Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Правила й помилки щодо тези.

Теза є центральним пунктом міркування, розкриттю й обґрунтуванню котрої підпорядкований увесь процес аргументації. Логічне міркування з ґрунтується на законі тотожності і передбачає дотримання двох правил щодо тези:

1) Визначеність тези. Це правило означає, що теза повинна бути сформульована ясно і чітко. Опис тези за допомогою нових термінів припустимий, але у такому разі необхідно чітко розкрити зміст термінів, на відміну від їх розпливчатого вживання.

NB. Вимога визначеності, чіткого змісту висунутих положень однаково стосується як до власної висунутої тези, так і до критикованої тези – антитези. У давньоіндійській філософії існувало розумне правило: якщо ви маєте намір критикувати чиєсь положення, то слід повторити критиковану тезу і отримати згоду присутнього опонента, що його думку викладено вірно. Лише після цього можна починати критику. Думку відсутнього опонента може бути вірно викладено за допомогою цитати. Таке правило робить критику об'єктивною, точною, неупередженою.

 

Чітке визначення тези включає також аналіз судження, у формі якого висувається теза. Тому важливо:

- чітко визначити суб’єкт і предикат судження, що не завжди є очевидним;

- уточнити кількісно-якісні характеристики судження;

- враховувати і модальність судження, яке виражає тезу;

- з’ясувати чи відстоює опонент своє положення як вірогідне чи як проблематичне, як можливе чи як дійсне тощо.

Вимога визначеності і чіткості передбачає розчленування складної тези на самостійні частини, що допомагає виявити основні пункти незгоди, навколо яких розгортається дискусія, обговорювати тезу поетапно, уникнути підміни істотних незгод неістотними.

2) Незмінність тези. Це правилозабороняє видозмінювати тезу, чи відступати від попередньо сформульованого положення у процесі даного міркування. (Закон тотожності). Якщо пропонент у ході дискусії вирішує, що його теза потребує уточнення чи певної зміни, він повинен попередити про це опонента і аудиторію. Забороняється негласний відхід від попереднього положення.

Зазначені правила здаються досить простими. Однак на практиці зустрічаються їх порушення Особливо щодо другого правила.

а) Перше з них – втрата тези. Втрата тези – виявляється у тому, що пропонент забуває сформульовану тезу й переходить до іншої, прямо чи непрямо пов’язаної з попередньою. Далі суто асоціативно він переходить до третього положення тощо. Щоб не втрачати головну думку у ході міркування необхідно зафіксувати послідовний зв'язок головних положень і у разі хоч випадкового відходу в сторону повернутися до вихідної тези. Втрата тези виражається також у тому, що інформація за допомогою якої вона нібито обґрунтовується невпорядкованою, так, що постає запитання: “А про що, власне, йдеться?”.

б) Підміна тези. Буває повною і частковою.

Повна підміна тези виявляється у тому, що висунувши певне положення, пропонент остаточно починає обґрунтовувати щось інше, близьке чи схоже з тезою положення. Підміна тези нерідко виникає в наслідок помилок чи недбалості у міркуванні, коли пропонент не формулює чітко свою думку, а уточнює і підправляє її протягом усього виступу.

Прикладом підміни тези може слугувати суперечка між Діогеном Кініком і Зеноном Елейським, споетизована О.С. Пушкіним:

 

Движенья нет, сказал мудрец брадатый.

Другой смолчал и стал пред ним ходить...

 

Реакція Діогена як невербальний аргумент, вказує на його небажання розуміти тлумачення філософами-елеатами категорії руху, котрі не заперечували існування руху в чуттєво сприйнятному світі, а вказували на суперечності між чуттєвим сприйняттям руху та його раціональним осмисленням.

Різновидом підміни тези є помилка або хитрість названа аргумент до особи” (лат. аrgumentum ad hominem), коли при обговоренні дій якоїсь людини, непомітно переходять до обговорення її особистих рис. Помилка зустрічається у судових дебатах, коли питання про наявність самого факту злочину підмінюється питанням, що собою являє підсудна особа.

Другий різновид помилки називають “логічна диверсія”. Коли пропонент відчуває, що не в змозі довести висунуте положення чи просто не бажає дати відверту відповідь, він намагається перемкнути увагу слухачів на обговорення іншого, можливо й важливого для слухачів, але прямо не пов’язаного з попередньою тезою положення. Питання про істинність тези залишається тут відкритим. Прикладом подібної помилки може бути відповідь на питання у такому діалозі:

Як ви ставитесь до вступу України у НАТО?

Я вважаю, що це питання слід винести на всенародний референдум.

Як бачимо відповідь немає нічого спільного із метою запитання.

Підміною тези є так званий „перехід до іншого роду”,що може проявлятися як

1) Перехід від більш слабкого до більш сильного положення („хто занадто багато доводить, той нічого не доводить”): замість істинності висунутої раніш тези намагаються обґрунтувати іншу, більш сильну тезу. Так, якщо із тези А випливає теза В, а з тези В не випливає А то теза А, вважається більш сильною ніж теза В. Проте більш сильна теза може виявитися хибною, що призводить до невдалої аргументації. Наприклад, якщо замість того, щоб доводити, що особа не могла у бійці завдати тяжке пошкодження, починають доводити, що вона взагалі стояла осторонь, хоча є свідчення про її участь у бійці.

2) Перехід більш сильної до більш слабкої тези („хто занадто мало доводить, той нічого не доводить”): замість тези А доводиться теза В, яка є слабкішою. Наприклад, коли доводять, що важливість прийняття даного законопроекту саме в його нагальності, не торкаючись змісту його конкретних положень.

Часткова підміна тези виражається у тому, що пропонент у ході виступу намагається видозмінити тезу, звужуючи чи пом’якшуючи своє попереднє занадто загальне або занадто різке твердження (послаблення тези). Наприклад, попередня теза , що “усі учасники злочину діяли умисно”, видозмінюється на твердження “більшість учасників...”, потім до “окремі...” тощо. Також тезу опонента часто намагаються змінити у бік посилення чи розширення (посилення тези), оскільки в такому вигляді її легше спростувати.

 

2. Логічні правила і помилки щодо аргументів.

Логічна переконливість і доказове значення міркування багато в чому залежить від якості вихідного фактичного і теоретичного матеріалу – переконливості сили аргументації. Вирішення головної задачі аргументації визначається дотриманням таких вимог щодо аргументів:

1) Вимога істинності й доказовості аргументів. Вимога виходить з того, що аргументи є логічними підставами для висунення тези, це своєрідний фундамент, на якому будується уся аргументація. Порушення цього правила призводить до двох помилок. Перша з них має назву “основна помилка” (лат. – error fundamentalis або argumentum achilleum) і полягає у тому, що за істину приймаються хибні аргументи: неіснуючі факти, події тощо. Особливо небезпечною ця помилка є у судово-слідчій практиці: неправдиві свідчення, неправильне засвідчення особи, речей тощо, – усе це може призвести до судових помилок. Друга помилка – “випередження підстави” (лат. petitio principii) – полягає у тому, що як аргументи використовуються хоч істинні, проте недоведені, довільно взяті положення, чиїсь припущення тощо.

2) Вимога автономного обґрунтування аргументів. Оскільки докази повинні бути істинними, то перед тим, як обґрунтувати тезу потрібно перевірити свої аргументи. При цьому для доказів підшукують підстави, не звертаючись до тези. Порушення цього правила називається “коло в доведенні” – (лат. circulum demonstrando)(або “тавтологія в доведенні”, лат – idem per idem ). Помилка може призвести до того, що недоведеною тезою обґрунтовуються недоведені аргументи. Напр., якщо ми будемо доводити, що “людина є тварина розумна, оскільки вона здатна до розмірковувань, а розмірковувати вона здатна, тому що є твариною розумною”, то перед нами буде коло в доведенні.

Можна навести відомий приклад кола в доведенні із історії науки:

У свій час противники геліоцентричної системи М.Коперніка обґрунтовували власну ідею скінченності Всесвіту опираючись на твердження, що Всесвіт на протязі доби здійснює повний оберт навколо нерухомого центру, що збігається з центром Землі. У свою чергу істинність свого аргументу вони обґрунтовували, опираючись на твердження про скінченність Всесвіту, оскільки за умови його безкінечності, є незрозумілим, яким чином Всесвіт міг би протягом доби здійснити повний оберт навколо свого центру. Таким чином, теза „скінченність Всесвіту”, доводиться через аргумент „добовий оберт Всесвіту навколо центру”, котрий сам обґрунтовується за допомогою положення „скінченність Всесвіту”, що є тезою доведення”.1

NB. Коло в доведенні легко виявити у випадках відносно коротких міркувань. Якщо ж доведення включає в себе цілу низку умовиводів “кола” можна не помітити. Тому варто перевірити, чи не застосовується як підстава для обґрунтування саме положення, яке цього обґрунтування потребує.

 

3) Вимога несуперечності аргументів. Вимога пов’язана з тим, що з суперечних підстав не може з необхідністю випливати жодного положення.

4) Вимога достатності аргументів. Аргументи повинні бути достатньою підставою для тези. Теза повинна випливати з необхідністю.

Доведення вважається непереконливим, коли окремими фактами намагаються обґрунтувати широку тезу. Узагальнення у даному разі буде “занадто широким і спішним” . Причина появи таких непереконливих узагальнень криється у недостатньому аналізі фактичного матеріалу, тому аргументи хоч і обґрунтовують тезу, проте не доводять її.

Не завжди дає позитивні результати принцип “чим більше аргументів, тим краще”. Коли залучають занадто широке коло аргументів можна зробити логічну помилку “надмірного доведення”: непомітно для себе можна залучити явно суперечні докази. Аргументація у такому випадку буде нелогічною або надмірною за принципом “хто

_______________________________________

1. Краткий словарь по логике / Под ред.Д.П.Горского. М.: Просвещение, 1991. – С.82.

 

багато доводить, той нічого не доводить” (лат. – argumentum nimium probans). При поспішній аргументації, непродуманому аналізі доказів

зустрічається використання таких аргументів, які не лише не доводять, а й суперечать висунутій тезі (так званий “самовбивчий доказ”).

Таким чином, достатність аргументів слід розуміти не в сенсі їх кількості, а з урахуванням їх вагомості. Потрібно використовувати ряд доказів, пов’язаних та підкріплюючих не їх сумою, а добутком складників.

5) Вимога релевантності аргументів.Аргументи повинні безпосередньо стосуватися тези, яка підлягає обґрунтуванню.

Щодо відповідності тезі, то аргументи поділяються на аргументи першого виду – ті, що безпосередньо стосуються обговорюваного питання й спрямовані на обґрунтування істинності тези, і аргументи другого виду – ті, що не стосуються суті справи, а використовуються лише для того, щоб отримати перемогу в дискусії:

Аргументи другого виду (позалогічні аргументи,лат. – argumentum externun):

Аргумент до авторитету (argumentum ipse dixit – “Сам сказав”)– посилання на висловлювання, думки відомих авторитетних людей (вчених, політиків, наставників тощо). Річ у тім, що людина авторитетна в одній галузі, може виявитися мало обізнаною в іншій. І навіть тій галузі, де вона є авторитетною, можуть бути інші не менш авторитетні думки.

Аргумент до публіки (натовпу) (argumentum ad populum) – спроба замість обґрунтування тези чинити певний психологічний тиск на слухачів з метою завоювати прибічників.

Аргумент до особи (argumentum ad homiem) – посилання на особисті якості опонента, його уподобання,, зовнішність, достоїнства й недоліки. Предмет дискусії у такому випадку залишається в стороні, а предметом обговорення стає особа опонента.

Аргумент до пихи – (argumentum ad honor) непомірне звеличення, похвальба опонента з метою пом’якшити його позицію.

Аргумент до сили (палиці) (argumentum ad baculum) – загроза неприємними наслідками, загроза застосування сили замість безпосереднього обґрунтування чи спростування тези опонента.

Аргумент до жалощів (argumentum ad misericordiam) – намагання викликати у противної сторони жаль і співчуття.

Аргумент до невігластва (неосвіченості, незнання) (argumentum ad ignoranciam) – використання фактів, невідомих опонентові, посилання на твори, які той завідомо не читав, на знання, в яких він є мало компетентним тощо. Люди часто соромляться визнати, що вони чогось не знають, їм вважається, що так вони принижують власну гідність. Тому вони погоджуються зі своїм опонентом.

Аргумент до гаманця (argumentum ad crumenan) – намагання підкупити опонента чи аудиторію.

3. Логічні правила й помилки щодо демонстрації.

Демонстрація являє собою логічний перехід від аргументів до тези, який здійснюється у формі умовиводів: дедукції індукції, аналогії. Отже, правила і помилки щодо демонстрації є правилами і помилками щодо відповідних умовиводів. Основна помилка в демонстрації пов’язана з відсутністю логічного зв'язку між аргументами та тезою. Цю помилку часто називають “не випливає” (лат. – non sequitur).

\

6. Парадокси і софізми

Парадокс(від гр. para – проти і doxa– думка)у широкому сенсітвердження, яке різко розходиться з загально прийнятим, усталеним уявленням, заперечення того, що вважається “безумовно правильним”; у більш вузькому сенсідва протилежних твердження, для кожного з яких є переконливі аргументи.

Парадоксами в широкому сенсі є афоризми на кшталт “Люди жорстокі, але людина добра”. Свого часу парадоксальним видавався і закон І.Ньютона, який об’єднав такі різні види руху як падіння тіл на землю і орбітальний рух планет

З давнини відомий також парадокс “Купа”: “Одне зерно – це ще не купа, два зерна теж, якщо добавити третє, купи не буде, четверте, п'яте і т. д. купи не буде. Після якого зерна можна говорити про купу?” Аналогічний цьому і парадокс “Лисина”: “Якщо у людини випаде одна волосина, то лисини не з'явиться, з випаданням другої, третьої, четвертої і т. д. волосини лисина на з'явиться. З випаданням якої кількості волосин з'являється лисина?”

Найпоширенішу групу парадоксів складають антиномії (гр.άντινομιαсуперечність в законі) – міркування, яке демонструє, що два суперечні висловлювання випливають одне із одного.

З античних часі відомий парадокс-антитномія “Бехун”, сформульований давньогрецьким філософом Евбулідом з Мілета (IV ст. до н. е): «Крітянин Епіменід сказав: “Я зараз брешу”». Аналіз цього твердження дає досить суперечний результат: крітянин казав правду тоді і лише тоді, коли збрехав, і навпаки – збрехав тоді і лише тоді, коли говорив правду.

Найзнаменитішім, мабуть, в античності був парадокс Еватла, який також називають і софізмом, очевидно, тому що він має ознаки обох. «Молодик на ймення Еватл брав уроки софістики у Протагора з тією умовою, що гонорар він заплатить лише у тому разі, якщо виграє перший судовий процес. Після закінчення навчання він не взяв на себе ведення жодного судового процесу і тому вважав, що він вправі не платити гонорару. Учитель пригрожував подати скаргу до суду, заявляючи таке: “Судді або присудять тебе до сплати гонорару, або не присудять. У обох випадках повинен будеш сплатити. У першому випадку за присудом суду, У другому – за нашою угодою”. На це Еватл відповідав: “В жодному з цих випадків я не заплачу. Якщо я виграю процес, то не заплачу в силу нашої угоди. Якщо ж мене не присудять до сплати, то це означатиме, що я програв свій перший процес і теж не заплачу в силу угоди”.

 

NB. На початку ХХ ст.. було сформульовано найвідоміший парадокс, що потряс основи теорії множин – парадокс Б.Рассела, Суть його в тому, що відносно кожної множини уявляється осмисленим задати питання, чи є вона своїм власним елементом, чи ні. Напр., множина усіх людей не є людиною. Але множина, що об’єднує усі множини сама є множиною. Так, список усіх списків сам є списком. Множини, що не містять себе у якості елемента називаються – звичайними множини, що містять себе – незвичайні. Розглянемо множину, складену із усіх звичайних множин. Оскільки вона є множиною, то можна спитати, чи вона звичайна, чи незвичайна. Відповідь виявиться спантеличуючою. Якщо це звичайна множина, то за власним визначенням вона не повинна містити саму себе у якості елемента оскільки містить усі звичайні множини. Але це означає, що вона є незвичайною множиною. Допущення, що дана множина являє собою звичайну множину, призводить таким чином до протиріччя. З іншого боку, вона не може бути також незвичайною множиною: незвичайна множина містить сама себе у якості елемента, а елементами даної множини є лише звичайні множини. В результаті множина всіх множин, що не є власними елементами, є власним елементом у тому і лише у тому випадку, коли вона таким елементом не є. Отримане протиріччя свідчить про те, що такої множини не існує. Проте, якщо так просто і ясно задана множина не може існувати, то де тоді різниця між можливим і неможливим?

Хрестоматійна ілюстрація цього парадоксу (антиномії), представлена самим Б.Расселом має такий вигляд: «Уявімо, що рада якогось селища визначила обов’язки перукаря таким чином: голити усіх чоловіків селища, які не голяться самі, і лише цих чоловіків. Чи повинен тоді перукар голити самого себе. Якщо так, то він буде відноситись до тих, хто голиться сам, а тих, хто голиться сам, він не повинен голити. Якщо ні, то він буде належати до тих, хто не голиться сам, і він повинен буде голити сам себе. Таким чином, цей перукар голить себе у тому і лише у тому випадку, коли він сам себе не голить»

 

Софізм (гр. sophisma – видумка, хитрість) – міркування, яке видається правильним, але містить відкриту логічну помилку. Помилка ця умисна і має за мету заплутати супротивника і видати хибне судження за істинне, тому їх ще називають прийом інтелектуального шахрайства. Звідси і слово “софіст”, що набуло негативної оцінки – людина, що прагне за допомогою будь-яких, у тім числі і недозволених, засобів і прийомів відстоювати власну точку зору, не рахуючись з тим, чи є вона дійсно істинною, чи ні.

Здебільшого софізми обґрунтовують якусь нісенітність, абсурд або парадокс. Наприклад, знаменитий софізм “Роги”: “Те, чого ти не губив, ти маєш; роги ти не губив, значить у тебе є роги”. Чи напр.: “Ця статуя є художнім витвором. Але вона твоя. Отже, вона є твоїм художнім витвором”.

Дані софізми ґрунтуються на багатозначності слів. У першому випадку обіграється двозначність виразу “те, чого ти не губив” – воно може означати як “те, що мав не губив”, так і просто “не загубив не залежно від того чи мав, чи не мав”. У другому випадку експлуатуються особливості дейксису (займенникових позначень) – присвійного займенника “твій”.

Ряд софізмів античності обіграє тему стрибкоподібного характеру нашого мислення, плинності і мінливості довкілля і вказують на труднощі щодо ототожнення об’єктів в умовах невпинних змін. Софізми піднімають проблему видимості доведення, де твердження явно несумісні з фактами і здоровим глуздом.

Парадокси і софізми відіграли позитивну роль у започаткуванні і розвитку логіки, оскільки поставили задачу вироблення й вдосконалення норм і вимог правильного мислення.

7. Змагальний діалог (суперечка).

Аргументація здебільшого здійснюється у формі змагального діалогу – суперечки (спору, дискусії), – «доведення істинності чогось, ході якого кожна із сторін відстоює власне розуміння обговорюваного питання і спростовує думку супротивника».1 Таким чином суперечка як випадок змагальної комунікації є «зіткненням позицій в ході якого

сторони використовують аргументи на підтримку власних переконань і критикують несумісні з останніми думки іншої сторони».2

1. Кондаков Н.И. Логический словарь-справочник. – С.365.

1. Ивин А.А. Основы теории аргументации. – С.315.

 

Найбільш поширеним видом суперечки є дискусія (лат. discussion – дослідження, розгляд) обговорення компетентними особами якихось спірних проблем, питань з метою встановити шляхт її достовірного вирушення.

За кількістю учасників дискусія буває двох типів: 1) Двостороння дискусія – обговорення спільного питання з одним пропонентом, який висуває і обґрунтовує якесь своє положення (наприклад, захист дипломної роботи чи дисертації, обговорення доповіді, наукової статті тощо). 2) Багатостороння дискусія – почергове обговорення різних положень, поставлених різними пропонентами. Ті, хто спочатку виступав у ролі пропонента, висуває власне положення, обґрунтовує його і сам стає пропонентом (напр., одночасне обговорення кількох альтернативних проектів закону, наукових гіпотез тощо).

Спеціальними варіантами дискусії є

а) дебати (франц. débats)– обмін думками на якомусь зібранні, засіданні (напр., парламентські, судові дебати);

б) диспут (лат. disputare – розмірковувати, сперечатися ) – публічна суперечка на наукову чи суспільну тему, публічне обговорення наукової праці;

в) полеміка (гр. polemicos – войовничий, ворожий)– дискусія (часто досить тривала у часі) на якусь тему, що здебільшого виражається у письмовій формі (напр., відома полеміка між прихильниками католицизму та противниками Берестейської унії в українській історії, що навіть породило таке культурно-історичне явище як полемічна література)

Суперечка може мати певну мету, що залежить від мотивів її учасників. З цього погляду виділяють:

1. Суперечка заради істини, яка має на меті обґрунтування істинності певної тези (антитези) чи її перевірку. Наслідком такої суперечки мусить стати встановлення істини як результат глибокого та фундаментального аналізу тези і антитези, позицій учасників та засобів і способів аргументації.

2. Суперечка заради переконання має на меті сформування певного переконання чи зміни переконання її учасників. Протиставлені сторони суперечки (пропонент і опонент) подають свою тезу/антитезу як істину і обґрунтовану або з метою передати власні переконанні іншому, або сформувати переконання на свій кшталт у аудиторії. При цьому переконуючі сторони як можуть бути впевненими в істинності власних положень, так і сумніватися в них. проте продовжувати їх відстоювати через певні обставини (напр., через різного роду зацікавленість). Зрозуміло, що переконуюча цінність в істинності наслідків подібної суперечки поступається суперечці заради істини, хоча вони можуть здійснюватися сумісно, доповнюючи одна одну.

3. Суперечка заради перемоги ставить за мету не з’сування істини і не переконання інших учасників, а саме як самоціль. Хоча і у цьому випадку можливе прагнення до встановлення істинного стану речей, проте висунення перемоги як самоцілі суперечки робить можливим використання некоректних прийомів щодо аргументації. Подібне ставлення до суперечки було притаманне античним софістам.

3. Суперечка заради суперечки– це суперечка, за якою не стоїть жодної конкретної мети (тим більше установлення істини), а почасти й жодного сенсу й правил. Подібні суперечки здебільшого зустрічаються у побутовій комунікації і характерні для неврівноважених сперечальників, готових сперечатися будь про що і за будь-якої нагоди.

4. Суперечка як гра,характерна дляАнтичного світу, полягає у тім, що одна із сторін лише ставить питання, а інша дає відповіді у вигляді „так” або „ні”. Таким чином запитувач, ставлячи як запитання певні загальні положення, конкретні приклади чи припущення, прагнув отримати такі відповіді, що призводили б до того, щоб відповідач почав суперечити тим положення, з якими раніше погоджувався, чи власним попереднім відповідям. Показовими у цьому випадку є діалоги Платона, де запитувачем постає Сократ.

Загальні вимоги до суперечки.

Мистецтво ведення суперечки називається еристикою. Еристика започаткувалася ще у Давній Греції у зв’язку з розвитком судової, політичної та морально-етичної полеміки. Спочатку вона мала на меті відшукання істини і блага через суперечку, а також повинна була навчати інших мистецтву переконання та схиляння людини до доцільних вчинків.. Проте згодом вона виродилась в засіб досягнення перемоги у суперечці будь-якою ціною. Тому еристика розділилася на діалектику та софістику. Перша ще від Сократа спрямована на продуктивне обговорення проблеми з метою встановлення істини. Софістика припускалася некоректних засобів задля досягнення перемоги і скомпрометувала саму ідею мистецтва суперечки.

Хоча не існує спільних для кожного виду суперечки прийомів та вимог, серед загальних можна виділити такі, як це подає О.А. Івін1:

 

_________________________________

1. Ивин А.А. Основы теории аргументации. – С. 337-345.

 

 

1. Не варто починати суперечку (дискусію) без особливої на те потреби („суперечку заради самої суперечки”). Проте не слід лякатися й уникати суперечки. Особливо це стосується принципових питань, які можна вирішити лише у порядку дискусії.

2. Кожна суперечка повинна мати чітко визначену тему і предмет (визначеність тези). Тому необхідно зафіксувати предмет дискусії спеціальними твердженнями, щоб суперечка не вигляділа безпредметною.

3. Тема суперечки не повинна підмінятися іншою темою протягом тривалості самої суперечки (закон тотожності).

4. Суперечка має сенс лише за наявності альтернативних уявлень про один і той самий об’єкт, явище тощо. Якщо такої несумісності немає, то може з’ясуватися, що супротивники сперечаються хоча й про відмінні, але взаємодоповнюючі особливості того ж самого предмета.

5. Суперечка передбачає певну спільність сторін у їхніх вихідних позиціях, наявність певного єдиного для них базису. Кожна суперечка опирається на певні засновки, підстави. Безпідставна дискусія втрачає усякий сенс. Спільність базису забезпечує початкове взаємопорозуміння учасників і стає підґрунтям для продуктивного розгортання суперечки. Тому, якщо підстави не зовсім чіткі чи тлумачаться по-різному, краще почати з їхнього уточнення і з’ясування, інакше суперечка може виявитися неефективною.

6. Успішне ведення суперечки потребує певних знань логіки. Насамперед йдеться про уміння виводити наслідки із власних та чужих твердженнь, знаходити суперечності та відсутність логічних зв’язків (вимоги щодо демонстрації). За звичаї люди опираються на інтуїтивну логіку, проте усвідомлене ставлення до логічних вимог аргументації робить висновки значно переконливішими, а також допомагає виявити хиби та моменти некоректності в аргументаціїсупротивника.

7. Суперечка вимагає певних знань про предмет через який вона відбувається. За звичай, це знання неповне, оскільки саме через це й виникла дискусія. Проте бажано, щоб воно було достатньо широким, бо суперечка навколо мало відомого предмета (відомого через чутки чи взагалі невідомого) робить суперечку, власне, безпредметною. Хоча подібні суперечки не є рідкістю в широкому комунікативному загалі.

В суперечці слід прагнути до з’ясування істини та добра (справедливості). Ця вимога йде ще від полеміки Сократа з софістами, що прагнули перемоги в суперечці будь за будь-яку ціну. Сократ зазначає «На їхню думку, хто бажає стати хорошим оратором, тому абсолютно зайве мати істинне уявлення про справедливі і хороші справи чи про людей справедливих і хороших за природою чи вихованням ... В судах геть нікому немає жодної справи до істини, важливою є лише переконливість. А вона полягає в подібності до правди... Подекуди в захисній і звинувачувальній промові навіть слід змовчати про те, що було насправді, якщо це неправдоподібно, і говорити лише про правдоподібне: оратор зі всіх сил повинен гнатися за правдоподібністю, почасти розпрощавшись з істиною»1

Слід зазначити, що в судових дебатах встановлення істини в ідеалі дорівнює встановленню справедливості (добра).

8. У суперечці необхідно виявляти власну гнучкість. Сам процес розгортання суперечки відзначається мінливістю ситуацій: залучення нових аргументів, невідомих раніше фактів, незнайомої термінології, зміна позицій учасників тощо.

Найбільш поширеними є два крайніх способи ведення суперечки: поступливість і жорсткість. Проте найефективніше використовувати особливості обох залежно від конкретної ситуації: де необхідно можна віднаходити точки дотику у поглядах, а там, де погляди є суперечними варто наполягати на рішенні, що ґрунтується на неупереджених критеріях,

незалежних від учасників суперечки. Жорстким бажано бути щодо сутності питання, а стосовно неістотних деталей можна виявляти поступливість та терпимість, не поступаючись при цьому своїми принципами і гідністю.

9. Слід уникати значних похибок у стратегії й тактиці суперечки. Стратегія – це найбільш загальні принципи аргументації, використання одних висловлювань для обґрунтування чи підкріплення інших. Тактика – пошук та відбір аргументів, найбільш переконливих щодо обговорюваної теми і певної аудиторії, а також реакція на контраргументи іншої сторони. Вирішення стратегічної задачі суперечки передбачає дотримання зазначених вище вимог. Попри усю простоту їхніх формулювань, почасти виникають труднощі щодо їхнього практичного застосування.

10. Потрібно уміти визнавати у ході суперечки власні помилки. Головним у дискусії є власний внесок у позитивну розробку обговорюваної проблеми. Якщо хтось упевнився в хибності чи сумнівності свого положення, повинен відверто про це сказати, що зробить обговорення більш плідним.

Засоби суперечки як різновиду процесу аргументації можуть бути як коректними, так і некоректними.

______________________________________________

1. Платон. Федр // Соч. в 4 т. – М.: Мысль, 1993. – Т.2.– С.138.

Коректні засоби (прийоми) суперечки не вдаються до прямого обману, хоча й містять певні хитрощі. До таких припустимих засобів можна віднести:

1. Наступальна ініціатива. Передбачає таку тактику суперечки, котра змушує супротивника оборонятися. Передбачаючи його аргументи, можна заздалегідь їх висловити самому і самому ж спростувати.

2. Відволікання уваги супротивника, від думки, яку слід провести повз критику. Думка у такому випадку висловлюється наче мимохіть і якнайкоротше. Тут для відвернення уваги супротивника можна висловити ідею, котра здатна привернути його увагу, якось зачепити, тобто відвернути від головної думки. Для тог щоб залишити думку поза критикою, висловити якийсь достатньо слабкий аргумент, на якому зосередиться опонент і тим самим пропустить найближчі до даної думки докази, особливо якщо їхня хибність не є достатньо явною.

3. Припустимим є покладання тягаря доведення на супротивника. Оскільки доведення є тяжчою процедурою ніж спростування, то досвідчений учасник змушує свого опонента самому доводити його власні положення, посилаючись на те що теза опонента є винятком із якогось уже визнаного загального положення. У такому разі супротивник змушений аргументувати правомірність подібного винятку. Тут застосовуються формули типу „чому ви вважаєте, що?...”, „а звідки це випливає?...” тощо.

4. Бажаною в суперечці вважається концентрація дій, спрямованих на центральну ланку системи аргументів супротивника чи на найслабшу її ланку. Як зазначав ще на початку ХХ ст.. С.І.Поварнін, «якою б не була суперечка, завжди слід пильно стежити за слабкими пунктами в аргументації супротивника і, знайшовши такий пункт, „розробити” його до кінця, не „випускаючи” супротивника із рук, доки не з’ясується і не підкреслиться уся слабкість даного пункту».1

5. Спростування супротивника його ж власною зброєю. Із засновків супротивника завжди варто намагатися вивести наслідки, які б підкріпляли вашу власну тезу. Тут може зіграти роль ефект раптовості, коли неочікувані супротивником наслідки раптом видаються під кінець суперечки.

6. Відтягування заперечування. Корисним є у разі, коли супротивних використав аргумент, що є „убивчим” для вас: жодного прийнятного аргументу просто „не приходить у голову”. В таких випадках варто не

показувати супротивнику своєї розгубленості, почати „відтягувати” час. Можна ставити запитання у зв’язку з наведеним аргументом ніби то для

____________________________________

1. Поварнин С.И. Спор. О теории и практике спора // Вопросы философии.– 1990. – № 3. С. 93-94.

детальнішого з’ясування, починати відповідь здалеку, з чого що має відношення до проблеми, але прямо з нею не пов’язане. Це дає певний час для того, щоб зібратися з думками та відшукати необхідні

7. Право „останнього аргументу”. Передбачає залишити за собою останнє слово у суперечці, знаючи усі попередні аргументи і позбавляючи супротивників контрвідповіді. До того ж останній аргумент в суперечці є найбільш дієвим психологічно і краще запам’ятовується.

 

До некоректних засобів суперечки відносяться зокрема:

1. Неправильний „вихід із суперечки”. Відчуваючи слабкість власної позиції, один із учасників намагається під будь-яким приводом ухилитися від подальшого продовження суперечки. Тут часто вдаються до досить грубих прийомів (напр., „грюкнути дверима”) а то й до відвертих образ.

2. Прийом обструкції, коли супротивнику просто не дають змоги висловитися. Один із учасників відкрито перебиває іншого, намагається перекричати чи демонстративно не слухає супротивника. Тут використовуються заяви типу: „З вами не можливо вести дискусію”, „Ваші аргументи примітивні” чи, навпаки, „Ваші аргументи занадто складні” тощо

3. Організація „хору” напівслухачів-напівучасників суперечки як за так і проти. Певна група спеціально підготованих слухачів (так звана „клака”) намагається умисно вихваляти аргументи одного із учасників суперечки і принижувати аргументи іншого, на кшталт: „Прекрасно”, „Блискучий аргумент”, „Слабка відповідь”, „Йому нічим заперечити” тощо.

4. Паличні аргументи чи аргументація до насилля („заклик до городового”). Якщо учасник суперечки безсилий щодо відстоювання власної точки зору, він намагається звернути увагу на небезпечність аргументів свого супротивника для даної влади, ідеології, держави тощо, і що варто проти нього застосувати певні репресивні дії. Таким чином досягають того, що суперечка припиняється. Проблема тут у тім, що подібні ”заклики” використовувались і використовуються в усі часи і за різної влади. (Як зазначив С. Поварні, «аргументи начальника почасти сильніші за Цицеронове красномовство»). Вдавання ж до „паличних аргументів” свідчить лише про дрімуче невігластво їхніх користувачів.

5. Різного роду психологічні диверсії. До них відноситься використання психологічних особливостей супротивника (наприклад уже згадуваний „аргумент до невігластва”) або аудиторії („аргумент до натовпу”). Сюди відноситься використання таких особливостей опонента, як довірливість імпульсивність чи уповільненість інтелектуальних реакцій та ін. Сюди також відноситься і певне навіювання („сугестивний натиск”). Використанні різного роду зовнішніх ефектів для позитивного впливу на публіку. Останнє вважається некоректним лише за умови, коли зовнішня сторона впливу не відповідає змісту і доказовості аргументації.

6. До некоректних засобів відносять також сповідування подвійних стандартів („подвійна бухгалтерія”). Це різна оцінка одного і того ж явища (чи подібних явищ), залежно від прагматичних міркувань учасника дискусії. (Напр., „Якщо в мене здохла корова, то це погано, я якщо в сусіда, то,,,? ”).

 

Таким чином, суперечка є досить складним явищем, що не зводиться виключно до зіткнення несумісних тверджень. Вона завжди розгортається в певному контексті, і зачіпає такі риси характеру людини, як гідність, самолюбство, гордість тощо.

Що ж стосується судових дебатів, то там „спрацьовують” усі зазначені вимоги, засоби та прийоми суперечки., як коректні, так і некоректні.

 

 


Читайте також:

  1. D. Помилки та пропуски.
  2. V. Етичні правила психологічних досліджень
  3. А ви слідуєте цім правилам, коли виступаєте публічно?
  4. Види графіків та правила їх побудови.
  5. Визначення середньої і граничної помилки репрезентативності.
  6. Визначення середньої і граничної помилки репрезентативності.
  7. Визначення, класифікація і правила побудови індексів
  8. Вимоги до керівника, правила та принцинципи управління
  9. Відомості про правила охорони і техніки безпеки на підземних гірничих роботах.
  10. Встановлення відношень між судженнями за правилами логічного квадрата.
  11. Групова дискусія та правила її проведення
  12. Дедуктивний умовивід та його правила




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Способи доведення. | Місце комунікативного компоненту в структурі інженерно-педагогічної діяльності.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.01 сек.