• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

І громадянина, їх закріплення в правових та інших документах

Українські ідеї про права, свободи та обов'язки людини

Початок розвитку державно-правової думки в Україні можна прослідкувати в окремих джерелах, починаючи з XI століття. До таких джерел належать: а) «Русская правда»; б) «Слово про закон и благодать» Іларіона (XI ст.); в) «Повесть временних лет» (XII ст.); г),«Поучение» Володимира Мономаха (ХІ-ХІІ ст.); д) «Слово о полку Игоревом» (1185-1187); є) «Моление» Данила Заточника (XIII ст.) та ін.

Ці джерела мали релігійно-філософський і політико-правовий зміст та були спрямовані на вирішення актуальних проблем того часу з питань державно-правового характеру, які стояли перед стародавньоруською державою. Суть їх зводилась до висвітлення ідей величності Русі, авторитету Руської церкви, обмеження, свавілля князеві зміцнення та збереження державної єдності руських народів.

Характерний етап розвитку державно-правової думки для територій, на яких знаходиться сучасна Україна був пов'язаний з знаходженням у XV-XVI ст. у складі Великого князівства литовсь­кого, яке особливо в перші свої роки було більше слов'янською, ніж литовською державою. 90 % його населення складали слов'яни. Саме тому литовські князі здійснювали стосовно цих народів політику нейтралітету.

Найбільшу цінність з позиції ідей державно-правової думки мав Литовський статут (збірник законів феодального права), що діяв в Україні в XVI-XVIII ст. Він витримав три редакції у 1529, 1566,1588 роках.

У цьому документі визначалися гуманістичні ідеї і принципи того часу: а) ідеї суверенності народу і держави; б) рівності всіх перед законом; в) засудження деспотизму; г) особистої недоторкан­ності; д) юридичного захисту прав людини; є) особистої відповідаль­ності перед законом та ін.

Окремі державно-правові ідеї і теорії цього періоду (XVI-XVII ст.) містяться в таких релігійних творах: а) «Апокрисис» (X. Філалета, 1598р.); б) «Пересторога» (1606 р., автор невідомий); в) «Трелос» (М. Смотрицький, 1610р.); г) «Протестация» (І. Борець­кий, 1621 р.); д) «Палинодия» (3. Копистеньський, 1619-1622 pp.). Змістовно.ці твори відображають такі ідеї:

- таврували відступництво української знаті від православної церкви;

- протестували проти насильницьких дій уніатів стосовно до української культури, обрядів українського народу;

- змальовували нужденне становище православної церкви і українського народу;

- виступали за звільнення українського народу з під польсько-шляхецької неволі;

-закликали до єдності українського, руського і білоруського народів;

- вимагали організації на демократичних засадах світських і церковних справ.

Одним, з цікавих релігійних творів, в якому містяться ідеї захисту віри, погляди на звичаєве і писане право, обов'язковість вимог писаного права для всіх суб'єктів, вимоги захищати державою права і свободи людини і громадянина слід вважати «Апокрисис» Христофора Філалета (Христофора Бронського). На його думку, порушення прав і свобод людини підриває основи, на яких базується держава.

Виразником інтересів кріпаків і міської бідноти, їх прав і свобод був І. Вишенський (1545-1620). Він обґрунтовував демокра­тичні ідеї рівності, вимагав рівності і однакової відповідальності за свої прорахунки як підвладних, так і владноможних осіб, що мають переваги перед іншими лише завдяки наявності повно­важень. Владноможні повинні підкорюватися законам, які не суперечать природі самої людини, прагнути до загального добра, нести відповідальність за свої вчинки. І. Вишенський розрізняє моральну, юридичну і майнову рівність. Для досягнення ідеального суспільства необхідно самовдосконалення людей.

_ Певний вклад у розвиток ідей прав та свобод людини в Україні в XVII-XVIII ст/ внесли прогресивні діячі Києво-Могилянської академії такі, як Й. Кононович-Горбацький, Л. Баранович, І. Галятовський, І. Гізель, С. Яворський, М. Козачинський, Д. Туптайло, Г. Сковорода. Розглядаючи погляди Ф. Прокоповича,Г. Сковороди, Я. Ковельського, М. Костомарова, М. Максимовича щодо прав та свобод людини необхідно наголосити, що для всіх їх характерно те, що вони розвивали ідею просвіченого абсолютизму, як результат застосування природного права і суспільного договору до російсь­кого державотворення періоду існування абсолютної монархії.

Отже, одним з видатних вчених, з працями якого пов'язаний розвиток української державно-правової думки, був професор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681-1736). В своїх творах «Регламент духовний» (Санкт-Петербург, 1721) і «Правда волі монаршей» (Москва; 1722) він проводить ідеї зміцнення світської влади, її незалежність стосовно до влади церковної, обґрунтовує теорію суспільного договору, вважає, що народ не має права розірвати суспільний договір і повинен виконувати обов'язки і підкорятися. Передавши свою владу правителю народ ніяким суверенітетом не володіє. Верховним правителем має бути просвічений монарх, який не підкоряється громадянським законам, і дії якого виправдовуються лише кінцевою метою, в основі якої лежить загальнонародна користь.

На відміну від Ф. Прокоповича, погляди широких народних мас на права і свободи відстоював Г. Сковорода (1722-1794). Об'єктом його філософії була людина з її земними справами, думками і міркуваннями, прагненнями до щастя, правди і справедливості. Г. Сковорода: а) засуджував кріпосне право, феодальну систему суспільних відносин з її законами і судочинством, при якій правіший той, хто сильніший, а «якщо убогий, тоді і бідний і дурний »; б) був ворогом монархічного ладу, царської влади, тиранії, найбільшим здобутком людини визнавав волю; в) відстоював республіканську форму правління, в якій вбачав забезпечення рівних прав всім людям; г) методами досягнення ідеальної державності бачив просвіту і моральне самовдосконалення.

Значний внесок у розвиток ідей прав і свобод людини в Україні вніс Я. Козельський (1728-1764). Його погляди базуються на природному праві і суспільному договорі і зводяться до такого: а) природний стан людей він вважав не ідеальним і віддавав перевагу більш прогресивному державно-правовому етапу розвитку людства; б) позитивні закони мають ґрунтуватися на природному праві інакше їх не можна вважати справедливими; в) всі громадяни мають бути формально рівними перед законом, влада і особа мають нести взаємну відповідальність за виконання умов суспільного договору; г) як рівноправна сторона договору, члени суспільства мають право розірвати договір і укласти новий; д) зміну суспільних порядків він бачив у реформах, просвіті людей, вихованні в них вміння застосовувати справедливі закони з метою мирного їх існування і розвитку.

Наступний етап розвитку ідей про права і свободи людини в Україні пов'язаний з. діяльністю М. Максимовича (1804-1873), відомого українського вченого, що займався природними науками, історією, філософією, етнографією, був першим ректором Київсь­кого університету, мав великий вплив на вітчизняних діячів (наприклад, на М. Грушевського).

М. Максимович був прихильником,централізованої влади. Кріпосне право він вважав найбільшим злом, що суперечить суспільному прогресу, виступав проти безправного і проти­природного становища селян. Розглядаючи шляхи покращення суспільного устрою, М. Максимович керувався ідеєю просвіти, реформ, виховання людини як захисника справедливості.

Виразником ідей буржуазного лібералізму стосовно царсь­кого режиму був М.Костомаров (1817-1885), який очолював ліберально-буржуазний напрям таємної політичної організації в Україні з назвою Кирило-Мефодіївське братство (1846-1847). Основні погляди М. Костомарова були висвітлені у Програмних документах цієї організації. їх суть можна сформулювати так: а) критичне ставлення до самодержавного устрою Росії; б) вимоги скасування кріпосного права; в) юридичне закріплення рівності, скасування смертної кари і тілесних покарань, свободу торгівлі, совісті; г) вимога надати освіту народу; д) встановлення демокра­тичного режиму і створення загальнослов’янської федерації з широкою політичною автономією об'єднаних народів; є) рефор­містські методи зміни суспільного устрою

Революційно-демократичний напрям цієї організації очолю­вав Т. Шевченко (1814-1861), видатний український поет. У своїх поетичних і публіцистичних прозово-художніх творах він стосувався і проблеми прав людини, обґрунтовував думку про можли­вість революційного шляху зміни суспільного устрою в царській Росії та повалення самодержавства. Наприклад, поема «Гайда­маки» (1841), вірші «Заповіт» (1845), «Я не нездужаю нівроку» (1858) та ін.

Відстоював ідею республіканського самоврядування народу, спільно-колегіального здійснення влади на основі суспільної власності. При характеристиці права Т. Шевченко вимагає правдивого змісту закону, в якому слід поєднати правду, істину, справедливість. Критично оцінюючи закони Російської держави, він виступає проти антинародного законодавства і здійснення правосуддя, відсутності юридичних прав у селян. Ці ідеї звучали у таких його творах, як «Кавказ», «Сон», «Щоденник». Аналізуючи погляди Т. Шевченка щодо прав і свобод людини слід зробити такі висновки: а) йому найбільш підходить природна концепція права тому, що він один з перших вчених в Україні виклав розуміння моральності права, що праву повинна бути притаманна риса соціальної справедливості, що природні права людини не підвладні свавіллю держави, що закони, які обґрунтовують і закріплюють свавілля, експлуатацію, гноблення не можуть вважатися право­вими; б) в його поглядах можна виокремити два етапи: 1837— 1843 - це відсутність чітких суспільно-політичних поглядів на права людини; 1843-1861 - висвітлення ідей революційної демократії).

Друга половина XIX ст., найбільшою мірою, характери­зується поглядами на права і свободи людини таких українських демократів, як М. Драгоманов, І. Франко, С. Подолинський, О. Терлецький.

М. Драгоманов (1841-1895) в своїх поглядах на права і свободи людини поєднує утопічно-соціалістичні і конституційно-демократичні ідеї. В кінцевому рахунку при остаточній розробці моделі кращого майбутнього переважили соціалістичні ідеї. Шляхом до їх досягнення він бачив формування конституційно-правових законів і ліквідацію абсолютизму.

У своїй моделі кращого майбутнього М. Драгоманов пропону­вав: а) нову демократичну буржуазну Росію, в якій інтереси держави не суперечать інтересам народів, що проживають на її території і інтересам окремої людини; б) соціальну федеративну республіку; в) відстоював наділення всіх громадян демократичними правами.(свободою слова, друку і т. д.), впровадження місцевого самоврядування, рівноправність усіх народів; г) таку схему державного устрою: вільні народи об'єднуються у вільні суспільст­ва, суспільства в федерацію громадян у межах України, Україна стає членом федерації на основі федеративного договору народів Росії, а потім об'єднується у федерацію всіх слов'янських народів і народів світу; д) закон і право, які б відображали волю трудівників. Головне призначення права, на його думку, полягає у закріпленні прав людини і громадянина.

Виразником інтересів пригноблених мас Галіції був І. Франко (1856-1916). Як відомо, в кінці ХУШ ст..Західна Україна була під владою Австро-Угорщини і мала статус напівколоніальної країни. Світогляд І. Франка як поета, історика, суспільного діяча формувався під впливом Т. Шевченка і російських революційних демократів. Суть його поглядів зводиться до такого: а) він був знайомий з працями К. Маркса і Ф. Енгельса, що спонукало схожість його поглядів на права і свободи людини з марксистсь­кими; б) у своїх поетичних творах та інших працях критикував пережитки феодалізму і брехливість ідей раннього капіталізму, змальовував тяжке становище селян і робітників; в) закликав до революційної боротьби, щоб покінчити з пригнобленням народу; г) перехід до соціалізму бачив у селянській артілі, не виключав поступовий шлях переходу; д) детально розглядав форми держав різних типів, акцентуючи особливу увагу на буржуазній державі та на Російській абсолютній монархії; є) економічну і соціальну основу майбутнього суспільства він бачив у необхідності знищення експлуатації за допомогою скасування приватної власності, запровадження загального обов'язку, працювати всім, розподілу суспільних здобутків на засадах рівності; ж) І. Франко відмежу­вався від анархізму і визнавав необхідність держави, що повинна бути наповнена новим змістом. Головними функціями держави він визнавав політичну, економічну і культурно-виховну; з) шляхи вирішення національного питання бачив у добровільному федера­тивному союзі, що засновувався на принципі демократичної рівності всіх його членів. Планував поступово здійснити перехід до створення федерації на з'єднання народів України; федерації у межах звільнених народів Росії; об'єднання слов'янських народів; всесвітнє федеративне об'єднання демократичних республік.

Його правові погляди формувалися на основі теорій відродже­ного природного права та соціологічній теорії Ерліха. Водночас у нього було своє критичне ставлення до окремих положень цих теорій. Право він розумів як таке, що пронизано ідеями і принци­пами гуманізму, справедливості, яке регулює відносини між людьми з володіння, використання і розпорядження результатами праці і охороняє волю і недоторканність особи. Право і закон він розглядає як не тотожні одне одному поняття.

Ідеї прав і свобод людини в Західній Україні, окрім І. Франка, висвітлювали С. Подолинський (1850-1891) і О. Терлецький (1850-1902). Сутність їх поглядів зводиться до такого: а) виходять з ідеї соціально-політичної рівності; б) виступають за реальну, а не декларовану свободу; в) О. Терлецький сутність права вбачав не тільки у словесному вираженні норми права, а перед усім у правильному впровадженні його в життя; г) вони виступали за рівність політичних і цивільних прав та знищення класів і в цьому вбачали реалізацію принципу соціальної справедливості; д) ідеалом майбутнього суспільства вони бачили народну федерацію громад, що заснована на повній політичній рівності кожного громадянина і повному внутрішньому самоуправлінні. Майбутню Україну вони бачили як федеративну демократичну республіку добровільно об'єднаних громад, а в подальшому члена всенародної вільної спілки, інтернаціональної федерації. Під громадою вони розуміли основу для ведення господарства, центр політичного само­управління, що об'єднує законодавчу, виконавчу та судову владу.

Важливе місце у поглядах на права і свободи людини в Україні кінця ХІХ-поч. XX ст. мають праці українських теоретиків національної державності М. Грушевського, В. Винниченка та правознавців О. Кістяківського, Б. Кістяківського, М. Володимирського-Буданова, О. Єфіменко.

У цей період у громадський думці провідне місце посідають відносини України і Росії з позиції державно-правових питань; Розглядається два напрями підходів до вирішення цього питання: 1) федеративний союз України з Росією; 2) розірвання зв'язків України і Росії і утворення самостійної Української держави. Перший підхід домінував до жовтня 1917 року, а другий після жовтневих подій у Росії. Одним з виразників цих ідей був М. Грушевський, вчений-історик, голова Центральної Ради. Його наукова концепція мала певні суперечності, хоча в основі своїй залишилася незмінною. Він вважав, що не було загальноруської історії, як не було і не має загальноруської народності. Існувало і існує три різних слов'янських народи: російський, українських, білоруський. Творцем і фундатором Київської держави він вважав виключно українсько-руську народність. Ця концепція знайшла своє відображення, у матеріалах Центральної Ради. Національна ідея визначалась як рушійна сила еволюційного розвитку українсь­кого народу. Як творчий фактор політико-правового розвитку України розглядалася національна боротьба. Право визначалося, як сполучення норм, які відображають соціальну солідарність з'єднаних у націю людей. Вже на початку XX ст. М. Грушевський обґрунтував доктрину національно-територіальної автономії України: створення українського сейму, національних органів управління і контролю, децентралізація держави і організація самоуправління в межах національних територіальних одиниць. Свої погляди до жовтня 1917 року М. Грушевський виклав у статті «Вільна Україна». їх суть можна сформулювати у вигляді таких положень: широка автономія України в федеративному зв'язку з Росією; виступ проти націоналізму і шовінізму. Він писав, що оборонці національності не будуть націоналістами. Ми добуваємо державне право не для того, щоб панувати над національними меншинами України. Права національних меншостей буде забезпеченої Мова їх буде прийнята в законах з урядами і органами самоуправи в тих округах, де ці народності становлять певний національний мінімум. Де буде відповідна кількість учнів тої чи іншої народності, вони матимуть змогу вчитися на своїй рідній мові. Всі ці національні чи релігійні групи матимуть право закладати свої культурні і релігійні товариства і установи і діставати для них підмоги з автономного скарбу України.

На з'їзді народів у Києві, який був організований Централь­ною Радою у вересні 1917 року, захищаючи ідею федерації М. Грушевський закінчив свою доповідь такими словами про те, що Росія, щоб врятуватися від загибелі повинна конче стати федеративною. У цей час М. Грушевський ще не був прихильником повної самостійності України. Він зазначав, що ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрились провідним розумом людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому - до федерації всього світу.

Але вже у 1918 році у книзі «На порозі нової України» М. Грушевський виступив за повну самостійність Української держави. Він вважав, що національно-політичний рахунок дійшов особливо високих позицій стосовно закріплення самостійності і незалежності Української республіки. Він критикував позиції тих, хто відстоював орієнтацію на Москву і Росію. На історичних фактах доводив, що Україна і її народ - це держава і народ західної культури та виступав за орієнтацію України на захід.

Неоднорідністю характеризувалися і погляди В. Винниченка (1890-1951). У своїх поглядах на права і свободи людини він дотримувався ліберальних позицій. В одному зі своїх творів В. Винниченко писав, що всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, коли в її основу положено не примус, а добру волю її складових. У праці «Наші орієнтації» В. Винниченко зазначає, що для України не може бути-корисною орієнтація ні на австро-німецьку, ні на російську державність. Повинна бути само­організація української демократії, надія тільки на себе, на свою організаційну міць. Виступаючи на засіданнях Центральної Ради він проголошував, що не можна в справі національного відроджен­ня покладатися ні на кого, ні на яку автономію у чужій державі. Для розвитку кожної нації, на думку В. Винниченка, повинна бути своя державність. Але він застерігає від національного тоталітариз­му, закликає не допускати н свою психіку тоталітаризму і не одурювати такою політичною ідеологією себе і інших.

Особливий інтерес на права і свободи людини викликають погляди українських вчених-юристів. Один з них О. Кістяківський (1833-1885) автор більше 70 праць у галузі кримінального права і процесу свої правові ідеї зафіксував у «Щоденнику». Суть їх полягає у такому: 1) він виступає за прогресивний конститу­ціоналізм, за конституційну монархію в Росії, як перший крок до політичної свободи; 2) вимагав надання демократичних-прав: а) недоторканності особи, крім випадків скоєння злочину; б) свободи слова і віросповідання; в) права зборів і об'єднання у корпорації; г) місцевого та державного самоврядування; д) права народу на розпорядження державним бюджетом; є) загального виборчого процесу; ж) права відозви посадових осіб; з) судову підзвітність чиновників; і) законність у діяльності органів влади і управління; к) владу суспільної думки; 3) національне звільнення українського народу він бачив у юридичній рівності стосовно всіх національностей, що проживають на території Росії; 4) виступає за позитивне право. Як одне з джерел права вважав і судову практику, що є на багато багатша порівняно з законом.

Ще більш сучасними виглядають міркування про державу та право, про права людини його сина Б: Кістяківського (1868-1920), що був видатним, вітчизняним філософом права. Його правові ідеї викладені спочатку у різних статтях, а в 1916 році у. книзі .«Социальные науки и право» не втратили своєї актуальності і в наш час. Суть їх в такому: 1) існує декілька наукових понять права: а) державно-примусове; б) соціологічне; в) психологічне; г) норма­тивне; д) технічне чи практичне. Він вважав, що право як явище єдине, а кожне з зазначених понять права відтінює якусь його сторону. Кожна з зазначених сторін права однаково важлива в науці; 2) свої роздуми про державу він будує з огляду на, що держава є відомою формою суспільного організму і існує: там, де існує суспільство і народ. Найліпшою формою державного буття є правова держава. Правовою він вважає таку державу; в якій владі покладено відомі межі і влада є обмежена і підзаконна. У сучасній правовій державі керують не особи,, а загальні правила у вигляді правових норм. До юридичних засад правової держави він відносив: а) недоторканність особи; б) народне представництво, що забез­печується народом; в) солідарність влади та солідарність нації, що гарантується загальним виборчим правом; 3) держава і право це дві складні сторони одного і того самого явища, правове початком, з якого складається держава.

Цікавим і оригінальним є правові погляди українського вченого-юриста М. Володимирського-Буданова (1838-1916). Він є автором більше 100 праць в сфері історії права Росії, України Білорусії і Польщі. Суть його поглядів на право можна відобразити такими положеннями: 1) у поглядах на походження держави і права для нього не існує держави і права взагалі, без конкретного народу. Процес появи держави і права він визнає індивідуальним для відповідних націй: французьке, німецьке, руське, тощо. Відправне джерело виникнення держави і права - це наявність етнічної групи з її особливостями; 2) право є продукт діяльності не держави, а всієї нації. Законодавець лише формулює право, яке виступає як народна воля.^; Закон вужчий, ніж право; 3) його роздуми про право втілилися в ідеї слов'янського права, головними рисами якого він вважав: а) народопредставництво; б) об'єднане володіння землею; в) домінування публічного права над приватним; г) оцінка особи з її ділових здібностей.

Одним з найвідоміших українських і російських вчених-юристів була О.Єфіменко (1848-1919). Вона була відомим юристом, істориком, етнографом, суспільним діячем. Себе О.Єфіменко відносила до прихильників ідеї народності і общинного об'єднання. її правові ідеї полягають у такому: 1) вона вважала, що капіталізм у Росії має свої особливості і що його можливо реформувати, спираючись на селянство; 2) у поглядах на право дає перевагу звичаєвому праву, негативно ставилася до нормативного визна­чення права; 3) відстоювала ідею створення національного руського права на відміну від західноєвропейського, в основі якого повинні лежати санкціоновані звичаї, а не нормативно-правові акти; 4) держава має захищати економічно слабких, ліквідувати межі між законом і життям, між народним правом і правом законним, щоб забезпечити у суспільстві соціальну справедливість.

Отже, в умовах національної ідеї у працях вчених юристів чітко проглядаються основні правові позиції демократизації прав і свобод людини в Україні.

Права і свободи людини в Україні мали своє юридичне закріплення в ряді конституційних законів на різних її етапах розвитку. Витоки, українського конституційного процесу мають давні історичні традиції. Ще в період Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено, в різних редакціях «Руської Правди», Цей документ мав конституційне значення і закріплював та регулював кримінально-правові, цивільно-правові, сімейні, кримінально та цивільно-процесуальні відносини і встановлював відповідні суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Торговельні, житлові, спадкові та кримінально-правові відносини встановлю­валися у нормативному договорі поміж Цісарем Турецьким і Військом Запорізьким з народом руським щодо торгівлі на Чорному морі де і закріплювалися відповідні суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

У Новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 p., яка хоча й не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас встановлювала цілу низку демократичних для свого часу держав­них інституцій. У ній закріплювалося положення, що до обов'язку Гетьмана входило «пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладати надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог. Через це нехай пани Полковники, Сотники, Отамани, Урядники і Виборні не наважуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їхніх урядів чи в їхньому особистому підданстві...».

За часів знаходження України у складі Російської імперії суб'єктивні права і юридичні обов'язки людини регулювалися Зібранням малоросійських прав та збірником «Права, за якими судиться малоросійський народ». У зазначених нормативних актах закріплювалися суб'єктивні права та юридичні обов'язки шлюбно-сімейні, цивільні, кримінально-правові і процесуальні, земельні та деякі інші.

Початок реального конституційного процесу в Україні слід пов'язувати з поваленням самодержавства й організацією у березні 1917 р. Української Центральної Ради. І Універсал Центральної Ради започаткував становлення української державності і розглядався як «статут автономії України».

Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття З липня 1917р. ІІ Універсалу Української Центральної Ради, який можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. ВII Універсалі проголо­шувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України.

Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. III Універсалу, який проголошував встановлення вже не автономних, а федеративних стосунків з Росією. Але така позиція Центральної Ради не знайшла розуміння ні в російського. Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні пропозиції України й почала проти Української Центральної Ради воєнні дії. За цих умов 9 січня 1918 р. був прийнятий IV Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося, що «однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, правової системи, Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Про це безпосередньо свідчить текст Конституції УНР 1918 року. З статті 5 по 20 в Конституції УНР закріплювалися демократичні права і свободи. Встановлювалися: а) громадянські права: на життя, честь і гідність, особисту недоторканність, свободу совісті, таємницю листування, свободу слова, друку, сумління, змін місця перебування та ін.; б) політичні права: участі в управлінні державою, місцевим життям, участі у виборах державних органів і органів місцевого самоврядування та ін.; в) соціальні та культурні права: на освіту, користування національною культурою та ін.; г) економічні права на працю та страйк та ін. Вона, на жаль, так і не набула чинності, тому що в той день, коли була прийнята, в України почалася доба Гетьманату Павла Скоропадського.

Серед державно-правових актів часів Гетьманату насамперед слід зазначити гетьманську «Грамоту до всього українського народу від 29 квітня 1918 p., яка скасувала всі акти, прийняті Центральною Радою, у тому числі й Конституцію, проголосила право приватної власності фундаментом культури и цивілізації, цілковиту свободу приватного підприємництва й ініціативи. В той самий день, 29 квітня 1918р., був прийнятий установчий правовий акт «Закони про тимчасовий державний устрій України», в якому вирішувалися питання «про гетьманську владу», «про віру», встановлювалися «права і обов’язки українських козаків і громадян», у спеціальному розділі «про закони» наголошувався особливий правовий статус цього Закону. Йшлося також «Про Раду Міністрів і про міністрів», «Про фінансову Раду», «Про Генераль­ний Суд».

Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади прийшла Директорія у складі п'яти членів на чолі з В. Винниченком. Фактично провідну роль у Директорії відігравав С Петлюра, який пізніше й став її головою. Серед правових актів Директорії, які мали конституційне значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 р., закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці; закон про Державну Народну Раду Українсь­кої Народної Республіки. Особливо слід зазначити, що за доби Директорії був розроблений розгорнутий проект Конституції УНР під назвою «Основний державний закон Української Народної Республіки».

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українсь­кого радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвитку конституційного процесу в Україні. Радянська Консти­туція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919р., здебільшого лише повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 p., a також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919 р.

Створення в 1922 р. Союзу радянських республік і прийняття в 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести в Конституцію УСРР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані головним чином з розподілом компетенції між союзною і республіканською владою.

У грудні 1936 p., тобто в самий розпал сталінських репресій, була прийнята нова Конституція СРСР, проголошена найдемократичнішою у світі. Конституція Української РСР, прийнята в 1937 р. на основі «сталінської Конституції», повністю повторювала її основні положення. В Конституції закріплювалися демократичні політичні, соціальні^ культурні та особисті права громадян.

Ліквідація культу особи Сталіна, певне розширення повно­важень союзних республік наприкінці 50-х pp., декларування того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетво­рився на загальнонародну державу, деякі кроки в бік поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відкрито опозицій­них рухів, усе це вимагало принаймні косметичних конституційних змін. За таких умов почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР1977 р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових зміну державне й громадське життя України. В ній були закріплені: а) політичні права: обирати і бути обраним, здійснювати управління державою, критикувати Державних службовців та ін.; б) економічні права: на працю, на відпочинок та ін.; в) соціальні права: на матеріальне забезпечення, на житло, на охорону здоров'я та ін.; г) культурні права: на освіту, на літературну, художню та наукову творчість та ін.; д), особисті права: на недоторканність особи, житла, особистого життя та ін.

Отже, нормативні документи в Україні починаючи з Київсь­кої Русі закріплювали певні суб'єктивні права і свободи людини та громадянина. Поряд з правами закріплювалися і юридичні обов'язки.

Підводячи загальний підсумок можна зробити такі висновки:

1) виникнення і розвиток суб'єктивного права людини має давню історію і невід'ємне від історії виникнення і розвитку самої людини, як соціальної істоти;

2) на різних етапах розвитку суспільства права і свободи людини мають різний зміст;

3) змістовно найбільш повного обсягу права і свободи особистості набувають в умовах громадянського, суспільства і формальної рівності;

4) сучасна характеристика і зміст прав і свобод людини і громадянина вбирають, в себе значну частину можливостей і характеризуються відповідним рівнем соціального життя в сучасній державі і громадянському суспільстві.

Питання до теми № 2 для підготовки до семінарського заняття

1.Визначте філософські та правові ідеї прав, свобод і обов'язків людини та громадянина в різні історичні епохи.

2. Дайте характеристику нормативних документів, що закріплювали права, свободи і обов'язки людини в умовах середньовіччя, Нового часу та XX ст.

3. Охарактеризуйте українські ідей про права, свободи і обов'язки людини та громадянина, покажіть їх закріплення в правових та інших українських документах.

Читайте також:

1. IV. Відмінність злочинів від інших правопорушень
2. IV. Закріплення й узагальнення знань
3. V. Закріплення знань
4. V. Закріплення нового матеріалу – 5хв.
5. VII. Закріплення нового матеріалу і систематизація знань.
6. Аверсивную терапію використовують, як правило, при лікуванні алкоголізму, нікотиновій залежності і деяких інших захворювань.
7. Амортизація інших необоротних матеріальних активів
8. Аудит основних та інших необоротних активів
9. Валентність — це здатність атомів одного елемента сполу­чатися з певним числом атомів інших елементів під час утворення хімічних сполук.
10. Взаємозв’язок з освітніми системами інших країн, відповідність вищої освіти України світовому рівню.
11. Видача працівникам спецодягу, спецвзуття, інших засобів індивідуального захисту
12. Види адміністративно-правових відносин

Переглядів: 2261