість та її думка перетворилися на важливий чинник політики.

Нині, за визначенням Дж. Кіна, публічна сфера – це «особливий тип просторових відносин між багатьма людьми, зазвичай поєднаними певними засобами комунікації (телебачення, радіо, телефон, факс, супутниковий зв'язок, електронна пошта та ін.)». Між ними виникають певні суперечки та конфлікти, пов'язані з владними відносинами та політичною діяльністю. В ці суперечки втягуються всі учасники спілкування. Як наслідок, відбува­ється десакралізація владних відносин і виникає можливість вести дискусію. Отже, свобода слова, вільні ЗМІ – одна з найбільших цінностей демократії. Проте, як і будь-яка інша свобода, вона ж може існувати без обме­жень.

Умовою існування демократії і засобом виявлення суспільної (громадської) думки є соціологія з її методами опитування, спостереження тощо. Справжня соціологія дає змогу неупереджено й об'єктивно відстежувати коливання суспільних настроїв, робити висновки про прихильність громадян до тих чи інших цінностей. Демократично налаштована влада завжди потребує докладної інформації про настрої народу, про ставлення громадської думки до політики, яку здійснює влада.

Є) Людська гідність.Усвідомлення кожним особистої значущості, власної людської місії, унікальності, самобутності – одна із до­корінних чеснот демократичного світогляду і водночас один із наших грома­дянських обов'язків. Громадянин в демократичному суспільстві – носій гідності та її захисник. Тому через посередництво цієї категорії можна (і треба) визначати як демократію, так і громадянина. Гідність – складова авторитету громадянина, його самопова­ги й поваги до інших. А повага до людини є умовою виховання і вкорінення поваги до суспільства. Повага до людської гідності вимагає глибоко вкоріненої в суспільстві тер­пимості (толерантності), визнання невідчужуваних прав за всіма людьми, хоч би йшлося про звинувачуваних, засуджених, навіть невиправних реци­дивістів. Культивування гідності й толерантності цивілізує суспільство, зве­личує людину, розкріпачує її. Саме на це повинна бути великою мірою ске­рована громадянська освіта, усе, що спрямоване на розвиток особистості та її людської гідності.

Ж) Моральна автономія.Гідність людини передбачає визнання й забезпе­чення її моральної автономії. Це означає, що людина здійснює своє самовизначення вільно й неупереджено, користуючись власним розумінням щастя й добра. Ніхто не може пред'явити людині невиправданих та примусових моральних претензій, що суперечать її власному переконанню й совісті. Ніхто не може вплинути на ідеологічні, релігійні або інші вподобання лю­дини. Це сфера її вільного вибору. Визнати за членами суспільства їхню мо­ральну та практичну автономність означає забезпечити їм статус непідвладності. Саме цій меті слугує більшість записаних у Конституції прав і свобод.

З) Приватність, невтручання в особисте життя.Сфера, у якій людина має змогу визначати власне життя й існувати незалежно від інших, називається приватним (особистим) життям. Приватність передбачає га­рантії невтручання інших (як окремих людей, так і держави) у справи, що не стосуються публічної діяльності людини, в приватну сферу, єдиним господарем якої є сама людина.

І) Громадянська асоціація.Демократія є соціально-орієнтованою (тобто спрямованою на спільноту, суспільство) формою світогляду. Вона орієнтує людину на стійкий і свідомий інтерес до соціального життя, на усвідомлен­ня власних інтересів і пошук шляхів їх втілення (захисту). Зазвичай людина не буває одинокою у тих чи інших вимірах свого соціального існування. Де­мократія ж послідовно передбачає і виходить з того, що людина налаштова­на на взаємність, відповідальність, сумлінне ставлення до громадянських обов'язків. Ціннісні виміри демократії органічно включають в себе цінності людської (громадянської) асоціації. Демократизм ґрунтується на повазі до громадянської думки, спільного рішення, громадянського порядку і соці­альної згоди. Асоціативні (комунітарні) цінності становлять міцну етичну основу демократичного існування. Йдеться про солідарність, довіру, взаєм­ну підтримку, готовність спільно й узгоджено діяти для захисту соціальних інтересів тощо.

К) Соціальний порядок.Це універсальна цінність будь-якого суспільства. Мається на увазі, що більшість людей хотіли б жити в умовах стабільності, впорядкованості й безпеки. Але специфіка соціального порядку в умовах де­мократії полягає в тому, що він досягається не за рахунок ліквідації розбіж­ностей і багатоманітності, властивої живому соціальному організмові. Де­мократія – це постійно діючий, але впорядкований (законами, процедура­ми, громадянською зваженістю, обізнаністю і досвідом) конфлікт. Це один із парадоксів, яким живиться демократія. В ній постійно жевріє конфлікт, іноді він набуває значних масштабів (зокрема, під час виборів), але від цьо­го суспільство у підсумку тільки виграє. Принаймні проблеми не заганяються всередину і не набувають злоякісне прихованого характеру.

Читайте також:

1. Аксіологія як наука про цінності. Філософські концепції цінностей.
2. Артефакти культури. Знання, цінності і регулятиви як три основних види смислів культури.
3. Базові (ключові) цінності.
4. ВАЛЮТА, ВАЛЮТНИЙ КУРС, ВАЛЮТНІ ЦІННОСТІ.
5. Визначення цінності проекту
6. Гіпоопіка. Батьківське нехтування та неприйняття дитини може призвести до формування у неї комплексу неповноцінності через відчуття дитини себе небажаною.
7. Демократичні основи політичного життя суспільства. Сучасні концепції демократії.
8. До структурних елементів мотивації відносять: потреби, інтереси, цінності, ціннісні орієнтації і мотиви.
9. Експертиза наукової та практичної цінності документів
10. Етичні норми і цінності науки
11. Етичні норми й цінності науки
12. Лекція 11. Духовні цінності в системі профілактики негативних явищ у суспільстві

Переглядів: 9058