Форсована індустріалізація в Україні.

У 2-й пол. 1920-х рр. компартійно-радянська номенклатура, згуртована навколо Сталіна, знову повернулася до гасел «воєнного комунізму» та «розгорнутого будівництва соціалізму». Сталінський варіант економічної основи радянського устрою ґрунтувався, як і ленінський, на комуністичній доктрині, викладеній у партійній програмі 1919 р.

У грудні 1925 року XIV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію, однак він не вирішив питання про кошти для її проведення. На пленумі ЦК ВКП(б), який розглядав у квітні 1926 р. проблему фінансування, було вирішено, що єдино можливим джерелом для її проведення могла стати реорганізація сільського господарства – колективізація. Водночас актуалізувалося питання капітального будівництва. Гроші на спорудження новобудов брали із аграрного сектору.

У 1927–1928 рр. виникли «ножиці цін» між промисловими товарами і сільськогосподарськими продуктами, штучно встановленими державою для викачування ресурсів із села. Взимку 1928 р. селяни відмовилися продавати зерно державі за низькими цінами, що спровокувало хлібозаготівельну кризу.

Коли адептів «надідустріаліазації» Троцького, Зінов’єва і Камєнєва на XV з’їзді партії у 1927 р. вивели зі складу політичного керівництва, Сталін та його послідовники самі перехопили ідею «надіндустрілізації». Його прихильниками виявилися членами партійно-державного керівництва України, у тому числі генеральні секретарі ЦК КП(б)У Л. Каганович і С. Косіор, голова РНК УСРР В. Чубар, голова ВУЦВК Г. Петровський.

Радянський агітаційний плакат, 1936 р.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політика українізації.	\|	Індустріальна гонитва

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.