ІІ. Україна у XX – на поч. XXI ст.

Тема 5. Українська національно-демократична революція та громадянська війна (1917 – 1921 рр.)

Двовладдя– політична ситуація, що склалася на території колишньої Російської імперії після Лютневої демократичної революції 1917 р. Для двовладдя характерна відсутність єдиної влади в країні. Внаслідок Лютневої революції в Петрограді Державна Дума створила Тимчасовий комітет, який очолив М. Родзянко. 2 березня 1917 р., після зречення престолу Миколою II, Тимчасовий комітет створив Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим. Головним завданням Тимчасового уряду була організація і проведення виборів до Всеросійських установчих зборів – демократичного парламенту, обраного на багатопартійній основі, який повинен був визначити майбутній державний устрій колишньої Російської імперії. Одночасно робітники під егідою соціалістичних партій (есери, меншовики, більшовики) створили Петроградську Раду робітничих і солдатських депутатів, головою якої обрали меншовика М. Чхеїдзе. Його заступником став О. Керенський, який перебував також на посаді міністра юстиції у Тимчасовому уряді, а в травні 1917 р. став його головою. Політична більшість Петроградської Ради підтримувала Тимчасовий уряд. Однак у квітні 1917 р. В. Ленін та більшовики висунули гасла: „Ніякої підтримки Тимчасовому уряду” та „Вся влада Радам!”. Двовладдя фактично закінчилось після липневих 1917 р. подій в Петрограді, коли більшовики зробили спробу захопити владу, а більшість Петроградської Ради, щоб запобігти цьому, підтримала Тимчасовий уряд.

Тривладдя – нова система політичної влади, що утворилась в Україні після Лютневої революції 1917 р. Вона означала існування трьох органів влади: 1) представників Тимчасового уряду – губернських і повітових комісарів; 2) рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, що діяли у великих промислових центрах (Донбас, Харків, Київ, Катеринослав та ін.) та прифронтовій смузі; 3) Центральної Ради, яку утворили 4-7 березня 1917 р. представники різних політичних (Товариство українських поступовців, українські соціалісти) та громадських організацій. Головою ЦР був обраний М. Грушевський. 15 червня 1917 р. було створено український уряд – Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком. Кінцем тривладдя можна вважати 4 серпня 1917 р., коли Тимчасовий уряд ухвалив „Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріату”, згідно з якою Генеральний Секретаріат був визнаний виконавчим органом Тимчасового уряду, а Центральна Рада фактично позбавлялась законодавчих функцій.

Узурпація– незаконне захоплення влади або присвоєння собі чужих прав на що-небудь. Внаслідок Жовтневого перевороту в ніч із 25 на 26 жовтня (7-8 листопада) 1917 р. більшовики захопили владу в Петрограді та багатьох промислових центрах колишньої Російської імперії. Тимчасовий уряд було заарештовано. Замість нього було створено радянський уряд – Раду народних комісарів на чолі з В. Леніним, до складу якого, крім більшовиків, увійшли ліві есери. У грудні 1917 р. відбулися парламентські вибори, а в січні 1918 р. розпочав роботу парламент – Всеросійські Установчі збори. Більшість депутатських місць (57 %) на них отримали меншовики та праві есери, більшовики – тільки 25 %. Всеросійські Установчі збори не визнали Раднарком законним урядом. У відповідь на це більшовицький Раднарком видав постанову про розпуск демократично обраного парламенту – Всеросійських Установчих зборів. Це стало актом узурпації політичної влади і причиною громадянської війни в Росії.

Революція –докорінна зміна, стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового; переворот у житті суспільства, який передбачає ліквідацію одного суспільного ладу й утвердження нового. Революція передбачає захоплення не тільки політичної влади, але й основних засобів виробництва, перерозподіл власності (суспільної, державної або приватної) в інтересах певної соціальної, етнічної, релігійної групи тощо.

Диктатура– політичний режим, при якому нічим не обмежена влада в державі повністю належить окремій особі (диктатору), політичній партії чи соціальній групі. Захопивши владу в жовтні 1917 р., більшовицька партія на чолі з В. Леніним проголосила встановлення диктатури пролетаріату. Під час громадянської війни більшовики проводили політику „воєнного комунізму”, суть якої полягала в націоналізації підприємств, мілітаризації праці, реквізиції продовольства в селян (продрозкладка). Діючи від імені пролетаріату, більшовики здійснювали „червоний терор” проти колишніх царських службовців, поміщиків, капіталістів, офіцерів, священиків, представників інтелігенції, непролетарських політичних партій тощо. Все це призвело до встановлення диктатури Російської Комуністичної партії (більшовиків) (РКП(б)), складовою частиною якої була Комуністична партія (більшовиків) України (КП(б)У).

Українська національно-демократична революція –національно- та соціально-визвольний рух в Україні, боротьба національно-демократичних сил за українську державність у 1917 – 1921 рр. У її розвитку дослідники виділяють три етапи:

1. Період Української Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 р.). Визначається ухваленням документів програмного характеру – універсалів: I Універсалом ЦР від 10 червня 1917 р. було декларовано автономію України; у II Універсалі від 3 липня 1917 р. ЦР відмовилася від національно-територіальної автономії до рішення Всеросійських Установчих зборів; III Універсалом від 7 листопада 1917 р. було проголошено утворення Української Народної Республіки (УНР), зберігаючи федеративні зв’язки з Росією; ухвалений ЦР 11 січня 1918 р. після розпуску більшовиками в Петрограді Всеросійських Установчих зборів та в умовах більшовицького наступу на Україну, IV Універсал проголошував УНР самостійною державою.

Рятуючись від більшовицького розгрому, ЦР 26-27 січня 1918 р. підписала мирну угоду в Брест-Литовську з державами Четверного Союзу. Згідно з цією угодою Німеччина та Австро-Угорщина зобов’язалися надати ЦР військову допомогу в обмін на сировину і продовольство. На початку березня 1918 р. за допомогою окупантів ЦР повернулась до Києва. Однак ЦР не мала реальної військової сили для виконання своїх зобов’язань перед окупаційною владою і 29 квітня 1918 р. вона була розпущена німцями.

2. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) – етап в історії Української революції, пов’язаний з діяльністю національних консервативних політичних сил. Користуючись підтримкою німців, П. Скоропадський взяв на себе „усю повноту державної влади”. Шляхом репресивних заходів гетьман П. Скоропадський на деякий час ліквідував анархію та навів порядок у державі: було налагоджено грошовий обіг, відновлено залізничний рух, почали відроджуватись промислові підприємства та біржі тощо. П. Скоропадський поновив поміщицьке землеволодіння та продовжував збирати продовольство на користь окупантів. Це призвело до масового повстанського руху на селі. В опозиції до гетьманської влади був Український національний союз (УНС), до складу якого увійшла більшість українських партій та профспілок. У листопаді 1918 р. антигетьманське повстання очолила Директорія – тимчасовий верховний орган УНР, до складу якого увійшли: В. Винниченко (голова), С. Петлюра (головний отаман), Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко.

Поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні позбавила Українську Державу військової підтримки, 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський відрікся від влади і виїхав до Німеччини. Київ зайняли війська Директорії.

3. Діяльність Директорії УНР та її боротьба за українську державність (грудень 1918 р. – початок 1921 р.). Цей етап також умовно можна поділити на періоди: „київський” (грудень 1918 – поч. лютого 1919 рр.); „кам’янецький” (друга половина 1919 р.) та українсько-польського зближення в 1920 р. Під час „київського” періоду Директорія 8 січня 1919 р. ухвалила земельний закон, проголосила ліквідацію приватної власності на землю і безкоштовне наділення нею селян. Однак ці положення реалізовані не були. 22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт злуки – об’єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), який був ратифікований Трудовим конгресом. Проте цей акт, як і інші рішення конгресу, реально не вплинули на розвиток подій.

Війська Директорії складались із напівпартизанських формувань, де кожний з отаманів вважав себе головним і не виконував накази командування. Військові підрозділи Директорії грабували населення, здійснювали реквізиції, чинили єврейські погроми. Таке явище отримало назву „отаманщини”. 6 червня 1919 р. війська зайняли Кам’янець-Подільський (звідти назва – „кам’янецький” період), військово-політична ситуація на короткий період стабілізувалась. Однак вже у вересні – жовтні 1919 р. війська Директорії опинились у „трикутнику смерті”: між білогвардійцями, поляками та більшовиками. Численні суперечки (В. Винниченко вийшов зі складу Директорії ще в лютому 1919 р., А. Макаренко та Ф. Швець виїхали за кордон) призвели до розпаду Директорії. С. Петлюра, перебравши на себе „верховне командування справами Республіки”, фактично став диктатором УНР. 16 листопада 1919 р. польські війська захопили Кам’янець-Подільський (ці події отримали назву „листопадової катастрофи”).

Для продовження війни з більшовиками С. Петлюра у квітні 1920 р. уклав таємну угоду з Польщею – Варшавський договір. 25 квітня 1920 р. об’єднані польсько-українські війська розпочали наступ на Україну і 6 травня захопили Київ. Однак вже в червні Червона армія розпочала контрнаступ. С. Петлюра, дискредитувавши себе співпрацею з поляками, був змушений із залишками військ УНР емігрувати за кордон. 18 березня 1921 р. між Польщею, РСФРР і УСРР було укладено Ризький договір, за яким Польща визнала Радянську Україну, а західноукраїнські землі ввійшли до складу Польської держави. Підписанням Ризького мирного договору фактично завершилася Українська національно-демократична революція.

Громадянська війна– гостра політична боротьба у формі збройних сутичок між класами та соціальними групами, партіями, націями, релігійними конфесіями задля досягнення певної політичної мети (захоплення державної влади) та перерозподілу державної, колективної або приватної власності на свою користь. Громадянська війна виникає тоді, коли вичерпані легітимні засоби подолання соціально-політичної кризи. На теренах колишньої Російської імперії громадянська війна розпочалася після того, як більшовики розігнали демократичний парламент – Всеросійські Установчі збори у січні 1918 р. В Україні актами громадянської війни можна вважати більшовицький наступ на Київ наприкінці грудня 1917 р. – у січні 1918 р. (бій під Крутами, повстання в Києві на заводі „Арсенал”) та повстання Директорії в листопаді – грудні 1918 р. проти режиму гетьмана П. Скоропадського. Однак піком громадянської війни слід вважати 1919 – 1920 рр. Цей період характеризується значною кількістю претендентів на владу в Україні: більшовики, білогвардійці, Директорія, повстанський рух тощо. 6 січня 1919 р. у Харкові більшовики встановили в Україні радянську форму державності– Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Вищим законодавчим органом влади в УСРР формально вважався Всеукраїнський з’їзд Рад УСРР та Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) на чолі з Г. Петровським. ВУЦВК виконував законодавчі функції між з’їздами Рад. Органом вищої виконавчої влади в УСРР стала Рада народних комісарів на чолі з Х. Раковським.

Репресивна політика „воєнного комунізму” в 1919 р. викликала масовий опір серед населення України, у першу чергу з боку селянства. Розпочався селянський повстанський рух проти продрозкладки та реквізиції продовольства. Його найбільш відомими керівниками були отамани М. Григор’єв, Зелений (Д. Терпило), Струк, Соколовський, Ангел, Орловський. У травні 1919 р. проти більшовиків виступив Н. Махно, у загонах якого певний вплив мали анархісти– прибічники політичного вчення, що заперечувало будь-яку державну владу та своєю соціальною базою вважало дрібного виробника, селянина. Головним гаслом повстанського руху було „Ради без комуністів”. Наприкінці весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні.

У травні 1919 р. посилився „білий рух”: на Україну розпочала наступ Добровольча армія генерала А. Денікіна. 4 травня „білі” захопили Луганськ, 25 червня – Харків, 28 червня – Катеринослав, 31 серпня – Київ. На початку осені 1919 р. більшість території України була окупована білогвардійськими військами.

Білогвардійський рух– антибільшовицький, контрреволюційний рух. Його засновником вважається генерал Л. Корнілов. З квітня 1918 р. до квітня 1920 р. білогвардійський рух очолював генерал А. Денікін, з квітня по листопад 1920 р. – барон П. Врангель. Білогвардійці боролися за збереження „єдиної та неподільної Росії”, не визнавали української державності, забороняли видавати українською мовою книги та газети, закривали національні школи тощо. Характерними рисами білогвардійського режиму в Україні були: військова диктатура, політичні репресії, відновлення поміщицького землеволодіння, конфіскації продовольства у селян, єврейські погроми тощо.

Для боротьби з Добровольчою армією більшовики утворили Всеукраїнський революційний комітет(Всеукрревком) – тимчасовий орган влади, який зосереджував законодавчу та виконавчу владу в УСРР з грудня 1919 р. по лютий 1920 р. У лютому 1920 р. за підтримкою повстанських загонів та армії Н. Махна Червона армія встановила радянську владу майже на всій території України. У листопаді 1920 р. більшовики спільно з махновськими частинами захопили Крим, залишки „білих” евакуювались за кордон. Після розгрому Врангеля основні фронти громадянської війни в Україні були ліквідовані.

Тема 6. Україна у міжвоєнний період (1921 – 1939 рр.)

Нова економічна політика (неп) – комплекс заходів перехідного періоду (1921 – 1928 рр.), затверджений X з’їздом РКП(б). Сутність непу полягала у використанні елементів ринкових відносин і різних форм власності, у формуванні ринку, розвитку кооперації, залученні іноземного капіталу, запровадженні госпрозрахунку тощо. Головним заходом непу була заміна продрозкладки продподатком на селі. Непівська модель організації суспільства базувалася на концепції переходу до соціалізму через державний капіталізм та розглядалася частиною більшовицьких теоретиків як тактичний хід, тимчасовий відступ. Її складовими частинами були: однопартійний режим та адміністративно-ринкова система господарювання; державна монополія у зовнішній торгівлі; державна власність на велику та більшу частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок лише на рівні трестів, що перебували у власності держави; гальмування розвитку великого індивідуального господарства на селі. Головною метою більшовицького керівництва періоду непу було використання економічної активності населення для зміцнення економічного фундаменту своєї влади, що виключало будь-яку господарську самостійність та ініціативу. Прагнучи довше користуватися продовольчими ресурсами України, радянське керівництво ввело неп в Україні лише на початку 1922 р.

Згортання непу наприкінці 20-х рр. було зумовлене внутрішніми економічними та політичними протиріччями, зокрема небажанням більшовицької партії проводити політичні реформи.

Федерація– форма державного устрою; держава, що складається з кількох державних утворень, кожне з яких, поряд із загальнофедеральними, має власні законодавчі, виконавчі та судові органи. Принцип федерації було покладено В. Леніним в основу державного союзу радянських республік. У 1922 р. Й. Сталін запропонував проект „автономізації“, суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав та входження їх до РСФРР на правах автономних утворень. Голова Раднаркому України Х. Раковський виступав за надання республікам гарантій рівноправності та суверенітету в межах федерації. Х. Раковський вказував на негативну тенденцію – зародження диктату союзних відомств. На початку 1930-х рр. ця тенденція стала домінантною у політиці сталінського керівництва і СРСР перетворився на централізовану державу, де союзні республіки були позбавлені політичних, економічних та законодавчих функцій.

30 грудня 1922 р. I з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік за ленінським принципом федерації. Союз складався з Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР), Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), Білоруської Соціалістичної Радянської Республіки (БСРР), Закавказької Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (ЗСФРР), до складу якої входили три автономні республіки – Азербайджан, Вірменія, Грузія.

Коренізація– політика більшовицької партії, розроблена на XII з’їзді РКП(б) у 1923 р. Суть коренізації полягала у висуванні кадрів корінної національності, врахуванні національних чинників при формуванні партійного і державного апарату, організації мережі навчальних закладів, сприянні розвитку національної культури тощо. Коренізація була спрямована на закріплення керівної ролі РКП(б) у національних республіках, посилення контролю з боку правлячої партії та радянської влади за національно-культурними процесами, формування більш привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені тощо. Складовою коренізації в Україні була політика українізації, спрямована на збільшення представництва українців в органах влади, культури, освіти; розширення сфери застосування української мови в суспільстві, організація українських освітніх та культурних закладів тощо. Українізація в Україні супроводжувалась створенням необхідних політичних та соціально-економічних умов для розвитку національних меншин. Провідниками українізації були Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник, Я. Ряппо, М. Хвильовий та ін. Політика українізації була фактично згорнута в умовах формування тоталітарної системи в СРСР у 1933 р. Більшість прибічників українізації були репресовані. Жертвами репресій також стали діячі науки, культури, літератури (М. Яловий, Г. Косинка, О. Вишня, М. Ірчан та ін.), розквіт творчості яких припав на період українізації. Знищення діячів національної культури у 1933 – 1938 рр. отримало в історії України назву „розстріляне відродження”.

Індустріалізація– процес створення великого машинобудування та важкої промисловості, перехід від аграрного до індустріального суспільства. У СРСР курс на індустріалізацію проголосив XIV з’їзд ВКП(б) у 1925 р. У 1928 р. розпочалась перша п’ятирічка. Мета індустріалізації: ліквідація техніко-економічної відсталості, розвиток нових галузей промисловості, створення технічної бази для сільського господарства, розбудова військово-промислового комплексу. Головним джерелом індустріалізації в СРСР було „перекачування” коштів із сільського господарства та легкої промисловості, експлуатація праці радянських громадян та в’язнів концтаборів. Особливістю індустріалізації були надвисокі темпи розвитку, „штурмівщина”, мілітаризація економіки, зниження життєвого рівня населення, фальсифікація показників темпів економічного розвитку за роки першої (1928 – 1932 рр.) та другої (1933 – 1937 рр.) п’ятирічок. Внаслідок індустріалізації в Україні була створена потужна промислова база, республіка із аграрної перетворилась на аграрно-індустріальну, а за окремими показниками вийшла на рівень економічно розвинених країн Європи. У 1932 р. дав струм Дніпрогес, діяли Криворізька, Київська, Харківська електростанції. Почали давати продукцію металургійні гіганти повного промислового циклу („Запоріжсталь”, „Азовсталь”, „Криворіжсталь”, Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи). Однак індустріалізація призвела не до підвищення життєвого рівня народу, а до зміцнення економіки держави, укріпила тоталітарний режим, сприяла затвердженню ідеологічних догм більшовизму та „експорту революції” в інші країни.

Колективізація– політика сталінського режиму, що полягала в насильницькому об’єднанні селян у колективні господарства, ліквідації самостійних селянських господарств та перетворення селян-власників на сільський пролетаріат. Метою колективізації було прискорення темпів індустріалізації шляхом вилучення в селян хліба для подальшого його експорту за кордон та забезпечення промисловості дешевою робочою силою. Рішеннями XV з’їзду ВКП(б) у 1927 р. було передбачено поступовий та добровільний процес об’єднання селян, однак на практиці колективізація проводилась форсованими темпами, насильницькими методами та супроводжувалась розкуркуленням селянських господарств. У 1929 р. розпочався процес суцільної колективізації. Селяни, що протидіяли йому, підпадали під розкуркулення та виселення на Північ СРСР. Наслідком насильницької колективізації та численних хлібозаготівель в Україні став голод 1932 – 1933 рр.

Тоталітаризм– політичний режим, при якому влада в державі зосереджується в руках певної групи або однієї особи. При такому режимі знищуються демократичні свободи та встановлюється тотальний (всеохопний) контроль над суспільним та особистим життям громадян з боку владних структур за допомогою репресій, фізичного та ідеологічного поневолення. У СРСР та УСРР становлення тоталітарної системи відбулося в кінці 1920-х років. Наслідком цього стало остаточне утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології, монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; централізація керівництва економікою; формування командно-адміністративної системи, як форми організації суспільства. Зміцнення тоталітарної системи супроводжувалось посиленням політичних репресій: 1929 – 1931 рр. – розкуркулення та депортації, 1932 – 1934 рр. – голодомор, хвиля політичних арештів після загибелі С. Кірова, 1937 – 1939 рр. – період найбільшого розмаху масових репресій.

Інтегральний націоналізм– форма тоталітарної ідеології, коли особа розглядається лише як інструмент досягнення мети „вищої” сутності – нації, ідея нації як цілого ставиться вище інтересів окремих її представників. Теоретиком інтегрального націоналізму був Д. Донцов. Інтегральний націоналізм – головна ідеологія Організації українських націоналістів (ОУН), ініціатором створення якої в 1929 р. та першим керівником був Є. Коновалець, колишній командир корпусу січових стрільців. Після його вбивства в 1938 р. на чолі ОУН став А. Мельник. У боротьбі за визволення України націоналісти використовували саботаж, експропріацію, терор. У 1934 р. С. Бандера та М. Лебедь організували вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького. У відповідь на це польський уряд розпочав репресії проти ОУН. Напередодні Другої світової війни в рядах ОУН нараховувалось 20 тис. членів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 3. Українські землі у середині XVII – XVIII ст.	\|	Тема 7. Україна у роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн (1939 – 1945 рр.).

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.023 сек.