Розуміння людини як культурної істоти

Культура постає як синтезуюча характеристика людини як природної, духовної, діяльної, предметної і соціальної істоти. Предметність зумовлює особливий, відмінний від тваринного спосіб життя, що закріплюється різноманітними інститутами, нормами, символами, сукупність яких становить світ великої людської культури.

Тому сутність людини не зводиться до соціальних чи природних характеристик, вона визначається лише їх органічним синтезом. Оскільки ж означений синтез концентрується в понятті „культура”, сутність людини розкривається через розуміння її як культурної істоти, як природного (а може, й Божественного) формовитвору, здатного до культурного (діяльного, предметного) самовідтворення, здійснює його як духовно, так і практично (разом з іншими, тобто – соціально) через перетворення природного і духовного середовища, а також самої себе.

Культура і людина в певному розумінні – одне ціле: культура створюється людиною, водночас людина живе в культурі. Людина постає іяк об’єкт і як суб’єкт культурної діяльності. Людина – творець культури, її споживач.

Саме здатність людини створювати культуру відрізняє її від тварин. І саме культура, утворює механізм спадкування, що дозволяє людині зберігати досвід і тому розвиватися, по-перше, цілеспрямовано і, по-друге, швидше, ніж інші живі форми на Землі. І саме рівнем розвитку культури визначають вищі і нижчі стадії розвитку суспільства, фази розвитку цивілізації.

Культура визначає зміст і форми прояву потреб людини. У своєму розвитку людина удосконалює свої потреби в змісті вираження в них глибини і складності усе більш повно усвідомлюваної своєї людської природи. Навіть суто біологічні потреби в їжі, сні і т.п. здобувають усе більш людську, тобто змістовну й облагороджену культурну форму. У ході своєї історії людина постійно олюднює свої потреби і спосіб їхнього задоволення, самим буттям пов'язуючи природне і соціокультурне.

Людина стає предметом культури в трьох головних проявах свого буття. Насамперед, людина є частина природи і тому – істота природна. Природний початок у ній – це основа самої можливості її культурного розвитку: усі здатності й уміння мають у ній визначений природний субстрат. Однак природним початком людини повнота її буття не вичерпується. Над нею надбудовується надорганічне її буття, що робить людину соціальною, і культурно-історичною істотою. У цій своїй якості людина виступає на трьох рівнях свого прояву. Насамперед вона усвідомлює себе як людську особистість у її індивідуальному бутті і багатстві всіх індивідуальних властивостей та характеристик. У той же час людина усвідомлює себе і частиною суспільства, у культурі якого вона укорінена. При розширенні її культурного кругозору вона починає усвідомлювати себе і частиною людства, відчувши свою єдність з ним.

Нарешті, людина виступає і як рід у єдності історії всіх попередніх і наступних поколінь. Вона усвідомлює себе як істота всесвітня, космічна, причетна до вічного буття світу.

Ми звикли визначати культуру як те, що створює людину. Тобто ми як би виносимо культуру поза людину. Але культура – це і те, що в самій людині – як рівень, як здатність: сприймати, реагувати, оцінювати, діяти, Культура як спосіб організації людських відносин і змісту цих відносин (регламентація) – зовнішня культура. Організація змісту і форми вираження цих відносин – внутрішня культура людини.

Зовнішня культура наділяється у форми вираження, що залежать від національних традицій, що історично склалися в даній спільності, даному регіоні. Вона виробляє різнорівневі техніки настільки ж різноманітних взаємодій у суспільстві. Але якщо зовнішня культура дає людській творчості форму вираження, то душу йому надає внутрішня його культура.

Внутрішня культура являє собою те, що є загальним для усіх, тому що заснована на вічних цінностях, єдиних для людської природи, що розуміється не тільки як біологічна, але і як соціальна, і як духовно-вічна. Внутрішня культура має на увазі не формальну організацію відносин („техніку”), а уміння розрізняти добро і зло і жити по совісті.

Культурний розвиток людини означає все більше перетворення його з об'єкта культури в її активний творчий суб'єкт. Гармонічно розвинута особистість, що усвідомлює себе суб'єктом культури, затверджує себе через твердження культури.

Саме через культуру (як другу природу) людина „приходить до себе”, розпізнає (самопізнає) себе. Саме через культуру вона досягає стану свободи, у якому її природа набуває дійсної “людської” визначеності. Саме через культуру людина усвідомлює межі і безмежжя свого ставлення до світу, марність і велич своїх творчих здібностей щодо його перетворення й, зрештою, своє власне духовно-телісне єство, спрямоване у вічність.

Важливим фактором, що визначає функціонування культури, і її „носієм” є особистість. У її поведінці і внутрішньому світі є, наявні ті звичаї, норми і цінності, що маються в складі культури, вони спрацьовують або не спрацьовують, а часом можуть піддаватися різного роду трансформації. Звичайно, той чи інший ступінь індивідуалізації мається в кожній культурі, і тому найчастіше розглядається типова чи базова особистість у культурі як „носій” прийнятих норм і цінностей, що домінують у даному суспільстві. Однак у цьому випадку мова йде здебільшого про індивіда, вбудованого в загальну систему регуляції. Власне особистісний початок формується через механізми вибору того чи іншого типу поводження, цінностей і змістів у цій загальноприйнятій системі. За цей вибір особистість несе відповідальність, беручи на себе витрати ризику й успіх у досягненнях.

Проблеми особистості розглядаються різними дисциплінами. Особливо тут важлива роль соціальної антропології і психології, для яких особистість являє собою деякий інтегруючий початок, що пов'язує воєдино різні психічні процеси індивіда. У новітніх психологічних теоріях, зв'язаних зі школою радянського вченого Л.С. Виготського, розкривається, що внутрішні процеси людської психіки складаються на основі міжособистісних процесів у ході соціалізації людини. У соціологічному плані виділяються ті відносини і структури, що визначають поводження особистості, що входить у різні соціальні групи і спільності: класи, нації, еліти, професійні, вікові, статеві та інші.

В український мові прийнято словом особистістьпозначати або індивіда, або людину як носія соціальних характеристик, або як сукупності властивостей, притаманних даній людині і складових її індивідуальності, її здатності виступати самостійно, від свого імені.

Культурологія розглядає не тільки об'єктивні, безособові аспекти існування елементів і структур культури, але й суб'єктивний план, утілений у внутрішньому світі людини. Властивості індивіда не вичерпуються його соціальною чи культурною приналежністю. Існує ще і внутрішній світ особистості, у якому об'єктивні фактори знаходять різне віддзеркалення. З одного боку, культура формує той чи інший тип особистості, а з іншого боку – особистість вносить у норми, потреби і поведінкові зразки свої вимоги й інтереси. Без звертання до особистісних факторів ми не зможемо пояснити реального функціонування властивих для культури норм і цінностей (на відміну від їхнього реального існування), а відтак і тих „відхилень” від норм, що неминуче відбуваються в реальному житті суспільства. Саме при звертанні до проблематики особистості можна виявити протиріччя і конфлікти, що викликають в людині невідповідність між затверджуваною нормою і ситуацією, а це нерідко призводить до важких психологічних стресів, соціальних потрясінь.

Особливе значення має проблема „Я”. У суб'єктивному плані „Я” зв'язане із самосвідомістю особистості, відчуттям нею своїх потенцій і своєї відмінності від інших. Об'єктивні ознаки „Я” вловити досить важко, тому і людині не так-то легко відповісти собі на питання: „Хто я такий?”

Кожна культура і кожен суспільний лад по-своєму формують людину, додаючи їй риси нормативної подоби або ж розмаїтості припустимих в рамках визначеної культури або культурної групи. Ступінь індивідуалізації значно відрізняється в різних культурних середовищах, і далеко не всі суспільства мають розвинену ідею особистості.

Соціокультурні фактори поводження особистості можуть бути багато в чому розкриті при розгляді тих ролей, що прийняті для кожної субкультури в даній спільності. У рольовому описі будь-яка соціальна група з'являється у вигляді набору визначених позицій. Це можуть бути класові позиції (підприємець або працівник), професійні (робітник, селянин, військовий, учений), сімейні (чоловік, дружина, діти). Разом з тим кожна людина може сполучати в собі кілька ролей, варіюючи їх у залежності від циклу діяльності, ситуації або особистої схильності (ледачий або старанний учень).

Таким чином, індивід з'являється як фрагментарна і часткова особистість, як носій різних ролей, що відносяться до різних сфер і типів культури.

У культурному плані проблематика освоєння і сполучення ролей розкриває багато чого в соціальному житті, формує характер і ідентичність соціальних груп, націй і індивідів. Вона виявляється вкрай важливою у спілкуванні між індивідами різних груп або у соціальній мобільності, що змінює положення груп та індивідів. У більш розвинутих культурах саме поява індивідуальності сприяє посиленню диференціації життя і його збагаченню. Однак відношення до неї радикально відрізняється в залежності від культурно-історичного типу.

Звернемо увагу і на ту обставину, що становлення особистості вимагає двох передумов в історії культури.

По-перше, потрібна деяка внутрішня ціннісна орієнтація, установка на самоцінність „Я”, внутрішній світ, розбіжних з вимогами зовнішнього світу, а іноді і конфронтуючих з ним. Така відокремленість фіксувалася в культурі різними способами. Ще від античної культури в європейську переходить поняття долі як неминучого надбання кожної людини, над якою вона у кінцевому рахунку не владна. У християнстві особливого значення набуває поняття душі як сутнісного й індивідуального надбання людини, що з'єднує в собі деякий божественний початок і особистий вибір, що визначає стан і кінцеві перспективи індивідуального життя. Але ті чи інші аналоги долі і душі можна знайти в кожній розвинутій культурі лише детальне порівняння культур покаже ступінь подібності і розходження між ними.

По-друге, ця внутрішня відокремленість і самостійність, здатність протистояти загальноприйнятому повинна стримуватися правилами поведінки, рольовими розпорядженнями, щоб не підірвати прийняті норми, що могло б послабити сформовану („рутинну”) і ще необхідну систему регуляції. Тому така внутрішня самостійність може виражатися в прихованості особистості, двозначності і лицемірстві. У релігійній культурі не рекомендувалося привселюдно виявляти своє інакомислення, що виглядало як „непрощенний гріх гордині”, а недотримання норм і ритуалів суворо каралося.

Релігійна реформація, а потім зростаюча секуляризація в ряді західних країн, розвиток буржуазного суспільства і приватної власності забезпечили поступове відокремлення приватного життя від публічного, особистих поглядів від тих, що прийняті в суспільстві. Однак тривалий час явний прояв інакомислення і відмінності в способі життя суворо засуджувалися в суспільній думці. Необхідність підтримки пристойностей і умовностей сприймалася особистістю найчастіше як важкий тягар. Підтримка цих умовностей при внутрішній незгоді з ними сприймалася як лицемірство, а їхнє порушення формувало різні види предпріємництва, авантюризму і девіантного поводження. Тривалий час йшла боротьба між загальноприйнятими принципами моралі і проявами особистої ініціативи. Феномен лицедійства усе більш виявляє себе як право індивіда (як власника, так і не власника) звітувати лише перед собою. Лише поступово встановлювалися терпимість, а то і байдужність до внутрішнього життя людини, однак за умови, що вона явно не порушує правовий кодекс.

Таким чином, культура постає як опредмечена сутність людини. Міра розвитку культури визначається мірою розвитку людини.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Особистість як об’єкт і суб’єкт культурної діяльності.	\|	Процес соціалізації особистості

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.