Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Художній образ як форма відображення дійсності

Слово — найбільш гнучкий матеріал. Його гнучкість полягає в тому, що засобами словесної передачі виявляєть­ся можливим частково відтворювати зображувальну спе­цифіку майже кожного виду мистецтва. Так, поезія прийо­мами своєї звукової організації наближається до музики. Прозаїчні словесні образи можуть давати ілюзію пластичного зображення і т. д. Крім того, слово — єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову.

Література як вид мистецтва

Усі існуючі види мистецтва прийнято умовно поділя­ти на три типи. Перший тип складає група так званих просто­рових видів мистецтв, до яких входять живопис, скульптура та архітектура; Назву просторових вони дістали тому, що предмети, які в них зображені, сприймаються нами у їхньо­му просторово-статичному вигляді, тобто як розміщені в непорушному просторі, немовби завмерлі в ньому.

Другий тип утворює група часових мистецтв, до яких поряд з музикою, співами, танцем та пантомімою нале­жить і література. Часовими вони називаються тому, що, на відміну від статичної форми зображення, характерної для просторових мистецтв, подають свій предмет у русі, у динамічному його розвиткові, що відбувається протягом певного часу. Наприклад, танок, що виконують люди, не зводиться до одного певного положення тіла, яке прий­має танцюрист у просторі, а складається з поєднання бага­тьох таких положень, даних як динамічна послідовність їх змін, що сприймається нами вже не в просторі, а в часі. Так само й характер людини, зображеної в романі, постає перед нами не одномоментно, а в його динамічному роз­гортанні, що відбувається протягом усього того часу, який ми витрачаємо на сприйняття твору.

Третій тип, до якого входять театр і кіно, — це так зване синтетичне мистецтво, яке вбирає й поєднує в цілісній формі вираження елементи як просторових, так і часових мистецтв, зокрема літературу, музику, пантоміму, живо­пис декоративного оформлення. Форма зображення в те­атрі й кіно реалізується як у просторі, так і в часі. Окремі елементи синтезу з просторовою формою зображення характерні, у свою чергу, і для деяких видів часового мис­тецтва, зокрема танцю й пантоміми. Наприклад, пантонімічна вистава може набирати форму як статичного, так і динамічного зображення.

Окремі види мистецтва відрізняються не лише за спосо­бом відображення життя, а й за тим матеріалом, в якому постають їхні твори і яким вони користуються для його естетичного, мистецького відтворення. За матеріальними ознаками ми визначаємо літературу як мистецтво слова, у порівнянні, наприклад, зі скульптурою — мистецтвом каме­ню, живописом — мистецтвом фарби, танком — мистецтвом ритмічних рухів тіла, пантомімою — мистецтвом жестів і міміки, музикою — мистецтвом звуків тощо. Специфіка властивостей матеріалу кожного з видів мистецтва реа­лізується в тому, що, з одного боку, надає йому певних переваг перед іншими стосовно можливості якнайбільш повного охоплення різних сторін зображуваного предмета і, з іншого боку, одночасно обмежує міру його зображувальних можливостей. Загальна перевага матеріалу, яким користується, наприклад, група просторових мистецтв, полягає у можливості безпосереднього, пластично зримого відтворення предмета свого зображення. Сила емоційного впливу просторових мистецтв ґрунтується на тому, що зорові відчуття є визна­чальними, основними в життєдіяльності людини, з усіх відчуттів, що належать людині, зорові у переважній більшості людей виступають у найрозвиненішій формі. Звідси просто­рове мистецтво має здатність впливати майже на всіх людей тоді як словесне мистецтво пробуджує емоційні враження далеко не в усіх людей. Це пов'язано насамперед з тим, що емоційне враження від словесно сприйманого реалізується не безпосередньо під час читання чи на слух, а завдяки посередництву уяви, фантазії, яка в достатньо розвиненій формі властива далеко не кожному. «Усі інші мистецтва, — зауважував М. Чернишевський, — подібно до живої дійсності впливають прямо на почуття, поезія діє на фантазію; фантазія у одних людей живіша і виразніша, ніж у інших, але взагалі потрібно визнати, що образи здорової людини бліді та слабкі у порівнянні з почуттями; тому потрібно сказати, що за силою та якістю суб'єктивного враження поезія набагато нижча не тільки від дійсності, але й від усіх інших мистецтв».

Обмеженість словесного матеріалу неможливістю без­посереднього впливу на почуття, які в найбільшій мірі характеризує просторові мистецтва, компенсується знач­ними перевагами, які надає йому в порівнянні з просторовими мистецтвами часова форма зображення.

Якщо скульптор чи живописець, звертаючись до зобра­ження якоїсь події, тобто динамічної, а не статичної сцени, суттєво обмежений у можливостях її всебічного відтворен­ня, оскільки може змалювати лише один, хоча б і найзначніший її момент, то словесна форма передачі спромож­на подавати зображувану подію в максимальній повноті її поступального динамічного розгортання. Ще більше об­межені живописець та скульптор порівняно з літератором у можливості відтворення думок і внутрішніх переживань зображуваної людини і особливо динаміки їхнього емо­ційного плину, як це має місце, скажімо, при зображенні характеру певного героя якогось роману чи навіть окремого переживання, усіх його відтінків, що змінюють одне одно­го в потоці свідомості ліричного героя віршового твору.

Так само в групі часових мистецтв окремі його види в залежності від свого матеріалу виявляють різні можливо­сті щодо зображення та емоційного впливу зображуваного на свідомість того, хто їх сприймає. Наприклад, музика, як і просторові мистецтва, безпосередньо впливає на почут­тя, створюючи у слухача відповідний емоційний настрій. Але сила естетичного враження, яке отримує людина від літератури, незважаючи на свою опосередковану форму, може бути набагато більшою за рахунок того, що словесне мистецтво дає людині інтелектуально-емоційну насолоду, пов'язану не лише зі сферою почуттів як таких, але й з усім, що ми відносимо до сфери розуму, інтелектуально-пізнавального чи етичного світу людини.

Словесне мистецтво, яке сьогодні посідає одне з про­відних місць у суспільно-естетичній свідомості людства, не відразу знайшло таке визнання. Античність, епохи Відрод­ження та класицизму надавали перевагу скульптурі та живо­пису, поезія, як тоді вважалося, програвала в порівнянні з ними через відсутність елемента наочності у її зображеннях. Популярність літератури, яка невпинно зростала в усі подальші епохи розвитку мистецтва, засвідчила, що словесне мистецтво ні в чому не поступається перед живо­писом та скульптурним зображенням і багато в чому перевершує їх. Теоретично ці переваги були обгрунтовані Г. Лессінгом у його знаменитому трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису та поезії» (1766 р.). Думки Лессінґа були поглиблені в не менш знаменитій «Естетиці» Г. В. Ф. Ге­геля. Значний внесок у розробку теорії словесного мис­тецтва і його місця в системі мистецтв зробили російські критики XIX століття В. Бєлінський та М. Чернишевський. З українських літературознавців до цієї проблеми зверталися М. Костомаров, О. Потебня та І. Франко.

 

Літературно-художній образ

 

Визначення художнього образу

 

Термін «художній образ» використовується в мистецтвознавстві у двох основних значеннях. У широкому розумі образом називають специфічну форму відображення пізнання дійсності в мистецтві, на відміну від тих форм зображення, якими користуються, з одного боку, в науці з іншого — у повсякденно-практичній сфері людської діяльності. У вузькому розумінні образом називають специфічну форму буття художнього твору в цілому й усіх складових його елементів зокрема. Загальноприйнятим у сучасному літературознавстві є визначення художнього образу, яке дав у свій час Л. Тимофєєв: «Образ — це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення». Дане визначення як таке, що відображає естетичну суть художнього образу, Л. Тимофєєв протиставляє широко­вживаному, але термінологічно не конкретизованому ви­значенню образу як узагальненого відображення дійсності у формі одиничного, індивідуального.

В основі художнього образу як специфічної форми відображення дійсності лежить первинний, або так званий чуттєвий образ.Чуттєвим образом називають конкретно-чуттєву даність (явленість) предмета відображення, тобто те нормальне уявлення, в якому відображувана реальність постає, кажучи словами М. Чернишевського, не у формі думки про неї, а у формі самого життя, наочно, такою, якою ми її бачимо чи могли б побачити, сприймаючи безпосередньо. Чуттєвий образ у художньому творі — це те, що в ньому безпосередньо, конкретно зображено з усіма його подробицями — сукупні­стю тих індивідуальних предметних ознак (знаходження у просторі та часі, форма, величина, колір, спосіб дії і т. п.), які окреслюють його в нашій свідомості.

Конкретно-чуттєва основа, з одного боку, відрізняє художній образ від такої форми відображення, як схема, в якій відображене життя втрачає свої живі риси і схема­тизується, з іншого боку, споріднює його з тією звичай­ною формою відображення дійсності, якою ми користує­мось у побуті, у нашому повсякденному спілкуванні. Гово­рячи про щось, висловлюючи якісь думки, ми, найчастіше, не абстрагуємося від їхнього конкретно-чуттєвого змісту, не схематизуємо його, а тримаємо в пам'яті й намагаємося викласти у вигляді більшою чи меншою мірою живого уявлення. Від повсякденних форм уявлення дійсності художній образ, по-перше, відрізняється своєю емоційніс­тю, точніше настановою на підкреслено-емоційний харак­тер вираження тієї думки, формою вияву якої є чуттєвий образ. По-друге, від звичайного уявлення художній образ від­різняється узагальненістю свого змісту. Художній образ — це не копія дійсності, це вузькофактографічне, натура­лістичне її відтворення, яке має місце, скажімо, в газетних репортажах чи творах документального характеру. В мис­тецтві чуттєвий образ цінний не сам по собі, не як пряме і максимально повне відображення дійсності, а в тій мірі, в якій він здатний уособлювати собою якийсь більш за­гальний, ніж конкретно-фактологічний, зміст. Віддзерка­лена в чуттєвому образі дійсність таким чином постає в мистецтві як форма вираження такої ідеї, що узагальнює, розширює конкретно-чуттєвий зміст одинично поданого факту. Використовуючи наукову термінологію, можна ска­зати, що конкретно-чуттєва форма одиничного в мистецт­ві слугує засобом втілення загального. Один з мистецтво­знавців, О. Андреєв, так роз'яснює це положення на матері­алі живопису: «Візьмімо, наприклад, — пише він, — картину П. Брейґеля „Сліпі": на ній зображені люди, що повільно бредуть ланцюжком, тримаючись за плече товариша, який іде попереду. Передній з них, спіткнувшись, падає і тягне за собою наступного. Глядач бачить: ще одна мить і увесь лан­цюжок спіткає та ж сама доля. Живописець показав тут, здавалося б, конкретну, одиничну, побутову сцену. Проте це лише найелементарніший рівень прочитання змісту картини. Глибше проникнення до її змісту дає змогу витлумачити брейґелівських сліпих як певний узагальнений символ — образ людства, яке не знає і не бачить, куди воно йде».

Художній образ як специфічна форма відображення дійсності відрізняється не лише від повсякденних уявлень, а й від тієї форми вираження світу, якою користується наука, а саме — поняттєвої. Як і художній образ, наукове поняття належить до вторинних форм відображення дій­сності. Подібно до художнього образу поняття відрізняєть­ся від повсякденних уявлень мірою узагальненості свого ідейного змісту. Проте, на відміну від художнього образу, в якому предмет відображення відтворюється у його чуттє­вому образі, поняття, відображаючи предмет, абстрагуєть­ся, тобто відходить від його одиничної, конкретно-чуттєвої форми. Якщо в художньому образі загальне, тобто сукуп­ність тих суттєвих відмінних рис, що характеризують пев­ний клас об'єктів, подається у формі індивідуального, конкретно-чуттєвого, — у формі самого життя, то в понятті загальне постає у формі думки, а точніше у формі низки логічно взаємопов'язаних думок про суттєві й відмінні ознаки відображуваного предмета. Наприклад, в енцикло­педії дається таке наукове пояснення явища грози, тобто її поняття: «Гроза — явище в атмосфері, коли у купчасто-дощових хмарах або між хмарами і земною поверхнею виникають електричні розряди (блискавки), що супровод­жуються громом. Як правило, при грозі бувають сильні зливи, інколи з градом, сильні вітри». «Як бачимо, — коментує це визначення А Дрьомов, — тут описуються основні ознаки грози та пояснюються її причини. Ці ознаки однако­вою мірою визначають десятки і сотні гроз, оскільки в них виражена сутність явища. Але, читаючи енциклопедію, ми не відчуваємо якусь певну грозу, саме цю грозу. Ми не бачимо форми і кольору хмар, палахкотіння блискавок, не бачимо лісу та поля під час дощу, не чуємо грому, не відчуваємо, як сприймає грозу людина. Тут немає живої картини, немає конкретної грози, немає її індивідуатьних, конкретно-чуттєвих особливостей. Вчений і не ставить перед собою такої мети. Спостерігаючи різні грози, він виявляє їхні загальні риси і формулює поняття грози, свідомо відволікаючись від індиві­дуальних, конкретно-чуттєвих форм цього явища природи. Зовсім по-іншому підходить до відображення грози митець». Проілюструємо це на прикладі описів картини грози, поданих: 1) в оповіданні С. Васильченка «Дощ» і 2) у повісті А. Чехова «Степ»:

«...десь далеко, за темною смугою лісу, обізвався грім. Легко й радісно зітхнув хуторський парк із столітніми дубами, тихо забриніли маленькі шибки в низенькій хаті-землянці, що притулилася самотня до панського парку. Пішла хвиля, аж засвистіла, по ланах засохлого жита. Щось насувало грізне. Потемніло, завітрило, закрутила курява. Гримнуло ближче, немов звалив хтось на поміст деревину, загуркотіло й покотилось у небі.

Вітер ущух. Між листом зашелестів густий, рівний дощ. А на небі зчинилася гуркотнява: кидало колоддям, ламало, трощило й луною розкочувався гук над хмарами по широ­ких небесних просторах.

<...> Тихо шуміла трава під бризками, захлинаючись ков­тала воду суха земля, пирскало й плюскотіло віття на дереві.

Вип'яли лани проти хмар широкі груди й заніміли: сипте, хмари, давайте, до живого промочіть моє жагуче серце...

Хмара сіяла й сіяла, — щедро, не жалуючи».

«Налево, как будто кто чиркнул по небу спичкой, мелькнула бледная, фосфорическая полоска и потухла. Послышалось, как где-то очень далеко кто-то прошёлся по железной крыше. Вероятно, по крыше шли босиком, потому что железо проворчало глухо».

І в першому, і в другому описі грози відтворюються, хоча й у різній формі, певні суттєві ознаки цього природного явища, тобто те загальне, що можна назвати ідеєю грози. Проте, на відміну від наукового поняття, в художньому обра­зі це загальне, ця ідея грози відтворена у формі одинич­ної, конкретно-чуттєвої її картини, чуттєвого образу, який позначений рисами індивідуально-неповторної, глибоко-осібної манери світосприйняття.

Художній образ відрізняється від поняття не лише фор­мою вираження ідеї відображуваного предмета, але й її змістом. Якщо завдання поняття полягає в тому, щоб опи­сати предмет об'єктивно, таким, яким він є в дійсності, абстрагуючись при цьому від суб'єктивних оцінок його значущості, то художній образ, навпаки, має на меті по­дати об'єктивну картину змальовуваної дійсності у форм: її суб'єктивно-емоційного сприйняття, тобто такою, якок: її бачить і емоційно переживає автор. Міра суб'єктивності, хоча й завжди наявна в художньому образі, може бути в ньому більшою або меншою в залежності від способу світосприйняття митця й тих художніх принципів, які він сповідує. Так, реалістичне відображення світу вимагає об'єктивних картин відображуваного. Навпаки, символічне відображення дійсності характеризується високою мірою суб'єктивності, яка межує з цілковитою відмовою від зобра­ження дійсності у формі її об'єктивного існування.

 


Читайте також:

  1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  2. II. Критерій найбільших лінійних деформацій
  3. III.4 Форматування тексту.
  4. IV. Виклад інформаційного матеріалу
  5. IV. Виклад інформаційного матеріалу
  6. IV. Критерій питомої потенціальної енергії деформації формозміни
  7. IV. Прийняття рішень у полі четвертої інформаційної ситуації
  8. R – розрахунковий опір грунту основи, це такий тиск, при якому глибина зон пластичних деформацій (t) рівна 1/4b.
  9. Tема 4. Фації та формації в історико-геологічному аналізі
  10. V. Прийняття рішень у полі п’ятої інформаційної ситуації
  11. VI. Прийняття рішень у полі шостої інформаційної ситуації
  12. А - за Л. Ауенбруггером, б - за Ф.Г. Яновським, в - за В. П. Образцовим.




Переглядів: 4974

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Тема 26: Правомірна поведінка, правопорушення і юридична відповідальність. | Характер

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.014 сек.