Тема 7. Україна та її місце в сучасних умовах світу

План

1. Виникнення та розвиток глобалізаційних процесів, їх вплив на економіку, суспільство та етнодержавний розвиток світу.

2. Антиглобалізм.

3. Екологічна криза і ставлення людства до неї.

1. Виникнення та розвиток глобалізаціййних процесів, їх вплив на економіку, суспільство та етнодержавний розвиток світу

Розпад біполярного світу наприкінці ХХ ст. характеризувався появою нових економічних сил, ліквідацією соціалістичного блоку, демократизацією суспільних відносин. У період між 1974 та 1990 рр. понад 30 країн Західної Європи, Латинської Америки та Східної Азії здійснили перехід від авторитарних режимів до демократичних форм правління. Фактично створено умови для глобальної демократизації суспільного розвитку. Для 90-х років це найзначиміша в загальноцивілізаційному вимірі тенденція.

Розвиток цього процесу яскраво продемонстрував взаємозалежність між демократією та зростанням економічної могутності держави. Чим більш нація розвинута економічно, тим швидше вона стане демократичною.

Характерною особливістю сучасності є посилення впливу глобальної інтеграції на функціонування і розвиток держави як суспільного інституту. Під тиском дії світових економічних механізмів відбувається загострення суперечностей між державою і суспільством, і цей конфлікт все більше набуває рис глобального. Вплив міжнародних економічних і політичних інститутів з кожним роком зростає, примушуючи владні структури поступатися частиною своїх повноважень, що веде до обмеження суверенітету держави взагалі. Характерною особливістю кінця ХХ ст. є «деградація» і «девальвація» статусу суверенної держави.

Транснаціональні корпорації (ТНК) загальною кількістю у світі до 40 тис. становлять серйозну конкуренцію могутнім традиційним інститутам влади, контролюючи майже половину світового виробництва і ще більший відсоток світової торгівлі, вони можуть впливати не тільки на економічну ситуацію в окремих державах, а й на соціально-політичну. За таких обставин держава може втратити значення гаранта збереження демократичних засад суспільства, коли життєво важливі рішення приймаються не демократично обраними інститутами, а групами осіб зі своїми корпоративними інтересами.

Негативним наслідком процесу глобалізації для держави є суперечність між взаємозалежністю країн і народів у сучасному світі й збереження за державою права самостійно розв`язувати внутрішні проблеми. Для координації діяльності в різних галузях економіки і політики створено такі впливові міжнародні організації, як Європейський Союз (ЄС), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Організація країн – експортерів нафти (ОПЕК), Всесвітню торгівельну організацію (ВТО) та ін. Якщо до 1909 р. було створено 37 міждержавних міжнародних організацій, то наприкінці ХХ ст. – 260. Держави – члени ЄС частину своїх суверенних прав передали наднаціональним органам управління, поступово долаючи різницю між внутрішньою і зовнішньою політикою окремої держави. В межах ЄС все більшої популярності набувають заклики відмовитись від національних інтересів на користь глобальної зовнішньої політики.

Поступово на зміну уявленню про роль держави як виразника інтересів суспільства, особливо характерному для 60-70-х рр. ХХ ст., приходить розуміння того, що державний контроль і монополія в усіх сферах життя (особливо в країнах Центральної і Східної Європи, Азії) є надмірними і нерідко суперечать інтересам громадян. Державний суверенітет суттєво обмежується діяльністю міждержавних громадських організацій і асоціацій. У 1909 р. їх налічувалося 176, а на кінець ХХ ст. – 5472. Це певною мірою свідчить про те, що громадські організації, а не державні інститути дедалі більше претендують на роль виразника інтересів громадян, і сьогодні прийняття рішень з життєво важливих питань у більшості країн вже неможливе без участі громадських організацій і політичних партій.

Розвиток подій у світі наприкінці ХХ ст. підтвердив, що державні інститути (особливо в таких нестабільних регіонах, як Чечня, Афганістан, Македонія та ін.) поступово втрачають контроль над використанням насилля та зброї, є загальна загроза того, що різні кримінальні, релігійні, етнічні угрупування за підтримки міжнародних екстремістських організацій зможуть претендувати на реальну владу над окремими територіями. Ці процеси характерні вже для таких країн Африки, як Сомалі, Ліберія, Руанда, де в умовах нестабільної політичної та економічної ситуації широко використовуються кримінально-терористичні технології. Виникають своєрідні зони, не контрольовані центральними урядами: «зона племен» у Пакістані, Шанська держава у М`янмі, держави з «локальним сувереніте-том» ─ Абхазія, Карабах, Південна Осетія, а також ряд країн з «обмеженим суверенітетом», в яких присутні сили міжнародної безпеки і контролю – Ірак, Сьєрра-Леоне, Боснія та ін. Саме в державах такого типу є небезпека появи механізмів так званої деструктивної параекономіки, що характеризується привласненням державного господарського потенціалу, панування тіньової економіки, домінування кланових угрупувань. Їх існування є частковим проявом загальносвітової кризи державності на зламі тисячоліть.

Важливою особливістю історичного процесу у ХХ ст. є загальне зростання кількості держав: від 57 у 1900р. до 202 у 1997 р. (відповідно в Європі: 14 держав у 1871 р. і 54 – у 1998 р.). Певною мірою це є наслідком реалізації народами принципу національного самовизначення, проголошеного ще американським президентом В. Вільсоном. Проте не може не турбувати послаблення керованості світу загалом, слабкість впливу діючих міжнародних організацій, адже 12 держав ігнорують Монреальську декларацію про припинення виробництва субстанцій, що руйнують озоновий шар, 24 держави відмовилися підтримати програму ООН щодо планування сім`ї та ін. Поступово все більшого значення набувають регіональні та міжрегіональні інтереси.

Сучасне людство поступово відходить від організації за формаційними ознаками, дедалі більше домінують загальноцивілізаційні або загальнолюдські цінності. Це відбивається в наповненні соціально-економічної системи провідних країн Заходу соціальним змістом. Виробничий процес, розвиток приватного капіталу все більше відповідають інтересам людини. Ефективно діюча демократія, як правило, збігається з такими важливими показниками стандартів життя, як рівень урбанізації, споживання енергії, відсоток внутрішнього національного продукту, що виділяється на охорону здоров`я, освіту, науку та ін. Державна власність у провідних капіталістичних країнах все більше використовується в загальнонаціональних інтересах.

Демократизація власності здійснюється також на основі розвитку страхових і пенсійних фондів.

В науковому середовищі поширена думка про те, що сучасні провідні демократичні держави вступають у нову – екологічну – стадію розвитку, для якої характерною є першочергова увага до забезпечення екологічної безпеки, екологічних прав людини, виживання всього людства.

Дещо інший характер мають проблеми в постсоціалістичних країнах. Стрімкий стрибок цих держав до капіталізму і демократії відбувся ціною значних соціальних витрат. Лібералізм породив високі рівні безробіття, падіння життєвого рівня приблизно на 1/3, значне зубожіння і зростання рівня смертності у більшості цих країн.

Якщо до 1992 р. Світовий банк, головним чином, фінансував програми боротьби з бідністю в країнах Африки та Латинської Америки, то в середині 90-х років основний акцент перемістили на країни СНД та Східної Європи – фактично розвинуті промислові країни. Перша позика Світового банку Угорщині сягала 200 млн. дол., позика Болгарії у 1994 р. – 421 млн. дол.

Майже всі посткомуністичні країни пережили період боротьби між ринковим лібералізмом і посткомуністичним консерватизмом. За проблемою вкрай низьких темпів реформ в економіці України, наприклад, стояло питання про президентський чи парламентський контроль над урядом, бо були складені ідеологічні розбіжності між парламентським лівим блоком і президентською командою та її прихильниками у парламенті. Проте це було не розмежування між капіталізмом і соціалізмом (комунізмом) як довготривала проблема перехідного періоду, а скоріше вибір одного з можливих шляхів України до світового ринку.

Протягом історичного розвитку демократія продемонструвала здатність пристосовуватися до найрізноманітніших національно-культурних умов. Особливо важливим це є при посиленні децентралізації і партикуляризації, значного етнічного забарвлення сучасного світового політичного процесу. Піднесення націоналізму наприкінці ХХ ст. відбувається в умовах, коли практично немає національнооднорідних держав. Кількість потенційних націй набагато більша, ніж кількість потенційних держав. За деякими даними, у світі налічується приблизно 8000 мов, при цьому кількість потенційних держав може бути кілька десятків, але не сотен. З цього випливає, що неможливо задовольнити державні устремління всіх без винятку етносів у повному обсязі та одночасно.

Новий світовий устрій, що формується наприкінці ХХ ст., характеризується відродженням місцевої ідентичності, тенденцій до децентралізації та партикуляризації. (Партикуляризація – здійснення прагнення до партикуляризму. Партикуляризм – в буржуазній політичній науці поняття, яке означає будь який рух, метою якого є придбання або утримання політичної, адміністративної або культурної автономії для тих чи інших частин держави. Радикальна проява П.─ сепаратизм (рух за відокремлення і створення самостійної держави) і децентралізація (відмова від централізму в усіх його проявах). Ще виразнішими стали невидимі, але не знищені етнічні кордони в Європі. Сепаратистські рухи поширюються навіть у таких країнах стабільності, як Швеція. Однією з причин поширення подібних течій у демократичній Європі можна вважати певну кризу сучасного інституту державності, досить складної і корумпованої структури, на зміну якій приходять структури Європейського Союзу. Це об`єктивно посилює відчуття етнічної належності. Відкриттям кін. ХХ ст. став висновок про те, що соціальний прогрес, високий рівень життя, спільність політичних інтересів в Європі не змінюють проблем, пов`язаних з розвитком європейських етносів та їх самосвідомості.

За даними ООН, після падіння Берлінської стіни у світі відбулося 82 конфлікти. Проте лише третина з них мали міждержавний характер, а 79 були громадянськими війнами.

Проблема посилення етнізованого націоналізму досить виразно виявляється у посткомуністичних країнах Центральної та Східної Європи і в країнах колишнього СРСР. Тут із процесами лібералізації та часткової демократизації відродився етнічний та національний антагонізм, і наростає тенденція до розпаду багатонаціональних країн на менші, одноетнічні країни. Етнізований націоналізм – це всі ті рухи, які утверджують етнічні особливості як первинну базу для побудови державності. Таке визначення відразу ж висвітлює явну суперечність етнічних проблем та проблем національних меншин. Діапазон ситуацій, в яких перебувають національні меншини, дуже складний, проте можна виділити п`ять типів:

1. Спільноти, не пов`язані з певною національною державою (циганські спільноти, розташовані повсюди в регіоні);

2. Спільноти, котрі підтримують культурні, мовні та інші зв`язки з певною національною державою, що з неї вони походять (німецька меншина в колишньому СРСР);

3. Спільноти, що живуть близько до держави їхньої нації, але не на кордоні з цією державою (угорці в Румунії);

4. Спільноти, які живуть близько до держави їхньої нації (албанці в Косово, угорці в Словаччині);

5. Спільноти, які в наслідок формування нових держав перестали бути більшістю у великій державі і стали меншістю у новоутворенні (росіяни у прибалтійських країнах, серби в Хорватії).

Розпад СРСР та СФРЮ підтвердив, що криваві наслідки національного протистояння перекривають всі можливі майбутні здобутки.

Особливістю східноєвропейського регіону 90-х років було те, що тут провідну роль у протистоянні комунізму відіграли націоналізм та організації, що його представляють (Рух, Саюдис та ін.). Націонал-демократичні настрої виявилися у Польщі, Угорщині, Україні, Балтійських країнах, Молдові. Тому основними політико-культурними конфліктами цих країн стали «декомунізація проти декомунізації», «націоналізм проти комунізму», «націоналізм проти вестернізації». З кін. 80-х рр. титульні нації в республіках СРСР почали відкидати радянську ідеологію і культуру, а російська мова розцінювалася як символ гноблення. З усіх пострадянських республік лише Білорусь і Киргизстан офіційно проголосили білінгвізм (російську та національну мови як державні).

Мовне питання протягом 90-х рр. було важливим компонентом у розгортанні конфліктів на національному ґрунті. Також у багатьох країнах національно-демократична течія перетворилася в потужну політичну силу. В Україні вона представлена 11 партіями чисельністю 134,5 тис. членів. Поки що найбільший пік їхньої популярності був продемонстрований на виборах 1994 р., де вони здобули 45% голосів виборців. Діяльність партій національно-демократичного спрямування об`єктивно збігалася із завданням визначення чіткої національної ідентичності населення України. У зв`язку з цим демократію передусім розглядали як самовизначення нації, а демократичний рух взагалі розгортався під гаслами національного відродження.

З проголошенням незалежності в Україні стало можливим розв`язання однієї з найболючіших проблем новітньої історії – повернення на свою історичну батьківщину депортованого кримськотатарського народу, а також болгар, вірмен, греків, німців. Повернулося близько 266 тис. кримських татар, очікується, що найближчим часом із країн Середньої Азії повернеться ще 300 тис. кримських татар.

Значним процесом, який суттєво змінює етнічну карту світу, є міграції. Особливість сучасних міграцій полягає в тому, що вони відбуваються в рамках всепланетарної системи. Якщо раніше основні потоки переселенців були спрямовані на малозаселені регіони земної кулі, то тепер ці потоки йдуть з менш розвинутих до більш багатих регіонів. Раніше Європа була джерелом еміграції, то тепер – місцем еміграції. Великі маси мігрантів здатні викликати, з одного боку, демографічну агресію, а з другого - «расизм, що захищається». Великі міграції кін. ХХ ст. пов`язані з війною і воєнними конфліктами.

Із завершенням ХХ ст. проблем політичного, національно-культурного, економічного характеру не стало менше. Для багатьох країн світу поки що нездійсненною є мрія щодо організації внутрішнього життя на демократичних засадах, створення дієвої представницької демократії, продовження між класового демократичного суспільного діалогу, впровадження системи загального демократичного виховання для молоді, досягнення політичної та соціальної рівноправності чоловіків та жінок. Дійсним випробуванням на зрілість світової спільноти буде розв`язання національних конфліктів та створення системи їх попередження.

2. Антиглобалізм

В останні десятиліття чітко дали про себе знати два варіанти реакції на глобалізацію : антиглобалізм і релігійний фундаменталізм. Зупинимося на антиглобалізмі. Існує декілька оцінок цього явища. Одна, що антиглобалізм «як мінімум дав привід і стимули для пошуків дієвих альтернативних імперському глобалізму, який проповідується впливовими колами США, організаціями і структурами МВФ, СОТ, ТНК», по-друге, це бешкетуючи елементи, які влаштовують дебоші під час самітів головних міжнародних акторів сучасності. Третя думка, головною в цьому русі вважає заздрість громадян і відсталих, і розвинених країн до представників еліти «інформаційного суспільства», що все більше відокремлюються від них.

Ідейно-політична система антиглобалізму дуже широко інтерпретується організаціями і групами, які беруть участь у ньому. Можна виділити два основних напрямки. Перший – це повне неприйняття глобалізації як об`єктивного і закономірного етапу історії людства, явища, що прийшло з Заходу і пов`язаного з розвитком НТП капіталізму. Другий – критика окремих тенденцій в процесах глобалізації, методів, використовуваних суб`єктами цих процесів, напрямків, що ними задаються. Якщо представників першого напрямку доречно називати «антиглобалістами», то другого - «альтерглобалістами». Вони не заперечують об`єктивності інтеграції сучасного світу, однак не приймають негативних наслідків нинішньої моделі її здійснення. Вони виступають за альтернативну глобалізацію – іншу, ніж та, котру здійснюють центри наднаціональної фінансово-економічної влади. Рухи, близькі до першого напрямку, більше представлені в країнах, що розвиваються, до другого – у розвинених.

Роком виникнення руху вважається 1996 р., коли на території мексиканського штату Ч`япас, контрольованого повстанцями, відбулася перша всесвітня зустріч супротивників глобалізації, яка приносить вигоди ТНК і лиха – народам країн, що розвиваються. Виступи антиглобалістів часто носять масовий характер, також включає в себе широкий соціальний і політико-ідеологічний склад. Від самого початку в ньому активну роль відіграють «зелені» різних країн і відтінків (від борців проти хижацького ставлення до природи, до пропагандистів «здорового харчування»). Важливу роль виконують організації, що вимагають реальних заходів допомоги відсталим країнам. Своє місце зайняли чисельні організації захисту громадянських прав (феміністські, молодіжні, боротьби проти расової дискримінації, захисту прав споживачів і т. ін.) Треба також додати більш-менш політизовані течії і організації, переважно лівого спрямування (антивоєнні, антиавторитарні, анархістські, такі, що відстоюють права меншин та інші). Все більшу участь у русі беруть профспілки. Новим компонентом став рух за Інтернет, «вільний від прав власності на програмне забезпечення». До речі, саме Інтернет значною мірою зробив можливим масову участь різнорідних груп у русі, що демонструє значні здібності до самоорганізації. Сам Інтернет є одним із базових елементів глобалізації, а тепер він використовується як засіб боротьби проти неї.

Арсенал засобів боротьби анти/альтерглобалістів дуже широкий, У ньому також використовуються маніфестації, демонстрації, марші протесту, пікетування, бойкоти, газетні викриття та інші акції. Часом використовуються звернення до офіційного правосуддя.

Аналітики передбачають два варіанти еволюції глобалізації. Перший – збереження і посилення негативних тенденцій глобалізації: домінування позицій розвинутих країн на чолі з США, нав`язування їхніх стандартів усьому світу, ігнорування інтересів слаборозвинених країн, загострення демографічної і екологічної ситуації у світі. Другий варіант – надання глобалізації демократичного і регульованого характеру, що припускає врахування інтересів як усього світового співтовариства, так і окремих країн і народів. Такий варіант виключає диктат і нав`язування волі сильних, припускає обмеження дії стихійних ринкових сил там, де вони можуть мати руйнівні соціально-економічні й екологічні наслідки.

3. Екологічна криза і ставлення людства до неї

У сучасному світі проблеми глобалізації й екології виявилися тісно переплетеними. Глобалізаційні процеси посилюють порушення рівноваги природних і суспільних систем, здатних призвести до вичерпання біоресурсного потенціалу планети. Зрозуміло, сучасна екологічна криза стала результатом дії багатьох факторів. Вона також була одним з проявів кризи індустріального суспільства, розвиток якого багато в чому здійснювався за рахунок зростаючих навантажень на природу. Під впливом господарської діяльності людини утворилися стабільні негативні тенденції в зміні навколишнього середовища. Відбувається деградація земель: збільшення ерозії, зниження родючості, нагромадження забруднень, перетворення земель на пустелі. Скорочуються площі лісів, відбувається виснаження озонового шару, збільшуються площі озонових дір., зникають біологічні види; зростає споживання біологічної продукції людиною; посилюється тенденція стихійних лих і техногенних аварій. Погіршується якість життя, зростає захворюваність. Наростання названих і неназваних проблем, загрожуючи самому існуванню людства, відіграє істотну роль у посиленні взаємозалежності всіх країн і народів. Ці проблеми глобалізуються і більш-менш задовільне їх вирішення залежить від спільних зусиль усього світового співтовариства, що, у свою чергу, також виступає як прояв глобалізації.

Глобалізація – це об`єктивний фактор еволюції сучасного світу. Як і будь-яке інше явище, вона супроводжується як позитивними, так і негативними впливами на життєдіяльність населення окремих країн і регіонів. Реакцією на глобалізацію є прагнення співтовариств і окремих особистостей до збереження власної ідентичності. Поєднання потреб глобального розвитку з місцевим політичним і соціокультурним оточенням одержало назву «глокалізації». Це поняття означає зв`язок, єдність глобальних і локальних тенденцій розвитку. Глобалізація з її упором на наднаціональне викликає відповідну реакцію самоутвердження на рівні громад і регіонів. Відповідно до своїх можливостей вони намагаються повернути глобалізацію собі на користь.

Надійне становище у сучасному світі може забезпечити тільки інноваційний тип розвитку. Це є актуальним для тих країн, які нещодавно стали на шлях ринкової економіки, зокрема для України, бо тенденції сучасного світу її не минають. Економічна ізоляція для України, як і для будь-якої іншої держави, неминуче загрожує втратою темпів економічного розвитку, технологічною стагнацією і поширенням бідності.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 6. Глобальні тенденції розвитку сучасного світу	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.