Фінансові та валютно-кредитні методи торговельної політики

Попередньо розглянуті методи протекціонізму здебільшого призначені для обмеження імпорту.

Для стимулювання експорту у практиці міжнародної торгівлі використовуються фінансові методи, значна частина яких базується на прямому чи непрямому гарантуванні та субсидуванні урядом національних експортерів.

До джерел фінансування експорту належать:

Ø Державний бюджет;

Ø навколоурядові установи (банки, фонди, спілки);

Ø приватні експортери;

Ø банки, які обслуговують приватних експортерів.

Відмінність фінансових методів торговельної політики від звичайного фінансування та кредитування експортно-імпортних операцій у наступному: фінансування експорту як метод зовнішньоторговельної політики має на меті дискримінацію іноземних компаній на користь національних виробників та експортерів, а звичайне фінансування та кредитування зовнішньоторговельних операцій – надання банками оборотного капіталу для здійснення конкретних зовнішньокомерційних угод. Найпоширенішими фінансовими методами зовнішньоторговельної політики є такі:

Ø субсидування;

Ø експортне кредитування;

Ø демпінг.

Уряди багатьох країн для розвитку певних галузей і проведення необхідної експортної політики використовують субсидування, тобто здійснюють державні дотації виробникам при їхньому виході на світовий ринок.

Субсидія– це фінансова чи інша економічна підтримка державними органами виробництва, переробки, продажу, транспортування, експорту товару, у результаті якої суб’єкт господарсько-правових відносин країни експорту одержує пільги (прибутки).

З торгово-політичної точки зору застосування субсидій може бути пов’язане з певною дискримінацією, яка виявляється у тому, що виробники субсидованого товару можуть користуватися додатковими ресурсами і відповідно перевагами. В умовах субсидування заниження цін для виробника компенсується не за рахунок підвищення цін на іншому ринку, а за рахунок перерозподілу коштів через Держбюджет. Конкуренти при цьому не мають доступу до таких ресурсів. Традиційно найбільших масштабів субсидування набуває у торгівлі сільськогосподарськими товарами. Субсидії відрізняються великою різноманітністю з погляду механізмів здійснення підтримки (прямі, непрямі та перехресні субсидії), з погляду отримувачів субсидій (внутрішні та зовнішні (експортні) субсидії), з погляду об’єкта субсидування (субсидування затрат, товару, споживання, перебудови структури виробництва, окремих регіонів), з погляду законності застосування субсидій (“заборонені субсидії”, субсидії, “які дають підстави для вживання заходів”, субсидії, “які не дають підстав для вживання заходів”).

Експортне кредитування – це фінансовий метод зовнішньоторговельної політики, який передбачає фінансове стимулювання державою розвитку експорту вітчизняними товаровиробниками. Надання експортних кредитів здійснюється у вигляді:

Ø субсидованих кредитів національним експортерам – кредитів, які видаються державними банками під відсоткову ставку, нижчу за ринкову;

Ø державних кредитів іноземним імпортерам за умови обов’язкового дотримання ними зобов’язань купувати товари лише у фірм країни, яка надала такий кредит (пов’язаний кредит);

Ø страхування експортних ризиків національних експортерів, які включають комерційні ризики (неспроможність імпортера оплатити поставку) та політичні ризики (непередбачувані дії уряду, які не дозволяють імпортеру виконати свої зобов’язання перед експортером).

Види експортних кредитів:

Ø короткотермінові – на термін до 1 року – для кредитування експорту споживчих товарів та сировини;

Ø середньотермінові – на термін від 1 до 5 років – для кредитування експорту машин та устаткування;

Ø довготермінові – на термін від 5 років і більше – для кредитування експорту інвестиційних товарів та великих проектів.

У банківській практиці відсоткові ставки з експортних кредитів зазвичай суттєво нижчі від ставок з інших видів кредитів і нерідко є предметом узгодження між країнами в рамках картельних угод.

У конкурентній боротьбі на світовому ринку замість торгових обмежень усе ширше використовуються засоби просування товару на закордонні ринки. Одним з таких засобів є демпінг – найяскравіший прояв цінової конкуренції.

Демпінг – це експорт товарів за цінами нижчими від собівартості чи за нижчою ціною, ніж на внутрішньому ринку, який завдає або загрожує завдати матеріальної шкоди промисловості, утвореної на території країни-імпортера, або який суттєво затримує утворення такої.

Демпінг може здійснюватися за рахунок ресурсів приватних фірм чи державних субсидій експортерам.

У комерційній практиці існує декілька різновидів демпінгу:

Ø постійний – довготерміновий експорт товарів на світовому ринку за ціною нижчою, ніж на внутрішньому ринку;

Ø випадковий – тимчасовий епізодичний продаж товарів на зовнішньому ринку за низькими цінами у зв’язку з тим, що в експортерів накопичились великі запаси товарів;

Ø розбійницький (умисний) – тимчасове зниження експортних цін (нижче від цін свого внутрішнього ринку і навіть нижче від витрат виробництва) з метою витіснення конкурентів з ринку і наступне підвищення цін (іноді навіть до більш високого рівня, ніж до зниження цін), тобто встановлення монопольних цін;

Ø зворотний – продаж товару всередині країни за цінами, нижчими від експортних; використовується у випадках непередбачуваних різких коливань курсів валют;

Ø взаємний (зустрічний) – взаємні (зустрічні) поставки одного і того ж товару між двома країнами за заниженими, демпінговими цінами, використовується в умовах високої монополізації ринку певного товару в кожній країні.

Економічний зміст демпінгу полягає у тому, що він є не просто зниженням цін, а саме ціновою дискримінацією, коли ціни знижуються на одному ринку, у той час як той самий товар продається на інших ринках за більш високими цінами. Практика демпінгу тісно пов’язана з монополізацією ринків та застосуванням монопольно високих цін.

Сучасна модель регулювання зовнішньої торгівлі за допомогою валютно-кредитних інструментів об’єднує сукупність елементів валютного ринку, відносин експортерів та імпортерів з банками, системи національного та міжнародного валютного регулювання.

До валютно-кредитних інструментів регулювання зовнішньої торгівлі належать такі:

Ø зміна валютного курсу шляхом його ревальвації або девальвації;

Ø валютні обмеження;

Ø валютна інтервенція за допомогою маніпуляції державним банком валютними ресурсами та відсотковими ставками;

Ø маневрування банківськими відсотковими ставками;

Ø набір правил та норм, які регулюють діяльність центральних емісійних банків на зовнішніх валютних ринках.

Міжнародне регулювання світової торгівлі забезпечується за допомогою таких принципів та норм:

Ø загальновизнаних (основних) принципів міжнародного права (суверенна рівність держав; невтручання у внутрішні справи; співробітництво; добросовісне виконання міжнародних зобов’язань; мирне розв’язання суперечок; непорушність кордонів; загальна повага прав людини; самовизначення народів та націй);

Ø галузевих (спеціальних) принципів міжнародного економічного права (найбільшого сприяння; національного режиму (передбачає надання державою іноземним юридичним та фізичним особам, товарам та послугам режиму, аналогічного тому, яким користуються відповідно вітчизняні юридичні та фізичні особи, товари, послуги); преференційного режиму (полягає у наданні країнам, що розвиваються, переваг щодо доступу їх товарів на ринки розвинених країн, основна форма преференцій – тарифні пільги, які фіксуються у вигляді знижених ставок імпортних мит); свободи транзиту (полягає у забезпеченні стабільного доступу товарів до ринків будь-якої країни незалежно від її географічного розташування); транспарентності або гласності (забезпечення прозорості системи регулювання зовнішньої торгівлі); нотифікації (інформування про систему регулювання зацікавленими сторонами у рамках багатосторонніх угод, яке здійснюється, як правило, шляхом офіційного повідомлення органів, що здійснюють контроль за застосуванням багатосторонніх угод);

Ø диспозитивних та рекомендованих принципів торгово-економічного регулювання;

Ø конвенційних норм – двосторонніх та багатосторонніх договорів і угод.

Література

Балабанов И. Т., Балабанов А. И. Внешнеэкономические связи: Учеб. пособ. – М.: Финансы и статистика, 1998. – 512 с.
Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підруч. для студ. вузів. – К.: Знання, 1999.
Боринець С. Я. Міжнародні фінанси. – Київ: Знання-Прес, 2002.
Бураковський І. Теорія міжнародної торгівлі. – К.: Основи, 2000.
Ващенко В. В. Митно-тарифне регулювання зовнішньоекономічної діяльності // Фінанси України. – 2000. – № 3. – с. 40–47.
Герчикова И. Н. Международное коммерческое дело: Практикум: Учеб. пособ. для вузов. – М. Банки и биржи, ЮНИТИ-ДАНА, 1999.
Герчикова И.Н. Международное коммерческое дело: Учебник. – М.: ЮНИТИ, 1996.
Дахно І. І. Міжнародна торгівля: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2003. – 296 с.
Дахно І. І., Бовтрук Ю. А. Міжнародна економіка: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. – 216 с.
Кандыба А. Н. Мировая экономика, международные отношения и внешнеэкономическая деятельность. – К.: Аграрная наука, 1996. – 213 с.
Кириченко О., Кавас І., Ятченко А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності. – К.: Фінансист, 2000.
Козак Ю. Г., Ковалевський В. В., Ржепішевський К. І. Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях: Навч. посіб. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 676 с.
Козак Ю. Г., Лук’яненко Д. Г., Макогон Ю. В. та ін. Міжнародна економіка: Навч. посіб. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 672 с.
Козик В. В., Панкова Л. А., Даниленко Н. Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. – 4-те вид. – К.: Знання-Прес, 2003.
Курс экономики. Под ред. Б. А. Райзберга – М.: ИНФРА – М, 1999.
Лук’яненко Д. Г., Поручник А. М., Циганкова Т. М. Міжнародна економіка: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 1999. – 73 с.
Международная торговля / Под ред. Гольцберга М. А. – М.: Бином, 1994.
Международные экономические отношения: Учебник / Под ред. Жукова Е. Ф. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 1999.
Мировая экономика: Учебник / Под. ред. А. С. Булашова. – М., 1999.
Міжнародна економіка: Навч. посіб. / За ред. Козака Ю. Г., Новацького В. М. – Київ: АртЕк, 2002.
Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. для студ. вузів / В. В. Козик та ін. – Львів: Львівська політехніка, 1999.
Новицький В. Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. – К.: КНЕУ, 2003. – 948 с.
Носкова И.Я., Максимова Л.М. Международные экономические отношения. – М.: ЮНИТИ, 1995.
Овчинников Г. П. Международная экономика: Учеб. пособ. – СПб: Изд-во Михайлова В. А., 1999.
Осика С. Г., П’ятницький В. Т., Оніщук О. В., Осика А. С., Штефанюк О. В. – Регулювання ринків товарів і послуг на засадах норм і принципів системи ГАТТ/СОТ. – К.: УАЗТ, 2000. – 288 с.
Панфілова Т., Меркотав К. Теоретико-методологічні аспекти регулювання зовнішньої торгівлі // Зовнішня торгівля. – 1998. № 2–3.
Рокоча В. В. Міжнародна економіка: Навч. посіб. у 2-х кн.: кн.1: Міжнародна торгівля: теорія та політика. – К.: ТАКСОН, 2000. – 320 с.
Румянцев А. П., Румянцева Н. С. Международная экономика. – К.: МАУП, 1999.
Рут Ф. Р., Філіпенко А. С. Міжнародна торгівля та інвестиції: Підручник. – Київ: Основи, 1998.
Савельєв Є. В. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів: Підручник для магістрантів з міжнародної економіки і державної служби. – Тернопіль: Економічна думка, 2001.
Устинов И. Н. Мировая торговля: статист.-аналит. справочник. – М.: Экономика, 2000.
Циганкова Т. М., Петрашко Л. П., Кальченко Т. В. Міжнародна торгівля: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2001. – 488 с.
Щербань В., Риков В. Державне регулювання зовнішньої торгівлі: міжнародна практика // Зовнішня торгівля. – 1998.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Урахування та переврахування векселів	\|	Розвиток освіти та науки в Україні.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.