Національні джерела української журналістики.

1. Першим джерелом можна вважати усну народну творчість. Насамперед це майстерно виконані імпровізації фольклорних творів (історична пісня, балада, сатира тощо), які виражали масову потребу у самосвідомості народу, збуджували суспільні настрої. Кобзарі й піснярі – не тільки народні поети і філософи, а й історики, інформатори, агітатори. Зібрати інформацію про видатну подію чи людину, зафіксувати її у слові, відповідним чином прокоментувати її, висловити до неї своє ставлення – усе це було звичним для кобзаря, являло собою, власне, функцію кобзарської творчості. Відомий історичний факт: саме кобзарі швидко реагували в своїх творах і розносили по містах і селах новини про перемоги Богдана Хмельницького, що в 1648 році дозволило йому зібрати під свої прапори велике військо, звільнити Україну, утворити Українську державу і утримувати її в своєму інформаційному полі.

2. Першим твором, у якому була зібрана історико-політична інформація та ще й відповідним чином прокоментована, був наш "Літопис Руський", що складався з трьох частин: "Повість минулих літ", "Київський літопис" та "Галицько-Волинський літопис". Розповідь в ньому починалася зі стародавніх, легендарних часів, а першою фіксованою датою є 852 рік. Завершується розповідь про нашу землю в літописі 1292 роком.

Ознаки, які споріднюють "Літопис Руський" з журналістикою:

- тяжіння до періодичних записів, які робилися часто відразу після подій, а відтак виконували функцію творення історії сучасності, що в суспільній свідомості нашого часу уже пов'язано з журналістикою;

- уміщення в літописних текстах інформації не лише про події, а й про різноманітні аспекти життя тодішньої України: етнографічні деталі, політичну боротьбу, війни і битви, епізоди й факти церковного життя, народження та смерть князів чи інші події з життя князівських родин тощо;

- наш перший літопис споріднюють з сучасною журналістикою не лише могутній інформаційний струмінь, але й численні публіцистичні фрагменти, що включені в текст для коментування тих чи тих історичних явищ. Головні теми публіцистичних відступів: засудження розбрату між князями, заклики жити у злагоді, діяти відповідно до християнського світогляду і моралі. Позиція українського патріота, який своє слово ставить на службу батьківщині, прагне її піднесення й звеличення – такий вигляд має імперативна спрямованість нашого стародавнього літописця.

3. У той же час, в епоху Київської Русі, виразно виявилася потреба в активному публіцистичному слові. Вершинними здобутками в цій газузі стали твори політично загостреного красномовства: "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона (приблизно 1037 – 1050 рр.) та "Повчання" Володимира Мономаха дітям (1117 р.).

У першому творі з патріотичних позицій обґрунтовується думка про рівноправність українського народу серед інших християнських народів, як духовний подвиг підноситься прийняття Володимиром Великим християнської релігії для княжої України, відстоюється культурна велич і церковна незалежність від Візантії стародавньої української держави.

Другий твір, адресований Володимиром Мономахом своїм дітям, але звернутий у головних ідеях і до широкого читацького загалу (насамперед до тих, хто перебуває при владі), пропагує провідні християнські чесноти: смирення перед Богом, гуманізм, вчить допомагати убогим, наполегливо працювати над здійсненням своїх гуманістичних планів, любити рідну землю, захищати її від ворога, поважати людину, працювати для здійснення в житті свого Божого призначення на землі.

4. Уже з появою на українських теренах друкарства, функцію джерела і своєрідної попередниці журналістики виконала полемічна література, що особливого розмаху набула від середини XVI століття й особливо після Берестейської унії 1596 року. Бурхливий розвиток публіцистики у цей час – феноменальне українське явище, невідоме в інших національних культурах. У памфлетах, посланнях і трактатах українських письменників Герасúма і Мелетія Смотрицьких, Стефана Зизанія, Клірика Острозького, Христофора Філалета, Петра Могили, Іоаникія Галятовського та в творах найвидатнішого публіциста кінця 16-го – початку 17-го століть Івана Вишенського давалася глибока оцінка релігійних та політичних проблем того часу, відстоювалася ідея української самобутності й самодостатності, вироблявся публіцистичний стиль, освоювалися прийоми полеміки, а в читачів вироблявся смак до читання такого роду творів.

5. Ще одне джерело, яке вже впритул наближає нас до часу виникнення української журналістики – це козацькі літописи 18-го ст., серед яких особливо виділяють твори трьох авторів: Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб'янки, а також анонімний твір "Історія Русів".

Це монументальні історичні пам'ятки, присвячені "козацькій війні з поляками", джерело відомостей і фактів про надзвичайно важливий період у житті нашого народу. Найширшого поширення, особливо серед романтиків, набув історіософський трактат "Історія Русів". У ньому наявні описи історичних подій, переконливі аргументи на захист прав українського народу на вільне життя, пафос підтримки національно-визвольних змагань українського народу й неприхований захват ватажками цього руху. Епізоди з "Історії Русів" правили за джерела для творів Т. Шевченка, М. Костомарова, Є. Гребінки, П. Куліша. Безумовним і глибоким виявився вплив цієї пам'ятки і на розвиток української журналістики.

6. У 18-му столітті важливою складовою українського культурного життя стала феноменальна творчість мандрівних дяків. Вони працювали в площині побутової тематики, у цьому відношенні принципово відрізняючись від кобзарства, зорієнтованого переважно на культивування історичних жанрів, але й істотно доповнюючи його, зайнявши свою нішу в духовному житті українського народу. Їхня сатирична творчість, короткі комічні сценки, панегіричні вірші були спрямовані на пошук справедливості, утвердження правди як торжества морального закону.

7. Саме в полі тяжіння й розвитку традицій мандрівного дяківства постала творчість Григорія Сковороди, який створив свою філософську систему, що увібрала і етичні традиції античності, й світоглядні засади українського народу. Вплив цього мандрівного філософа на суспільну свідомість свого часу був грандіозним і зберігався тривалий час і по його смерті.

8. Ще у XVIII ст. багато вихідців з України були співробітниками і навіть організаторами низки друкованих органів у Москві й Петербурзі. Вже в одному з найстаріших російських видань, першій газеті Академії наук – «Санкт-Петербургских ведомостях» виступали Феофан Прокопович та І. Ф. Богданович, який один час був і редактором цієї газети. Богданович, крім того, сам видавав журнали «Невинное упражнение» (1763) та «Собрание новостей» (1775) і постійно співробітничав у журналах «Полезное увеселение», «Вечера», «Академические известия», «Собеседник любителей российского слова», «Российский Театр», “Новые ежемесячные сочинения». Помітний слід в журналістиці XVIII ст. залишили також Василь Рубан – видавець журналів «Трудолюбивый муравей» (1771), «Старина й новизна» (1772), «Ни то, ни се» (1769) і співробітник журналів «Живописец», «Добре намерение», «ІІолезное увеселение», «Парнасский щепетильник», «Собрание новостей», «Новые ежемесячные сочинения» та Василь Капніст, який друкувався у «Санкт-Петербургском вестнике», «Собеседнике российского слова» та «Новых ежемесячных сочинениях». Російські журнали XVIII ст. приділяли значну увагу висвітленню різних аспектів життя України. Постійний інтерес до України особливо характерний для журналів Миколи Новикова.

Отже, українська журналістика формується під впливом двох рівнобіжних чинників:

1) загальних передумов виникнення журналістики, спільних для європейського культурного простору,

2) українських національних традицій збирання, обробки й поширення інформації та публіцистичної творчості.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Передумови зародження журналістики.	\|	Виховання і навчання дітей раннього віку: основні поняття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.