Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Різновиди традиційного українського одягу.

А) Натільний одяг.Одним із найдавніших елементів чоловічого та жіночого натільного одягу, що зберіг свою форму на всій території України майже до початку XX ст. є сорочка. Термін «сорочка» поширений не лише серед українців, але й у інших слов’янських народів. У період Київської Русі сорочка, сорочиця означала як натільний, так і верхній одяг взагалі, шилася з полотна та сукна. Східнослов’янська сорочка кінця XIX – поч. XX ст., що мала велику кількість локальних варіантів крою та орнаментації, відповідала одному чи одразу кільком цільовим призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і стриманіші пожнивні, і повсякденні сорочки, які ще у XIX ст. часто були єдиним одягом у дівчат і парубків до певного віку.
Білий колір сорочки є загальнослов’янською традицією. Білизна тонкого лляного, ретельно відбіленого полотна – це своєрідний еталон українських сорочок XIX ст. Чоловічі та жіночі сорочки в XIX ст. в цілому в Україні залежно від їх призначення, а також від достатку родини шили з полотна різної якості. Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Наречений приносив до оселі нареченої дві-три сорочки. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила і вишила молода.

Однією з визначальних ознак одягу є крій. В еволюції крою сорочок найповніше відобразився один із найважливіших народних принципів створення одягу – раціональність, що визначалася функціональністю, технічними можливостями, спадковістю традицій.

Виходячи з локальних варіантів крою, можна виділити основні типи сорочок, що побутували в Україні наприкінці XIX – на початку XX ст.: тунікоподібна (а), із плечовими вставками (б), з суцільнокроєним рукавом (в), на кокетці (г) .

 

Типи крою жіночих сорочок: а) тунікоподібна; б) з плечовими вставками; в) з суцільнокроєними рукавами; г) на кокетці

 

Локальна специфіка основних типів крою виявилась у засобі поєднання плечової вставки та рукава зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток, у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та низу рукавів – манжет; у горизонтальному чи вертикальному членуванні стану сорочки. Розміри деталей сорочки, кількість полотнищ стану були тісно пов’язані з шириною доморобного полотна (у середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата.

Найархаїчніший – тунікоподібний крій на території України був характерний переважно для чоловічих сорочок, кроєних із одного центрального, перегнутого впоперек полотнища, до якого по боках пришивалися два поздовжньо перегнуті полотнища – рукави. Нижче рукавів до стану пришивалися «бочки» у півполотнища завширшки та ластки (клинці, які вставлялися під рукавом, між рукавом та бочками). По центру перегнутої частини стану вирізувалась горловина і робився глибокий розріз – «пазушка».

Сорочка з плечовими вставками генетично продовжувала розвиток тунікоподібного крою. Цей тип сорочки набув розповсюдження переважно у жіночому одязі. Така сорочка була відома ще давнім слов’янам, а у XIX – на початку XX ст. у багатьох локальних варіантах була характерна для всіх слов’янських народів. Плечові вставки – «уставки» (які мали різні назви: на Черкащині та Полтавщині – «уставки» («вуставки»), у центральній Київщині – «плічки», на Поліссі – «полики» і т. д.) – були прямокутними (пізніше – у вигляді трапеції). Шматки полотна вшивалися між передньою та задньою пілками по основі або по пітканню (уклад ниток у тканині, переплетений з основою, перпендикулярний до повздовжнього краю тканини) стану сорочки. Хоча на значній території побутували обидва вказаних способи, сорочка з уставками, пришитими по основі, що набула широкого розповсюдження на середньому Подніпров’ї, визнана дослідниками здавна характерною для українців. Тому цей вид сорочки і називають українським. Така сорочка поширена також і серед російського населення у верхів’ях Дніпра, що пояснюється культурними взаємозв’язками населення середнього та верхнього Подніпров’я. Уставки розширювали плечову частину сорочки і давали можливість зробити об’ємнішою горловину та рукав, який часто призбирували біля уставки. Ширина уставки була різною – дорівнювала або половині ширини доморобного полотнища, або всій його ширині. При ширині, що дорівнювала половині полотнища, вона разом із рукавом вшивалася як по основі, так і по пітканню стану сорочки; при повній ширині полотнища пришивалася лише по основі. Рукав до уставки пришивали не призбируючи або ж призбирували у дрібні збірки («пухлики»). На Поліссі переважали сорочки з пришитими по пітканню уставками, до яких гладко приєднані рукави, що утворюють зі станом прямий кут. На території середнього Подніпров’я переважали сорочки з уставкою, пришитою по основі. У тих випадках, коли уставки викроювалися по всій ширині полотнища, рукав відповідно робили у півтора полотнища, призбируючи його біля плечової вставки, що утворювало характерну об’ємність верхньої частини сорочки. У центральній Київщині, на Вінниччині, Житомирщині рукав теж іноді призбирувався біля уставки у рясні збори. На Поділлі уставка (в половину ширини полотнища) була досить довгою. Вузький (в одне полотнище) рукав пришивався до неї незбираним, що робило сорочку об’ємною у плечах, із заниженою лінією рукава. Форма цих сорочок визначалася розмірами (довжиною і шириною) уставки та шириною рукава.

Сорочки з суцільнокроєним рукавом на території України побутували у двох варіантах. У першому частина рукава мала форму уставки, рукав пришивався або по основі, або ж по пітканню. Район поширення такого типу співпадав з місцевостями побутування сорочок з уставками, пришитими відповідно по основі або по пітканню.
У другому варіанті рукав призбирувався по всій ширині разом із горловиною та пілками стану і пришивався тільки по основі. Він міг бути вужчим або ширшим, залежно від того, чи викроювався із одного шматка полотна, чи до нього додавалося іще півполотнище. Рукав у півтора полотнища завширшки побутував на Лівобережжі, Подніпров’ї, переважно в районі Полтавщини і був найпоширенішим на всій території України. Об’ємність верхньої частини сорочки регулювалася також і розміром ласток. Наскільки ширшим робився рукав, настільки меншою була ластка. На ластку та додаткову півпілку часто йшло полотно гіршої якості. В Україні відомі ще варіанти суцільнокроєного рукава, що суттєво впливали на форму сорочки. На Закарпатті у сорочках лемків та бойків ластка підрізалася на самому рукаві та пришивалася разом із ним по основі стану, що робило рукав у плечовій частині менш об'ємним. Зверху стан сорочки закладався у дрібні зборки, що також зменшувало об’єм. Останній спосіб був малопрактичним (сорочка швидко зношувалась у місці ластки), однак він є цікавим як конструктивно-художній прийом Отже, два типи сорочок – з уставкою або з суцільнокрійним рукавом – шилися по-різному. У північних районах України уставка або суцільнокрійний рукав з’єднувалися зі станом сорочки по пітканню. На значній частині Лівобережжя (особливо на території Полтавщини) переважало пришивання уставок та рукавів по основі. У центральних районах України обидва типи побутували одночасно.

Сорочка на кокетці – пізнє явище для України. Вона набула розповсюдження як у чоловічому, так і в жіночому одязі спочатку у південних районах, а наприкінці XIX – на початку XX ст. і в центральних областях. Цей тип ніби продовжує розвиток народного крою сорочок з плечовими уставками, пришитими по пітканню.
Конструктивне рішення стану сорочки, порівняно з плечовою частиною, було простішим і визначалося кількістю полотнищ. Залежно від ширини доморобного полотна у східнослов’янських сорочках їх могло бути від трьох до шести, і розташовувалися вони симетрично або несиметрично відносно центру фігури. Стан сорочок зшивався з трьох несиметрично розташованих полотнищ, в об’ємі сорочка дорівнювала 140-145 см, довжину мала таку, що поділ обов’язково виглядав з-під іншого одягу. Найдовші сорочки носили на півночі Чернігівщини. Додаткова довжина служила напуском на поясі. Стан сорочки міг бути суцільним («додільна сорочка») або відрізний («сорочка до підтички»). Сорочка з відрізним станом складалась із двох зшитих частин: верхньої («станок», «чохлик»), виконаною здебільшого з тонкого саморобного ( до кінця XIX ст.) або купованого (з кінця XIX ст.) матеріалу та нижньої («підтички») з грубого доморобного полотна, оскільки пришивалась поясним одягом, а також швидше зношувалася. Іноді краще полотно йшло лише на рукави або плечові вставки. Полотно на підтичку бралося у довжину, рідше – впоперек. Якщо вона виготовлялася з поздовжніх шматків полотна, то складалася з трьох полотнищ, як і сорочка.
Одним із моментів, що визначали локальні особливості сорочки, було оформлення горловини. На Лівобережжі та Правобережжі України горловина сорочки рясно призбирувалася. Жіночі сорочки Лівобережжя не мали коміра, призбираний викот горловини обшивався тасьмою або вузькою смужкою полотна. На кінцях обшивки робилися петлі, крізь які протягувалася стрічка для зав’язування. Горловина або щільно прилягала до шиї, або ж мала овальну, а іноді квадратну форму. Правобережну сорочку завжди шили з коміром, іноді зі стоячим, переважно з відкладним. Центральні райони України акумулювали обидва ці варіанти Комір чоловічих сорочок також зав’язувався стрічкою або шнурком, що протягувався крізь петлі. Червоні стрічки у комірі носили парубки, переважно на свято. Таку стрічку дарувала дівчина своєму обранцю.
Форма та обробка горловини і коміра композиційно ув’язувалися з оформленням низу рукавів сорочки, які також рясно призбирувались і закінчувалися відповідно обшивкою або манжетом. На Лівобережжі манжети («чохли») були відсутніми, густо призбираний рукав викінчувався вузькою обшивкою. На Правобережжі рукав обов’зково закінчувався манжетами («чохлисті сорочки»). В чоловічих святкових сорочках низ рукава не завжди призбирувався, лишаючись іноді широким. На Черкащині, Кіровоградщині горловина і манжет збирались у збори («брижі») і закінчувалися оборкою («парасолею», «бриликом»).

Окрім крою, локальної своєрідності сорочкам надавала їхня орнаментація. Колір і фактура доморобного полотна були виразним тлом для орнаменту. Матеріал, мотиви, колористика, техніка виконання, розміщення орнаментації нерозривно пов’язані з іншими елементами одягу, костюмом в цілому, його функціональним призначенням. Орнаментація сорочок виконувалася технікою ткацтва та вишивки. Ткацький малюнок явище більш раннє, хоча здавна на значній території України ці дві техніки розвивалися паралельно. Вишивали сорочки лляними та конопляними нитками домашнього виробництва, а згодом купованими бавовняними нитками («заполоччю»), іноді вовною та шовком. Для вишивання сорочок застосовували багато технік. На Правобережжі, у західних та північних районах України майже до XX ст. використовувалася техніка вишивки «низь» («занизування»), що належить до найдавнішого способу вишивання, який повторює техніку ткацтва. При цьому орнамент міг бути тільки геометричним. Старовинні техніки вишивки, що побутували на території України – це різні види лічильної гладі. Пряму гладь застосовували на Полтавщині та Чернігівщині, косу – на Київщині. Особливого поширення на всьому Лівобережжі набула техніка прямої гладі («настилання», «лиштва»). В одній композиції нерідко поєднувалося кілька вишивальних технік. На Полтавщині пряма гладь поєднувалася з ажурною технікою «вирізування», на Чернігівщині – з «виколюванням». До ажурних швів слід віднести і мережку, що була особливо поширена на Лівобережжі. Мережкою оздоблювали поділ сорочки у вигляді так званого прутика. Нею створювалися складні розшивки – «розмережування», які з’єднували різні деталі крою та розміщену на них орнаментацію (плечову вставку та рукав або станок у чернігівських сорочках). Вишивання по канві було поширеним у другій половині XIX ст. і значною мірою було пов’язане з розвитком фабричного виробництва тканин. Із середини XIX ст. поширюється техніка вишивки «хрестик», яка до початку XX ст. існувала паралельно з різними видами старовинного вишивання, а згодом почала їх витісняти. Така техніка створювала широкі можливості кольорової розробки і реалістичнішої трактовки рослинних мотивів. У першій половині XX ст. вишивання хрестом стає переважаючим.

Протягом усієї історії розвитку народного одягу вдосконалювались і принципи розміщення орнаментації на сорочках. Зважаючи на давність самого виду одягу – сорочки, розміщення декору на ній часто пов’язують з ранніми етапами розвитку одягу, коли орнамент відігравав не стільки естетичну, скільки оберегову, символіко-магічну роль. Прикраси робилися на тих елементах одягу, які відкривали частини тіла. Прикрашалася горловина, нагрудна частина, поділ, низ рукавів. Художнє оформлення визначалося призначенням сорочки, віком та заможністю власника. Розташування орнаменту залежало безпосередньо від крою сорочки та інших елементів одягу. Прикрашалися лише відкриті частини сорочки.
Прикрашалися також і подоли сорочок («ляхівка», «лиштва», «пелена»), комір і манжети. Верхня частина стану сорочки оформлялася залежно від того, чи був нагрудний одяг. Для України характерні геометричні та рослинні, рідше зооморфні мотиви орнаменту. На Подніпров’ї, окрім північних районів, як і в середній смузі України взагалі, побутували рослинні, рослинно-геометризовані мотиви орнаменту, відомі у всіх слов’янських народів. На півночі України переважали найпростіші класичні геометричні побудови малюнка, в той час як на південно-західному Поділлі, у передгір’ях і особливо у гірських районах Карпат (у гуцулів) геометричні мотиви набували ускладненої композиції. Рослинні мотиви орнаменту, що побутували на Закарпатті (у бойків та лемків), відрізнялися від аналогічних на середньому Подніпров’ї композиційною будовою, технікою виконання, поліхромністю. На півночі Київщини та на Чернігівщині збереглися архаїчні геометричні мотиви. На значній частині Лівобережжя переважав геометризований рослинний або хвилястими лініями («хмеликами»), наносилися мотиви «розеток», «зірочок». На Правобережжі поширилися такі рослинні мотиви, як «сосонки», «гвоздики», «дубовий листок», «троянди». Елементи тваринного світу, часто стилізовані, зберегли свій початковий зміст у назвах «метелики», «рачки», «павуки», «собаки», «півники». На Київщині, Полтавщині зустрічалися стилізовані зображення качок, павичів, півнів, метеликів, джмелів.

Колористика орнаментації народних українських сорочок, як і малюнок, розкривають одне з самобутніх художніх явищ народного мистецтва – місцеву традицію і вказують на етнокультурні взаємовпливи.

Б) Нагрудний одяг.Цей різновид одягу українці одягали безпосередньо на сорочку. Він прикривав верхню частину фігури й виразно впливав на загальний силует. Нагрудний одяг шили переважно без рукавів. Еволюція народного одягу відбиває етнокультурні впливи й місцеві традиції, безпосередньо пов’язана з особливостями кліматичних умов, характеру господарської діяльності народу. Зокрема, бузрукавки, які носили як чоловіки, так і жінки, демонструють велику різноманітність типів – за рахунок використання різноманітних матеріалів, технік крою, художніх прийомів тощо. Розвиток старовинних прямоспинних форм безрукавок із саморобного сукна (північ Чернігівщини та Київщини) від­бувався шляхом ускладнення крою за рахунок вшивання додаткових клинів (вусів), які розширювали виріб донизу. Називалися такі безрукавки переважно катанками, проте у Кролевецькому пові­ті відомий аналогічний одяг під назвою керсетка. Це підтверджує припущення, що керсетці, яка набула поширення у другій половині XIX ст., передувала саме прямоспинна безрукавка. Подібні форми збереглися до наших днів у хутряних та сукняних безрукав­ках західних областей України. Най­давніші – прямоспинні глухі зі швом або розпашні з застібкою на боці – овчинні безрукавки характерні для гір­ських районів. У більш давніх керсетках було два клини, трохи пізніше — три. Вони встав­лялися у бокові шви та в розріз по цент­ральній лінії спинки; форма такого клину мала вигляд трапеції. Коли фабричні матеріали стали доступнішими, кількість клинів і швів на спинці збільшилася. Особливо багато клинів (до 17) мали керсетки з дорогих тканин. Із часом клини поступово перетворюються на бан­тові (накладні) збори, які в народі продовжували називати вусами або на­кладами.У різних місцевостях цей вид одягу мав свої особливості крою. Локальні ва­ріанти виявлялися у розміщенні лінії, від якої починалося розширення керсетки (на рівні грудей або талії), у формі, кількості та способі вшивання клинів, у загальній довжині виробу. На основі аналізу локальних варіантів керсеток можна виділити загальні риси, притаманні конкретним районам Середньої Над­дніпрянщини. Для Північної Чернігівщи­ни характерні досить короткі керсетки, розширені від лінії талії (що візуально ділило їх ніби на дві рівні частини), зі значною кількістю швів і байтових зборів на спинці. Керсетки Центральної Київ­щини щільно прилягали по лінії грудей, мали завищену талію, довжина сягала середини стегон. Максимальної довжини (до колін і нижче) керсетки досягали на Полтавщині. Завищена лінія талії створювала враження невеликої верхньої частини й значно більшої, виразно роз­ширеної нижньої; композиційну рівно­вагу керсетці надавали рукави сорочки. Зовнішній вигляд і силует комплексу жіночого одягу того чи іншого району змінювався не тільки залежно від крою, а й від способу носіння керсетки. Так, на Чернігівщині, Київщині та Полтавщи­ні керсетка вдягалася на сорочку, за­стібалася справа наліво і створювала пев­ну форму за рахунок крою. На Чер­кащині вона підперізувалася широким поясом-рушником, багато прикрашеним тканим малюнком або вишивкою, що також утворювало виразний силует комплексу.

Комір у керсетці був відсутній; іноді верхні кути пілок відгортали та прикра­шали строчкою. Горловина або робилася по шиї, або вирізувалася; кишень могло не бути, однак фігурні клапани, що при­крашали поли, були обов'язково і визна­чалися великою різноманітністю форм.

Шили керсетки з фабричних тканин, часом дуже дорогих (оксамиту, щільного шовку); залежно від місцевих традицій і смаків обиралися колір та малюнок тканини. Керсетки прикрашалися плисо­вими обшивками, вишивкою, аплікацією, пізніше машинною строчкою. Напри­кінці XIX ст. їх часто шили з того ж ма­теріалу, що й спідниці, завжди на під­кладці (іноді їх навіть носили на обидва боки), на Центральній Київщині – з ватяним простібуванням. Поряд із невідрізними керсетками на правобережній Черкащині траплялися вироби з відрізною талією та призбираною нижньою частиною. Дослідники припус­кають, що ці два типи керсеток (до вусів та до зборів) виникли і розвивалися паралельно.

Щодо нагрудного одягу з рукавами, то він побутував у вигляді юпки, куртки, вбрання піджачного типу та різноманіт­них кофт із фабричних тканин. Легку коротку юпочку з краму, якій передував аналогічний короткий одяг із саморобного сукна, носили на тих же територіях, де побутувала керсетка, і вона повторювала крій, пропорції та оформ­лення останньої. Заможні люди шили її з добротних тканин, багато прикрашали оксамитом.

Куртка – це поширений на­прикінці XIX ст. на Київському Поліссі зручний для праці жіночий одяг із білого або сірого домашнього сукна – корот­кий, прямоспинний, розширений клина­ми, вшитими у бокові шви від пройми до низу. Горловина обшивалася чорною тканиною, на правій полі була накладна кишеня. На початку XX ст. вже побутує куртка ускладненого крою з чорної фаб­ричної тканини, прикрашена плисом. На зміну старовинним формам нагрудного одягу під впливом міського костюма приходить піджачний тип одягу з сукна чи інших фабричних тканин, часом на ваті. Це сачок – короткий одяг прямого крою, пінжак (спінжак) напівприталеної форми. По всій території України під впли­вом міста поступово поширюється жіно­чий одяг із фабричних тканин типу різно­манітних кофт. Залежно від прямого чи приталеного крою такий одяг нази­вався кофточка сачком або піджачком. Шили кофти з прямим вузьким або об’ємнішим, зібраним на манжеті рука­вом, із коміром чи без нього, з передньою застібкою. Шили з ситцю або сатину (з вибійчастим малюнком або без нього); заможні жінки використовували шовк та вовну і носили кофти часто у парі зі спідницею з того ж матеріалу. Прикра­шалися вироби плисом, зборами, застро­ченими уздовж або впоперек пілки, обор­ками. Так звана кругла кохточка пошири­лася в тих районах, де була відсутня керсетка (зокрема південь Черкащини). У верхній частині вона викроювалася по ширині плечей, донизу спинка вираз­но розкльошувалася, набираючи «круглої форми», і була значно довша за пілки. Вузькі вшивні рукави викроювалися навскіс, коміра не було. Шився такий одяг із досить щільної та широкої шовко­вої або вовняної тканини, на підкладці, прикрашався мереживом.

Також до традиційного українського нагрудного одягу відносять дергу, лейбик та кептар. Дерга (опинка, обгортка, горботка, фота) – одноплатовий розпашний одяг, найчастіше із саморобної вовняної тканини. Був поширений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Дерга мала значну кількість варіантів тканого малюнку, кольористичного вирішення, розмірів і способів носіння.

Лейбик (бруслик, катанка, горсет) – сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.

 


Читайте також:

  1. Алгоритмічна конструкція повторення та її різновиди: безумовні цикли, цикли з після умовою та з передумовою.
  2. Антифеодальна боротьба українського народу
  3. Боротьба українського козацтва проти турецько-татарської агресії.
  4. Боротьба українського народу за національну освіту й рідну мову
  5. Боротьба українського народу проти німецько-австрійської окупації та гетьманату.
  6. Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.
  7. Брестська церковна унія і її наслідку для українського народу.
  8. В українському інформаційному просторі аналітична журналістика також повинна відіграти вже зараз видатну роль: збудувати духовну будівлю українського національного світу.
  9. В чому була провідна роль української шляхти як верхівки українського суспільства в політичному житті XIV-XVI ст.
  10. Вивіз давальницької сировини українського замовника за межі митної території україни і ввіз в україну готової продукції
  11. Види українського козацтва
  12. Визвольна революція українського народу сер. 17 століття. Воєнні дії 1648-1649 р.р.




Переглядів: 1507

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Лекція № 3. Український народний одяг | Безрукавки-лейбики. Волинь

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.005 сек.