• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Причини Європейської інтеграції

Тема 19. Фінанси Європейського Союзу

1. Причини Європейської інтеграції.

2. Аграрна політика ЄС.

3. Індустріальна та науково-технічна політика ЄС.

4. Перспективи співробітництва України та ЄС.

Ми живемо в єдиному глобальному світі, який зароджує якісно нові принципи організації економічного і соціального життя. Глобалізація — це стан цивілізації і процес, в якому на суспільне життя впливають міжнародні фактори — від політики, економіки, освіти, мистецтва аж до засобів масової інформації. Мета глобалізації полягає не в «уніфікації», а в розвитку всіх існуючих цивілізацій, у збереженні і розширенні для кожного народу «простору розвитку», що є запорукою процвітання кожного з них і людства загалом.

Глобалізаційні процеси, які відбуваються у світовій політиці та економіці, призводять до встановлення тісного політичного діалогу між окремими країнами та регіонами світу, а також до поглиблення міжнародних господарських зв'язків, посилення взаємозалежності національних економік. Сьогодні країни інтегруються заради збереження миру та забезпечення економічного процвітання.

Чим вищий ступінь економічної і політичної інтеграції світового співтовариства і чим повніше реалізуються його внутрішні ресурси, тим більше воно здатне використати переваги інтеграційних зв'язків. Нині найбільшим та найпотужнішим інтеграційним об'єднанням у світі є Європейський Союз, метою створення якого якраз і є: сприяння економічному добробуту, підвищенню життєвого рівня народів Європи, зміцнення миру та створення стійкого союзу Європейської Спільноти.

Визначальною метою політичного, економічного і соціального розвитку України є перетворення її на європейську державу з високим рівнем добробуту своїх громадян. Для цього їй необхідно найближчим часом подвоїти ВВП, знизити інфляцію, провести ефективне роздержавлення власності, вступити до СОТ, ЄС і НАТО.

Європейський вибір України зумовлений усвідомленням інтеграції як фактора сприяння державній незалежності, безпеці, політичній стабільності, економічному розвитку, інтелектуальному прогресу. Інтеграція України до європейської Спільноти дасть можливість нашій державі прискорити культурне відродження, зміцнити демократію, забезпечити верховенство права та ринкові засади в економіці.

Країни Європейського Союзу демонструють найдинамічніші економічні показники у світі. Вони належать до могутньої системи колективної безпеки, що гарантує захист від різноманітних викликів сучасного світу. Долучення України до ЄС означатиме зобов'язання нашої влади дотримуватися демократичних, правових та соціальних стандартів.

Європейська інтеграція для українського суспільства означає входження до єдиної сім'ї європейських політичних і культурних традицій. Вступ нашої держави до ЄС принесе їй, насамперед, політичний авторитет на міжнародній арені, можливість опинитися в зоні загальноєвропейської безпеки, запобігаючи при цьому новим лініям поділу на континенті, бути невід'ємною частиною прогресивної політики, перебувати в єдиному інформаційному просторі.

Етапи створеня ЄС:

1) у 1946 році Прем'єр-міністр Великобританії Вінстон Черчіль у своїй історичній промові в Цюріху (Швейцарія) заявив про необхідність створення «свого роду Сполучених Штатів Європи»;

2) влітку 1947 року почав діяти американський план Маршалла, метою якого було сприяння прискореному відродженню економіки Європи;

3) для розподілу допомоги згідно з планом Маршалла у 1948 році було засновано Організацію Європейського Економічного Співробітництва (яку згодом було перейменовано в Організацію Економічного Співробітництва та розвитку);

4) в 1949 році було створено Раду Європи (це об'єднання 40 країн, що займається переважно питаннями освіти і культурного співробітництва;

5) 9 травня 1950 року відбулося створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Відтоді ця дата відзначається як День Європи. Учасниками цього об'єднання стали шість країн — Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Німеччина та Італія;

6) 25 березня 1957 року «шісткою» було підписано Римські договори про заснування:

а) Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС);

б) Європейського Співтовариства з атомної енергії (Євратом). Римські договори вступили в дію з 1 січня 1958 року і засвідчили про існування трьох Європейських співтовариств;

7) у 1967 р. відбулося створення Єдиного Європейського Співтовариства. Це ні в якій мірі не означало, що відбулася ліквідація трьох раніше заснованих об'єднань (ЄОВС, ЄЕС, Євратом): відбулося лише злиття їх органів керування з метою спрощення схеми управління, зменшення витрат на управління і підвищення ефективності у вирішенні економічних завдань. Головною метою Співтовариства було створення єдиного економічного простору;

8) у 1992 році поставлене завдання вдалося успішно вирішити шляхом створення Внутрішнього (Спільного) ринку — простору без внутрішніх кордонів, у межах якого забезпечено чотири свободи (свобода пересування товарів, послуг, робочої сили і капіталу). З назви Єдиного Європейського Співтовариства було вилучено слово «економічне» як підтвердження того, що віднині будуть вирішуватися не тільки завдання економіки. Це нововведення було закріплено в Маастрихтському Договорі, який було підписано в 1992 році у нідерландському місті Маастрихт. Договір набрав чинності 1 листопада 1993 року. З 1 листопада 1993 року європейські співтовариства стали офіційно називатися Європейським Союзом.

Іншими словами, Європейський Союз — це правова і інституціональна основа функціонування Європейського Співтовариства як об'єднання трьох відомих співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євратом). Європейський Союз на відміну від Європейського Співтовариства не має права юридичної особи.

9) з 1 травня 2004 року відбулося найбільше розширення ЄС за всю історію його існування. Саме тоді до ЄС приєдналися 10 країн — Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Кіпр, Мальта, Словенія, Латвія, Литва та Естонія. У січні 2007 року ЄС поповнився ще двома членами — Болгарією і Румунією.

Отже, сьогодні Європейський Союз нараховує 27 країн із загальною чисельністю населення понад 400 млн. (табл. 1.2). Що ж стосується України, то вона як і Туреччина, офіційно заявивши про намір вступити до ЄС, веде з ним інтенсивні переговори з цього питання. Нині Україні ЄС пропонує статус свого сусіда. Наша держава добивається більших прав і повноважень у ЄС, погоджуючись наразі стати його асоційованим членом.

Основними цілями Європейського Союзу є:

• створення міцного союзу народів Європи;

• сприяння збалансованому та тривалому економічному прогресу завдяки ліквідації внутрішніх кордонів, посиленню економічної і соціальної взаємодії, створенню Економічного і Валютного Союзу (ЕВС) і запровадженню єдиної валюти;

• утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики в області безпеки, а в перспективі — і спільної оборонної політики;

• розвиток співробітництва в юридичній сфері;

• збереження та примноження загального добробуту.

Офіційним прапором Європейського Союзу у 1986 році було визнано символ, що має коло з дванадцятьма зірками на блакитному фоні (власне, його запозичено із символу, що був прийнятий Радою Європи ще 8 грудня 1955 року). Згадаймо, що саме у 1986 році до складу Європейського Союзу входило 12 країн. Проте, не дивлячись на подальші «розширення», кількість зірок, що символізує довершеність та повноту, завжди залишатиметься незмінною.

Офіційний гімн Європейського Союзу було затверджено керівниками держав та урядів у 1985 році. Ним стала прелюдія «Ода до радості» до останньої частини Дев'ятої симфонії Л. Бетховена.

Економічна інтеграція налагоджується і Європейський Союз вже сьогодні є найбільшим торгівельним блоком у світі. Але головною метою ЄС насамперед залишається політичний союз — вільне об'єднання націй заради збереження миру та процвітання, бажання зробити все можливе, аби не спровокувати загрозу внутрішнього розколу і відродження суперництва між державами.

2. Аграрна політика ЄС

Частка сільського господарства у валовому внутрішньому продукті (ВВП) ЄС становить трохи менше 3 %, однак сільськогосподарський сектор забезпечує працею 5% працівників 15 держав-членів Союзу (не враховуючи розширення ЄС після 2004 р.), і є основним джерелом грошових доходів у багатьох сільських місцевостях. Мало того, на харчові продукти, напої та тютюн витрачається приблизно 20 % від середніх споживчих витрат домашніх господарств ЄС. Також ці товари посідають чільне місце у внутрішній торгівлі й експорті ЄС. З цього випливає, що економічна, соціальна та політична значущість сільського господарства набагато більша, ніж частка сільського господарства у ВВП ЄС.

Без жодного сумніву, сільське господарство є тим сектором економіки, в якому процес європейської інтеграції просунувся якнайдалі. Для забезпечення існування вільної торгівлі та конкуренції в сільському господарстві слід було обмежити втручання держави до цього сектора. Отож, запровадження спільної сільськогосподарської політики (ССП) стало зразком успішної реалізації багатонаціонального інтеграційного процесу.

Однак спільною сільськогосподарською політикою надзвичайно складно керувати, адже вона передбачає наявність єдиних цін, спільних інструментів управління цінами, спільного фінансування заходів з реалізації політики та спільної зовнішньої протекції. Усі ці обтяжливі, але необхідні механізми є складниками ринкової організації ССП.

Засновники Європейської економічної спільноти добре усвідомлювали потребу залучити ринки сільськогосподарських товарів держав-членів до майбутнього спільного ринку. Але вони також розуміли, що спільний сільськогосподарський ринок не можна сформувати лише усуненням бар'єрів для вільного руху товарів та запровадженням спільних правил конкуренції, як це було в промисловості й секторі послуг.

Є кілька причин, чому до сільського господарства було застосовано особливий підхід. Найважливішим є те, що через саму природу сільського господарства, яке залежить від погодних умов, хвороб рослин і худоби та багатьох інших чинників, які часто не піддаються людському контролю, ускладнюється процес урівноваження виробництва сільськогосподарських товарів та продовольчого попиту. В результаті, аби забезпечити постачання харчів за стабільними цінами, Спільнота мусила належно організувати своє власне сільське господарство. Це було досить слушно, адже сільськогосподарське виробництво різних держав-членів доповнювало одне одного. Північна Європа могла постачати зернові культури, молочні продукти та м'ясо, а Південна Європа могла спеціалізуватися на фруктах і овочах, цитрусових та вині.

Однак відмінності у сільському господарстві шістьох держав-засновниць, які поступово збільшувалися з розширенням Спільноти, зумовили труднощі в уніфікації національних ринків сільськогосподарських товарів, спонукаючи таким чином до запровадження інтервенціоністської сільськогосподарської політики. Спільна політика мала не лише зрівняти структуру різних систем сільського господарства, а й усунути привілеї, що народжувалися у взаємодії державних політичних інституцій, а саме: державні монополії чи подібні важелі регулювання ринку, забезпечення рівня цін, підтримання фермерських доходів, експортні субсидії, прямі або опосередковані імпортні обмеження, митна протекція тощо. Потрібно було визначити нову сільськогосподарську політику, яка б посіла місце державної. Складність останньої зумовила потребу в об'єднанні національних стратегій у спільній сільськогосподарській політиці.

Майже всі держави світу так чи інакше втручаються в ринки сіль­ськогосподарських товарів, аби забезпечити доходи своїх фермерів та надійне постачання товарів споживачам. Єдина відмінність полягає в тому, що системи таких втручань різняться одна від одної. Проте можна виокремити дві основні категорії цих систем: система прямої допомоги фермерам, що існувала в Сполученому Королівстві до його вступу в Спільноту і яка мала назву «дефіцитних платежів»; та система підтримки цін на внутрішньому ринку в поєднанні із зовнішньою протекцією, яка насамперед використовувалася в сільському господарстві ЄЕСп.

Раніше вважалося, що система підтримки цін на сільськогосподарські товари була ліпше пристосованою до інтересів тодішньої Спільноти. Справді, за альтернативною системою прямої допомоги сільськогосподарські товари імпортувалися за світовими цінами, які в разі великої пропозиції були низькими, натомість доходи національних виробників сільськогосподарських товарів доповнювалися бюджетними субсидіями. Ця система може в цілому застосовуватися лише в невеликій кількості держав світу, які майже повністю самодостатні у виробництві сільськогосподарських товарів або в яких небагато фермерів.

З іншого боку, за системою підтримки цін задля забезпечення національних виробників сільськогосподарської продукції достатніми доходами запроваджуються внутрішні ціни на сільськогосподарські товари, вищі за світові, а різниця в цінах компенсується митом на імпорт або митними зборами й експортними компенсаціями (субсидіями). Вищі ціни стимулюють виробництво та продуктивність сільського господарства. Вони також сприяють забезпеченню самодостатності в базових товарах сільського господарства та харчових продуктах, що також свідчить на користь цієї системи.

За сорок років ССП реформувалася чотири рази, поступово синтезуючи в собі системи підтримки цін і прямої допомоги. Нині внаслідок основних реформ 1992-го та 1999-го років європейська модель сільського господарства ґрунтується на конкурентному, багатофункціональному та стабільному сільському господарстві. Це свідчить про те, що європейське сільське господарство розширює свої горизонти, адже фермери, окрім своєї основної діяльності, виконують додаткові завдання, особливо в сфері охорони довкілля та збереження сільської місцевості.

Засади ССП та її реформування

Цілі спільної сільськогосподарської політики вказані в статті 33 Договору про Європейську Спільноту (колишня стаття 39); ними є вища продуктивність сільського господарства; забезпечення належного життєвого стандарту фермерів; стабілізація ринку; безпека в постачанні сільськогосподарської продукції та помірних цін для споживачів. Задля досягнення цих цілей стаття 40 Договору про ЄЕСп (нинішня стаття 34 Договору про Європейську Спільноту) закликала держав-членів здійснити спільну організацію сільськогосподарських ринків, які, залежно від товарів, могли мати одну з трьох форм, передбачаючи або спільні норми щодо координації, або обов'язкове координування різних національних видів органі­зації ринків, або європейську організацію ринку. Цікаво відзначити, що саме ця остання та найжорсткіша концепція й була застосована в процесі спільної організації сільськогосподарських ринків.

Спільна сільськогосподарська політика, без сумніву, інтригує тих, хто стежить за процесом європейської інтеграції. Причиною цієї уваги є і складність її структури, і значний, порівняно з іншими спільними політиками, поступ в її реалізації. ССП поглинає майже 50 % бюджету Спільноти; її інструменти надзвичайно розмаїті, а термінологію, яку в ній уживають, здається, навмисне вигадали, аби сторонні особи її не зрозуміли. Однак пильний погляд виявляє, що складність сільськогосподарської політики зу­мовлена насамперед розмаїттям наявних природних та економічних умов, адже саме природні умови визначають умови виробництва й маркетингу різних товарів, і саме економічні — відмінність економічних структур та економічного клімату двадцяти семи держав-членів.

Попри свою складність, ССП пішла далі поставлених цілей. Митні збори, кількісні обмеження та заходи еквівалентної дії викинуто на звалище історії, натомість торгівлю між державами-членами було цілком лібералізовано. Формування єдиного ринку сільськогосподарських товарів означає, що товар, який походить з однієї держави-члена, нині може зберігатися в іншій державі й бути реалізованим у третій. Окрім цього, з будь-якої держави-члена товар можна експортувати до третіх країн. Продукція третіх країн потрапляє до спільного ринку, перетинаючи кордон лише однієї з держав-членів. Така лібералізація призвела до істотного зростання доступного споживачам асортименту сільськогосподарської продукції та харчових продуктів.

Так звана «європейська модель сільського господарства» спрямована на сталий розвиток сільської місцевості, що досягається завдяки диверсифікованому та багатофункціональному сільському господарству. Нова ССП спирається на два елементи: зниження інституційних цін на ключові товари й перенесення наслідків цих урізань на доходи виробника, при чому останніх підтримують за рахунок системи прямих платежів. Підвищуючи конкурентність європейської сільськогосподарської продукції на світовому рівні, реформа 1999 року зміцнила фундамент для функціонування диверсифікованого й багатофункціонального сільського господарства, що сприяє сталому розвиткові. Виробництво відновної сировини та високоякісних харчових продуктів, охорона довкілля та збереження активності сільських регіонів і сільської місцевості вважаються послугами, що їх надають усьому суспільству, отже, для того, щоб вони існували і в майбутньому, за них треба платити.

3.Індустріальна та науково-технічна політика ЄС

У Договорі про заснування Європейської економічної спільноти детально регламентовано створення митного союзу, особливо щодо обігу промислової продукції держав-членів, однак у ньому немає жодного натяку на запровадження промислової політики як такої. Насправді засновники ЄЕСп на момент створення цієї організації сподівалися, що лібералізація торгівлі та посилення конкуренції всередині спільного ринку сприятимуть здійсненню структурних змін, яких потребувала промисловість Спільноти. Через тривалі технічні перепони в торгівлі й зумовлене цим запізніле становлення єдиного ринку такі сподівання реалізувалися доволі пізно.

Потрібні були багаторічні зусилля, насамперед Комісії, для того, щоб усі держави-члени визнали необхідність запровадження промислової політики. Така політика була потрібна, по-перше, для створення спільного ринку промислової продукції, а по-друге — для подолання спільних структурних і секторальних економічних проблем.

На підготовчих етапах створення єдиного ринку, на початку 1990-х років Спільнота приділяла багато уваги малим і середнім підприємствам (МСП), які стикаються з проблемами інтеграції в єдиний ринок і які становлять 99 % промислової структури Спільноти та забезпечують працею 70 % осіб, які працюють у приватному секторі держав-членів. Однак підприємницька політика стосується не лише промислових підприємств, але й тих, що працюють в інших секторах економіки, зокрема ремісницьких, туристичних фірм і підприємств роздрібної та гуртової торгівлі.

Загалом кажучи, ЄС втручається в промисловий сектор лише для створення середовища, сприятливого чи то для зростання підприємств у внутрішньому ринку (підприємницька політика), чи то для діяльності певних промислових галузей, що стикаються зі спільними проблемами, аби дати їм можливість бути успішнішими на європейському рівні (політика в різних секторах економіки).

Завершення формування єдиного ринку в 1992 році підштовхнуло реструктуризацію європейської промисловості. Усунення матеріальних, технічних і податкових бар'єрів торгівлі в межах Спільноти сприяло її інтенсифікації і, отже, стимулювало конкуренцію всередині Спільноти. Завдяки усуненню прикордонного контролю та технічних перешкод, що поставали перед торгівлею, підприємства можуть постачати один вид продукції для всього єдиного ринку. Виробникам уже не треба виробляти різну продукцію для 27 окремих ринків. Така ситуація значно посилює конкуренцію всередині внутрішнього ринку. Жорсткіша конкуренція зумовлює вирівнювання цін національних постачальників із цінами тих іноземних постачальників, які приходять на ринки, що раніше були захищені. Це одразу ж починає впливати на прибуток підприємств, які раніше були захищені або були на тому чи іншому ринку монополіями. Деякі з них були навіть змушені вийти з ринку.

Водночас усунення менш конкурентних виробників дає змогу фірмам, які залишилися, розширити свій ринок. Таким чином вони здатні краще експлуатувати та якнайбільше посилити свої виробничі потужності, або навіть збільшити їх (ефект масштабу); поліпшити свою внутрішню ефективність, реструктуризуючи та концентруючи свою діяльність та ліпше розподіляючи людські, технічні й фінансові ресурси; поліпшити свою організацію, а також якість і розмаїття продукції, втілювати новації в процес виробництва та поновлювати асортимент продукції. Такий конкурентний тиск вже спричинив серйозні зміни в промисловості Союзу. До того ж, насамперед через технологічні причини, підвищуються темпи змін у виробничих методах та самих продуктах.

Загалом кажучи, великі транснаціональні компанії ліпше обладнані для завоювання нових ринків, реструктуризації свого виробництва, раціоналізації своєї організаційної структури, але вони часто досягають цього, використовуючи менше робочої сили та більшу кількість природних ресурсів. Малі ж підприємства, навпаки, інтенсивніше використовують робочу силу й більше турбуються про охорону довкілля, адже вони ближчі до населення, яке живе навколо їхніх заводів. Отже, Європейський Союз виробив політику щодо малих і середніх підприємств (МСП) для забезпечення їхньої ліпшої поінформованості про європейські новини (регламенти, директиви, стандарти, запрошення до участі в тендерах, науково-дослідні проекти) та про можливості, що існують на великих ринках (експорт, співпраця, концентрація).

Загалом Європейський Союз мусить знайти відповідь на кілька питань, що постають у транспортній сфері. Зокрема, ЄС має розв'язати проблеми, спричинені перевантаженням нинішніх транспортних мереж, нерівномірним перерозподілом між різними видами транспорту та дедалі більшим забрудненням довкілля більшістю видів транспорту. Водночас лібералізація транспортного сектора, що зумовлює прихід нових учасників та підвищення конкуренції між перевізниками, породжує важливі структурні зміни, технічні новації й нові інвестиції. Звичайно, все це позитивні зміни, проте вони все одно мають бути скоординовані на рівні Спільноти. Для розв'язання згаданих проблем Спільнота має виробити загальний підхід, який би поєднував поліпшення інфраструктури та транспортних засобів, а також їх раціональніше використання; підвищення безпеки користувачів; досягнення справедливіших умов праці та ліпшої охорони довкілля.

4. Перспективи співробітництва України і ЄС

Трампліном для майбутнього членства України в ЄС може стати співробітництво у сфері зовнішньої політики й політики безпеки. Україна визнана ЄС одним із ключових факторів регіональної і загальноєвропейської стабільності й безпеки. Активна діяльність України в ОБСЄ, її посередницька роль в придністровському конфлікті (Молдова), участь у миротворчому процесі в Боснії та в Косово, активна і виважена позиція щодо розширення НАТО на Схід та започаткування особливого партнерства з цією міжнародною організацією свідчить як про зацікавленість України у формуванні системи європейської безпеки, так і про можливість широкої й активної співпраці України і ЄС. Налагодження співробітництва з ЄС у згаданій сфері не лише дозволить активізувати участь України в європейських справах, але сприятиме усвідомленню її європейської ролі в середині країни.

Спільна стратегія ЄС щодо України запропонувала нові напрямки посилення політичного діалогу:

• запобігання кризам і поглиблення безпеки, зокрема, шляхом розробки спільних зовнішніх ініціатив у сфері попередження конфліктів і управління кризами у специфічних країнах і регіонах, особливо в суміжних з Україною;

• залучення України до заходів ЄС, що дозволяє їй зробити значний крок у напрямі поглиблення стосунків із Західноєвропейським Союзом (ЗЄС);

• розширення діалогу у форматі Україна-Трійка ЄС, зокрема, шляхом утворення експертних груп з питань роззброєння, торгівлі та передачі зброї, експортного контролю і нерозповсюдження засобів масового знищення тощо.

У рамках першого Робочого плану реалізації Спільної стратегії ЄС щодо України, який діяв у період Португальського головування в ЄС (перша половина 2000 р.), була започаткована серія консультацій на експертному рівні з питань роззброєння, експорту звичайних озброєнь, загальної безпеки, нерозповсюдження ядерної зброї, проблематики ОБСЄ тощо. Рішенням Політичного комітету ЄС, схваленим у січні 2000 р., Україна отримала право приєднання в односторонньому порядку до заяв від імені ЄС. У липні 2000 р. Рада ЄС схвалила пропозицію щодо надання Україні можливості приєднання до спільних дій ЄС, а також вироблення Україною і ЄС спільних дій щодо третіх країн і регіонів. Конкретими кроками на євроінтеграційному шляху можуть стати безпосередня участь Києва у реалізації Пакту стабільності на Балканах, участь у Концепції ЄС щодо прогнозування і розв'язання конфліктних ситуацій.

Україна не залишається осторонь від світових військовоінтеграційних процесів. Свідчення тому — українсько-польський, азербайджано-грузино- український, україно-угорський військові батальйони. Однак, для того, щоб європейські країни сприймали Україну як рівноправного партнера, необхідно реформувати й переозброїти армію сучасною технікою, модернізувати військове обладнання за принципом сумісності.

Україна має певні напрацювання в діалозі і співробітництві із ЗЄС. Зокрема, було укладено такі важливі документи, як «Каталог сфер практичного співробітництва між Україною і ЗЄС» та «Співробітництво між Україною і ЗЄС у сфері далеких авіаційно-транспортних перевезень». Україна пропонує вивести відносини у цій сфері на рівень особливого стратегічного партнерства з ЄС, аналогічного особливому партнерству між нею і НАТО.

Одночасно з зовнішньою політикою і політикою безпеки відправним пунктом для подальших позитивних зрушень у ставленні ЄС до України може стати розвиток партнерства у сфері юстиції і внутрішніх справ. Нові напрямки співробітництва у цій сфері запропонувала Спільна стратегія ЄС щодо України:

• удосконалення візової політики Україна-ЄС;

• започаткування регулярного діалогу між органами юстиції України і ЄС;

• співробітництво між правоохоронними органами країн-членів;

• покращення управління українським кордоном;

• модернізація пунктів перетину кордону;

• спільне розв'язання проблем нелегальної імміграції;

• надання Україні практичної допомоги в справі імплементації її законодавства щодо відмивання грошей.

У рамках першого Робочого плану реалізації Спільної стратегії ЄС Україна була запрошена до участі в конференції з питань наркотичних речовин у Європі (28—29 лютого 2000 р.). За результатами місії експертів ЄС в Україну (січень 2000 р.) була підготовлена спільна доповідь щодо боротьби з нелегальною імміграцією та торгівлею людьми, а також рекомендації, які були схвалені під час третього засідання Ради з питань співробітництва Україна-ЄС (23 травня 2000 р.).

Вітчизняні експерти вважають перспективною у співробітництві України з ЄС орієнтацію на гуманітарну сферу: науково-технічне співробітництво, культурний обмін, туризм, екологію, співробітництво у сфері освіти тощо. Спільна стратегія ЄС щодо України визначила шляхи активізації співробітництва між громадянським суспільством, громадськими й неурядовими організаціями в цій сфері:

• підтримка освітніх програм і програм наукового обміну між школами, університетами, дослідницькими інститутами;

• підтримка програм партнерства між національними, регіональними, місцевими організаціями, а також професійними асоціаціями, профспілками, неурядовими організаціями і засобами масової інформації.

Стратегія інтеграції України до ЄС визначила важливими напрямками європейської інтеграції підвищення в Україні європейської культурної ідентичності, а також інтеграцію до загальноєвропейського інтелектуально-освітнього і науково-технічного середовища. Втілення в життя цієї мети передбачає зняття принципових обмежень на контакти, обміни, поширення інформації, зокрема, шляхом залучення українських учених і фахівців до загальноєвропейських програм наукових досліджень. Таким чином, реалізація євроінтеграційної стратегії детермінує здійснення системних перетворень у державі й суспільстві, а також суттєве поглиблення і розширення практичного співробітництва між Україною і ЄС у всіх магістральних напрямках — торговельному й економічному; у сфері зовнішньої політики й політики безпеки; юстиції і внутрішніх справ; гуманітарній сфері.

У грудні 2005 р. Рада Міністрів ЄС надала Україні статус країни з ринковою економікою. Передбачається, що це полегшить доступ, українських виробників на європейські ринки. Найбільш позитивні наслідки очікуються в металургії, хімічній, легкій та харчовій промисловостях, оскільки саме ці галузі найбільше потерпали внаслідок антитидемпінгових розслідувань.

Серед відповідних інституцій вагому роль відіграє Державна рада з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, яка була утворена в січні 2003 р. для координації заходів, спрямованих на реалізацію стратегічних цілей державної політики щодо забезпечення входження України до європейського політичного, економічного, безпекового й правового простору, створення передумов для набуття Україною членства в ЄС та НАТО. З метою забезпечення послідовної реалізації курсу України на євроатлантичну інтеграцію, підготовки пропозицій щодо координації діяльності органів виконавчої влади у цій сфері утворено Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції як консультативно-дорадчий орган при Президентові України. Акцентовано увагу на державній програмі з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004—2007 рр.

Ця програма складається з п'яти розділів, які пов'язані з питаннями:

• політичні та економічні — урегулювання всіх міжнародних, етнічних чи територіальних спорів мирним шляхом; забезпечення законності й прав людини; підтримка стабільності іі добробуту шляхом забезпечення економічних свобод, соціа льної справедливості та захисту довкілля;

• оборонні та військові — спроможність країни робити внесок у колективну оборону й нові завдання Альянсу;

• ресурсні питання — здатність виділяти достатні ресурси для виконання своїх зобов'язань перед Альянсом;

• питання інформаційної безпеки — запровадження й підтримка процедур, необхідних для захисту таємної інформації;

• питання законодавчого забезпечення — приведення у відповідність угод із НАТО та внутрішнього законодавства.

В незалежній Україні, у зв'язку з її намаганням інтегруватись з європейськими господарськими і оборонними структурами, українське прикордоння повинне стати парадним фасадом держави, її брамою до Польщі та Об'єднаної Європи. Україні треба пристосуватись до глобальної конкуренції, перед якою опинилась Польща разом з країнами ЄС, зокрема до програми на 2004-2006 рр. Йдеться про 5 головних напрямків, головними з яких є підтримка досягнення та збереження на довший період високого зростання ВВП (до 6 % у 2006 р.). Нам потрібна економічна політика, яка б гарантувала 5-6 % зростання ВВП протягом найближчих 10—15 років. Це своєрідний коридор виживання. Це українське диво, яке ми могли б створити. Є статистика Світового банку, що лише 7 країн у минулому десятилітті мали такі темпи приросту ВВП. Нашою спільною метою є перетворення України на європейську державу з високим добробутом українських громадян, а для цього потрібно до 2012 року подвоїти ВВП, знизити інфляцію до 6 %, частки державних підприємств — до 10 %, вступити до СОТ, вступити в ЄС і НАТО. Інтеграція до європейської, євро­атлантичної спільноти дасть можливість нашій державі прискорити своє культурне відродження, зміцнити демократію, верховенство права та ринкові засади в економіці. Реалізація цієї мети вимагає збереження макроекономічної рівноваги та фінансової стабілізації, зміцнення тенденції падіння інфляції та зменшення бюджетного дефіциту, продовження перетворень у формі власності, обмеження адміністративних та юридичних бар'єрів у розвитку підприємництва та здійснення господарської діяльності, а також скерування допомоги на підтримку найбільш ефективних та конкурентоспроможних фірм.

Читайте також:

1. Актуальні тенденції організації іншомовної освіти в контексті євроінтеграції.
2. Античний Рим: економічні причини розвитку і занепаду
3. Банкрутство підприємства: причини, наслідки, процедура.
4. Банкрутство підприємства: причини, оцінка ймовірності настання та наслідки
5. Безпосередньо збутові ризики та причини їх виникнення
6. Безробіття і зайнятість населення: причини, види та наслідки
7. Безробіття, його суть та причини. Закон Оукена.
8. Безробіття: суть, причини, форми та соціально-економічні наслідки
9. Болонська конвенція як засіб створення зони європейської вищої освіти.
10. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти
11. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти країн Європи.
12. Болонський процесс як засіб інтеграції у вищу освіту європейських країн.

Переглядів: 4811