Джерело права середньовічного Львова

Реформування канонічного права як цілісної релігійно-правової системи, враховуючи парадигму незмінності віронавчального елемента, ймовірно, проходитиме у формі піднесення канонічно-правового регулювання до рівня сучасних вимог. Необхідно створити сталий механізм прийняття, зміни та припинення дії канонічно-правових норм, що значною мірою відповідатиме загальнотеоретичним принципам формування джерел права і свідчитиме про історичний взаємовплив юридичних конструкцій релігійного та світського права.Одним із суперечливих моментів історії Львова є питання про роль і значення для нього магдебурзького права, яке протягом багатьох століть визначало життя міста. Історики кожної доби оцінювали його на свій лад, виходячи з певних політичних і філософських переконань. Нинішня оцінка потребує попереднього пізнання об'єкту.Магдебурзьке міське право (Jus theutonicum magdeburgense) - середньовічне право міст на самоврядування - починає свій відлік від привілеїв 1188 p., які отримало німецьке місто Маґдебур( від архиепископа. Разом з німецькою колонізацією воно в тій чи іншій формі прийшло у Східну Європу, узвичаїлося серед її міщан і проіснувало тут набагато довше, ніж в німецьких містах. Постає питання, коли почали формуватись органи самоврядування в наших містах, наскільки давніми та автохтонними є його традиції. З цим тісно пов'язана проблема правового локування міст¹. І тут треба мати на увазі, що магдебурзьке право не було ані початком, ані кінцем у формуванні органів самоврядування. Це тривалий процес, який визначався усім економічним, політичним і соціальним життям міста і, разом з тим, мав на нього зворотний вплив. "Магдебурзьке право українських міст - це не німецьке право, це українське муніципальне право, що виникло шляхом злиття і переплетіння українського звичаєвого права з видозміненими і пристосованими до місцевих умов елементами різних інших правових систем, в тому числі німецького магдебурзького права... Магдебурзьке право було лише правовим оформленням певного етапу у розвитку міст України..."². Самоврядність міст потрібно розглядати не як привнесений, накинутий ззовні, а як закономірний елемент та етап суспільного розвитку міст. Оскільки більш чи менш відоме нам самоврядування східноєвропейських міст формувалось на основі магдебурзького права, яке прийшло сюди з колоністами, виникає питання, коли ж вперше відбулася правова локація у містах і якою був її обсяг. Німецькі колоністи, а з ними й основи так званого німецького магдебурзького права, на слов'янських землях з'явилися рано. Першою була колонізована Сілезія. Найдавніші свідчення поширення тут магдебурзького права походять з 1178 р.³ В тому ж таки XII ст. німецькі поселенці почали проникати і на східнослов'янські землі. Літописні згадки про осідлість німців на Галичині датовані 1259 р. В Галицько-Волинському літопису зазначено, що саме тоді Данило Романович закликав до новозбудованого і добре укріпленого міста Холма купців та ремісників⁴. Як свідчить той самий літопис, у Володимирі-Волинському 1287 р. утворено першу міську ґміну, базовану на магдебурзькому праві, паростки якого з'явилися в місті під впливом німецьких колоністів. Саме в цей час в літописі щодо міщан вживається назва "містичі замість давнього "гражани". Мстислав Данилович, отримавши від Володимира Васильковича Волинське князівство, "созва бояре володимирскія і містичі русци і Німці" і наказав перед ними відчитати грамоту Володимира про передання князівства⁵. Термін "містичі" вживається для означення міщан на магдебурзькому праві. Як підкреслює польський дослідник З. Качмарчик, Володимир був першим містом західного типу на Русі, причому не єдиним у ХНІ ст. (хоч можемо припустити, що не все місто, а лише якась його частина була базована на магдебурзькому праві)⁶. В XIII ст. німці з'явились у Львові. Вони заселили південну частину міста над Полтвою, де і постав новий міський осередок з центром на теперішньому Старому Ринку. За твердженням Д. Зубрицького, вже в 1287 р. у Львові, як і у Володимирі та Луцьку, були війтівства⁷. В AGZ опубліковано текст грамоти Казимира III, виданої у Львові 22 серпня 1352 р. дітям колишнього львівського війта на володіння млином в селі Малі Винники. В документі зазначено, що згаданий млин належав "... визначному мужеві Бертольду, колишньому війтові, їхньому дідові великим володарем блаженної пам'яті князем Русі за його вірну службу даром відзначеному... "⁸, а це означає, що у Львові була громада, яка мала війта - німця з походження, що його князь Лев Данилович наділив згаданим землеволодінням, а отже, німецьке право і німецькі поселенці були в цей час у Львові принаймні de facto. Захопивши Галичину, Казимир III відкриває дорогу широкому напливу німецьких колоністів і протегує розповсюдження німецького права в цих землях: грамоти на використання магдебурзького права отримали Сянок (1366), Тичин і Судова Вишня (1368), ним послуговувались Перемишль ще до 1353 р., Галич, Переворськ та Ярослав до 1351 р. Значне поширення магдебурзького права припадало на кінець панування Казимира III, тобто на другу половину XIV ст. Кількість локованих міст в 1333-1370 pp. у Речі Посполитій подвоїлась⁹. Власне до цього періоду належить відома грамота Казимира III про надання Львову магдебурзького права (17 червня 1356 р.)¹⁰. Однак, як виникає з наведених вище фактів, вона була не так локаційною, як релокаційною, тобто нею не запроваджувалось у місті німецьке право, а лише підтверджувалось¹¹, при тому, що розширювалася сфера його дії. Оскільки джерела не дають змоги охарактеризувати функціонування самоврядних органів Львова XIII ст, детальну розмову про магдебурзьке право у місті можна вести лише починаючи з 1356 р. Згідно з привілеєм Казимира III магдебурзьке право надавалось усім мешканцям міста. При тому зазначалося: "Іншим народам, що живуть у цьому місті, а саме: вірменам, євреям, сарацинам, русинам та іншим будь-якого стану та становища з особливої нашої ласки дозволяємо користуватись відповідно до їх звичаїв, зберігати необмеженими їхні права, надаючи одночасно їм можливість, щоб будь-які кримінальні справи, які виникнуть між ними самими або між ними і іншими, вирішувати за магдебурзьким правом і при війті відповідно до їхніх прохань.
А якщо відмовлятимуться судитися за магдебурзьким правом, яким вищезгадане місто повинно користуватися, тоді вказані нації... мають можливість поставити і вирішувати будь-яке питання на суді своєї нації, але під головуванням міського війта"¹². Руські права і звичаї, які в чомусь суперечили магдебурзькому праву, ліквідовувались. Уся судова влада в місті передавалася в руки війта. Місто і його мешканці одночасно звільнялися від усіх юрисдикцій каштелянів, воєвод, суддів, підсудків, возних і від влади будь-якого іншого державного чиновника. Так окреслювались основи судової влади міста.Крім того, Львів, на зразок інших міст-маґдебурґій, отримав земельну власність - у 70 франконських ланів¹³ "у лісах і виноградниках, луках і пасовиськах, відповідно до чого зможуть їх відміряти"¹⁴. При тому 60 з них підлягали оплаті чиншу в 24 руські гроші, які мають сплачуватись на день святого Мартина (4 липня). Решта 10 віддавались на пасовиська без будь-якої оплати. Ніхто не мав права будувати корчми в межах однієї милі від міста, щоб не створювати йому конкуренції. Незабаром власність міста була розширена до 100 франконських ланів (згідно з привілеєм Казимира III, виданого 27 липня 1368 р. і підтвердженого Владиславом II 29 вересня 1389 р.¹⁵ Тут доречно згадати майже ідентичний за змістом привілей Владислава Опольського від 9 грудня 1372 p., який у багатьох дослідженнях фігурує як перше розширення земельної власності міста¹⁶).Львівський магістрат мав неабияке значення для інших міст: він був апеляційним центром для Руського воєводства і Поділля. Руські міста і містечка мали подавати апеляції спершу львівським радникам, лише після цього могли звертатись до вищого суду Краківського замку (утворений 1356 р.)¹⁷ і, нарешті, - до самого короля чи комісарів шести міст¹⁸. Окрім того, Львів вважався зразком суспільного устрою для решти українських міст. Окремі автори вводять навіть специфічний термін - "львівське право", що мало б визначати маґдебурґію на львівський кшталт¹⁹. Однак устрій Львова передавався далеко не автоматично. Для того щоб отримати львівський устрій у всій його повноті, потрібен був спеціальний королівський привілей. Львів користувався чи не найширшим самоврядуванням супроти інших східноєвропейських міст.Хоч грамотою Казимира III виділяється роль війта, все ж у Львові, як і в більшості міст на той час, формується міська рада, яка з кожним роком посилює свої позиції. Основними магістратськими органами були рада і лава.Діяльність міської ради відображена у її книгах Inducta etprotocolla officii consularis, Acta consulatus Leopoliensis та чернетках Protocolla etformu laris officii consularis. Окремо виділяються книги окремих радецьких актів (в копіях та оригіналах) Producta officii consularis seu in copiis, seu in originalibus.Функції ради були досить різноманітними: крім посередницької діяльності між загальнодержавними установами та міщанами, вона здійснює поліційний нагляд у місті, роздає міські ґрунти, здає в оренду прибутки і міське майно, встановлює мита, такси на продукти споживання, затверджує всілякі громадянські угоди стосовно майна, вирішує суперечки, які не потребують притягнення до справи свідків, опікується вдовами та сиротами міста, затверджує вибори цехмістрів²⁰ тощо. Рада не вимагає додаткових привілеїв для міста, але видає обов'язкові для міщан статути - вількежі (wilkierze).Важливою сферою діяльності міської ради була регуляція співжиття національних громад міста. В 1444 р. король встановлює залежність від міської влади всіх купців, які прибувають до Львова: греків, вірмен.сараци-нів, євреїв та представників усіх інших національностей і віровизнань. Щоправда лише 1460 р. львівський староста визнає це право міського суду²¹. Як бачимо чіткістю і обов'язковістю чинна в державі правова система не відзначалась. Отже, юрисдикції львівського магістрату з XV ст. безпосередньо підлягали іноземні купці, які проїжджали через місто або тимчасово перебували в ньому.

Однією з найважливіших функцій ради було прийняття до міського права (ius civile). Львівське громадянство міг дістати повнолітній чоловік, законнонароджений, пристойної поведінки християнин. Міське право надавалося лише на підставі рекомендаційних листів Littera recommendatoriae або Litterae mansionis et conservatoriae, які засвідчували походження пошукувача громадянства і видавались місцевою канцелярією чи старостинським урядом того міста чи села, звідки він прибув до Львова. Були випадки, і не поодинокі, коли міське право діставали без такого документу. Але це відбувалося в тому разі, коли пошукувач зобов'язувався представити потрібний документ до обумовленої дати, а за дотримання ним слова мали поручитися кілька львів'ян. А втім, часті невиконання даної угоди примусили міську раду прийняти 1424 р. постанову про накладання 10 коп грошей штрафу на тих, хто виступав свідками в процесі надання міського права, якщо їх підопічний вчасно не подавав потрібний документ. Вихідці з сіл мусили в другій половині XVI ст. приносити в магістрат ще consensus tenutarii et possessoris bonorum (згода общини і схвалення власника) або так зване manumissio (відпускне). Шляхтичі мали подавати підтвердження родоводу від кількох представників свого стану.

Отримуючи міське право, громадянин мав зректися своїх попередніх привілеїв, щоб одержати право на міщанство. При прийнятті до міського права русинів та вірменів, які формально не мали б зустрічати перешкод, хоч на практиці це було не завжди, в міських книгах нотовано, що міське право Львова сягає так далеко in quantum se Armenorum et Ruthenorum extentunt privilegia (що поширює привілей на русинів і вірмен). А для іноземців, які намагались стати повноправними львівськими міщанами, обов'язковим було визнання католицької віри.

Громадянство у Львові не було спадковим. Навіть народжені в місті особи мали з досягненням повноліття формально набути право міщанства. І лише представники дуже славних або давніх львівських родин не подавали у магістрат листа про своє походження. Міське право не могли отримати неодружені молодики. З 1411 р. вони мали сплачувати місту спеціальний податок - vectigal taurinum (bykowe в люстрації XVI ст.)²².Для отримання міського права необхідним було володіння нерухомістю на теренах міста (в різний час вартість її мала бути від 3 до 6 тисяч злотих)²³. Але і тут траплялися винятки. Коли в 1406 р. львівський радник Леонард подарував свій будинок громаді міста під шпиталь, міська рада зобов'язалась не примушувати його купувати нову нерухомість, дозволивши торгувати в місті безмитно²⁴. Новоприйняті до міського права міщани мали сплатити податок на кілька років наперед та подарувати місту щось, залежно від свого хисту, ремесла чи краму.

Новий міщанин повинен був складати присягу на вірність громаді і послух магістратові. Дата постанови міської ради про надання міського права вважалася датою його отримання. Після вписання у відповідний реєстр міщанин, як правило, отримував письмове засвідчення своїх прав. Якщо ж він з тієї чи іншої причини (злочин, відмова, переїзд в інше місто тощо) втрачав своє право, то мусив цей документ повернути у магістрат. Міське право отримували й жінки, але рада звичайно призначала для них опікуна. У часи безкоролів'я магістрат Львова, як репрезентант королівської влади в місті, не практикував надання міського права²⁵.Прийняття до міського права фіксувалось у спеціальних книгах - Libri electionum et ius Civitatis suscipientium (Книги виборів і прийняття міських прав), які велися з 1572 до 1778 р. (до 1572 р. ці записи робились у рахункових книгах). Отримання міського права звільняло від низки податків і уможливлювало участь в управлінні Львовом, а отже, знову ж таки, користування певними економічними перевагами."Уряд радника, пошана, з якою громада відносилась до "славетного" члена міської ради й користі, які уряд цей зі собою приносив, варті були боротьби"²⁶. Радники за самим своїм становищем отримували титул шляхетних. У 1538 р. члени львівської ради дістали титул Spectabilis et famatus Dominus (видатний і славетний пан), який проіснував до 1662 р., коли Львів отримав нові прероґативи висування депутатів на сейм і підписання королівської елекції; тоді радники почали іменуватись Nobilis et Spectabilis Dominus (відомий і видатний пан), а лавники - Nobilis et Honoratus (шляхетний і шановний), члени ґміни - Honoratuus (шановний). Якщо радник або лавник був доктором медицини чи філософії, то до його титулу Honoratus додавалось спочатку слово egregius, а докторів права величали Nobilis et Clarissimus.²⁷Радник не отримував грошової платні безпосередньо за виконання своїх обов'язків, якщо уряд цей був лише почесний, однак він і не платив жодних податків від свого нерухомого майна, ні королівських²⁸, ні, тим паче, міських (правда, якщо радник мав велику нерухому власність, то намагались обмежити неоподатковану частину, як правило, до будинку, в якому сам він мешкав, але і це було вагомим в економічному плані). Крім того, урядовці отримували на свята подарунки, частіше провізією. Коли одружувався сам радник чи його син, або коли йшла заміж його донька, вони отримували від ради міста цінні подарунки. Причому про розмір цих дарів можемо судити з такого факту: в середині XVII ст. ухвалено, що відведені на шлюби витрати ради не мають перевищувати 60 злотих²⁹ на одного обдарованого.І все ж найбільш важливою статтею доходів радників був щопіврічний пай, який вони отримували від поділу каси ради, з поземельного майна міста та податок з судочинства, штрафи за вироком консульського суду³⁰. "Що доходи ті були великі, про це свідчить факт, що рада закупила з цих грошей села Сихів і Зубра, які радники вважали за свою виключну власність"³¹. Ось чому посада радника була такою престижною, і так важливо було мати хоч ефемерну надію її колись обійняти, а отже, ще важливіше було вже діючим радникам якнайдовше і якнайміцніше утримувати свої позиції.Хоч законом не передбачалося, кому має надаватись перевага при виборах до ради, але вже в XVI ст. зазвичай радників обирали з-поміж колишніх лавників. До того ж не винятком, а радше неписаним правилом були хабарі з претендентів на цю посаду. Так, у Львові з цих коштів утворювався постійний прибуток ради, який порівну ділився між усіма консулами, хоч далеко не завше всі вони одноголосно погоджувались на затвердження саме цього радника³².Міщанам відкривалась можливість безпосередньої участі в органах самоврядування міста. Адже радниками могли бути чоловіки віком від 25 до 90 p., осілі в місті, не багаті (хоч це було чисто декларативне твердження) і не бідні, але середнього стану, народжені в шлюбі, не зраджувані і не зрадники дружин, не лихварі³³.Вибори членів магістрату відбувались за певною чіткою схемою і встановленим у місті ритуалом. У Львові, як одному з найповажніших міст держави це виглядало особливо урочисто. Після виборів рада присягала на вірність громаді перед королівськими комісарами. Присягу читав радецький писар. Пізніше староста в супроводі двох консулів ішов у Вірменську церкву для прийняття присяги старійшин вірменів. Минулорічна рада звітувала про витрати, після чого обирались лонґерії. Наступного дня бурмистри приймали присягу новообраних цехмістрів³⁴.XVI ст. вносить радикальні зміни в життя міста. Спершу рада Львова складалася з 6 осіб. У 1519 р. урядуюча міська рада, порозумівшись з львівським старостою Станіславом з Ходча й отримавши потім підтвердження вже доконаного факту від Отгона (нового львівського старости, брата Станіслава) без згоди на те громадян, кооптувала до свого складу ще 6 радників³⁵, визнавши свій уряд за довічний і утворивши таким чином колегію в складі 12 осіб. Львівська рада поділялась на дві рівні частини, які чергувались в управлінні містом. Правляча половина називалась consules residentes, а неправляча - consules antiqui.Щорічний урочистий церемоніал виборів міської ради, який і спершу був формальним, поступово зовсім занедбали. У такий спосіб було утворено довічну колегію, яка в разі смерті або відмови одного з членів поповнювалась через самокооптацію. Ця колегія була незалежна, з одного боку, від загалу громадян, які вже не мали впливу на вибори, а з другого боку, - від представника короля, який, згідно з привілеєм Владислава Опольського, мав би щорічно затверджувати вибори радників. Така еволюція львівської міської ради пройшла досить легко, без особливих ексцесів. Але виникає питання, як таке могло статися з огляду на важливість проблеми для мешканців міста. Деякі історики зазначають дві причини такої легкої оліґархізації влади Львова: по-перше, угода радників з львівським старостою; по-друге, важка ситуація у самому місті, коли через величезну пожежу у Львові³⁶ було не до боротьби за владу. Своєрідним Рубіконом у долі міста стала пожежа 1527 p., яка спалахнула 3 червня в броварні, правдоподібно, через необережність під час варіння пива³⁷. Внаслідок цього Львів згорів дощенту, від великого на той час міста залишились лише ратуша, костьол і монастир Францісканців. Зіморович порівнює цю пожежу з руйнуванням Трої та Єрусалима. Вогонь палахкотів доти, доки не спалив все, що міг спалити: "З квітучого міста залишились руїни і попелища. В межах мурів спалено все аж до фундаментів. Від брами до брами стирчали лише рештки закопчених стін, коминів, згарищ, що ще диміли"³⁸.

У той момент, коли місто впало під натиском стихії, коли треба було практично з нічого відновлювати його колишнє значення як економічного, культурного і політичного центру держави, місту необхідна була сильна влада, яка б уживала рішучих, кардинальних заходів, обстоювала його інтереси перед королем і державними урядовцями. Цією ситуацією і скористались львівські радники, які, слід зазначити, добре дбали перед королівським урядом про найрізноманітніші привілеї для міста, що сприяли його відбудові. Саме тому "пригноблений нещастям "простий чоловік" може навіть і вдячний "панам"-радникам за поміч, вдовольнився формальною церемонією виборів міської ради, яка заховувалась й надальше - та не вважав на це, а може й не похопався, що тут доконалося обмеження його прав. А потому, коли громада похопилась, було вже за пізно, а до зміни становища ради вже не дійшло. Радники вміли бо успішно боронити своєї добичі..."³⁹.І хоч вже в 40-х pp. XVI ст. новий львівський староста (Микола Гербурт (Одновський)⁴⁰, підтримуваний (правда, досить слабо) громадою міста, починає боротьбу з олігархією влади все ж не досягає успіху, бо рада домоглася нових поступок від короля: у 1541 р. Сиґізмунд І, відмовивши всім домаганням старости, затвердив довічність радників, давши старості лише право "досиґнування" (визначення) бурмістра з-поміж кандидатів, запропонованих самою радою⁴¹. Поступово формується кілька могутніх родин, що й прибрали управління містом у свої руки. Наприклад, Вольф Шольц (XVI ст.) був радником і бурмистром, його син - війтом, а два зяті і три родичі засідали в раді⁴². "Рада переходить від аристократичної форми правління до олігархії"⁴³.Боротьба поспільства, однак, не припиняється, хоч спершу не є такою енергійною, щоб змінити перебіг подій. І лише нова хвиля народного невдоволення, що зростає вже в 1576 p., привела до певних змін. Після низки перипетій і судової тяганини 25 травня 1577 р. король Стефан Баторій видав в Мальборку постанову⁴⁴, якою затвердив довічність уряду радників та їх виключне право на маєтності Сихів та Зубра, які закуплені були з фондів радецької каси; громада натомість осягнула своє представництво у вигляді інституції - Quadragintavirat-y⁴⁵, який складався з 20 представників від купецтва та 20 представників від ремісників⁴⁶. Але вони не увійшли до складу міського уряду, не мали ніякої реальної влади і були лише контрольним органом, без згоди якого не можна було провести ніяких основних змін у міському господарстві.Очолював колегію регент (famatus regent honoratae communitatis), або так званий маршал. Він обирався з 40 мужів або із лави щорічно в день виборів міських чиновників. У виборах реґента зберігалась послідовність: одного року він обирався з ремісників, наступного - з-поміж купців⁴⁷. Обраний маршал присягав перед магістратом на вірність поспільству.Ще одним певним успіхом громади було встановлення фінансового контролю в формі спеціальної комісії (лонґерії), до складу якої мали входити представники ради, 4 лавники, 6 представників міської громади та евентуально представник короля. Перед цією лонґерією рада мала звітувати про використання громадських коштів. Хоч щорічна виборність цих органів, і перш за все Quadragintavirat-y, була документально обумовлена, все ж цей уряд, утворений після отриманих з Кракова інструкцій, був фактично від початку довічний, оскільки щороку в списках його зустрічаємо одних і тих самих осіб⁴⁸. Не простою була справа і з лонґеріями. До цієї господарської комісії представник простого народу ввійшов лише в 1604 p., після гострої перепалки громади з радою, яка розпочалась на початку XVII ст. і яку очолював Ян Алембек⁴⁹. Боротьба 1602-1604 pp. завершилась поширенням прав громади переважно на фінансові справи міста. Саме в цей час у склад лонґерату входить, крім радника та лавника, представник Quadragintavirat-y. Лонґери все ж не обиралися вільно представниками громадян, а призначались радниками, тому вони були досить сильно заанґажовані інституцією, діяльність якої мали контролювати. Громада прагнула мати вплив і на оцінкову комісію, від якої великою мірою залежав справедливий розподіл персональних податків. Саме з 1604 р. до складу цієї комісії входили 2 радники, 2 лавники, 4 представники Quadragintavirat-y та 2 вірменських і 2 руських старшини. Крім того, з 1604 р. до будівельної комісії міста, крім радника та лавника, входив і репрезентант громади в особі члена Quadragintavirat-y. "Врешті здобув народ право контролю над міськими будівлями та зв'язаними з ними розходами"⁵⁰.В цей час, із зміною ситуації в уряді і місті загалом, змінюється позиція лави. На початкових фазах соціальної боротьби лава твердо стоїть на боці ради. Та це й зрозуміло, адже, з одного боку, від радників залежав вибір війта⁵¹, що очолював лаву, з іншого - впливало й те, що з-поміж лавників дообирались радники, а це, своєю чергою, було жаданим для кожного члена лави. "Однако ж з часом, коли власть радників надмірно розросталась, коли вони давали відчути свою сваволю і лаві, коли рада почала зневажливо відноситись до лави, починає наростати опозиція і серед лавників"⁵². І вже на початку XVII ст. лава рішуче стає в опозицію до ради на боці ґміни і Quadragintavirat-y. Так поступово формується протистояння різних гілок міської влади, що деструктивно впливає на розвиток самого міста загалом.Консульський уряд постійно засідав у певні дні тижня. Головуючий поміж радниками називався проконсулом, президентом чи найчастіше бурмистром. У Львові було три проконсули, які виконували свої обов'язки по черзі: рік поділявся на чотири частини, протягом яких бурмистри по черзі головували в раді. Цей період називався каденцією даного проконсула. В кінці року кожен бурмистр мав скласти перед радою звіт щодо витрачених ним коштів. На церемоніалі вибору радників бурмистр (proconsul senior) зі згоди ради представляв старості трьох членів (з числа 6 consules residen-tes), щоб староста обрав одного з них королівським бурмистром (proconsul regius). Саме його каденція була першою в році. З інших двох поспільство обирало одного своїм бурмистром (proconsul communitatis), а третій з них ставав бурмистром панів радних (proconsul dominorum consulum)⁵³. Проконсули мали право самі вирішувати окремі суперечки і чинити суд іноді в себе вдома, таким чином в документах часто фігурує суд проконсульський (officium proconsulare), на відміну від суду радників (officium consulare).Трапляється в документах і така посадова особа, як сеньйор (Senior). Одного із річних консулів обирали сеньйором на цілий рік: у такий спосіб забезпечувалася постійність авторитету у магістраті при змінності бурмистрів протягом року. Він був представником міста перед вищою державною владою і перед королем, саме через нього подавались прохання й апеляції до королівської канцелярії. Крім того, сеньйор мав і внутрішній магістратський привілей: якщо при виборі чиновників траплялась рівність голосів, його голос вважався подвійним.Лаву очолював війт. Як випливає з грамоти Казимира III, спершу війт був чи не головною особою в системі самоврядних органів міста. Але з часом статус його радикально змінюється.Грамотою 1378 р. Владислав Ягайло надав львівським міщанам право вибору війта⁵⁴. Першим обраним війтом став А. Зоммерштайн (Andrzej Sommerstein), який недалеко від мурів міста збудував велику садибу, яку німці спершу називали Sommerstejnhof, згодом ця назва трансформувалася в Замарстинів і дійшла до наших днів у назві однієї з львівських вулиць.В XVI-XVII ст. позиції війта послаблюються. Значення його щодо ради визначається реляцією львівського магістрату для Кам'янця: "Першість і переваги у Львові має проконсул, як наділений урядовою владою; управління містом належить йому і всьому магістрату, а не війту, який тому і називається не ректором міста, а тільки суддею (judex ordinarius)"⁵⁵.

З 1591 p. війтів почали по черзі призначати з-поміж радників та лавників, обираючи їх щорічно. У Львові війт став постійним членом ради внаслідок того, що рада, якій належало право вибору війта, постановила 1642 p., що війт має обиратись лише з членів ради, а 1650 р. було взагалі скасовано вибори і встановлено черговість між радниками на війтівство. Ознакою війтівської влади був срібний скіпетр, з яким він зобов'язаний був з'являтися на всіх міських урочистостях.Під владою війта була лава - судовий орган міста. Лавники обирались пожиттєво. Спершу їх було 7, з 1385 р. - 9, а з початку XVII ст. ця колегія складалась з 12 осіб.Практично кожен обиватель Львова від 21 року міг стати лавником. Проте цю посаду не могли обійняти жінка, а також чоловік несповна розуму, лунатик, німий, сліпий, глухий, проклятий, виволаний, відступник від християнської віри, єврей, неодружений, чи незаконно народжений⁵⁶. У Львові законом 1661 р. було встановлено, що лавником міг бути обраний якщо не член Колегії 40 мужів, то лише доктор права, медицини чи філософії, або ж міський писар чи синдик.Крім судової влади, лава мала право провадити слідство. її члени складали заповіти і ділили майно померлого, подаючи своє рішення на затвердження раді тощо. Особисті права лавників були практично такі самі, як і права радників. Вони отримували щорічний пай із земельної власності лави, судові податки і штрафи та частку від кожного новоприбулого члена ґміни. Лавничий уряд мав свою окрему канцелярію, своїх писарів. Наслідком діяльності лавників є збережені до наших днів численні судові книги - Inducta etprotocolla officii civilis scabinalis.Судова влада у Львові була преставлена судами різного роду. Це перш за все Бурграбський великий суд (Burgrabialia seu magna), який збирався три рази на рік. У Львові, як і в Кракові, на місці бурграба був бурмистр або хтось із радників, призначений бурмистром, а на місті солтиса - війт. За два тижні до початку суду його оголошували, і щонайменше як за три дні перед ним судді мали познайомитись зі справою. Бурграбський суд вирішував найважливіші справи, що були у компетенції міської влади: напади на дорогах, наїзди на будинки, узаконення продажу і купівлі майна, майнові та боргові позови, провини проти релігії та Церкви тощо. Цей суд мав право ухвалювати постанови про вигнання злочинця з громади.
Два рази на місяць засідав гайний суд (Gajony wylozony, Iudicia exposita bannita). Ним розглядалися справи про успадкування майна, боргів, майнових кривд, суперечки про рухоме і нерухоме майно, утверджувались дарчі записи тощо.
Поточний суд (Potrzebny sąd, Iudicia necessaria bannita), що розглядав переважно справи про заповіти, збирався три рази на тиждень. Складався він щонайменше з 2-3 присяжних і війта. Для розгляду справ між міщанами та іноземцями скликався Гостинний суд (Sąd goscinny, opportuna vel hospitum bannita) у складі не менше як трьох лавників. Щоденно засідав так званий Гарячий суд (Gorace prawo, ardua criminalis seu manualis facti) - для розгляду справ осіб, які були затримані на місці злочину (причому суд мав бути не пізніше як за 24 години після його скоєння і відбувався за скороченою процедурою: злочинець не мав права на апеляцію і не міг бути випущеним під заставу)⁵⁷.
Для примусу виконання вироку та для ряду інших дрібних потреб (складання заповітів, встановлення розміру збитків від порушення сервітутних прав тощо) 1444 р. організована звітна перед радою Комісія присяжних (Komisja zaprzysieglych, officium dominorum iurisfldelium). До складу її входили війт, два лавники, секретар та возний.Рада, лава і представницькі колегії обіймали судову, адміністративну і господарську владу міста і становили так звані "ordines". Решта посадових осіб були найманими чиновниками. Головним управителем при міському господарстві був так званий господар, або, інакше кажучи, люнар, шафар, прокуратор. Його обирала рада з-поміж Колеґії 40 мужів. Ні радники, ні війт не мали права втручатись у сферу його діяльності під загрозою штрафу 100 гривень. Спершу влада шафара практично збігалася з владою регента, він видавав квити, без яких неможливими були грошові операції. Але згодом шафар став лише помічником регента. Прокуратор, як міський чиновник, отримував платню 20-50 злотих.Правоохоронцем у місті був інстиґатор. Він зобов'язаний був ліквідовувати шум під час судів у ратуші, видавати позови, збирати судові штрафи, забезпечувати присутність сторін на судовому процесі і самому бути там; кожної п'ятниці він мав пред'являти суддям реєстр судових рішень. Влада інстиґатора часом ставала обтяжливою для громади. З підсиленням влади регента інстиґатор став його помічником.

Одним з важливих і шанованих міських чиновників був писар. Він мав бути людиною здібною і зобов'язаною присягою. Маючи широкі можливості, він суворо карався законом за провини і злочини: писар, що зробив хибний запис, втрачав руку, якщо ж він сфальшував у магістратських книгах, то мав бути покараний вогнем⁵⁸. Писарями часом були лавники, чи навіть консули, але частіше - просто освічені міщани. Писар отримував річну платню, яка часто покладалась на орендаторів міського майна на особливих умовах оренди. Крім того, писарі отримували плату за кожну виписку і реляцію, брали участь у розподілі судових штрафів. Ретельну ревізію міських архівів проводили регенти.
Міста на магдебурзькому праві користувалися певною законодавчою владою: представники міст підписувались під угодами між Польщею та іншими державами; міщани присягали на вірність королю, тобто міста виступали як окремі правові одиниці; вони могли вступати у конфедерацію зі шляхтою. За конституцією 1420 р. та статутом короля Олександра 1505 р. за деякими містами (Краків, Познань, Каліш, Сандомир, Львів) утверджується право участі у сеймах⁵⁹. Причому до XVII ст. лише чотири з них зберегли це право (Львів разом з Краковом, Вільно і Познанем)⁶⁰. Шляхта намагалась звести участь міст у загальнодержавних справах до мінімуму, вважаючи це своєю прероґативою. Але і міщани не особливо охоче допускали шляхтичів до міських справ. За чинними у Львові, як і в інших руських містах, привілеями в отриманні міського права не було обмежень для шляхтичів, якщо вони виконали всі потрібні для цього умови. Іноді шляхтичі, зберігаючи свої родові привілеї, ставали міськими писарями, синдиками і навіть членами міської ради. Однак не все було просто і гладко.
Прикладом може бути справа, розглянута Львівською радою 1607 р. Колегія Сорока мужів зажадала від ради, щоб та усунула зі свого складу консулів-шляхтичів, хоч вони і прийняли міське право, мотивуючи це тим, що вони належать до іншого стану, а отже, не будуть повною мірою дбати про добробут міста і міщан⁶¹.Зазнавши в XVII-XVIII ст. істотних змін, магдебурзьке право у Львові формально проіснувало до його офіційного скасування Декретом австрійського імператора Йозефа II 31 серпня 1786 р.

Таким чином, магдебурзьке право було реальним виразом закономірного процесу формування міщанства як стану. Елементи цього права з'явились у Львові ще в XIII ст., і хоч, зрозуміло, не все місто жило згідно з цими нормами, все ж приписувати Казимирові III першість у запровадженні тут досить прогресивного на той час німецького права немає достатніх підстав. Не будучи кодифікованими, норми магдебурзького права приводили до складності, а подекуди й безладдя усієї системи і процесу самоврядування у місті. Однак воно розвивало правову свідомість міщан, зміцнювало певні норми демократії та законності. У XVI ст. відбувається, з одного боку, олігархізація магістрату, а з іншого - обмеження його влади громадськими представницькими органами. Те все не було специфічним для цього регіону на тлі тогочасних загальноєвропейських процесів і, очевидно, визначалося не так еволюцією магдебурзького права, як загальною тенденцією розвитку суспільства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Перевага церковного права. Роль в історії	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.