Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Тема 3. Українські землі у середині XVII – XVIII ст.

Гетьманщина (Українська гетьманська держава)– держава, створена під час Визвольної війни українського народу середини XVII ст. на основі традицій та звичаїв українського суспільства. За часів правління Б. Хмельницького територія Української гетьманської держави простягалась майже на 200 тис. км² і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу, її населення складало понад 3 млн осіб. Територія Української гетьманської держави поділялась на полки та сотні. Формально основним органом влади була Генеральна військова рада. Реальна влада належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Гетьман очолював уряд, був головнокомандувачем, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, видавав загальнообов’язкові нормативні акти – універсали. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Українська гетьманська держава була поступово ліквідована російським самодержавством у 60 – на поч. 80-х рр. XVIII ст.

Спадковий гетьманат– форма правління, утвердження якої розпочалося наприкінці правління Б. Хмельницького в 1654 – 1657 рр. Ідея спадкового гетьманату передбачала обрання гетьманом Юрія Хмельницького та затвердження володарювання династії Хмельницьких. Ідея носила прогресивний характер, оскільки сприяла централізації влади та консолідації українського суспільства. Однак вона не була реалізована внаслідок передчасної смерті Б. Хмельницького та опозиції козацько-старшинської еліти, яка прагнула домогтися утвердження республікансько-олігархічної форми правління.

Монархія –форма державного правління, за якої верховна влада, повністю (абсолютна монархія) або частково (обмежена монархія) зосереджена в руках однієї особи – глави держави, як правило, спадкоємного правителя, монарха. У XVII ст. переважали абсолютні монархії – Франція, Росія, Німецькі князівства, Іспанія, Османська імперія тощо. У Речі Посполитій влада монарха була обмежена сеймом (парламентом). Обмежені (парламентські) монархії також існували в Англії, Голландії, Швеції. В Україні монархічна ідея (спадковий гетьманат) не була реалізована внаслідок несприятливих внутрішньо- (громадянська війна) та зовнішньополітичних (втручання Росії та Речі Посполитої) причин.

Нація– спільнота людей, яка історично склалася завдяки спільності території, економіки, мови, культури, національного менталітету. Процес формування української нації розпочався в середині XVII ст. під час Визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького.

Руїна– період громадянської війни та розподілу Козацької держави на два гетьманства (Лівобережне та Правобережне). Доба охоплює період з 1658 р. по 1686 р. Вперше термін „Руїна” вжив козацький літописець Самійло Величко. Причиною Руїни було втручання у внутрішні справи України сусідніх країн – Росії та Польщі і прагнення значної частини української еліти повернути Українську гетьманську державу до складу Речі Посполитої на правах широкої політичної автономії. Де-факто розподіл України на Лівобережну та Правобережну розпочався в 1663 р.: гетьманом Правобережжя було обрано П. Тетерю, Лівобережжя – І. Брюховецького. Де-юре цей розподіл було підтверджено укладенням між Польщею та Росією в 1667 р. Андрусівського перемир’я та в 1686 р. „Вічного миру”, які закріпили за Росією Лівобережну Україну (з м. Києвом), а за Польщею – Правобережжя.

Менталітет– стійка структурна колективна та індивідуальна свідомість та підсвідомість, що складаються у період формування конкретної нації та визначають її характер, загальновизнані культурні та моральні цінності, суспільну психологію тощо. На жаль, в українському суспільстві через відсутність єдиної держави, яка б об’єднувала всі українські землі в межах своїх кордонів у другій пол. XVII – XVIII ст. єдиний національний менталітет не сформувався.

Вето (від лат. veto – забороняю) – право верховної влади заборонити або призупинити уведення в дію законопроекту, ухваленого законодавчою установою. У Речі Посполитій у XVII – XVIII ст. право вето мав кожен член польського сейму. За цим правом голос одного депутата міг зірвати ухвалу сейму.

Конфедерація– союз, співтовариство, об’єднання яких-небудь організацій. У Речі Посполитій у XVIII ст. конфедерація – тимчасові військово-політичні об’єднання частини польської шляхти та католицького духівництва, метою яких було збереження необмежених привілеїв шляхти й католицької церкви. Найвідомішою конфедерацією була Барська, створена в 1768 р. на з’їзді польської шляхти у м. Бар (Правобережна Україна). В Україні конфедерати жорстоко ставились до православного населення, що спричинило гайдамацький рух, відомий як Коліївщина. У 1772 р. Барська конфедерація розпалась.

Мазепинці– перша „хвиля” української політичної еміграції: козаки, які разом з гетьманом І. Мазепою емігрували до Молдови після розгрому російськими та українськими військами шведського короля Карла XII (союзника І. Мазепи) під Полтавою в 1709 р. Після смерті Івана Мазепи (21 вересня 1709 р.) козацька рада 5 квітня 1710 р. обрала гетьманом в еміграції Пилипа Орлика. Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями договір, який дістав назву „Конституція прав і вольностей Війська Запорізького”, або Бендерська Конституція.

Гайдамацький рух(від турецького „гайда” – гнати, переслідувати) – антифеодальний, національно-визвольний рух народних мас Правобережної України проти польського гніту. Виник на Волині та Західному Поділлі, потім охопив Київщину та Брацлавщину. У своєму розвитку цей рух пройшов три стадії: 1) 1734 – 1738 рр. – повстання на чолі з сотником Верланом; 2) 1750 р. – повстання на чолі з О. Письменним, М. Сухим, П. Тараном; 3) Коліївщина – пік гайдамацького руху: селянсько-козацьке повстання 1768 р. на чолі з М. Залізняком та І. Гонтою. Коліївщина була придушена за допомогою російських військ, але вона значно підірвала владу польських феодалів на Правобережжі та прискорила процес ліквідації польсько-литовської держави.

Опришки(від лат. „opressor” – порушник, винищувач) – соціальний рух в Закарпатті, Північній Буковині, Галичині у XVI – першій половині XІХ ст. проти феодального та національного гніту з боку Польщі, Австрії та Угорщини. Свого піку рух опришків досягнув під керівництвом Олекси Довбуша (1738 – 1745 рр.). Рух опришків не знайшов підтримки з боку західноукраїнської еліти, для якої в XVIII ст. закономірними стали ополячення, мадяризація, перехід на консервативні та клерикальні позиції, співробітництво з австрійською владою.

„Правління гетьманського уряду” (1734 – 1750 рр.) – тимчасовий державний орган, який мав всю повноту влади на території Гетьманату та Слобідської України, та складався з трьох українських та трьох російських урядовців. На чолі уряду стояв князь О. Шаховський. Характерним для правління уряду було втручання російських чиновників у суспільне життя України, русифікація українського населення, свавілля „Таємної канцелярії”.

Перша та друга Малоросійські колегії – створені російським самодержавним урядом органи державної влади на території Гетьманату для подальшої централізації управління та русифікації українського населення. Перша колегія (1722 – 1727 рр.) контролювала фінанси, стежила за стосунками старшини та козацтва, обмежувала владні повноваження гетьмана та українську автономію. До першої колегії входило шість російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Активно протидіяв колегії наказний (виконувач обов’язків) гетьман П. Полуботок (1722 – 1724 рр.), якого за наказом імператора Петра I було заарештовано та посаджено у Петропавловську фортецю у Петербурзі.

Друга Малоросійська колегія – була створена в 1764 р. після ліквідації гетьманства, очолив другу колегію граф П. Рум’янцев, який продовжив курс на централізацію та русифікацію. У 1775 р. було знищено Запорізьку Січ, у 1781 р. ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, у 1783 р. – юридично оформлено кріпацтво та ліквідовано козацтво як соціальний стан. У 1785 р. Катерина II видала „Жалувану грамоту дворянству”, відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Таке задобрення української еліти російським самодержавним урядом унеможливило будь-яку організовану опозицію імперській експансії на українські землі.

Мануфактура– перше капіталістичне підприємство, в основі якого лежить розподіл праці, але зберігається використання ручної праці. Перші мануфактури на українських землях виникли у XVIII ст. внаслідок поступового розвитку селянських промислів та міського ремесла. Поява мануфактури сприяла збільшенню товарного виробництва, зародженню капіталістичного укладу в економіці та формуванню національного ринку.

 

Тема 4. Україна у складі Російської та Австрійської імперії (XIX – початок XX ст.)

Імперія– велика держава, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, інтегрованих у єдину систему політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв’язків. У кінці XVIII – на поч. XIX ст. українські землі внаслідок трьох розподілів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) та російсько-турецьких воєн ввійшли до складу Російської (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) та Австрійської (Буковина, Галичина, Закарпаття) імперій.

Промисловий переворот – технічний переворот, суть якого полягає в переході від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики та запровадженні у виробництво парових двигунів. На українських землях, що перебували у складі Російської імперії, промисловий переворот розпочався в 30 – 40-х рр. XIX ст. Його розвиток гальмувався кріпацтвом та великим поміщицьким землеволодінням. Завершення промислового перевороту в 70 – 80-х рр. XIX ст. сприяло появі в східно- та південноукраїнських землях нових галузей промисловості – кам’яновугільної, металургійної, цукроварної, машинобудівної тощо. На західноукраїнських землях промисловий переворот розпочався в 40 – 50-х рр. XIX ст., однак залишки кріпацтва, високі податки, колоніальна політика австрійської влади стримували переростання мануфактурної промисловості у фабричну (з 250 мануфактур в Галичині тільки дві мали паровий двигун), гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель.

Трудова еміграція – масовий виїзд українців до країн Європи, Північної та Південної Америки в пошуках землі та роботи. Причини – безземелля та низький рівень агротехніки, що не забезпечували достатнього рівня життя в Галичині, Буковині та Закарпатті, які в XIX – на поч. XX ст. перебували у складі Австрійської імперії.

Діаспора –уся сукупність вихідців з якоїсь країни та їх нащадків, які проживають поза її межами. Українська діаспора виникла у XIX ст. внаслідок трудової еміграції, поширилась внаслідок соціально-економічних та політичних перетворень на східно- та західноукраїнських землях у 30-х рр. XX ст. та під час Другої світової війни (1939 – 1945 рр.). Найбільша українська діаспора нараховує 750 тис. осіб у Канаді, 730 тис. – у США, 170 тис. – у Польщі, 100 тис. – у Словаччині, 70 тис. – у Румунії.

Інвентарна реформа –впровадження „інвентарних правил”, де було скасовано приватне оподаткування селян, регламентовано кількість землі, що надавалась селянам, а також види робіт, які вони мали виконувати для пана. Реформа обмежувала право панів втручатися в особисте життя селян. Інвентарна реформа була впроваджена на Правобережній Україні у 1847 – 1848 рр. генерал-губернатором Київської губернії Д. Бібіковим з метою підірвати соціально-економічний потенціал польських землевласників.

Суспільно-політичні рухи на українських землях у XIX ст. – виникли в умовах визрівання суспільно-політичної кризи, як протидія панівним феодально-кріпосницьким порядкам та самодержавній політичній системі. На українських землях у складі Російської імперії внаслідок занепаду феодально-кріпосницького ладу посилилась експлуатація селян, що викликало протидію пригнічених народних мас. Селянський рух у першій пол. XIX ст. набував пасивних (відмова виконувати феодальні повинності) та активних форм (виступи селян проти нав’язання їм статусу „військових поселенців”, „Київська козаччина”, „Похід у Таврію за волею”, повстання під проводом У. Кармелюка). Після війни 1812 р. поширюється масонство. Масонські ложі виникають у Києві („З’єднані слов’яни”), Харкові („Вмираючий сфінкс”), Одесі („Понт Евксинський”), Полтаві („Любов до істини”) тощо. Поширення західноєвропейських ідей призводить до зародження серед дворянства руху проти самодержавства та кріпацтва, який отримав назву – декабристський (1821 р. – „Південне товариство” у Тульчині, 1822 р. – „Північне товариство” в Петербурзі, 1823 р. – „Товариство об’єднаних слов’ян” у Новограді-Волинському). У пореформений період у 60 – 80-х рр. виникає народницький рух як реакція частини суспільства на зміни у традиційному селянському побуті та утвердження західних – „буржуазних” – порядків та звичаїв. У 1874 р. народники здійснили „ходіння в народ”. В Україні народницькі організації діяли в Києві, Одесі, Харкові, Полтаві, Миколаєві. У Петербурзі членами радикальної народницької організації „Народна воля” 31 березня 1881 р. було вбито царя Олександра II, що припинило процес політичного та соціального реформування в Російській імперії. У 80 – 90-х рр. поширення ідеології марксизму призводить до формування соціал-демократичного руху. У Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки. У середині 90-х рр. після появи в Петербурзі „Союзу боротьби за визволення робітничого класу Росії”, аналогічні „Союзи” утворюються в Києві, Катеринославі, Миколаєві.

На західноукраїнських землях, що перебували у складі Австрійської імперії, суспільно-політичні рухи з’явилися внаслідок революційних подій 1848 – 1849 рр. У 60-х рр. поширюється рух москвофілів, представники якого були орієнтовані на Росію як захисницю національних, культурних та політичних інтересів слов’янства і тому запропонували концепцію „єдиного російського народу”. Представники іншого руху – народовці орієнтувались на об’єднання західних і східних українців у єдиній державі.

Національно-культурне відродження в Україні у XIX ст. – процес відновлення різних сфер (національної, культурної, духовної тощо) буття народу. У період національно-культурного відродження посилюється активність національної інтелігенції, інших суспільних сил, які мають на меті відродити національно-духовні традиції народу, підвищити його національну свідомість шляхом просвітницької, культурницької та політичної діяльності. На східноукраїнських землях процес національно-культурного відродження розпочався на території Слобожанщини, де в 1805 р. було засновано Харківський університет. У 1816 – 1819 рр. у Харкові друкується часопис „Український вісник”, у 20-х рр. діє літературне об’єднання „Харківські романтики”. Продовженню процесу відродження на Правобережній Україні сприяло заснування у 1834 р. Київського університету. У грудні 1845 – січні 1846 рр. у Києві було засноване Кирило-Мефодіївське товариство, програма якого була побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму. У 60-х рр. у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі інтелігенція починає гуртуватись у самодіяльні напівлегальні організації – громади, які займаються переважно просвітницькою діяльністю. Однак унаслідок переслідування з боку царського уряду громадівський рух пожвавився і набув політичного забарвлення. На початку XX ст. більшість колишніх громадівців стали членами українських політичних партій.

Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях розпочалось у 20 – 30-х рр. XIX ст. з ініціативи греко-католицького духовенства. У Львові на поч. 30-х рр. виникає культурне об’єднання „Руська трійця”, до складу якого увійшли студенти Львівського університету та вихованці греко-католицької духовної семінарії. У 50 – 60-х рр. представники цього об’єднання розділилися на дві суспільно-політичні течії – москофільську (русофільську) та народовську.

Модернізація – оновлення відповідно до сучасних вимог економіки, її технічне та технологічне переобладнання. На східноукраїнських землях модернізація проходила під впливом буржуазних реформ, що відбувались у Російській імперії у 60 – 70-х рр. XIX ст. – селянська, земська, судова та військова реформи. На західноукраїнських – під впливом революційних подій в Австрійській імперії (1848 – 1849 рр.), які призвели до скасування кріпацтва та перетворення Австрії на конституційну монархію.

„Весна народів” – визвольні рухи національно поневолених народів – італійців, поляків, українців, що й отримали назву „Весни народів”. Ці рухи були складовою частиною революцій та революційних виступів 1848 – 1849 рр., що призвели до ліквідації залишків феодалізму та становлення громадянських суспільств.

Політична партія– політична організація, що захищає інтереси певних класів та соціальних станів, висловлює їх ставлення до існуючого ладу, до інших класів та партій тощо. На українських землях, які входили до складу Російської імперії, діяли як загальноросійські (монархічні, буржуазні, соціалістичні), так і національні (РУП, УНП, УСДРП) партії. Загальноросійські партії виступали як представники всіх національностей, відображаючи інтереси певного класу (стану) в цілому, національні – захищали інтереси класу (стану) певної нації. Процесу розвитку та легалізації партій у Російській імперії сприяв Маніфест 17 жовтня 1905 р., у якому цар Микола II „дарував” громадянам імперії політичні права і свободи.

Столипінська аграрна реформа – розпочалась у 1906 р., суть реформи – дозвіл селянам на вихід із селянської общини та отримання землі у приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян на малозаселені державні землі Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії. Реформа була розрахована на формування сільського „середнього класу” – фермерства. Столипінська аграрна реформа фактично припинилася після загибелі її автора П. Столипіна в 1911 р. Однак землевлаштувальні роботи на місцях тривали до початку Першої світової війни або навіть до 1917 р. Після Лютневої революції хутори і відруби було ліквідовано, селяни повернулися до общини.

 


Читайте також:

  1. III. Українські ліберальні партії.
  2. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
  3. XVII-XVIII ст.
  4. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
  5. Антоніми в українській мові
  6. Асиміляції приголосних в українській мові
  7. Багатозначність слів у сучасній українській мові
  8. Біосфера Землі, її характерні властивості
  9. Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.
  10. Будова Землі
  11. Величина доходу від використання праці, землі й капіталу визначається величиною їхнього граничного внеску у виробництво певних товарів чи послуг.
  12. Вимова голосних звуків в українській мові




Переглядів: 933

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Тема 2. Литовсько-польський період в історії українського народу (XIV – перш. пол. XVІI ст.). | ІІ. Україна у XX – на поч. XXI ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.013 сек.