Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Західноукраїнські землі 1900—1914 рр. Україна в роки Першої світової війни

На початку XX ст. всі західноукраїнські землі продовжували знаходитись у складі Австро-Угорської імперії. Тут мешкало по­над 4,6 млн українців. Східна Галичина, де проживало українське населення, як і раніше, адміністративно була об'єднана із Захід­ною (польською) Галичиною у Королівство Галіції і Лодомерії. Весь цей край поділявся на 50 повітів. Окремою адміністративною те­риторією була Буковина, до якої входило 10 повітів. Закарпатські землі складалися з 4 українських комітетів.

Економіка на цих землях розвивалась уповільненими темпами, мала колоніальний характер, що виявлявся у її структурі та дина­міці. Одним з найрельєфніших проявів цього процесу був вивіз сировини із західноукраїнських земель до метрополії на перероб­ку. Сировина становила понад 90% всього експорту із західноук­раїнських земель в інші країни. Природні багатства краю експлу­атувалися нераціонально, по-хижацькому. На зламі ХІХ-ХХ ст. щорічні вирубки лісу в Карпатах перевищили 6 млн кв. м, що призвело до різкого скорочення площі лісів і порушення екологіч­ної рівноваги.

Переважна більшість західноукраїнських підприємств була дрі­бною і маломеханізованою. 1902 р. 94 % промислових підприємств Галичини налічували до 5 робітників, тут діяло лише 5,5 % паро­вих двигунів, що функціонували в імперії.

Про колоніальний характер Галичини свідчать її галузева стру­ктура, яка характеризувалася перевагою харчових підприємств (34,3%), лісозаготівлі та обробки лісу (20%). Підприємства ма- . шинобудування, ремонту, металообробки складали лише 10 %.

З традиційних галузей успішно розвивався видобуток солі. 1906 р. на частку Галичини припадало 64 % вартості загальнодер­жавного виробництва солі.

Проте західноукраїнські землі не обійшли й нові тенденції роз­витку. Як і у світовій економіці в цілому тут з'являються монопо­лії, головним чином іноземні. 1912 р. в Галичині діяло ЗО монопо­лістичних об'єднань, сумарний акціонерний капітал яких сягав 115 млн крон. Англо-австро-німецький концерн контролював 75 % видобутку та переробки нафти в Галичині, у Закарпатті австрійсь­кому капіталові належало 45 % акцій великих угорських банків. Західноукраїнський регіон перетворився на ринок збуту товарів, вироблених більш розвиненими промисловими державами, потре­би краю задовольнялися переважно імпортними фабричними про­мисловими товарами.

Західноукраїнські землі залишалися відсталими аграрними про­вінціями Австро-Угорщини. У сільському господарстві було зайня­то близько 90 % населення. Зберігалося велике поміщицьке та цер­ковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40 % усіх земель. Серед поміщиків переважали іноземні: поляки на Галичині, руму­ни – на Буковині, угорці – на Закарпатті. У Закарпатті, напри­клад, граф Шенборн мав понад 100 тис. га, тобто близько 20 % усієї території. Основна маса селян страждала від малоземелля. У Гали­чині 53,3 % селянських господарств були безкінні, 43 % мали до 2 га на двір. Заможних селян було 5 %, але вони володіли землею, яка за кількістю перевищувала удвічі ту, яка належала 600 тис. бідняцьких господарств. 614 тис. селянських господарств не забез­печували прожитку своїм власникам. Такі незаможні селяни орен­дували землю в інших селян чи поміщиків, йшли працювати на заводи, ходили на заробітки до Бессарабії, Південної України.

У селі зберігалися напівкріпосницькі порядки. На Поділлі селя­ни навіть за гриби, зібрані у лісі, відробляли поміщику по 2 дні; стільки ж за кожну в'язку скошеної трави. Становище українського селянства погіршувалося зловживан­нями влади, соціальною дискримінацією. Чиновники завищували кількість селянської землі, що призводило до того, що селяни в Гали­чині платили утричі більше поземельних податків, ніж поміщики. Прямі податки селяни сплачували за землю, хату, худобу, за про­їзд через мости. Постійно зростали непрямі податки (на нафту, цукор, тютюн, пиво). Становище українських селян в Галичині погіршувалось ще й тому, що поміщиками переважно були поля­ки, які обіймали майже всі адміністративні посади, в тому числі контролювали й суд. Уся адміністративна влада в Галичині, як і у Буковині, зосереджувалася в руках намісника. Роль органів місцевого самоврядування відігравали Галицький та Буковинський сей­ми. Виконавчим органом Галицького сейму був крайовий комітет, до якого входив маршалок (голова сейму) і 6 членів, яких обирав сейм з числа його депутатів терміном на 6 років.

На початку XX ст. у Західній Україні розгорнулася боротьба за реформу виборчої системи, що була складовою частиною національно-визвольного руху. У результаті досить гострої боротьби (наприклад, лише у січні 1906 р. є Галичині відбулося близько 300 мітингів і зборів, у яких взяли участь майже 500 тис. людей), імператор Авс­тро-Угорщини видав указ про запровадження нового виборчого за­кону. Однак суттєвих змін це не дало, оскільки, як і раніше, закон забезпечував переваги для австро-угорської і польської буржуазії. Зберігалась недемократична система куріальних виборів до місцевих органів влади. Лише 1914 р. сейм схвалив новий виборчий закон, за яким українським партіям надавалось 27,2 % місць, українцям до­зволялося обіймати посоли службовців урядових установ у повітах Галичини і Буковини. Проте система виборів до місцевих органів влади так і не була змінена і українці знаходилися в нерівних умо­вах з іншими національними групами.

На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрями полі­тичної думки:

1) москвофільський, який поволі спадав;

2) австрійський ультрароялізм, тобто орієнтація на Австро-Уго­рщину і вірність династії Габсбургів;

3) самостійницький, державницький — за створення Українсь­кої незалежної держави.

Значну роль у громадсько-політичному житті Галичини у цей час починає відігравати митрополит Галицький (греко-католицька церква) Андрій граф Шептицький (1900-1944).

Складовою частиною національно-визвольного руху українців на західноукраїнських землях була боротьба за національну освіту, зокрема за український університет. Ця боротьба проходила в умо­вах жорстокого протистояння з польськими шовіністами, яке до­ходило до збройних сутичок. 1902 р. була заснована організація «Січ», що ставила своїм завданням фізичне виховання української молоді. Ще раніше (1894) у Східній Галичині існували аналогічні товариства під назвою «Соколи».

Більшість української громадськості в Галичині у цей час мала проавстрійську — антиросійську позицію. Це пояснюється тим, що політика Російського уряду була активно ворожою українцям, як у самій Росії, так і за її межами.

Влітку 1914 р. почалася Перша світова війна. Вона стала світовою тому, що у ній взяли участь 34 країни фактично з усіх частин світу з населенням 1 млрд (67%) населення земної кулі.

Війну вели два угрупування держав: Антанта (Велика Брита­нія, Франція, Росія) і Четверний союз держав (Німеччина, Авст­ро-Угорщина, Туреччина, Болгарія).

Українські землі посідали важливе місце у планах воюючих країн. Австро-Угорщина претендувала на розширення своїх володінь на Західній Україні (Волинь, Поділля), Німеччина – на інші укра­їнські землі. Росія хотіла захопити Галичину. Взагалі саме Галичина стала ареною найжорстокіших та найкровопролитніших битв на Східному фронті.

Трагедія українців була у тому, що вони, не маючи власної дер­жави, яка б захищала їхні національні інтереси, змушені були во­ювати за інтереси чужих імперій та ще й вбивати один одного. У російській армії налічувалось 3,5 млн українських солдатів, 250 тис. служили в австрійському війську.

Всі політичні партії Росії підтримували війну, виступаючи з шовіністичних позицій. Більшість з них пояснювала це необхідністю «оборони вітчизни». Винятком були більшовики, які засуджували цю війну, але виступали за поразку свого уряду (щоб підірвати царизм) і перетворення імперіалістичної війни у громадянську, тобто війну між окремими соціальними групами країни. У Східній Україні лише деякі українські соціал-демократичні організації, зокрема Катеринославська, за участю В. Винниченка 1915 р. почали випу­скати відозви з гаслами: «Геть війну! Хай живе автономія Украї­ни!» та вести антивоєнну пропаганду серед робітників.

Більшість громадськості Західної України підтримала у війні уряд Австро-Угорщини, вважаючи царську Росію найзапеклішим ворогом українців. У серпні 1914 р. у Львові була створена Голов­на Українська Рада, яка об'єднувала прибічників цих настроїв, представників усіх українських партій. Пізніше у Відні був ор­ганізований «Союз визволення України» (СВУ), який мав на меті створити самостійну конституційну монархічну державу.

В серпні 1914 р. російські війська захопили Східну Галичину і Буковину, де було створено генерал-губернаторство на чолі з чорно­сотенцем графом Г. Бобринським. За його розпорядженням закрива­лись українські школи, книгарні, громадські організації, проводи­лась примусова русифікація, масова депортація. У свою чергу австро-угорський уряд звинуватив у своїх невдачах українців і по­чав проти них кампанію терору і репресій. Таким чином, українці переслідувались як російським, так і австро-угорським урядами.

Безпосередньо в Україні бойові дії вів Швденно-Західний фронт, завдовжки 450 км. (командуючий спочатку генерал Н. І. Іванов, а з березня 1916 р. – генерал О. О. Брусилов). З кінця 1914 р. до квітня 1915 р. на фронті йшла в основному позиційна війна, але потім у результаті сильного удару німецької армії російські війська зазнали поразки і почали відступати. Був залишений Львів, під німецько-австрійську окупацію потрапили Східна Галичина, Північна Буковина, значна частина Волині.

У травні 1916 р. російські війська почали контрнаступ („бруси-лаоський прорив”). Фронт австрійських військ було прорвано, вони втратили вбитими і полоненими понад 500 тис. людей. Російська армія знову зайняла Буковину і Південну Галичину. Наприкінці 1916 р. знову почалася позиційна війна.

В ході війни з добровольців Галичини було сформовано 2-тисячний легіон Українських січових стрільців, а на його основі регулярний полк, який став частиною австро-угорської армії. Він брав участь у боях проти російських військ на різних ділянках фронту в Карпатах і Закарпатті. Січові стрільці відіграли потім важливу роль у історії в Україні.

Війна негативно вплинула на соціально-економічне становище України. На розвиток промисловості руйнівний вплив справила мобілізація в армію 4 млн людей. З сіл України до армії мобілізували половину працездатних чоловіків. Більш-менш розвивалися лише мілітарні галузі промисловості, інші змушені були, як правило, скорочувати виробництво.

З втратою Домбровського вугільного басейну (Польща) Донбас став фактично єдиним постачальником вугілля для всієї країни. І хоча видобуток вугілля тут зростав, його все ж не вистачало для всіх потреб. Країна переживала паливну кризу.

Різко зріс попит на метал, а виплавка його зменшилася. 1913 р. на Півдні Росії чавуну виплавлялося 190 млн пудів, а 1915 р. — 167 млн. Через нестачу палива і металу змушені були скорочувати виробництво і машинобудівні заводи, хоча вони випускали воєнну продукцію.

Значно погіршився стан сільського господарства. На воєнні по­треби було забрано багато коней, що утруднювало виконання сільсько­господарських робіт. Скоротилися посівні площі, знизилася вро­жайність, збір зернових зменшувався на 200 млн пудів щорічно. Серед селян збільшилася кількість безпосівних (16 % усіх госпо­дарств) і безкінних (35 %). Знецінилися гроші, зростала інфляція. 1916 р. ціни на основні предмети споживання зросли у 4-6 разів. Робочий день збільшувався, але реальна зарплата через різке підвищення цін, зменшувалася. Все це призвело до наростання страй­кової боротьби. З 1914 до березня 1917 р. в Україні відбулося 380 страйків, у яких взяли участь близько 300 тис. робітників. По­силювався й селянський рух. Селяни виявляли непокору діям місцевих властей, захоплювали поміщицькі володіння, вступали в сутички з поліцією. За роки війни (1914-1918) в Україні відбулося близько 170 селянських виступів.

Таким чином, у роки війни криза охопила всі сфери життєдіяль­ності країни: політичну, соціальну, економічну.

 

 


Читайте також:

  1. I. Україна з найдавніших часів до початку XX ст.
  2. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр
  3. Алкени – вуглеводні, в молекулах яких є один подвійний зв’язок між атомами вуглецю . Алкені називають також олефінами або етиленовими вуглеводнями.
  4. Антивоєнні рухи напередодні Першої світової війни
  5. Архівна справа в Україні в роки другої світової війни
  6. Афро-азійський світ після Першої світової війни.
  7. Біосфера Землі, її характерні властивості
  8. Близький Схід під час Другої світової війни.
  9. Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни
  10. Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни.
  11. Будова Землі
  12. Величина доходу від використання праці, землі й капіталу визначається величиною їхнього граничного внеску у виробництво певних товарів чи послуг.




Переглядів: 4313

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Політична реакція. Столипінська аграрна реформа. Загострення національного питання | Розділ 1. Українська національно-демократична революція

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.012 сек.