Поняття «традиція».

Поняття «цивілізація».

У науковому середовищі давно дискутується питання співвідношення культури і цивілізації. Поняття «цивілізація» (від лат. civilis – громадянський, державний) і культура близькі, але не тотожні.

По-перше, цивілізація розглядається як синонім культури, єдність матеріальних і духовних надбань людства. У такому випадку вживаються як рівнозначні : антична, шумерська, європейська, азійська цивілізація (культура).

По-друге, термін «цивілізація» вживається на означення матеріальної культури, що характеризується розвитком продуктивних сил, відповідних суспільних відносин, рівнем техніки, побутовими умовами. У такому розумінні він протиставляється духовній культурі.

По-третє, поняття «цивілізація» також уживається для характеристики етапу суспільного розвитку, який настав після первіснообщинного ладу і змінив період варварства і дикунства. При цьому зазначаються такі ознаки цивілізації, як: створення класів, держави, приватної власності, розподіл праці, урбанізація. Такий підхід був започаткований Ф. Енгельсом у праці «Походження сім’ї, приватної власності і держави».

Поняття «цивілізація» може вживатися на означення конкретних етапів розвитку суспільства чи народів: аграрна цивілізація, індустріальна, постіндустріальна, інформаційна, буржуазна тощо. Але у межах однієї цивілізації можуть існувати різні формації (азійська цивілізація – це й соціалістичний Китай, і напівфеодальний Іран чи Саудівська Аравія, і капіталістична Японія).

Поняття «цивілізація» вживається як характеристика цілісності сучасної культури з підкресленням загальнолюдської єдності: «світова цивілізація», «цивілізований спосіб життя».

Інколи вживається як стан культури в певній галузі людської діяльності («технічна цивілізація», «міська цивілізація»).

Як бачимо, будь-яке із наведених значень передбачає взаємозв’язок з культурою.

Цивілізаційний підхід становить важливу роль в історичному процесі .У цьому оцінкою цивілізації є релігія, культура, менталітет.

Традиція (від лат. traditio — передача) — це елементи культури, що передаються від покоління до покоління і зберігаються протягом тривалого часу. Традиції тією чи іншою мірою і в тих чи інших формах присутні в будь-якому суспільстві і практично в усіх сферах культури. Традицію можуть утілювати певні суспільні інституції, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди і т. д. Поняття стилю і традиції іноді вживаються щодо формально (зовнішньо) схожих феноменів.

У Європі сплеск інтересу до проблеми традицій актуалізувався за часів Відродження і Реформації, яких об'єднувала критика церкви і застарілих суспільних відносин. Відродження, що вивільнило творчий потенціал людини з оков середньовічного традиціоналізму, було одночасно і запереченням традицій (відсталих і таких, що заважають розвитку), і апеляцією до них (заклик до відродження гуманістичних традицій античності). Філософія доби реформації перешкоджала догматизації і у результаті сприяла звільненню людини з-під жорсткої опіки католицької церкви і її ідеології, тиску авторитетів і традицій.

Дослідник В.І. Воловика визначав традицію як відносно стійкі, такі, що повторюються, володіють певною несанкціонованою нормативністю форми, способи, прийоми, методи діяльності, які складаються в рамках конкретного соціального організму, обумовлені культурними, суспільно-економічними, політичними і іншими особливостями його існування, передаванні від покоління до покоління, а також які отримали логічне обґрунтування. Саме логічне обґрунтування є одною з основних відмінностей традиції від звичаю . У даній концепції основою традиції є відображення об’єктивної закономірності, а також пояснюється чому те чи інше правило стає традицією, соціальною нормою. З іншого боку автор спирається на діяльністний підхід, адже діяльність є формою руху соціальної матерії.

4.Поняття «національна культура»

Національна культура — продукт матеріальної та духовної праці певної нації. Основою будь-якої національної культури є система звичаїв, традицій, ритуалів, які виступають у ролі етнічних стереотипів, що пронизують усі сфери життя народу (побут, господарство, спілкування).

Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що об'єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно містить у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості. Процес національного самовизначення безперервний, оскільки весь час відбувається переосмислення того, якою ця спільнота була в минулому, якою є нині і якою хоче стати в майбутньому. У бутті нації існує певна напруга між традицією і новаціями, які перебувають у безперервній взаємодії.

Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства. Тобто, це продукт матеріальної та духовної праці певної нації, її історія, відносини, соціальна пам’ять, самосвідомість. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури — українську, російську, французьку та ін.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Дохристиянські вірування слов’янських народів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.