РАДЯНСЬКА ДОБА

Музика. Театр. Кіно.

До революції 1917 р. у Києві був лише один україномовний театр — це трупа М. Садовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи. Вже весною 1917 р. у Києві створилося товариство “Український національний театр”, яке об’єднало кращі акторські сили. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та обновлювали репертуар. У Києві в 1918 р. було відкрито три театри — Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К. Станіславського і Б. Немировича-Данченка. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістично-психологічної школи; у його репертуарі були п’єси українських та зарубіжних драматургів. Заслуговує на увагу Молодий театр, який очолив великий майстер театрального мистецтва, видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напрямку в історії українського театрального мистецтва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л. Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтує його на модерні течії західноєвропейського театру. Свій перший сезон театр відкрив п’єсами “У пущі” Лесі Українки і “Затоплений дзвін” Г. Гауптмана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки трагедії “Цар Едіп” Софокла та поеми “Гайдамаки” Т. Шевченка.

20-ті роки позначилися інтенсивним розвитком театрального мистецтва. Наркомос України в 1923 р. мав на обліку понад 500 театрів, куди входили театри для дітей. Репертуар театральних колективів становила українська, російська й зарубіжна класика — п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки, І. Франка, М. Гоголя, О. Островського, А. Чехова. Театри ім. Т. Шевченка та ім. І. Франка досягли високого художнього рівня, постійно користувалися великою любов’ю у глядача. Театру ім. І. Франка як одному з провідних у республіці, поборнику реа лістичних принципів мистецтва було присвоєно звання Державного драматичного театру.

На початку 1920 р. серед провідних театрів України найяскравіше проявився театр “Березіль”, керівником якого був Лесь Курбас. На початку 30-х років українське театральне мистецтво зазнало великих втрат. У 1933 р. було ліквідовано театр “Березіль”, а його артистів “розкинуто” по інших театрах, Леся Курбаса звільнено з театру, позбавлено звання “Народний артист республіки”, заарештовано і відправлено на Соловецькі острови, де було розстріляно в 1937 р.

Станом на 1937 р. в Україні діяли 84 професійних театри — 6 опери та балету, 64 драматичних, 2 музкомедії, 12 юного глядача та 39 робітничо-колгоспних, з них 57 давали вистави українською мовою. Серед них провідне місце займав Київський драматичний театр ім. І. Франка, незмінним керівником якого був Г. Юра. Театр мав великий і різноманітний репертуар української, російської, світової класики. Одним з кращих був колектив Київського театру опери та балету. У його репертуарі широко представлено оперну класику — “Наталка-Полтавка” М. Лисенка за мотивами п’єси І. Котляревського, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака Артемовського, “Мазепа” та “Євгеній Онєгін” П. Чайковського, “Снігуронька” М. Римського-Корсакова. Великих успіхів досягли Київський російський драматичний театр ім. Лесі Українки, Запорізький драматичний театр ім. М. Заньковецької, Сумський драматичний театр ім. М. Щепкіна, Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка та ряд інших.

Помітною також була діяльність робітничо-колгоспних театрів, що стало яскравим свідченням широкого зростання українського театрального мистецтва з народом. Після визволення України повертаються з евакуації і відновлюють роботу театри, створюються нові колективи, зокрема 18 у західних областях. На кінець 40-х років в Україні діяло 96 театрів.

Стало помітним підвищення художнього рівня театрального мистецтва.

Значною подією в мистецькому житті республіки стало проведення в березні–травні 1958 р. фестивалю “Перша українська театральна весна”, участь в якому взяли майже всі театри, активно включившись у творче змагання за право показу глядачам кращого доробку.

У 1960-х роках відбувалося пожвавлення в національно-культурному житті активізувався інтерес суспільства до театрального мистецтва. В Україні в 1965 р. працювало 60 театрів, які протягом року відвідували близько 15,5 млн глядачів. Протягом 1958–1965 рр. кількість глядачів у театрах республіки збільшилася з 14,3 до 15,5 млн на рік.

КІНО

Зважаючи на величезне виховне й агітаційне значення кіно, в Україні було здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на його подальший розвиток. У березні 1922 р. було створено Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), якому підпорядковувались усі кінематографи і підприємства з виробництва кінофільмів. Тоді ж при Наркомосвіті республіки було створено Головний комітет контролю за репертуаром (Головрепертком), а весь кінопрокат об’єднано в Радкіно. На початку своєї роботи кіностудії України мали низький мистецький рівень, переважала пропагандистська продукція, яка у примітивній формі відтворювала революційні ідеї.

На вищий рівень вивів український кінематограф О. Довженко. Перший свій фільм “Звенигора” він зняв у 1928 р. Наступні “Арсенал” і “Земля” митець створив під впливом ілюзій, надій та щирої віри у непереможність добра, яке принесла революція. За змістом обидва твори вписуються в ідеологічну схему тієї пори. Фільм “Земля” був неоднозначно сприйнятий критиками-сучасниками. З одного боку, висловлювалося загальне захоплення твором на Всесвітній виставці у Брюсселі (1958), його було визнано і внесено до першого десятка “кращих фільмів усіх часів і народів”. Тим часом Д. Бєдний, М. Горький, Р. Роллан звинувачували О. Довженка у красивостях, натуралізмі, хаотичності розкриття сюжету. Але попри такі полярні оцінки фільми О. Довженка і сьогодні доносять до нас подих того часу та романтично-піднесене бачення його митцем.

Творчий шлях О. Довженка позначений пошуками компромісу — він намагався поєднати у своїх творах ідеологеми, декларовані партією, і своє бачення сучасності. Фільми “Аероград”, “Щорс”, “Мічурін” були популярними і водночас хибували пустоцвітами та необ’єктивністю висвітлення історичних подій. Співець романтики життя і краси опинився в полоні жорстокої реальності, з якої так і не зумів вирватися.

1930-ті роки стали періодом звукового кіно, періодом станов-лення і утвердження українського кіномистецтва. У 1933– 1938 рр. Київська кіностудія “Українфільм” та Одеська випустили 55 фільмів.

Музика також розглядалась як засіб партійної пропаганди. Перевага надавалась творам, у яких провідними були ідеологеми ВКП(б), а з української класики — революційним мотивам. І все ж українська музика зберегла і розвивала кращі національні риси народної музичної творчості та класики, збагачувалась новим ідейним змістом. Створювались пісні й думи про революцію, Червону Армію, з’явилося багато побутових, ліричних, жартівливих та сатиричних пісень. Для багатьох із них властива органічна єдність з народною поетичною співучістю і ліризмом. Визначною подією в музичному житті країни став вихід на сцену в 1940 р. опери “Богдан Хмельницький” М. Вериківського — лірико-психологічної музичної драми, де увагу приділено переважно жанрово-побутовим мотивам.

Кіномистецтво УРСР 1940-1950-х років визначається фронтовою тематикою. Творчим успіхом кінематографістів був вихід на екрани фільмів “Нескорені” за повістю “Батьки і діти” Б. Горбатова — про боротьбу шахтарів Донбасу проти фашистських окупантів, “Зігмунд Колосовський”та ін.

Кіностудіями України 1951 р. було випущено лише 9 фільмів, а в 1956 р. на Київській, Одеській та Ялтинській кіностудіях щорічно знімалося 4–7 фільмів. Позитивну оцінку глядачів дістали “Тривожна молодість” режисерів О. Алова і В. Наумова, “Весна на Зарічній вулиці” Ф. Миронера та М. Хуцієва. Переломною у розвитку українського кіномистецтва стала хрущовська “відлига”, яка дала можливість митцям певною мірою відійти від ідеологічних штампів. Наприкінці 50-х років в Україні щороку виходило на екрани 16–20 кінокартин. Почали працювати студії хронікально-документальних і науково-популярних фільмів. Діячі українського кіно створили низку фільмів, які здобули широку популярність. Серед них “Надзвичайна подія” режисера В. Івченка, “Партизанська іскра” О. Маслюкова та М. Маєвського, “Григорій Сковорода” І. Кавалерідзе та ін.

У 1960–80-ті роки здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіностудій республіки — Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів. Важливою подією для українських кіномитців стало створення Спілки працівників кінематографії України, установчий з’їзд якої відбувся в січні 1963 р. Про велику популярність кіно свідчить той факт, що щорічно кінотеатри відвідували в середньому близько 1 млн глядачів.

Визначним явищем українського кіно стала творчість С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, О. Фіалка, О. Савченка, Р. Сергієнка, К. Муратової, Л. Бикова. Скарбницю українського кіно поповнили такі талановиті стрічки, як “Тіні забутих предків”, “Камінний хрест”, “Вечір на Івана Купала”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Криниця для спраглих”, “Соломія Крушельницька”, “Меланхолійний вальс”, “Розпад”, “Поріг”, «В бій ідуть тільки “старики”», «Ати-бати, йшли солдати» та ін.

Про зростання міжнародного авторитету українського кіно свідчить той факт, що в 1965 р. фільми “Тіні забутих предків” та “Білий птах з чорною ознакою” одержали призи на міжнародних фестивалях, що утвердило високий професійний і мистецький рівень українського кінематографу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Образотворче мистецтво.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.