• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Основні правила запису бібліографічного опису джерел, оформлювання покликань

Оформлювання результатів наукової діяльності. План, тези, конспект як важливий засіб організації розумової праці. Анотування й реферування наукових текстів. Реферат як жанр академічного письма. Складові реферату

Здобуття вищої гуманітарної освіти, як і будь-якої іншої, передбачає в умовах Болонського процесу обов’язкову самостійну наукову роботу студентів, яка реалізовуватиметься в обох формах (усній, письмовій) та різних жанрах сучасного наукового дослідження, насамперед у курсових і дипломних роботах, а також у доповідях і повідомленнях на конференціях, наукових конкурсних роботах, есе та статтях в обраній галузі знань, без чого неможливий процес подальшої ефективної дослідницької діяльності.

Наукова робота і малих, і великих жанрів обов’язково має бути скерована на одержання нових знань в обраній галузі. Зрозуміло, що для молодого дослідника є важким (а інколи неможливим) процес здобуття абсолютно нових знань. У зв’язку з цим у студентських наукових роботах новизна визначається переважно такими поняттями, як «розширено», «доповнено», «уточнено», «конкретизовано», «узагальнено», «систематизовано», «класифіковано», «проілюстровано», «обґрунтовано», «унаочнено» відомі матеріали та результати, що уможливлюється завдяки поглибленому вивченню певних дисциплін, актуальних тем (окремо та в комплексі) і розвиненими навичками та вміннями із самостійної організації наукової праці відповідно до сформульованої мети, завдань і обраної методики наукового пошуку. При цьому до автора наукової роботи висувається ряд обов’язкових вимог: на високому рівні бути обізнаним з науковою літературою за досліджуваною проблемою (знати всі доступні джерела наукової інформації, опубліковані в Україні та за кордоном), уміти обирати найдоцільнішу методику дослідження та знати її, уміти аналізувати, аргументувати, порівнювати й узагальнювати, логічно викладати матеріали дослідження, лаконічно й переконливо формулювати висновки, викладати зміст роботи за чинними нормами української наукової мови. У роботі має знайти відображення науковий пошук, а саме: автор має наводити самостійно дібрані й нові приклади щодо досліджуваної проблеми; узагальнювати дані у вигляді аналітичного огляду тематичної літератури, різноманітних класифікацій, а також таблиць, схем, графіків, діаграм тощо.

Наукова робота має адекватно відтворювати логіку здійсненого конкретного дослідження, що виявлятиметься в її загальному структуруванні, рубрикації, побудові розділів, абзацоподілі та інших формальних елементах.

Зміст і результати наукового дослідження, самостійно виконуваного студентами, магістрами, аспірантами, найчастіше оформлюються малими жанрами наукової літератури: науковою доповіддю, повідомленням (монологом) на науково-практичних конференціях та науковою статтею, планом, тезами, конспектом, анотуванням та реферуванням наукового джерела.

Часто доводиться прочитане занотовувати у формі плану, конспекту, тез. Учені сходяться на думці, що записи дисциплінують, допомагають упорядкувати думку, виокремити основне в тексті, а головне – запам’ятати прочитане.

Найпростішою формою нотування є план, пункти якого найчастіше формуються простим реченням.

Слово план уживається в кількох значеннях: 1) кресленик, що зображує на площині в умовних знаках і в певному масштабі частину земної поверхні; горизонтальний розріз або вид зверху будь-якої споруди чи предмета;
2) масштаб, положення у просторі або ступінь віддаленості предмета (великий план, передній план); 3) порядок, послідовність викладання будь-якого матеріалу (доповіді, п’єси). Саме з останнім значенням і пов’язують здатність ученого оформлювати результати наукової діяльності.

Плани бувають таких видів: простий, складний, цитатний, тезовий
(див. Зразки складання плану).

Простий планявляє собою, по суті, ряд непоширених речень. Складний–це своєрідне поширення простого плану шляхом розгалуження основних питань. Крім того, сюди належать вступ та висновки (хоча й не обов’язково). Цитатний планподібний, як правило, до простого, але замість непоширених речень тут вживаються цитати, які конденсують суть цього питання. Тезовий план передбачає формулювання головної думки всього абзацу.

Таким чином, цінність плану полягає в тому, що він допомагає найбільш стисло відтворити в пам’яті зміст наукового джерела, зосередити увагу лише на його найсуттєвішій інформації.

Для складання плану наукового джерела скористайтеся таким алгоритмічним приписом:

1. Прочитайте заголовок і спрогнозуйте за ним проблему (проблеми) тексту джерела наукової інформації.

2. Перевірте свій прогноз: переглядаючи текст, спробуйте зрозуміти його основні проблеми. Акцентуйте увагу на початковій і фінальній частинах абзаців та інформації, поданій курсивом.

Пам’ятайте! Початок і кінець абзаців у науковому тексті – це найбільш інформативні місця; інші речення тільки розкривають, деталізують, обґрунтовують, конкретизують головну думку або є сполучними елементами.

3. Читайте уважно весь текст, працюючи над кожним абзацом. Визначте опорні (ключові) слова, словосполучення та речення, тобто ті, що містять основну інформацію.

4. Прочитайте текст швидко ще раз і розподіліть його на структурно-змістові частини (фрагменти).

Пам’ятайте! Структурно-змістова частина (фрагмент) може бути еквівалентною абзацу, кільком абзацам, частині абзацу, окремому реченню.

5. Вилучіть головну інформацію з кожного фрагмента тексту.

6. Сформулюйте питання до головної інформації кожного фрагмента тексту.

7. Занотуйте питання, які виявляють проблематику тексту, за тим порядком, котрий відповідає логіці тексту, і ви матимете орієнтовний питальний план тексту.

8. Перевірте, чи пов’язане кожне наступне запитання з попереднім. У разі необхідності уточніть питання – і ви матимете остаточний варіант питального плану тексту.

9. Сформулюйте відповіді на всі питання плану – і ви матимете варіант тезового плану тексту.

Пам’ятайте! Тези – це не план і не сам виклад тексту, а його стисло сформульовані положення, твердження, ідеї; зв’язок між тезами лише логічний.

Складаючи тези, орієнтуйтесь на те, що тезовий план найчастіше містить 5 – (6) тез: І – вступна теза; II – 4(5) – основний тезовий зміст джерела; 5 – (6) – заключна теза.

10. Трансформуйте двоскладні (є склад підмета і склад присудка) речення тезового плану в односкладні номінативні (є склад підмета) – і ви матимете номінативний план тексту.

Пам’ятайте! У номінативних (називних) реченнях головний член (підмет) виражено іменником або субстантивованою частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного відмінка.

11. Відредагуйте номінативний план. Перевірте:

а) чи всі пункти плану є рівнозначними за обсягом думки?

Примітка. Якщо один з пунктів плану є більшим за обсягом, поділіть його ще на кілька пунктів. Пункти з меншим обсягом думки об’єднуйте так, щоб вони були майже рівнозначні за обсягом;

б) чи всі головні проблеми тексту джерела відбито у плані?

Примітка. Якщо ви вважаєте за необхідне виокремити додаткову інформацію, оформіть її у вигляді підпункту плану – і ви матимете складний (докладний, деталізований, розгорнутий) план;

в) чи відповідає логіка плану логіці тексту джерела?

г) чи немає граматичних, стилістичних та інших мовних помилок?

Пам’ятайте! Цінність плану полягає в тому, що він допомагає найбільш стисло відтворити в пам’яті зміст наукового джерела, зосереджуючи увагу лише на найголовнішій, найсуттєвішій його інформації.

Тези є таким же робочим інструментом, як і план. Основне призначення тез – відновити в пам’яті зміст тексту.

Тези – коротко сформульовані основні положення (статті, доповіді, лекції чи повідомлення), що відтворюють суть висловленого. Тези складаються з послідовного викладу окремих тверджень, що не підкріплюються фактичним матеріалом. Їх обсяг не перевищує 2 – 3 сторінок, що зумовлює вимоги до написання, зокрема чіткість формулювань принципових позицій автора, які він планує обґрунтувати у вступі.

Різниця між планом і тезами полягає в тому, що план допомагає представити структуру тексту, назвати основні його теми, а тези – розкривають суть усієї текстової інформації. Тези також відрізняються від повного тексту відсутністю деталей, пояснень, ілюстрацій.

Тези можуть бути складені у вигляді:

· авторських висловлювань (цитат);

· формулювань основних положень статті чи розділу монографії власними словами.

Як же підготувати тези статті?

1. Попередньо перегляньте статтю, продумайте мету, яку ви ставите перед собою, приступаючи до опрацювання.

2. Уважно прочитайте статтю, визначте її основну думку.

3. Поділіть статтю на смислові частини, визначте її мікротеми.

4. Сформулюйте пункти плану, логічно пов’яжіть їх між собою.

5. Сприймаючи текстову інформацію, намагайтеся чітко уявити, що є важливим для автора, а що для вас – як читача.

6. Вибирайте для тез основні ідеї та положення, відділивши важливі деталі від подробиць. Запишіть їх словами автора або власними словами, розмістивши в певній послідовності.

7. Керуйтесь найголовнішим принципом нотування чужого тексту – не допускайте перекручення змісту.

Тези будь-якої наукової публікації оформлюють відповідно до вимог:

· у правому верхньому куті розміщують прізвище автора та його ініціали та доповнюють відомостями про нього;

· назва тез доповіді коротко відображає головну ідею, думку, положення
(2 – 5 слів);

· послідовність викладу змісту може бути наступна: теза → обґрунтування → доказ → аргумент → результат → перспектива.

У тезах зазвичай не використовують цитати, цифровий матеріал. Формулювання кожної тези починається з нового рядка. Кожна теза має самостійну думку, висловлену в одному або кількох реченнях.

Іншим, більш складним мислиннєво-мовленнєвий процесом, мета якого – глибоко осмислити інформацію й подати її адекватно, точно, стисло та в зручній для подальшого використання письмовій формі конспекту, є конспектування наукового тексту.

Нагадаємо, що конспект – це короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо. Конспект складається з плану й тез, доповнених фактичним матеріалом, прикладами.

Процес конспектування включає 2 етапи:

1. Змістова орієнтація та планування:

· структурно-змістовий аналіз тексту джерела;

· визначення й фіксація на папері плану-програми розроблюваного конспекту;

2. Реалізація розробленого плану-програми:

· вибір інформації для конспекту в суворій відповідності до визначеного плану;

· конкретна компресія (зменшення обсягу) відібраної інформації;

· запис опрацьованої інформації в лаконічній та зручній формі.

Стислий конспектпередає в узагальненому вигляді найсуттєвішу інформацію тексту, а розгорнутий –включає також відомості, що конкретизують, мотивують, деталізують основні положення тексту у вигляді доведень, пояснень, аргументів, ілюстрацій тощо.

При конспектуванні спрацьовує зорова, механічна, а під час лекції – і слухова пам’ять, що допомагає людині пізніше легко згадати колись прочитане чи почуте й законспектувати.

Розрізняють конспектпрочитаного й конспект почутого.

Конспект прочитаногоскладається легше. Читач не обмежений у часі й може декілька разів перечитати незрозуміле, щоб чітко його занотувати. Конспект включає тези, які визначають основу його змісту. На відміну від конспекту тези не включають фактичного матеріалу книги. Конспект – це тези в дещо поширеному вигляді.

Конспект почутогоскладається із плану, стисло викладених основних положень, фактів, прикладів. У конспекті слухач має можливість занотувати почуте, висловити своє ставлення до нього у вигляді коротких нотаток, зауважень. Для цього аркуш ділять на 2 частини (меншу й більшу); меншу залишають для власних поміток, зауважень тощо, а на іншій пишуть конспект лекції тощо. Конспектувати почуте важче, потрібно встигнути занотувати головне.

Типи конспектів:

· плановий;

· текстуальний;

· тематичний;

· вільний.

Плановий конспект–стислий (у формі плану) переказ прочитаного. Цей конспект – один з найважливіших, найцінніших, допомагає краще засвоїти матеріал у процесі його вивчення. Він учить послідовно й чітко викладати свої думки, працювати над книгою, узагальнюючи її зміст у сформульованих пунктах плану. Такий конспект короткий, простий і чіткий за формою. Це робить його незамінним під час швидкої підготовки доповіді, виступу. Недолік:через деякий час після написання важко відновити в пам’яті зміст джерела.

Текстуальний –створений переважно з уривків оригіналу – цитат. Це джерело дослівних висловлювань автора, наведених ним. Текстуальний конспект використовують тривалий час. Недолік:не здатний різко активізувати увагу й пам’ять.

Вільний –це поєднання виписок, цитат, іноді тез; частина його тексту іноді має план. Це найбільш повноцінний різновид конспекту.

Тематичний – дає більш-менш вичерпну відповідь на поставлене запитання теми. Складання тематичного конспекту вчить працювати над темою, усебічно обмірковуючи її, аналізуючи різні погляди на одне й те саме запитання. Отже, цей конспект полегшує роботу над темою за умови використання декількох джерел.

Існує два основних способи оформлення конспекту: у зошиті і на окремих аркушах.

Ведення конспекту в зошитізручне тим, що його легше оформити, зручніше брати із собою тощо. У той же час у зошиті конспект має дещо застиглий характер: його важче поповнювати новими матеріалами, висновками та узагальненнями.

Конспект на окремих листках(картках) полегшує наступну роботу над ним: його легше «поповнювати», редагувати, у такому конспекті легше знайти й використати фрагмент запису під час підготовки до виступу чи доповіді.

Раціональне конспектуванняпередбачає певну систему скорочень. Вони повинні бути зручними й звичайними, бо думати над способом скорочення під час лекції ніколи. Якщо навички такого запису розвинуті недостатньо, тоді треба працювати над їх удосконаленням, намагаючись досягти автоматизму.

Слід пам’ятати основні принципи скорочення слів:

· найбільша кількість інформації припадає на початкові літери слова;

· не бажано опускати закінчення слів у таких випадках, коли вони відбивають зв’язок між ними в реченнях. Скорочене слово повинне мати певний «запас міцності», достатній для його відновлення в конкретному контексті (напр., скорочення орг. може відноситися до різних слів: організація, організовувати, організаційний, організуючий та ін.);

· скорочення повинне закінчуватися лише на літеру, яка означає приголосний звук;

· незнайомі слова слід записувати повністю.

При конспектуванні можна застосовувати такі способи скорочення слів:

· скорочення за першою літерою рекомендується для слів, які зустрічаються досить часто: ХХ ст., 1905 р., н. е. (наша ера), р. Дніпро, с.г. (сільське господарство) тощо;

· скорочення за кількома першими літерами (при цьому відкидаються суфікс і закінчення) найчастіше використовуються для прикметників і дієприкметників, за якими стоять іменники: істор. подія., центр. місце, політ. процес, георг. назва та ін.;

· пропуск кількох літер у середині слова, замість яких ставиться дефіс: сус-во, госп-во, р-н, з-д тощо. Слід зауважити, що такі скорочення досить індивідуальні;

· використання абревіатур. Абревіатура – скорочення, утворене з перших літер або початкових складів словосполучення. Абревіатури зручно використовувати для позначення ключового поняття, про яке йдеться. Такий принцип застосовується в енциклопедіях, коли слово, що означає заголовок статті, скорочується однією великою літерою. Напр., якщо лекція присвячена Київській Русі, то при конспектуванні можна застосовувати абревіатуру КР. Аналогічно скорочуємо: ГВД (Галицько-Волинська держава), ВКЛ (Велике князівство Литовське), РП (Річ Посполита), У (Україна), ЗС (Запорізька Січ), ВВ (Велика Визвольна війна), БО (бухгалтерський облік);

· вилучення голосних. Відомо, що приголосні літери несуть більше інформації, ніж голосні. Можна скористатися цим способом запису, вилучаючи кілька або всі літери, які означають голосні звуки, напр.: Свтслв (Святослав), кзк (козак), гтмн (гетьман) тощо. Зрозуміло, що такий прийом є допоміжним. Значного прискорення запису не дає; його використання залежить від особливостей сприйняття того, хто конспектує;

· застосування елементів стенографії. Відомо, наскільки складно, а інколи й неможливо зрозуміти речення, в якому слова записані без закінчень. Елементи стенографічного запису дозволяють уникнути цих труднощів, бо зберігають ознаку належності слова до певної частини мови. Для фіксації типових закінчень слів скористаємося такими простими позначками: для багатьох іменників – ~; для прикметників – 1; для дієслів – крапка. Цей спосіб значно прискорює запис та полегшує читання конспекту. Розглянемо приклад. Мабуть, важко назвати скорочення «заверш. проц.» дуже вдалим. Якщо вжити стенографічні закінчення, то зміст запису стане зрозумілим: заверш ~ проц ~ – завершення процесу; заверш 1 проц ~ – завершений процес; заверш . проц ~ – завершився (завершується) процес.

Найчастіше студенти вживають у конспектах майже всі засоби скорочення слів, що перелічені вище. Слід тільки уводити їх поступово й не захоплюватися надмірною концентрацією. Краще дотримуватися міри: чергувати скорочені слова з нескороченими. Перший раз доцільно записати термін повністю. Але в дужках позначити його скорочення або символ, які не повинні надалі змінюватись у написанні. У випадках, коли потрібна повна точність тексту, скорочення не використовують.

Під час конспектування навчального матеріалу іноді доводиться використовувати символи. Символ – умовне позначення предмета, поняття або явища.

1. Літери-позначення.Їх можна запозичити з навчальних дисциплін, в яких склалася певна система позначень:

час – t; функція – f;

площа – S; об’єм, обсяг – V;

довжина, протяжність – 1; сума – ∑.

2. Математичні символи. Існує багато символів у математиці (або створених на їх основі), якими можна замінювати слова при конспектуванні:

≤ – менш чи дорівнює;

≥ – більш чи дорівнює;

≠ – не дорівнює;

+ – додавати;

– – віднімати;

= – дорівнює;

< – менш;

> – більш;

≈ – приблизно.

3. «Ієрогліфи»,тобто схематичне зображення відповідних предметів або явищ. Винайдіть собі кілька ієрогліфів і уведіть до конспекту, надавши їм певного змісту. Тільки потурбуйтеся, щоб вони легко, бажано одним розчерком, писались і добре відрізнялися від літер. Приклади ієрогліфів: ↔ – взаємопов’язаний.

Отже, створюючи конспект наукового джерела, скористайтеся такою технологією конспектування:

1. Уважно прочитайте текст. Супроводжуйте читання зазначенням незрозумілих місць, незнайомих слів, нових імен, дат.

2. Запишіть на першій сторінці паспортні дані книги, над якою працюєте.

3. Поділіть сторінку на дві частини.

4. Поділіть текст на логічно-смислові частини.

5. Під час читання тексту складіть простий детальний план – послідовний перелік основних думок автора.

6. Прочитайте позначені місця й коротко та послідовно їх запишіть.

7. На полях помічайте значення нових та незнайомих слів, понять, а також записуйте власні думки, коментарі, оцінки прочитаного.

8. Намагайтеся передати своїми словами думки автора.

9. Цитуйте лише те, на що можна буде посилатися як на авторитетний вклад думки.

10. Під час конспектування тексту великого розміру на полі вказуйте сторінки книги, які охоплюють певну частину конспекту.

Отже, конспект включає в себе всі інші форми запису: план, тези. Без точного, детального продуманого плану неможливо скласти гарний конспект. І щоб навчитися правильно конспектувати, потрібно передусім навчитися складати план і тези тексту, що вивчається. Можна сказати, що конспект – це тези в розгорнутому вигляді, доповнені конкретним матеріалом, фактами (цифри, таблиці, схеми). Позитивним у конспекті є те, що його можна раз у раз доповнювати новими записами та узагальненнями.

Набувши досвіду композиційно-змістового аналізу наукового тексту, кожен може й має розвинути навички анотування наукової літератури зі спеціальності відповідно до вимог нормативних документів.

Анотування – це процес створення анотації, під якою розуміють коротку, стислу характеристику книги, статті, праці, іншого наукового видання, у якій викладено найголовніші висновки праці, визначено їх цільове призначення та наукову цінність. У кожному науковому виданні на звороті титульного аркуша завжди подається анотація.

Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису (вихідні дані джерела відповідно до чинних ДЕСТів) і власне тексту.

Сутність і призначення анотації полягають у тому, що вона є стислою характеристикою джерела інформації та відповідає на питання, про що йдеться в цьому джерелі. Анотація не відкриває змісту наукового джерела, а лише інформує про наявність у наукового джерела певного змісту й характеру.

Таким чином, анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об’єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію й тим самим допомагає в пошуці, відборі та систематизації необхідної інформації.

Є кілька видів анотацій:

· за змістом і цільовим призначенням – довідкові (описові, інформаційні) та рекомендаційні;

· за кількістю анотованих джерел – групові та негрупові.

Найбільшого поширення в науковій та навчально-науковій діяльності набули довідкові анотації, що характеризують наукове джерело за тематикою й проблематикою. Саме вони є найефективнішими в наданні своєчасної, об’єктивної інформації про нові досягнення в різних галузях науки та суттєво заощаджують час пошуку й збирання наукової інформації.

Текст наукової анотації може складатися з відомостей про:

· науковий жанр джерела (підручник, монографія, дисертація, стаття, доповідь тощо);

· призначення джерела;

· завдання, які розв’язує автор джерела;

· предмет та тему джерела, основні положення й висновки;

· допоміжний та ілюстративний матеріал, додатки тощо;

· про автора (у разі необхідності).

Характерною особливістю змісту анотації є те, що в ній обов’язково має зазначатися, що нового несе анотоване наукове джерело в порівнянні з іншими, близькими до нього тематикою й цільовими призначеннями, чим відрізняється це видання від попередніх.

Процес анотування наукового джерела має відповідати певним вимогам. Так, композиція анотації має бути внутрішньо логічною й може відрізнятись від композиції анотованого джерела; відбір відомостей для анотації, її формування та розташування залежить від змісту й характеру анотованого джерела, від призначення анотації та її адресата; мова анотації має бути науковою, нормативною, лаконічною, ясною, прозорою, без довгих і занадто складних речень; загальний обсяг анотації не повинен перевищувати 500 друкованих знаків (див. Зразок анотації).

Найпоширенішою помилкою при складанні анотації є їх надлишковість, яка виникає переважно при повторенні інформації, використанні зайвих фраз, вставних слів, складних підрядних конструкцій.

Найпоширеніша модель довідково-рекомендованої анотації наукового джерела:

1. Вступна частина: вихідні дані джерела (назва, жанр, автор, місце і рік видання, структура, обсяг, ілюстрації);

2. Основна частина: перелік основних проблем та тексту джерела (можна за розділами, главами, параграфами);

3. Заключна частина: актуальність і адресат джерела.

Складаючи анотацію на наукове джерело, слід використовувати лексико-граматичні засоби, подані в табл. 15.

За період навчання у виші студент має опанувати різні види наукової праці як за рівнем складності, так і за змістом викладеного матеріалу. Далі звернемося до понять реферування та реферат.

Реферування являє собою такий складний процес аналітико-синтетичної переробки інформації наукового джерела (або джерел), результатом якої і стає реферат (нім. Referat, від лат. Refero – доповідаю) – короткий виклад (перед аудиторією або в письмовій формі) наукової праці, учення, змісту джерела (або джерел) із зазначенням характеру, методики результатів дослідження та збереженням його мовностилістичних особливостей. Реферат завжди має письмову форму.

Студентам усіх напрямів вищої освіти навички реферування допомагають опрацьовувати на якісному рівні та в зазначених обсягах науково-навчальну, науково-популярну, суто наукову літературу за спеціальністю. Реферативне читання наукових джерел за фахом є обов’язковим при підготовці, напр., курсових, дипломних, конкурсних та інших науково-дослідних робіт у навчальному закладі.

Отже, рефератом в освітянській сфері називають доповідь на будь-яку тему, що складається з огляду різноманітних джерел. Якщо в рефераті викладений матеріал є результатом власного пошуку дослідника, у такому разі він називається авторефератом.

Реферат як самостійний і поширений жанр наукової літератури, окрім загальних закономірностей наукового стилю, має особливості, характерні саме для нього (на відміну від інших жанрів цього стилю), що обумовлено функцією реферату, його інформативним призначенням. Так, на відміну від жанру наукової статті, у рефераті немає характерної для статті наукової ґрунтовності викладу, розгорнутих доведень, міркувань, порівнянь, обговорення результатів, оцінок тощо, оскільки все це – дієвий засіб переконання читача, а призначення реферату – передати інформацію, повідомити.

Сутність реферату – це короткий виклад (за умови достатності інформаційної повноти) основного змісту джерела (джерел), повідомлення нової проблемної інформації, що міститься в ньому, або доповідь за певною темою, підготовлена в результаті самостійного опрацювання кількох джерел. Обсяг реферату залежить від обраної теми, змісту документів, їхньої наукової цінності або практичного значення.

На відміну від анотації, яка відповідає на запитання, про що йдеться в науковому джерелі, і подає загальне об’єктивне уявлення про це джерело, його стислу характеристику (найчастіше через перелік основних проблем), реферат відповідає на запитання, що саме нове й суттєве є в першоджерелі, і подає основний його зміст, нову проблемну інформацію. Отже, у рефераті обов’язково акцентується увага на новій інформації, яка є в першоджерелі.

Реферати класифікуються за різними параметрами. З урахуванням ступеня повного викладу змісту першоджерела реферати поділяються на кілька видів:

1. Інформативні (реферати-конспекти), які містять в узагальненому вигляді всі основні положення наукового джерела, ілюстративний матеріал, важливу аргументацію, відомості про методику дослідження, використовування технології, сфери застосування. Інформативні реферати можуть розміщувати в первинних документах (книгах, журналах, збірках праць, звітах про науково-дослідні розробки) і вторинних документах (реферативних журналах і збірках, інформаційних картках та ін.).

2. Індикативні (реферати-резюме), які містять лише ті основні положення, що якнайтісніше пов’язані з темою реферованого джерела.

За кількістю реферованих джерелреферати поділяють на монографічні, що складені за одним науковим джерелом та оглядові (реферати-огляди), підготовлені за кількома джерелами однієї тематики.

За читацьким призначенням реферати поділяють на загальні, що містять виклад змісту джерела в цілому та у зв’язку із цим розраховані на широке коло читачів, і спеціалізовані, в яких виклад змісту орієнтований на фахівців відповідної галузі знань.

За укладачами реферати поділяють на:

· автореферати, які готуються самим автором;

· реферати, складені спеціалістами тієї галузі знань, до якої відноситься рефероване наукове джерело;

· реферати, що підготовлені професійними референтами, у тому числі перекладачами-референтами.

За формою реферати поділяються на текстові та бланкові; за методом написання – екстрактивні, перефразовані.

У рефератах будь-якого виду не допускаються як суб’єктивні погляди референта на висвітлювані питання, так і оцінка реферованого наукового джерела. У разі професійної потреби (за наявності очевидних помилок або протиріч у твердженнях автора джерела), таку оцінку доречно подавати як примітку.

При підготовці курсових, дипломних, конкурсних, дисертаційних та ін. науково-дослідних робіт найбільшу допомогу надають інформативні реферати. Щоб навчитися адекватно викладати зміст основних положень наукового джерела (джерел), необхідно бути озброєним не лише глибокими знаннями з певної галузі, але й уміти якісно та у визначений час реферувати джерела за алгоритмічним приписом і відповідно до вимог об’єктивності, інформативної повноти, логічності, єдності за стилем, чинних мовних норм та достатності за обсягом (напр., тисяча друкованих знаків – оптимальна норма для рефератів, наукових статей).

Композиційно текст реферату переважно складається з трьох логічно пов’язаних частин: вступної, основної (описової), заключної.

До композиції більшості рефератів (у т.ч. авторефератів) за сучасними вимогами входять ключові слова – основні наукові терміни й терміносполуки, які відтворюють основні наукові поняття реферованого джерела та логіку викладу матеріалу.

Написання реферату передбачає таку послідовність дій.

Перший етап. Підготовка реферату – знайомство з літературою (у бібліотеці за різними каталогами – алфавітним, тематичним, систематичним та бібліографічними виданнями, довідковою літературою), яку ви зможете використати при написання реферату.

Другий етап. Опрацювання цієї літератури (визначення основної думки, виписка цитат, добір аргументів).

Третій етап. Складання плану реферату.

Четвертий етап. Написання тексту реферату.

Текст реферату повинен складатися з таких частин:

· Вступ.

· Розділ І. Історія та теорія питання.

· Розділ ІІ. Вирішення проблеми в сучасних умовах.

· Висновки.

· Література.

· Додатки.

У вступі обґрунтовується актуальність теми, її особливість і значущість в конкретній галузі науки або практики.

У розділі І наводяться основні теоретичні, експериментальні дослідження з теми. Подається перелік основних змістових аспектів проблеми, які раніше розглядалися вченими, визначаються недостатньо досліджені питання, з’ясовуються причини їх слабкої розробленості.

У розділі ІІ подається поглиблений аналіз сучасного стану процесу або явища, тлумачення основних поглядів і позицій проблеми. Особлива увага приділяється виявленню нових ідей та гіпотез, експериментальним даним, новим методикам вивчення проблеми, практичному досвіду та висловленню власної думки щодо перспектив розвитку досліджуваної проблеми.

У висновках подаються узагальнені умовиводи, ідеї, думки, оцінки, пропозиції.

До списку літератури включаються публікації переважно останніх 5 – 10 років. Особливо цінуються праці останнього року видання.

У додатках наводяться формули, таблиці, схеми, якщо вони суттєво полегшують розуміння роботи.

Обсяг розширеного реферату – 20 – 24 сторінок. Реферат рецензується, оцінюється й враховується при проведенні підсумкового заліку, іспиту з відповідної дисципліни.

На титульній сторінці реферату слід вказати:

· відповідне міністерство, якому підпорядковується ваш виш;

· назва вишу;

· назву кафедри, на якій виконана ваша робота;

· тему реферату;

· свої прізвище, ім’я, по батькові;

· назва факультету; номер групи;

· прізвище, ім’я, по батькові керівника;

· місто;

· рік написання.

Таким чином, найбільш придатними формами оброблення науково-технічної інформації у виші є план, тези, конспект, анотування та реферування наукового джерела, які тісно між собою пов’язані.

Важливою складовою реферату, курсової, дипломної робіт є список використаної літератури, отже, бібліографія – це опис літератури з певного питання. У книзі бібліографія слугує для поглиблення й розширення знань читачів з певної галузі науки або техніки, якій присвячено основний зміст книги.

Розрізняють бібліографію:

· реєстраційну – знайомить читача з назвами усіх книг з конкретного питання;

· рекомендаційну – містить назви книг, які автор радить прочитати;

· як список використаної літератури – містить перелік книг, на які посилається автор.

Досить складною роботою при виконанні наукового дослідження є огляд літератури з проблеми. Щоб уникнути примітивності помилок в аналізі літератури, слід уважно систематизувати погляди вчених.

Огляд літературних джерел дає можливість виявити професійну компетентність дослідника, його особистий внесок у розробку теми порівняно з уже відомими дослідженнями. Вивчення літератури здійснюється не для запозичення матеріалу, а для обдумування знайденої інформації й вироблення власної концепції, що може стати самостійною публікацією автора. У кінці кожної роботи подається список використаних джерел.

Джерела можна розміщувати в списку одним із таких способів:

· у порядку назви посилань у тексті (найзручніший);

· в алфавітному порядку перших літер прізвищ авторів або назв;

· у хронологічному порядку;

У кожній позиції бібліографії мають бути зазначені: прізвище та ініціали автора, найменування книги, видавництво, місце видання, рік.

Бібліографічний опис роблять мовою документа.

Існують дві системи бібліографічного опису: повна й скорочена. За повною системою описуються всі показники видання: автор, назва, місце видання (місто), видавництво, рік, кількість сторінок і все, що вміщується на окремій картці:

Бойко О. Д. Історія України [Текст] : посіб. для студ. вищ. навч. закл. / О. Д. Бойко. – К.: ВЦ «Академія», 1999. – 568 с.

Часом потрібна не ціла книга, а окремий твір автора в збірці його праць, або ж робота одного з авторів колективної монографії. Тоді прийнято трохи інший вид запису, напр.:

Трубецкой Е. Н. Владимир Соловьев и его дело / Е. Н. Трубецькой // Книга о Владимире Соловьеве / Е. Н. Трубецкой – М.: Сов. писат., 1981. – С. 456-471.

Найбільші міста, в яких є численні видавництва, для простоти подаються однією літерою: К. – Київ, М. – Москва, СПб. – Санкт-Петербург тощо. Для менших міст прийнято писати повну назву: Львів, Чернівці та ін. Якщо інколи місце видання не позначено, ставлять б.м. – «без місця» (або лат. варіант «S.L.» – «Sine locum »).

Часом трапляються видання, на яких не позначено року. Тоді ставиться б.р. – «без року» (або лат. – «S.a» – «Sine anro»).

Коли роботу написано колективом авторів (більше трьох), звичайно, обмежуються прізвищами перших трьох авторів з додатком «та ін.».

Не менш важливо звернути увагу на систему крапок і ком; на те, що в одному випадку кількість сторінок позначається великою «С», а в другому – малою «с» тощо. Усе це – свідчення вашої наукової культури.

Друга система бібліографічного опису (скорочена) простіша, її використовують у повсякденній навчальній роботі; коли після автора й назви вказано лише місце видання та рік, напр.:

Пентилюк М. І. Робота зі стилістики у 8-9 класах. – К., 1989.

Стандарти складання бібліографічного опису були нещодавно змінені. Наводимо приклади оформлення бібліографії у вигляді табл. 16.

При написанні курсової, бакалаврської робіт студент повинен давати посилання на джерела, матеріали або окремі результати, з яких наводяться факти в роботі, або на ідеї та висновки, на яких розроблюються проблеми, завдання, питання, вивченню яких присвячене дослідження. Такі посилання дають змогу відшукати документи й перевірити достовірність відомостей про цитування документа, дають необхідну інформацію щодо нього, допомагають з’ясувати його зміст, мову тексту, обсяг.

Посилатися слід на останні видання публікацій. На більш ранні видання можна посилатися лише в тих випадках, коли в них наявний матеріал, який не включено до останнього видання. Якщо використовують відомості, матеріали з монографій, оглядових статей, інших джерел з великою кількістю сторінок, тоді в посиланні необхідно точно вказати номери сторінок, ілюстрацій, таблиць, формул із джерела, на яке подано посилання. Посилання в тексті роботи на джерела слід зазначати порядковим номером за переліком посилань, виділеним двома квадратними дужками, напр., «... у працях [1 – 7]...».

Літературні джерела, які цитуються, якщо вони використовуються один раз, можна вказати у виносках у тексті, а якщо їх багато й вони неодноразово повторюються в тексті, то варто вказати порядковий номер цього джерела за списком літератури, наведеному наприкінці роботи. Усі джерела повинні бути описані в порядку, прийнятому в українській бібліографії, і пронумеровані.

Якщо в тексті дослідження необхідно зробити посилання на складову частину або на конкретні сторінки відповідного джерела, можна наводити посилання у виносках, при цьому номер посилання має відповідати його бібліографічному опису за переліком посилань. Напр.: «... незважаючи на пріоритетне значення мовних каналів зв’язку між діловими партнерами, ні в якому разі не можна ігнорувати найбільші канали передачі інформації [6, с. 29]¹».

Відповідний опис у переліку посилань:

6. Дороніна М.С. Культура спілкування ділових людей [Текст] : навч. посіб. / М. С. Вороніна. – К.: «КМ Асаdіетіа», 1998. – 192 с.

Відповідне подання виноски:

¹ – розділ 1. Ділове спілкування. – С. 29.

Посилання на ілюстрацію розміщають у текстах за згадуванням предмета, що став об’єктом зображення, напр.: мал. 36. Повторні посилання на ілюстрації супроводжуються скороченим словом див. (див. мал. 36).

Посилання на ілюстрації роботи вказують порядковим номером ілюстрації, напр., «рис. 1.2». Посилання на формули дослідження вказують порядковим номером формули в дужках, напр. «...у формулі (2.1)». На всі таблиці роботи повинні бути посилання в тексті, при цьому слово «таблиця» в тексті пишуть скорочено, напр.: «...в табл. 1.2». У повторних посиланнях на таблиці та ілюстрації треба вказувати скорочено слово «дивись», напр.: «див. табл. 1.3».

Для підтвердження власних аргументів посиланням на авторитетне джерело або для критичного аналізу того чи іншого друкованого твору слід наводити цитати. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, закладений автором. Загальні вимоги до цитування такі:

· текст цитати починається і закінчується лапками й наводиться в тій граматичній формі, в якій він поданий у джерелі, із збереженням особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вислів «так званий»;

· цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту й без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручення авторського тексту й позначається трьома крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, усередині, укінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається;

· кожна цитата обов’язково супроводжується посиланням на джерело;

· при непрямому цитуванні (переказі, викладі думок інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути гранично точним у викладенні думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів, і давати відповідні посилання на джерело;

· якщо необхідно виявити ставлення автора роботи до окремих слів або думок з цитованого тексту, то після них у круглих дужках ставлять знак оклику або знак питання;

· якщо автор праці, наводячи цитату, виділяє в ній деякі слова, робиться спеціальне застереження, тобто після тексту, який пояснює виділення, ставиться крапка, потім дефіс і вказуються ініціали автора роботи, а весь текст застереження вміщується у круглі дужки. Варіантами таких застережень є: (курсив наш. – М. Х.), (підкреслено мною. – М. Х.), (розрядка моя. – М. Х.).

Можемо констатувати, що оформлення бібліографічного опису та посилань є необхідною частиною наукової роботи.

Читайте також:

1. Cинтаксис опису змінних
2. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
3. V. Етичні правила психологічних досліджень
4. А ви слідуєте цім правилам, коли виступаєте публічно?
5. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
6. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
7. Артеріальний пульс, основні параметри
8. АРХІВНЕ ОПИСУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ
9. Банківська система та її основні функції
10. Біржові товари і основні види товарних бірж. Принципи товарних бірж.
11. Будова й основні елементи машини
12. Будова оптоволокна та основні фізичні явища в оптоволокні.

Переглядів: 4975