Україна у переддень Хмельниччини

Українські землі у складі Литви та Польщі

Цей спокій, однак, був відносним, і не тільки через спорадичні (хай і незначні за своїми масштабами) селянські та міщанські виступи, ніби шар попелу жевріючі вуглини вкривав ті суперечності, що, врешті-решт, вибухнули грандіозною Визвольною війною. Саме на зламі 30-40-х рр. XVII ст. уповні виразними стали наслідки політики правлячих кіл Корони, в межах якої було об'єднано практично увесь масив українських земель.

За 70 з лишком років, на очах двох-трьох поколінь, відбулися глибокі зрушення у соціальному, економічному, духовному житті, яке енергійно перебудовувалося на польський взірець. Провідником цих змін стала рухлива польська шляхта, котра активно просувалася на Східну Україну. За даними подимних тарифів, наприкінці 20-х — початку 40-х рр. XVII ст. в її руках опинилося вже близько 30% приватновласницького земельного фонду Волині, Київщини та Брацлавщини, причому це були здебільшого великі латифундії, що формувалися з королівських роздач, купівлі, шлюбів з місцевою знаттю. Дещо іншою була ситуація на «рекуперованій» («поверненій» Польщі) Сіверщині. Спустошена численними війнами, вона являла собою невичерпне джерело земельних пожалувань для дрібної й середньої шляхти.

Залучення цих обширів (як і земель Південної України) до господарського обігу було, безперечно, явищем позитивним. Однак водночас поширювалися характерні для Польщі форми аграрних відносин, що значно збільшувало відбутковий тягар. Сучасник зазначав: «Тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь свого пана... та виконувати тисячі інших повинностей, яких би й не повинні були робити, не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають... Одним словом, селяни змушені віддавати своїм панам усе, чого ті захочуть... Але і це ще не найважливіше, оскільки пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, а й над їхнім життям; ось яка велика свобода польської шляхти (яка живе неначе в раю, а селяни ніби перебувають у чистилищі)».

Ця влучна характеристика, що нині вже стала хрестоматійною, належить перу розумної та спостережливої людини—французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана, який упродовж 17 років ніс службу в коронному війську на Україні, покинувши її перед самою Визвольною війною. У своєму «Описі України», створеному на основі власних вражень і вперше опублікованому 1651 р., Боплан лише побіжно згадує про закладення ним Кодацького замку, невдовзі зруйнованого «якимсь Сулимою», участь у битві під Кумейками, осадження слобід на півдні України, «що стали начебто колоніями, з яких за короткий час утворилося понад тисячу сіл». Пером Боплана водила не надія на винагороду від польського короля, посланням якому відкривається «Опис України», а жвавий інтерес до «цієї гарної й рідкісної країни», її народу, звичаїв, історії. Це й обумовлює цінність «Опису» як історичного джерела, примушує прислухатися до свідчень французького дворянина, котрий вів суворе трудове життя, «перекопуючи землю, відливаючи гармати і палячи порох». Він зауважив, що «польська шляхта досить покірна і послужлива перед вищими..., люб'язна і привітна з рівними собі співвітчизниками, але дуже зверхня і нетерпима по відношенню до нижчих за себе». Ще дошкульнішою є характеристика української («руської») шляхти, яка «наслідує польській і, схоже, соромиться того, що належить до іншої, аніж римська, віри, щоденно переходячи до неї, хоча вся знать і всі ті, що титулуються князями, вийшли з грецької віри» («яку по-своєму називають руською»).

За цими словами — розкол «українного» суспільства, спричинений появою культурно-релігійної альтернативи, нестримний потяг знаті до нового, західноєвропейського, стилю життя, відмова від «руської» віри, а відтак — і від «руськості», розщеплення етнічної свідомості за формулою: «русин за походженням, поляк за національністю».

Чимало сучасників сприймало це як національну трагедію. Згадаймо хоча б Мелетія Смотрицького, котрий 1610 р. у своєму «Треносі» гірко оплакав відступництво від православ'я української аристократії, — передусім, славетного роду Острозьких, що був, за словами автора, безцінним каменем у короні православної церкви, перевершуючи всі інші блиском своєї старожитної віри. І справді, є щось символічне в долі «острозької спадщини»: онука Василя-Костянтина Острозького Анна-Алоїза Ходкевич заснувала на місці Острозької школи єзуїтський колегіум (1624) і перехрестила кістки батька, Олександра Острозького, перетворивши цю процедуру на своєрідне театралізоване дійство. За свідченням місцевого літописця, «загробний» голос князя просив, щоб його було обернено на католика, бо «віра ліпша римська». Однак не менш символічно й те, що сам «Тренос» написано польською мовою (втім, як і багато інших антиуніатських творів), а його автор, син ректора Острозької школи Герасима Смотрицького, здобув освіту в єзуїтському колегіумі та кількох західноєвропейських університетах.

Нова українська культура, що формувалася в опозиції до наступу католицизму, була відкритою для Заходу. Проповідь національної ізоляції, «культурного старовірства», з якою виступив наприкінці XVI ст. пристрасний полеміст, афонський чернець Іван Вишенський, практично не знайшла своїх адептів. Традиційному церковно-схоластичному вихованню, яке обстоював Вишенський, було протиставлено викладання «семи вільних мистецтв», запроваджене, за європейським взірцем, спочатку в Острозі, а потім — у братських школах.

Наступним кроком стало створення Петром Могилою 1632 р. на основі школи Київського Богоявленського братства колегіуму (знаного як Києво-Могилянський), де традиційну для братських шкіл грецьку мову потіснила латинь, котра у Речі Посполитій мала не лише освітнє, а, передусім, практичне значення — як мова судочинства, діловодства тощо. З виникненням колегіуму (який сучасники, за свідченням Боплана, вважали «університетом або академією») за Києвом остаточно закріпилася роль провідного осередку національної культури, де гуртувалися найкращі інтелектуальні сили суспільства.

Наступ католицизму на «руську» віру активізував національну свідомість тогочасної людності, викликавши своєрідну «захисну реакцію» — пошуки своїх етнічних коренів, інтерес до минулого. Водночас саме тут виразно далася взнаки духовна стагнація попередніх століть — коли той же Боплан захотів «дослідити історію русів, щоб дещо довідатися про давні часи цих місцевостей», то, «розпитавши кількох найученіших з-поміж них», почув лише нарікання на «великі й тривалі війни, які спустошували їхню землю з краю до краю» та призвели до загибелі бібліотек. Не дивно, що пошук свого історичного «я», врешті-решт, привів українську духовну еліту до активного використання здобутків польської та частково московської історичної думки, які й були покладені в основу національної історіографії.

Найсприятливіші умови для поширення московських ідеологем склалися у 20-х рр. XVII ст., коли окремі церковні ієрархи (до митрополита включно), монастирі та братства через нестатки були змушені звертатися до царя і патріарха за допомогою («милостинею»), наголошуючи на спільності віри й походження. Як серед вищого духовенства, так і серед козацтва дедалі популярнішою ставала ідея переходу «під государеву руку». Та з прийняттям «Статей для заспокоєння руського народу» і опануванням митрополичої кафедри Петром Могилою ситуація докорінно змінилася: контакти з царським урядом перервалися, а політичний альянс православної ієрархії та козацтва розпався. Духовенство втратило свій войовничий запал, і місію виразника національних інтересів узяло на себе козацтво, виступивши фундатором нової України.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Українське національне відродження. Створення козацької держави. Причини революції	\|	Рушійні сили і характер революції. Проблема її типології, хронологічних меж та періодизації

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.