• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Прояви міжнародних економічних відносин за часів становлення індустріальної цивілізації

Зазначимо, в першу чергу, що в процесі становлення індустріальної цивілізації відбувається закріплення зв'язків між національними економіками. Особливість такого закріплення, на думку фахівців, полягає в тому, що зв'язки між державами, між національними економіками, перш за все найбільш розвиненими, набуває більш усталеного характеру. В цей же час в структурі світового ринку формується цілий ряд ринків, як складових частин, які не були притаманні попередній цивілізації. Зокрема, визначаються і утверджуються товарні ринки (ринок зерна, ринок металів [як чорних, так і кольорових] ринок тканин, тощо)[16]. Формується і утверджується ринок позичкових капіталів, і в першу чергу кредитний ринок. Виникає валютний ринок. Завершується формування міжнародного ринку праці.

Отже, світовий ринок поступово формується як певна міжнародна, а тепер навіть можна сказати і світова система, що має власну структуру.

Основною передумовою формування світового ринку був міжнародний поділ праці. Він визначається як спеціалізація (відносно стійка) країн світу на виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку[17].

Наприкінці 19-го століття і певним чином на початку 20-го століття переважає міжгалузева предметна спеціалізація як основа міжнародного поділу праці.

Прикладами участі провідних країн світу того часу у міжнародному поділі праці є:

· Великобританія: машини, устаткування, взуття, шкіряна галантерея, чорні метали і виробів з них, вироби харчової промисловості. Країна свого часу отримала титул "майстерні світу".

· Німеччина: сільськогосподарська техніка, залізничне устаткування, парові котли, вироби хімічної промисловості, виробництво спирту на експорт, а також таких похідних технічних культур як цукор тощо.

· Франція: текстильні машини, шовкові і шерстяні тканини, парфуми (певною мірою).

Отже, вже в 19 столітті в межах національних економік розвинених країн формується досить диверсифіковане експортне виробництво. Тобто, коли ми говоримо про новий характер МПП, то ми підкреслюємо, що розвинені країни спеціалізуються не на одній, а на кількох експортних галузях виробництва.

Скромніше місце в МПП посідали:

· Бельгія: зброя, чорні метали та вироби з них, інструменти для машинобудування.

· Австро-Угорщина: метали, цукор, хміль.

За колоніальними і залежними державами закріплюється статус експортерів сировинних матеріалів (цей статус зберігається і сьогодні для значної частини країн, що розвиваються): бавовна, натуральний каучук, прянощі, кава, цукор (переважно тростиновий). З другої половини 19 століття спершу з'являються ознаки, які потім набирають поширення, внутрішньогалузевої спеціалізації країн, коли на виготовленні однієї і тієї ж експортної продукції спеціалізується декілька держав. Так, наприклад, експортерами чорних металів одночасно виступали: Великобританія, Бельгія; кольорових: Франція, Австро-Угорщина. Внутрішньогалузева спеціалізація розглядається як основа подальшого кооперування в міжнародному виробництві.

З утвердженням індустріалізації, поширення набирає таке явище, як інтернаціоналізація господарського життя: виникнення ринку позичкових капіталів, світових товарних ринків тощо.

Значною мірою зростають масштаби міжнародної торгівлі. Наприклад, за період 1720-1780 роки обсяг міжнародної торгівлі зростає в 2,1 рази, за період 1800–1880 рр. обсяги міжнародної торгівлі зростають більше ніж в 10 разів, за період 1896–1913 рр. міжнародна торгівля зростає ще в 2,5 рази. Зростання обсягів торгівлі відбувається переважно між розвиненими країнами того часу – індекси зовнішньоторговельного обороту у вартісному виразі в період 1800-1900 рр. мали такі значення: Великобританія –1324%, Німеччина – 975%, США (1800-1913 рр.) – 5461%.

Досить різноманітною була зовнішньоторговельна політика країн тодішнього світу, причому слід зауважити, що вже в 19 столітті розвиненими країнами формувався гнучкий підхід щодо формування зовнішньоекономічної, зовнішньоторговельної політики і стратегії. Так, Великобританія проводила політику вільної торгівлі в поєднанні з поміркованим протекціонізмом. І саме через таке поєднання одного принципу з іншим їй вдавалося утверджувати свої позиції лідера у світовій економіці.

Прусія, а пізніше об'єднана Німеччина, проводить політику переважно вільної торгівлі. Тут є прямий інтерес Німеччини, яка потребувала імпорту великих обсягів зерна.

В той же час Франція постійно надавала перевагу протекціоністській політиці і активному використанню механізмів митного регулювання експортно-імпортних відносин.

США досить цікаво формували власну зовнішньоторговельну політику, орієнтуючись на власні потреби і кон'юнктуру світових ринків. Вони періодично переходили від принципів вільної торгівлі до принципів протекціонізму, виховуючи повагу до власних національних інтересів у відносинах із закордонними партнерами.

Країни-виробники зерна на експорт, в тому числі Великобританія, часто використовували принцип протекціонізму щодо експорту цього продукту.

Питома вага Західної Європи в світовій торгівлі того часу перевищувала 60%, США + Південна Америка – 20%, Азійський регіон – понад 11%, країни Африки і Австралія – близько 6%.

В процесі становлення індустріальної цивілізації утверджується експорт капіталів як відносно нова форма розвитку МЕВ, в першу чергу позичкового капіталу. При цьому зростають обсяги вивезення позичкового капіталу. Нетто-експортерами виступають Великобританія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Нідерланди. Серед найбільших нетто-імпортерів були США, а також Росія. Значною мірою статус нетто-імпортерів позичкового капіталу закріпився за залежними і колоніальними державами. Так, Великобританія надавала позики цілому ряду Латиноамериканських країн. Характерно, що в другій половині 19 – на початку 20 століть до колоній та залежних країн спрямовується від ²/₃ до ³/₄ експорту позичкового капіталу. Галузева структура експорту капіталів була такою: на першому місці розташувалося фінансування залізниць; потім ішло будівництво автомобільних доріг; торгівля, банки, страхова справа, сировинні галузі, розвиток плантаційного господарства[18].

В процесі розвитку індустріальної цивілізації формується перша міжнародна валютна система, і таким чином цим було започатковано перший етап формування світової валютної системи. Міжнародна валютна система в 19 столітті формується під впливом Великобританії.

В кінці 18 століття у Великобританії була створена національна валютна система золотого стандарту. За цією системою в межах національної економіки Великобританії функціонували монети, що мали золотий вміст.

Перша міжнародна валютна система юридично була оформлена Паризькою міжнародною конференцією 1867 року. Це була валютна система золотого стандарту. В літературі її називають "Паризькою валютною системою". Це означає, що основним принципом функціонування міжнародної валютної системи був золотий паритет як основа валютних курсів в міжнародних розрахунках. Курс валют держав, які приєдналися до цієї системи, визначався вмістом в них золота. В міжнародних розрахунках золото використовувалося в чистому вигляді.

Існує судження, що з індустріальною цивілізацією пов'язане становлення світового ринку. Так, звичайно, ми можемо говорити, що цілий ряд явищ, які не мали прояву в попередні епохи, утверджують себе на рівні індустріальної цивілізації. В той же час ми говоримо про традиційні форми прояву МЕВ: спеціалізація, поділ праці, торгівля, які створювали певні ознаки світового ринку задовго до індустріальної цивілізації.

Світовий ринок проходить у своєму розвитку і становленні кілька етапів (і лише завершальна частина цього процесу належить індустріальній цивілізації). В історичному плані, світовий ринок, а точніше його ознаки, виникає за стародавніх часів. Мова йде про те, що саме в цю епоху міжнародна торгівля, торгівля між цивілізаціями, набирає вигляд власне торгівлі, тобто обмін, опосередкований грошовими відносинами починає переважати (хоча звичайно натуральний обмін залишається, як допоміжний, додатковий тип господарських зв'язків). Але особливість прояву світового ринку в стародавні часи полягає в тому, що він носив внутріконтинентальний (локальний) характер: оскільки світовий ринок був обмежений певним континентом (Азійський ринок, Європейський ринок). Причому ці локальні ринки функціонували на рівні самодостатності. Зв'язки між цими локальними ринками, як ознаки формування світового ринку носили епізодичний характер. За стародавніх часів головними суб'єктами торгівлі на рівні локального ринку виступали Фінікія, Стародавній Єгипет, Індія, Греція, Рим, території Середземномор'я. За соціально-економічною характеристикою світовий ринок за стародавніх часів був ремеслено-рабовласницьким.

За феодального середньовіччя, особливо в період пізнього феодалізму, стародавній світовий внутріконтинентальний ринок переростає в міжконтинентальний. Досить активними стають торговельні зв'язки між Китаєм, Індією, Аравійським півостровом, Північчю Африки. Ці зв'язки проявляються через Левантійську торгівлю у взаємовідносинах між Західною Європою і Сходом.

Ми вже говорили, що в умовах 18 – 19 століття формування світового ринку супроводжується виникненням нових міжнародних ринків (товарні ринки, ринки капіталів, праці).

Розвиток світового ринку являється середовищем реалізації світової торгівлі і нагромадження великих капіталів, причому, з одного боку це нагромадження відбувається за рахунок збільшених масштабів міжнародної торгівлі, з іншого боку – за рахунок існування колоніальної системи і прямого пограбування розвиненими країнами своїх колоній (закупка дешевої сировини тощо).

Вирішальну роль в формуванні світового ринку і світової торгівлі відіграє міжнародний поділ праці. З одного боку кожна країна, у відповідності із міжнародним поділом праці визначає своє місце в системі світогосподарських зв'язків (тут проявляється прагнення розвинених країн закріпити і поширити власні досягнуті позиції, а також прагнення колоній посісти вищий рівень в міжнародному поділі праці). По-друге, в межах міжнародного поділу праці проявляється диференціація виробництва між регіонами світу за певними галузями.

В період 19 – початку 20 століття на формування світового ринку здійснює вплив процес виходу спеціалізації індустріального (капіталістичного) виробництва за межі національних економік (інтернаціоналізація господарського життя). Свого завершення світовий ринок і світова торгівля набирають в результаті повного розвитку капіталістичного машинного виробництва.

Світовий ринок як економічна категорія характеризується з кількох позицій:

1) По-перше, він розглядається як підсистема світового господарства[19] із власною структурою і закономірностями розвитку.

2) Функціонування світового ринку як економічної категорії пов'язується з обміном величезної маси товарів (пізніше послуг) за межами національних економік (і в цьому також є прояв інтернаціоналізації господарського життя).

3) Функціонування світового ринку пов'язано з опосередкуванням міжнародної торгівлі валютно-кредитним і фінансовим забезпеченням відповідного рівня.

Світовий ринок на період становлення індустріальної цивілізації проходить стадію підготовки капіталістичного виробництва (перехід від мануфактури до фабрично-заводського виробництва), стадію машинного виробництва на рівні окремих підприємств, стадію індустріального виробництва на корпоративному рівні.

Світовий ринок, як і світове господарство в цілому, періодично переживає кризові явища, причому на початку 20-го століття ці потрясіння стають значно глибшими (пов'язані з І світовою війною 1914-1918 рр., Велика Депресія 1929-1933 рр.)

Як наслідок процесів, пов'язаних з промисловим переворотом, розвитком продуктивних сил нового типу, а відтак і розвитку нового типу виробничих відносин, в капіталістичному суспільстві відбуваються зміни, пов'язані, по-перше, з централізацією капіталу, а відтак і з централізацією виробництва. Капітали, нагромаджені в первісний період їх формування потребували конструктивного виходу: капітали нагромаджувалися не заради нагромадження чи збереження, а з метою розширення їх кількості і масштабу, заради одержання нових капіталів (думка Маркса)[20].

Процес нагромадження капіталів в 2-й половині 19 століття проявляється у вигляді централізації.

Централізація капіталу означає зростання або збільшення його розміру шляхом об’єднання кількох самостійних капіталів або шляхом поглинання одним великим капіталом інших, менших за обсягом капіталів.

Оскільки, як правило капітал за часів індустріальної цивілізації проявлявся як підприємницький, то централізація капіталу супроводжувалася і централізацією виробництва. Об'єднання кількох капіталів або поглинання одним капіталом інших супроводжувалося розширенням інвестиційних можливостей, а це в свою чергу означало збільшення масштабів виробництва за рахунок або об'єднання кількох фірм чи виробництв, або за рахунок поглинання великими виробниками дрібніших. Цей процес власне характеризував розвиток індустріальної цивілізації в 2-й половині 19 – на початку 20 століття.

Паралельно централізації капіталу і виробництва відбувається і його концентрація.

Концентрація капіталу – збільшення обсягів індивідуальних капіталів переважно шляхом реінвестування прибутку або частини прибутку.

Реінвестування прибутку і додаткової вартості визначається також як процес капіталізаціїгрошових нагромаджень (перетворення прибутку в капітал).

Утвердження індустріальної цивілізації супроводжується також виникненням і поширенням акціонерної форми капіталу.

Акціонерна форма централізації капіталу визначається як залучення зовнішніх джерел інвестування у виробництво шляхом випуску (емісії) акцій і поширення їх на ринку цінних паперів.

На основі акціонерного капіталу виникають величезні господарські акціонерні комплекси, причому ці комплекси спираються на нову структуру власності. Сутність її полягає в тому, що співвласниками фірми чи підприємства – емітента акцій стають власники акцій, які за умови успішного розвитку акціонерного об'єднання одержують частину прибутків, а за умови краху підприємства чи фірми втрачають суму, витрачену на акції.

За таких умов акціонерні товариства вважаються більш вигідною формою вкладання надлишкових чи вільних коштів підприємств та фізичних осіб.

Поступово акціонерні компанії проникають в такі сфери, як виробництво, збут, кредитні відносини, страхова справа, транспорт та інші. Проникаючи в згадані сфери, акціонерні об'єднання виростають до рівня монопольних утворень, які починають панувати в тій чи іншій сфері національної економіки. Тому вважається, що акціонерній формі централізації капіталу належить особлива роль в монополізації економіки.

В певний час акціонерні товариства перетворюються в головну організаційну форму великих капіталістичних підприємств.

За рахунок акціонерної організації виробництва і підприємницької діяльності на рубежі 19 – 20 століть було забезпечено швидкий розвиток цілої низки основних галузей промислового виробництва (металургійної, добувних галузей, машинобудування тощо).

Цікаво зазначити, що значною мірою акціонерний капітал використовувався на створення інфраструктури, адекватної зростанню капіталістичного виробництва: поява перших автомобілів тут же стимулювала будування автомобільних доріг, розвиток залізничного транспорту призвело до будівництва залізниць тощо.

В епоху імперіалізму акціонерні товариства стають головною організаційно-правовою формою капіталістичних підприємств а також монополій в усіх сферах економіки (в першу чергу в розвинених країнах). Процеси централізації і концентрації капіталу обумовили формування великого виробництва, що базується на масштабних вкладеннях капіталу. Велике виробництво починає домінувати в провідних галузях економіки (чорна металургія, вугільна, нафтодобувна промисловість, машинобудування, транспорт, виробництво зброї). Утвердження великого виробництва в основних галузях економіки обумовлює еволюцію капіталізму вільної конкуренції в монополістичних капіталізм.

В Західній Європі набули поширення такі види монопольних об'єднань як картелі і синдикати.

Картелі об'єднували підприємства однієї галузі, регулювали обсяги виробництва компаній-учасниць такого об'єднання[21], ринки збуту для кожного підприємства-учасника. Таким чином, картельна форма була пов'язана з чисто зовнішніми діями цих картелів. Пізніше картельна форма набула поширення і на міжнародному рівні.

Синдикати також на той час об'єднували підприємства однієї галузі і виконували приблизно такі ж функції як і картелі, але були більшою мірою централізованими. Особливість синдикату полягала в тому, що його основна функція зводилися до концентрації збуту продукції, тобто синдикат брав на себе всі клопоти, пов'язані із збутом продукції, випущеної учасниками даного об'єднання. В межах синдикату як реалізація виготовленої продукції, так і закупки сировини концентрувалися в так званих "конторах з продаж". Сировина та обсяги випуску кінцевої продукції розподілялися у відповідності із квотою (чи домовленістю). Синдикатна форма монополістичних об'єднань була поширена в російській, а відтак і в українській економіці. Одним із перших в Росії був створений цукровий синдикат, заснований в Києві в 1887 році з'їздом цукрозаводчиків.

Поширеною при утворенні галузевих і міжгалузевих об'єднань була система участі. По суті, в основі цієї форми монополізації знаходиться акціонування підприємницької компанії. Як правило, система участі пов'язана з діяльністю надвеликих за розмірами компаній. Такі компанії, емітуючи акції у великих обсягах втрачають контроль за їх поширенням на ринку цінних паперів. В таких умовах достатньо було накопичити 10% – 20% акцій, щоб претендувати на участь в об'єднанні, а також в управлінні цим об'єднанням.

Особливість фінансової олігархії полягала в тому, що, як правило, вона формувалася на сімейно-династійній основі. В США, наприклад, олігархія трималася на таких сімействах як Рокфеллери, Мюллери, Дюбони. У Великобританії: Ротшільди, Шредери. В Німеччині панували Сіменси, Тіссони.

Відголоски існування олігархії такого рівня ще давали про себе знати після 2-ї Світової війни, але їм на зміну поступово прийшли ТНК.

ТЕМА 3. Міжнародний поділ праці і кооперація виробництва

Основою розвитку міжнародних економічних відносин, а, отже, і світового господарства є міжнародний поділ праці. Поняття МПП відображає явища та процеси поділу праці між суб'єктами з різних країн на всіх рівнях. МПП є формою суспільного поділу праці, тому необхідно з'ясувати суть цього процесу.

Суспільний поділ праці– це процес відособлення різних видів трудової діяльності, які взаємодіють між: собою і взаємодоповнюють один одного, складаючи цілісний системний механізм суспільного відтворення.

Суспільний поділ праці має дві взаємодоповнюючі форми: спеціалізацію і кооперацію діяльності. Якщо спеціалізація – це безпосереднє розчленування виконання виробничого процесу на окремі операції між різними економічними суб’єктами, які зосереджують зусилля на виконанні тільки своїх обов’язків, то кооперування об'єднує ці оперативні дії в один загальний процес.

За родом діяльності розглядають три типи суспільного поділу праці: загальний, частковий та одиничний.

Загальний поділ праці здійснюється між великими сферами діяльності людини – промисловість, сільське господарство, транспорт, зв’язок, будівництво, сфера послуг, охорона здоров’я, освіта, культура, наука тощо.

Частковий поділ праці відбувається всередині великих сфер на міжгалузевому та підгалузевому рівнях – машинобудування, переробні галузі, рослинництво, тваринництво, громадський транспорт, образотворче мистецтво, естрада і т.н.

Одиничний поділ праці притаманний процесам, що відбуваються всередині фірм, залежно від технологічного процесу та організації управління, від функціональних завдань окремих служб.

За просторовим критерієм виділяють: міжрегіональний поділ всередині країни; поділ між країнами; поділ праці між групами країн. Останніх два складають поняття міжнародного поділу праці.

Міжнародний поділ праці (МПП) є вищим ступенем розвитку суспільного поділу праці, який виходить за межі національних економік країн світу, а тому наведені форми суспільного поділу праці притаманні і йому.

Більш конкретизоване визначення вказує, що МПП є поділом (диференціацією) праці між країнами та між їхніми суб'єктами в певних якісних і кількісних співвідношеннях, опосередкованим обміном між ними товарами, послугами та іншими результатами суспільно корисної діяльності.

У літературі зустрічаються визначення міжнародного поділу праці через поняття міжнародної спеціалізації країн, національних господарств чи інших суб'єктів. Напевно, це хибний підхід, оскільки МПП є первинним процесом відносно міжнародної спеціалізації та міжнародної кооперації, які представляються тільки його формами. Іншими словами, міжнародний поділ праці є родовим поняттям, а спеціалізація – видовим, і визначається вона (за законами формальної логіки) через МПП.

Відштовхуючись від розуміння суспільного поділу праці, пропонуємо таке узагальнене визначення: міжнародний поділ праці – це процес відособлення на міжнародному рівні різних видів трудової діяльності, які взаємодіють один з одним і взаємодоповнюють один одного, складаючи об'єктивну основу міжнародного обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності.

Розглядаючи умови розвитку МПП, слід мати на увазі, що всі вони входять у середовище МЕВ, а тому широко про них йтиметься в розділі 3. Тут же тільки основні умови МПП розділяються на три групи й наводиться їхній перелік.

До першої групи відносять умови, які мають природно-географічне походження:

· наявність або відсутність тих чи інших природних ресурсів;

· нерівномірність кліматичних умов;

· географічне розташування;

· різниця у величині території;

· наявність моря чи виходу до моря;

· наявність великих річок чи озер;

· різниця в чисельності населення.

До другої групи можна було б віднести решту факторів, але умови, пов’язані з науково-технічним прогресом (НТП), надто мобільні й виділяються в окрему групу. Отож до другої групи належать соціально-економічні умови:

· особливості історичного розвитку тієї чи іншої країни;

· переважаючі відносини власності;

· соціальна природа і механізм організації національних господарств;

· спільність і різниця в національних традиціях, інших культурних цінностях;

· виробничі та зовнішньоекономічні традиції;

· соціально-економічний розвиток сусідніх народів (країн);

· політичні інтереси;

· ідеологія.

Фактори, що цілком пов’язані з НТП:

· розвиток науки;

· рівень розвитку науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок;

· технологічна диверсифікація;

· рівень морального зношення основних засобів виробництва;

· оптимальність розмірів підприємств.

Наведені умови розвитку міжнародного поділу праці, як бачимо, можна звести до продуктивних сил і соціальних відносин, а тому це дозволяє стверджувати, що МПП є функцією продуктивних сил і соціальних відносин. Воднораз слід нагадати, що міжнародний поділ праці є основою розвитку світового господарства.

Також варто зазначити, що змінилася сила впливу на МПП деяких груп факторів. Якщо на початку XIX століття важливу роль відігравали природно-географічні фактори (різниця між країнами щодо наявності в надрах мінералів, добрих грунтів, водних та лісних ресурсів), то в нинішніх умовах МПП залежить від різниці в наявності капіталу, кваліфікованих трудових ресурсів, підприємницького хисту, знань.

Міжнародна виробнича спеціалізація – це форма міжнародного поділу праці, при якій зосередження однорідного виробництва на міжнародному рівні відбувається на основі прогресуючої диференціації виробничих процесів між: різними країнами та їхніми суб'єктами.Інакше кажучи, в результаті поділу праці відбувається зосередження виробництва одних видів продукції в одних країнах (або на підприємствах одних країн), а виготовлення інших видів продукції – в інших країнах (чи на підприємствах інших країн).

Щоб ліпше зрозуміти суть міжнародної спеціалізації виробництва, необхідно розглянути її структуру. Оскільки ця структура достатньо складна, то для якнайширшого окреслення її слід вивчати з позицій різних площин, різних розтинів.

Неважко побачити, що виробничий розтин структури міжнародної спеціалізації показує існування міжгалузевої міжнародної спеціалізації виробництва, внутрігалузевої міжнародної спеціалізації і внутріфірмової міжнародної спеціалізації.

Міжгалузева міжнародна спеціалізація виробництва стосується виготовлення продукції цілих галузей національних господарств. Видами міжгалузевої спеціалізації можна назвати міжнародну спеціалізацію на добуванні паливно-енергетичних ресурсів, на сировинному виробництві, на агропромисловому виробництві, на випуску готової кінцевої продукції тощо.

Внутрігалузева міжнародна спеціалізація полягає в зосередженні підгалузей і фірм на виготовленні окремих видів продукції в межах конкретної галузі:

· виготовлення верстатів, машин, обладнання й устаткування в машинобудуванні;

· виробництво м’ясних і молочних продуктів, хлібобулочних виробів, олії в сільському господарстві;

· створення пластмас, мінеральних добрив, медичних та косметичних препаратів у хімічній промисловості і т.д. Окрім того, виділяють три види внутрігалузевої міжнародної виробничої спеціалізації:

· предметну, тобто випуск готової продукції, точніше – випуск однорідної готової продукції певної галузі;

· детально-вузлову, тобто виготовлення деталей, вузлів, агрегатів і компонентів внутрігалузевого та міжгалузевого застосування;

· технологічну або стадійну, тобто здійснення окремих операцій або виконання окремих технологічних процесів (наприклад, компонування, фарбування, термообробка, виробництво заготовок тощо).

Частково ці види притаманні і внутріфірмовій міжнародній виробничій спеціалізації, особливо це стосується транснаціональних і мультинаціональних компаній, де одні підприємства-філії спеціалізуються на одних видах продукції, а інші – на технологічно пов'язаних видах іншої продукції.

Не важко вивчати міжнародну виробничу спеціалізацію за територіальним розтином. Територіальний аспект дозволяє побачити спеціалізацію окремих країн, груп країн, міжнаціональних регіонів. Чим країна менша за територією або чим менше країна розвинена, тим більше їй доводиться зосереджуватися на виробництві якоїсь невеликої групи продукції, щоб у такий спосіб вистояти на світовому ринку. Якщо країна велика за територією, то в міжнародній спеціалізації виробництва бере участь не тільки вся країна загалом, а й окремі її регіони (в тому числі й створення спеціалізованих вільних економічних зон). Подібне може відбуватись і при федеративному устрої країни.

Вертикальний розтин дозволяє поглянути на те, як складається міжнародна спеціалізація виробництва на різних рівнях. На мікрорівні спеціалізація дещо збігається з територіальним аспектом, тобто це спеціалізація на міждержавному рівні між країнами, групами країн, міжнаціональними регіонами. Метарівень зводиться до міжнародної спеціалізації на рівні фірм та їхніх філій.

У літературі найчастіше зустрічаються два показники, за допомогою яких можна визначити ступінь спеціалізації країни:

· коефіцієнт відносної експортної спеціалізації;

· експортна квота.

Важливу роль відіграє й структура експорту. Якщо в експорті країни переважає продукція переробної промисловості, то це свідчить про високий рівень міжнародної спеціалізації виробництва країни. Перевага в експорті продукції добувних галузей і продукції сільського господарства свідчить про пасивну роль країни в міжнародному поділі праці, про відносне її відставання.

Головне значення міжнародної виробничої спеціалізації полягає в тому, що вона дозволяє кожній країні концентрувати ресурси для виробництва тих товарів, які вона може випускати найефективнішим способом і отримувати завдяки торгівлі з іншими країнами ту продукцію, яку вона не може на цей час (або не зможе ніколи за браком відповідних умов) виробляти настільки ж ефективно. Тобто міжнародна спеціалізація оптимізує світове виробництво і цим здійснює загальносвітову економію ресурсів.

Міжнародна виробнича кооперація є похідною формою міжнародного поділу праці (і міжнародної спеціалізації), яка полягає в розвитку міжнародних виробничих зв’язків, що виникають та існують між міжнародно спеціалізованими суб’єктами з метою поєднання взаємодоповнюючих виробничих процесів.

Міжнародна виробнича кооперація об’єднує ресурси виробництва в єдиному організаційно-технологічному процесі. Здійснення такого процесу в міжнародному масштабі передбачає укладання відповідних контрактів та угод, які регламентують виробничо-технічні та торгово-економічні питання, а також вироблення адекватних форм і методів співробітництва.

Виділяють такі основні ознаки міжнародної виробничої кооперації:

· попереднє узгодження сторонами умов спільної діяльності;

· головним методом співробітництва є координація діяльності партнерів із різних країн;

· наявність промислових фірм, що належать різним країнам, у безпосередньому виробничому кооперуванні;

· закріплення в угоді головних об’єктів кооперування: готові вироби, компоненти та відповідні технології;

· розподіл між партнерами завдань у межах узгодженої програми, закріплення за ними виробничої спеціалізації, виходячи з основних цілей коопераційних домовленостей;

· безпосередній зв’язок здійснюваних партнерами взаємних чи односторонніх постачань товарів із реалізацією виробничих програм у межах кооперування, а не як наслідок виконання звичайних договорів купівлі-продажу.

Загальне міжнародне кооперування класифікують за кількома критеріями:

а) за видами;

б) за методами використання;

в) за стадіями;

г) за структурою зв’язків;

ґ) за територіальним охопленням;

д) за кількістю суб’єктів;

є) за кількістю об’єктів.

· Отже, за видами міжнародне кооперування має такі форми, як: економічна кооперація;

· промислове співробітництво;

· виробниче кооперування;

· науково-технічне кооперування;

· кооперування у сфері проектування і будівництва промислових об’єктів;

· кооперація у сфері побуту;

· кооперація в інших сферах господарської діяльності.

За методами використання:

· виконання спільних міжнародних програм;

· договірна спеціалізація;

· створення спільних підприємств.

За стадіями:

· довиробниче кооперування;

· виробниче кооперування;

· комерційне кооперування.

За структурою зв’язків:

· внутріфірмові та міжфірмові коопераційні зв'язки;

· внутрігалузеве та міжгалузеве кооперування;

· горизонтальні та вертикальні форми кооперування;

· змішані форми кооперування.

За територіальний охопленням:

· кооперування між двома і більше країнами;

· кооперування в рамках регіону;

· міжрегіональне кооперування;

· світове кооперування.

За кількістю суб’єктів:

· двостороннє кооперування;

· багатостороннє кооперування.

За кількістю об’єктів;

· однопредметне кооперування;

· багатопредметне кооперування.

Основні способи налагодження міжнародних коопераційних зв’язків у літературі зводяться до трьох методів:

· здійснення спільних програм;

· договірна спеціалізація;

· інтегрована кооперація.

Здійснення спільних програм міжнародного виробничого кооперування полягає в підрядному кооперуванні та спільному виробництві.

Суть підрядного кооперування зводиться до того, що замовник доручає виконавцю проведення певних робіт у відповідності до наперед обумовлених вимог щодо термінів, обсягів, якості виконання та інших умов. При цьому розглядають два різновиди міжнародного виробничого кооперування: просте виготовлення продукції (його ще називають “класичним підрядом”) та підряд із проектування й виготовлення нового продукту.

Спільне виробництво зводиться до того, що дві сторони (або більше) з різних країн об'єднуються для виконання певних робіт чи програм. Наприклад, кілька фірм із різних країн виконують роботи з відновлення нафтовидобувних комплексів у Кувейті, які зазнали руйнації внаслідок від військових дій.

Договірна спеціалізація як ще один зі способів налагодження коопераційних зв’язків полягає в розмежуванні видів діяльності між суб’єктами з різних країн, щоб не дублювати один одного, а взаємодоповнювати. При цьому вони часто розбивають загальну програму на підпрограми, які виконують роздільно, але в межах загальної програми.

Договірна спеціалізація передбачає й об'єднання вже апріорно спеціалізованих суб'єктів для виконання складних програм. Договірна спеціалізація, як і всяка інша форма кооперації, згладжує конкурентне протистояння фірм із різних країн.

Останнім часом у світі, а особливо в постсоціалістичних країнах, досить бурхливо розвивається інтегративне кооперування, яке здійснюється у формі об’єднання капіталів кількох суб’єктів із різних країн для досягнення окремих, спільно узгоджених цілей. Найпоширенішим видом інтегрованої кооперації стало створення міжнародних спільних підприємств. Водночас, не менш важливим видом інтрегративного кооперування с розвиток і поширення володінь транснаціональних і мультинаціональних компаній, які мають набагато ширшу гаму особливостей порівняно зі спільними підприємствами.

Найтриваліші стійкі зв'язки між торговими партнерами, при яких торгівля виступає частиною промислового співробітництва, забезпечує виробниче кооперування. Найпоширенішими його видами є: підрядне кооперування, договірна спеціалізація, спільне виробництво.

При підрядному кооперуванні одна із сторін (замовник) доручає іншій (виконавцю) виконання певної роботи відповідно до обумовлених вимог до її виконання (асортимент, обсяг, термін, комерційні умови тощо). При необхідності замовник може передавати підряднику технологію, креслення і специфікації, обладнання і матеріали. Предметом угоди про підрядне кооперування може бути:

• виконання технологічних операцій за дорученням замовника з метою перетворення напівфабрикатів у готові комплектуючі вироби;

• випуск компонентів за кресленнями та специфікаціями замовника; складання вузлів та агрегатів з компонентів, які виробляються замовником.

Договірна специфікація виробництва передбачає розмежування виконання окремих частин та етапів виробничих програм, здійснення при необхідності перерозподілу капітальних вкладень. Договірна спеціалізація може виступати як подетальна та як технологічна.

Спільне виробництво організовується для здійснення конкретного економічного проекту при створенні складних видів продукції. При цьому партнери тісно взаємодіють на всіх етапах, починаючи з НДДКР і до збуту та сервісного обслуговування, з метою отримання накресленого заздалегідь кінцевого результату. Таке співробітництво оформляється у вигляді консорціуму, тобто тимчасового договірного об'єднання юридично самостійних фірм, для здійснення конкретного проекту.

Консорціуми – це об'єднання (союзи) юридично та господарсько самостійних компаній, які утворюються з метою виробничо-збутового кооперування, а також надання підрядних та інших послуг. Вони можуть утворюватись для отримання великих замовлень на поставки товарів та надання послуг, зокрема на спорудження цивільних та промислових об'єктів або з метою тривалого промислового співробітництва. До складу консорціуму входять інжинірингові фірми, фірми-виробники, збутові структури, страхові компанії та банки. Організація виробничо-збутового співробітництва у рамках консорціуму часто охоплює проведення НДДКР зі створення нових, дороговартісних та складних видів обладнання, устаткування, товарів, моделей для подальшого кооперування їх виробництва та збуту з метою масштабного захоплення ринку. Ініціатор утворення консорціуму відбирає та запрошує майбутніх учасників консорціальної угоди для визначення їх прав, обов'язків та відповідальності при її реалізації. Учасники угоди обирають лідера консорціуму, який є зазвичай основним виробником або постачальником обладнання чи виконавцем основних робіт та має достатній досвід і зв'язки для координування роботи учасників. Останнім часом ініціаторами утворення консорціумів виступають великі інжинірингові фірми, які мають значний досвід у керівництві спорудженням великих об'єктів. Представники фірм обирають лідера консорціуму, якому надається право координувати дії усіх членів консорціуму, представляти інтереси консорціуму перед майбутнім замовником та місцевою владою країни, у яку будуть здійснюватись поставки або у якій буде споруджуватись об'єкт. Сторони оформляють свої відносини у вигляді консорціальної угоди, в якій встановлюються взаємні права та обов'язки, головними з яких є такі:

Кожний член консорціальної угоди бере на себе зобов'язання нести солідарну відповідальність по зобов'язаннях інших членів, які зв'язані з виконанням угоди та контрактів, які її доповнюють. Це означає, що претензії з поставок, строків та обсягу робіт можуть бути висунуті як лідеру, так і будь-якому члену консорціуму. Проте в консорціальних угодах встановлюються межі відповідальності кожного учасника та загальна відповідальність.Наприклад, якщо межа відповідальності кожного члена консорціуму встановлена у розмірі не більше 8% його частки зобов'язань, то претензії у розмірі 12% частки винного учасника покриваються за його рахунок у розмірі встановленої межі 8%, а решта 4% поділяються між усіма членами консорціуму пропорційно їх часткам у загальній сумі зобов'язань.

Для участі у консорціумі запрошуються зазвичай компанії, які запропонують найнижчі ціни комплектуючих для кооперованого виробництва, ефективну систему збуту, привабливі кредитні умови, банківські гарантії тощо.

Коопераційні зв'язки можуть оформлятись у вигляді контракту, або господарської угоди, або протоколу про здійснення виробничих та науково-технічних зв'язків. Найкращою формою закріплення коопераційних зв'язків є господарські угоди, які охоплюють усі сторони діяльності партнерів; вони містять взаємні зобов'язанння сторін, визначають предмет, номенклатуру та обсяг співпраці, форму та строки завершення робіт тощо.

Виробничо-збутова кооперація з часом може призвести до утворення СП з іноземними інвестиціями як незалежної юридичної особи.

Основні тенденції розвитку міжнародного поділу праці:

1. У світовому господарстві зберігається і навіть поглиблюється розрив між промислово розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. Основними в МПП став внутрішньогалузевий поділ праці на основі предметної, а особливо подетальної та технологічної спеціалізації.

2. Внаслідок нерівномірності соціально – економічного розвитку прослідковуються зміни в розстановці політичних і економічних сил в групі промислово розвинутих країн, насамперед між трьома основними центрами Японією, США і Західною Європою. Це викликане необхідністю частої перебудови в системі МПП.

3. Змінилася участь в МПП колишніх країн соціалістичного табору. Відбувається переорієнтація їхніх економік та залучення їх до участі у МПП на постійній основі.

4. Постійно зростає роль ТНК у міжнародному економічному обміні на МПП. ТНК контролюють майже половину світового промислового виробництва та світової торгівлі.

5. Посилюються інтеграційні процеси, інтернаціоналізація господарської діяльності. Відзначається тенденція до об’єднання зусиль провідних країн для колективного регулювання та зменшення наслідків економічних та валютних потрясінь. Зростає роль міжнародних організацій МВФ, БМРР тощо.

6. На МПП періодично впливають структурні кризи. Дисбаланси в міжнародній торгівлі.

7. Зростає об’єктивна необхідність в докорінній перебудові МПП та МЕВ в цілому. Вони не можуть розвиватись стихійно, тому що це може призвести до непередбачених наслідків.

Проблеми участі України в міжнародному поділі праці:

· ідеологічні особливості радянської економіки;

· обмеженість виходу на світовий ринок, особливості формування цін, обмеженість розвитку прогресивних форм зовнішньоекономічної діяльності, тобто закрита неринкова економіка;

· багаті природні ресурси союзних республік і загальносоюзний поділ праці;

· політична ізоляція Радянського Союзу;

· командно-адміністративна система управління та відповідна їй система економічних відносин: державна власність, яка ототожнювалася з суспільною; державний план без врахування ефективності використання ресурсів;монополізація багатьох галузей виробництва;

· система зовнішньоекономічних зв’язків, яка відокремлювала внутрішню економіку від світового господарства.

Для активної інтеграції України в МПП необхідно докорінно перебудувати весь зовнішньоекономічний механізм, незалежно оцінити роль і місце зовнішньоекономічних зв’язків у розвитку народного господарства.

Читайте також:

1. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
2. I. Україна з найдавніших часів до початку XX ст.
3. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
4. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
5. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
6. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу, прояви гіпер- та гіпофункцій.
7. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
8. Адміністративні правовідносини
9. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
10. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
11. Адміністративно-правові відносини
12. Адміністративно-правові відносини

Переглядів: 1159