Синергетична концепція самоорганізації.

Природничо-наукові засади синергетики.

Синергетика – це новий науковий напрям, який вивчає зв’язки мiж елементами структур, що утворюються у відкритих системах завдяки інтенсивному обміну речовиною та енергією з навколишнім середовищем у неврівноважених умовах.

У таких системах, які є лише фрагментами єдиного світового процесу саморуху, саморозвитку матерії, спостерігається узгоджена поведінка елементів, зростає ступінь упорядкування, тобто зменшується ентропія (довідник «Концепция современного естествознания»).

Синергетика сьогодні - це компонента науки, яка розкриває механізм самоорганізації гео-, біо-, соціосистем, пропонує модель їх зміни і розвитку.

Суттєві зміни у суспільстві, за синергетичним підходом, відповідають випадку проходження суспільства через точку галуження.

На думку М.С. Дмитрієвої та Ю. Мезінова, синергетика, за самих різних її тлумаченнях і оцінках, постає як “найбільш значущий і найменш прогнозований щодо його наслідків науковий і світоглядний феномен останніх десятиліть”, синергетика є “засобом виразу і розповсюдження в науці моделі самоорганізації складних систем”, синергетика підказує “теоретично обумовлені напрями пошуку проблем при вивченні об’єктів, критерії вибору проблем та оцінки їх рішення” . І далі: “Синергетична модель дозволяє висвітити... єдність самої когнітивної сфери ті її складових”

Завдяки розвитку флуктуацій (відхилення від середніх значень) виникають структури.

Флуктуація, яка розвилась швидше за інших, якби «підкорює» собі інші процеси і внаслідок цього всі елементи системи виявляються втягненими в єдиний великомасштабний рух.

Саме наявність такого підкорення дозволяє переходити від нескінченного числа рівнянь або параметрів для елементів складної багатокомпонентної системи до одного або кількох рівнянь для опису повільно затухаючих параметрів порядку.

Відповідно другому закону термодинаміки, організаційні системи схильні до скорочення або розпаду на частини. Оскільки закрита система не отримує ресурси із зовнішнього середовища, вона може з часом скорочуватися.

На відміну від закритої, відкрита система характеризується негативною ентропією, тобто вона може реконструювати себе, підтримувати свою структуру, уникнути ліквідації і навіть вирости, тому що потік ресурсів ззовні перевищує їх відтік із системи. Приплив ресурсів для запобігання зростанню ентропії підтримує певну постійність обміну ресурсами, в результаті чого досягається відносно стабільне положення, певна збалансованість системи.

Коли відкрита система активно переробляє ресурси у вихідну продукцію, вона тим не менше виявляється здатною підтримувати себе впродовж певного часу. Дослідження показують, що великі і складні організаційні системи мають тенденцію до подальшого зростання і розширення. Вони отримують певний запас міцності, який виходить за межі забезпечення тільки виживання. Багато підсистем у рамках системи мають можливість отримувати ресурсів більше, чим потрібно для виробництва продукції.

При зростанні розмірів організації виникає потреба в поділі праці у сфері управління. Одна група – керівники вищого рівня – визначає характер системи управління організацією, тобто процесу, за допомогою якого повинні вирішуватися проблеми організації, і несе за це відповідальність. Друга група керівників підпорядковується керівникам вищого рівня, її обов’язок полягає у виробленні рішень.

Відкриті системи домагаються узгодження двох, часто конфліктних стратегій. Дії з підтримки збалансованості системи забезпечують взаємодію із зовнішнім середовищем, а це, у свою чергу, запобігає різким змінам, які можуть розбалансувати систему. І навпаки, дії з пристосування системи до різних змін дозволяють адаптуватися до динаміки внутрішнього і зовнішнього попиту. Одна стратегія, наприклад, орієнтована на забезпечення стабільності системи шляхос закупівлі, технічного обслуговування і ремонту обладнання, набору і навчання робітників, використання правил і процедур. Друга стратегія зосереджені на зміні системи через планування, вивчення ринку, розвитку виробництва нової продукції тощо. І те, і інше необхідно для виживання організації.

Стабільні організації, які не здатні адаптуватися до зміни умов, довго існувати не зможуть. Організації, що пристосовуються до змін, але нестабільні, тобто неефективні, також довго існувати не зможуть.

Організаційна система може досягти своїх цілей, використовуючи різні комбінації ресурсів і стратегій. Ось чому необхідно розглядати різноманітні форми і способи рішення проблем, що виникають, а не шукати один «оптимальний» вихід, що приводить до швидких результатів.

У кожній організації є регламентуючі документи на систему управління організації (статутні документи, законодавчі і нормативні акти і т.п.). Однак, поруч зі штатним процесом управління а організації проходять процеси, пов’язані з несанкціонованим управлінням і організацією, тобто самоуправління і самоорганізація.

Самоуправління і самоорганізація властиві живої і неживої матерії. Іноді вони більш ефективні, аніж штучне управління і організація.

Самоорганізація як процес – це формування сукупності дій, що ведуть для створенні стійких реакцій в системі.

Самоорганізація як явище – це поєднання елементів для реалізації програми або мети, що діють на основі внутрішніх правил і процедур.

Самоуправління – автономне функціонування якоїсь соціальної системи (колективів, організацій, об’єднань і навіть однієї людини).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ТЕМА 6. САМООРГАНІЗАЦІЯ	\|	Процеси і принципи самоорганізації.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.