• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекції № 43,44.

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Так, для настання деліктної відповідальності необхідна наявність складу правопорушення, а саме: а) наявність шкоди;

б) протиправна поведінка заподіювача шкоди;

в) причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; г) вина. Деліктні зобов'язання ґрунтуються на принципі генерального делікту, згідно з яким кожному заборонено завдавати шкоду майну чи особі та будь-яке завдання шкоди іншому вважається протиправним, якщо особа не уповноважена на це. У цивільному праві розрізняють грубу та просту необережність. Коли людина не дотримується високих вимог, пред'явлених до неї як особистості, що здійснює в даних умовах певний вид діяльності, вона допускає просту необережність. У тих випадках, коли особа не тільки не дотримується високих, а й мінімальних вимог уважності та обережності, які зрозумілі кожному, вона допускає грубу необережність.

Правила ч. 2 ст. 1166 ЦК передбачають наступне: а) вина заподіювача шкоди припускається, тобто обов'язок доведення відсутності вини заподіювача покладається на нього самого; до цього часу він вважається винним; б) обсяг відшкодування не залежить від завдання шкоди умисно чи необережно, тобто береться до уваги тільки наявність вини, а не її форма. Однією із підстав звільнення від деліктної відповідальності заподіювача шкоди є непереборна сила, тобто надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, яка повністю звільняє від відповідальності заподіювача шкоди за умови, що останній не міг її передбачити або передбачив, але не міг її відвернути, і, здійснюючи вплив на його діяльність, спричинила настання шкоди. Так під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, завданих фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. При завданні особі моральної шкоди, обов'язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була завдана потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

До вимог про відшкодування моральної шкоди за ст. 268 ЦК позовна давність не поширюється, оскільки вони випливають із порушення особистих немайнових прав. Однак із загального правила є винятки, передбачені законом: а) у разі поширення недостовірної інформації, що не відповідає дійсності і порочить честь, гідність чи ділову репутацію фізичної або юридичної особи, поміщеної у засобах масової інформації, застосовується строк позовної давності в один рік (див. коментар до ст. 258 ЦК); б) про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених контрактом, укладеним між власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом та працівником, або в разі завдання працівникові моральної шкоди внаслідок небезпечних чи шкідливих умов праці, — тримісячний строк.

Моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів.

Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю. особи, які мають право на відшкодування моральної шкоди, можуть звернутися до суду з позовною заявою про її відшкодування.

Відповідно до ст. 137 ЦПК у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її завдано позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується.

Юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

Отже, у разі судового спору відповідачем у таких справах є юридична або фізична особа, замовник, підприємницьке товариство або кооператив, а безпосередній заподіювач шкоди притягується як третя особа. Матеріальне становище останнього значення не має, оскільки відповідальність перед потерпілим для нього не настає. Працівник, підрядник, учасник (член), які завдали шкоди, відповідають перед юридичною або фізичною особою, замовником, підприємницьким товариством або кооперативом у регресному порядку.

Фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.

У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.

Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, підлягає відшкодуванню, за вибором потерпілого, продавцем або виготовлювачем товару.

Шкода, завдана внаслідок недоліків робіт (послуг), підлягає відшкодуванню їх виконавцем.

Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню, якщо її завдано протягом встановлених строків придатності товару, роботи (послуги), а якщо вони не встановлені, — протягом десяти років від дня виготовлення товару, виконання роботи (надання послуги).

Тема № 19. Спадкове право та спадкування. (4 години)

МЕТА: Знати:поняття та види спадкування; заповіт та його характеристика, оформлення права на спадщину.

Вміти:характеризувати спадкове право, укладати спадковий договір та заповіт, аналізувати законодавство.

Особливу увагу слід звернути на поняття правонаступництва, на існування двох порядків спадкування, на різні види заповіту і черг спадкоємців. Окремо слід розглянути категорію спадковий договір та спадкування за правом представлення.

План:

1. Загальні положення про спадкування.

2. Оформлення права на спадщину.

Основні поняття:

Спадкування, спадщина, універсальне правонаступництво, заповіт, відкриття спадщини, право представлення, спадковий договір, таємний заповіт, тестаментоздатність, прийняття спадщини.

Література:

1.Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2009. – с. 239.

2.Заіка Ю.О. Українське цивільне право: Навчальний посібник. - 2-ге видання змін.і доп. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. -368с.

3.Цивільне право України : Академічний курс: Підруч.: мУ 2 т./ За заг.ред. Я.М.Шевченко. – Вид. 2-ге, доп. і перероб. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. – Т.1. Загальна частина. – 195с.

4. Цивільне право України : Академічний курс: Підруч.: У 2 т. / За заг.ред. Я.М.Шевченко. – Вид. 2-ге, доп. і перероб. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. – Т.2. Особлива частина. – 247с.

5.Спадкове право України: Підручник / Є.О.Харитонов, Н.О.Саніахметова. – Х.: Консум, 2008. – 299с.

Запитання для самоконтролю:

1. Що таке спадкування?
2. Види спадкування?
3. Черговість спадкування за законом.
4. Виконання заповіту.
5. Порядок прийняття спадщини.
6. Поняття, умови спадкового договору.

Тези лекції відповідно до питань:

1. Загальні положення про спадкування.

Під спадкуванням мається на увазі перехід майнових і деяких особистих немайнових прав та обов'язків фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб — його спадкоємців. Спадщиною є сукупність цих прав та обов'язків. Сукупність правових норм, які регулюють умови і порядок спадкування складає інститут цивільного права, який іменується «спадковим правом ».

Спадкування — це правовідносини, в яких є дві сторони: спадкодавець та спадкоємець.

Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи — громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Не можуть бути спадкодавцями юридичні особи, оскільки у випадках припинення діяльності організацій порядок передачі їхнього майна іншим особам або державі визначається не нормами про спадкування, а спеціальними правилами про ліквідацію чи реорганізацію юридичних осіб.

Спадкоємці — це вказані у заповіті або у законі особи, до яких переходять цивільні права і обов'язки спадкодавця.

Спадкування виникає у випадку смерті фізичної особи або оголошення її померлою у встановленому законом порядку, де підставою виникнення спадкових правовідносин є рішення суду, яке ґрунтується на припущенні, що фізична особа (спадкодавець) померла. За своєю правовою природою заповіт є одностороннім правочином і тому регулюється не

тільки нормами спадкового права, але також підпорядковується загальним правилам про вчинення правочинів та про недійсність правочинів.

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 Цивільного Кодексу. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Заповіт — розпорядження особи (заповідача) відносно належного їй майна, майнових прав та обов'язків на випадок своєї смерті, складений у встановленому законом порядку. За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином. Заповідач має право за своїм розсудом заповідати майно будь-яким особам, будь-яким чином визначити частки спадкоємців в спадщині, позбавити спадщини одного, кількох чи всіх спадкоємців за законом, не зазначаючи причин такого позбавлення, а також включити до заповіту інші розпорядження. Заповідачем може бути будь-яка фізична особа, яка є повністю дієздатною, має тестаментоздатність Якщо фізична особа не залишила заповіту, або заповіт визнаний недійсним, або відсутні умови, які зазначені у заповіті з умовою, або спадкоємці за заповітом не прийняли спадщину, або не закликаються до спадкування, або вона розпорядилася лише частиною свого майна, настає спадкування за законом.

1. Оформлення права на спадщину.

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємці, які бажають прийняти спадщину, але не проживали постійно із спадкодавцем, зобов'язані подати нотаріусу за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Спадкоємець зобов'язаний з'явитися до нотаріуса особисто. Він повинен пред'явити документ, що підтверджує його особу, а також свідоцтво про смерть спадкодавця, щоб нотаріус зміг встановити час відкриття спадщини. Також спадкоємець повинен повідомити нотаріуса про місце відкриття спадщини та про наявність інших спадкоємців (якщо йому про це відомо) незалежно від того, прийняли вони спадщину фактично або зобов'язані для її прийняття подати заяву про прийняття спадщини до нотаріуса. Спадкоємці, що фактично прийняли спадщину згідно ст. 1268 ЦК, також подають заяву про видачу їм документа, що підтверджує їх право на успадковане майно — свідоцтва про право на спадщину, незалежно від строку, що встановлений для прийняття спадщини.

Неповнолітня особа, яка вже досягла 14 років і бажає прийняти спадщину, може звернутися до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини без згоди своїх батьків. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.

Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Нотаріус за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідні органи місцевого самоврядування з власної ініціативи або за заявою спадкоємців вживають заходів щодо охорони спадкового майна.

Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини.

Витрати на охорону спадкового майна відшкодовуються спадкоємцями відповідно до їхньої частки у спадщині. Для підтвердження наявності спадкового майна, яке підлягає державній реєстрації, та місця його знаходження нотаріус вимагає подання відповідних документів. Так, для видачі свідоцтва про право на спадщину на квартиру, жилий будинок вимагається документ, який підтверджує право власності спадкодавця на майно, довідка-характеристика міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості (МБТІ та РОН), довідка про відсутність заборон чи арештів на цю нерухомість. Якщо спадок приймають декілька осіб, то свідоцтво про право на спадщину видається кожному із них.

Нотаріус вживає заходів щодо охорони спадкового майна до появи всіх спадкоємців. Тут може виникнути питання про виконавця заповіту, коли предметом заповіту стають речі, які не підлягають обов'язковій державній реєстрації. Наприклад, складено заповіт на картини, бібліотеку, ювелірні вироби тощо. Але видача свідоцтва про право на спадщину на осіб, зазначених в заповіті, можлива лише тоді, коли нотаріус проведе опис спадкового майна та буде вжито відповідні заходи щодо охорони такого майна. Для вчинення нотаріусом цих дій, є необхідним звернення зацікавлених осіб. За таких обставин важливу роль відіграє якраз виконавець заповіту, який контролює здійснення волі заповідача, забезпечує інтереси спадкоємців.

Читайте також:

1. Більш детально про інвестиційну взаємодію в наступному Додатку до цієї Лекції.
2. В лекції висвітлюються питання використання мережних структур, їх недоліки та переваги.
3. Валютне регулювання ЗЕД розглянуто окремо в наступній лекції «Валютне регулювання ЗЕД.
4. Вибір остаточного варіанта плану лекції. Робота над формою викладу.
5. ДОДАТОК до Лекції № 12
6. Документальні колекції науково-історичних товариств в Україні 19 – початку 20 ст.
7. Закріплення матеріалу лекції
8. Закріплення матеріалу лекції
9. Закріплення матеріалу лекції
10. ЗАПИТАННЯ ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ лекції № 3.
11. ЗМІСТ ЛЕКЦІЇ
12. ЗМІСТ ЛЕКЦІЇ

Переглядів: 428