Право і політика

У процесі розвитку суспільних відносин політика є одним з факторів формування права. Право закріплюється в законодавстві, яке виражає державну політику. Законодавство встановлює правові форми здійснення політики і, у свою чергу, сприяє здійсненню певної політичної лінії.

У перекладі з грецької мови слово “політика” (politika) означає державну або громадську справу, сутністю якої є визначення форм, завдань, змісту діяльності держави. Термін “політика” має широкий спектр значень: влаштування державної влади; вираз економіки; мистецтво спільного життя; сукупність установок та мети різних соціальних груп і практичних дій у досягненні цієї мети; мистецтво досягнення можливого і необхідного; участь у справах держави для досягнення соціальної згоди і т. ін.

Іноді до широкого спектра значень терміна “політика” приєднується ще одне: політика як явище, сумнівне у моральному відношенні. Не випадково існує розхожа фраза: політика — це брудна справа.

У найширшому значенні поняття політика — це відносини між державними утвореннями, великими соціальними групами, етносами, націями, верствами населення, класами, конфесіями, партіями, профспілками з приводу тих чи інших соціальних подій.

Названі соціальні суб'єкти реалізують свої інтереси як у політичних, так і в неполітичних формах. При цьому все, що хоч якось пов'язане з питаннями завоювання, відмежування влади і її взаємодії з державою, несе в собі політичний зміст.

Політика — це облік і поєднання всіх інтересів, що мають місце в суспільстві. У міру того, як соціальні групи усвідомлюють свої класові, національні, партійні, групові та інші інтереси, вони починають діяти відповідно до них, влада ж як центральний елемент політики потрібна для проведення тих чи інших інтересів у життя. Тобто політика підштовхує індивідів до певних політичних дій. При цьому соціальні групи, масові рухи покладаються не тільки на розум, а й піддаються емоціям, інстинктам, жаху, впливу вірувань, міфів, тобто певному психологічному впливу.

Основна мета політики — маніпулювати великими групами людей, спонукати їх іти у визначеному нею напрямку. Макіавелі вважав, що лише незначна частина народу прагне до свободи, основна ж маса прагне до безпеки. Отже, щоб не допустити масових політичних рухів, держава шляхом прийняття відповідних правових рішень впливає на хід політичних подій, тобто знижує тиск політичних рухів на владу (наприклад, встановлює мінімальний розмір оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму).

Існування масових рухів передбачає наявність політичного лідера, вождя чи іншого керівника. Він підтримує цілісність мас, виступає як втілення ідеї нації, волі, соціальної справедливості. Однак будь-які дії мас і їх лідерів повинні базуватися на верховенстві закону, їхньої поваги до нього, поваги до прав окремої особи, контролі за проведенням політики в інтересах суспільства, що є можливим лише в умовах демократичних політичних режимів.

У сучасному суспільстві соціальні суб'єкти здійснюють свою діяльність через систему політичних об'єднань — партій, професійних спілок, громадських рухів. Всі вони реалізують власні завдання через посередництво державних інститутів шляхом суворого дотримання вимог правових норм. У свою чергу, право впливає на політику через законодавство.

За умовами демократичної організації суспільства учасники політичних відносин поставлені в рівні межі правового спілкування. Це дозволяє підтримувати баланс різних соціальних сил у стані конструктивної взаємодії. Водночас історія людства, так само як і практика сучасного державно-правового будівництва, демонструє чимало прикладів домінування політики над правом, проведення її в позаправових формах.

У деспотичних державах Давнього Сходу (Єгипет, Вавилон), давніх державах Індії і Китаю, монархіях періоду абсолютизму, теократичних монархіях Азії й Північної Африки, радянському суспільстві пріоритет політики над правом забезпечувався відповідно обожнюванням волі правителя, свавіллям феодальної влади, релігійно-общинними і моральними традиціями або ідеологічними юридичними конструкціями, вираженими в спільних актах партійних і державних органів. Політичне насильство ставало змістом законів, звичаїв, прецедентів судових органів, законодавчі акти часто набували неправового змісту.

Співвідношення між політикою і правом суттєво змінилося в період буржуазних революцій у Європі та Північній Америці, коли поряд із ідеями рівності, прав та свобод сформувався принцип верховенства права, його пріоритету над державою, обмеження свавілля політичної влади правами людини. Закони, що приймаються парламентом, все більше набувають правового змісту, стають обов'язковими для виконавчої та судової гілок влади. У свою чергу, виборці під час виборів парламенту голосують за ту чи іншу партію, а значить, визначають напрямок політики держави. Партії, які перемогли на виборах, реалізують політичні інтереси соціальних суб'єктів через механізми державної влади. Тобто співвідношення політики, права і законодавства залежить відступеня розвитку громадянського суспільства, його можливості впливати на формування політичного курсу держави і здійснення прав та свобод людини.

Враховуючи викладене, можна визначити такі напрямки взаємодії політики і права, що виражаються у станах єдності, розбіжності, у взаємопідтримці, протиборстві, солідарності, блокуванні.

Право і політика передусім мають єдине джерело розвитку і функціонування — суспільні відносини і насамперед відносини власності, на підставі яких виникають політико-правові зв'язки.

Право виражає міру (межі) свободи та рівності учасників громадських відносин, включаючи політичні відносини між соціальними групами, партіями, націями, станами з приводу здійснення політичної влади, що складаються об’єктивно впродовж розвитку суспільних відносин.

Право і політика мають нормативну природу. Вони формуються у вигляді визначення напрямків діяльності (політика), прав і обов'язків суб’єктів суспільних відносин (право). Проте на відміну від правових політичні норми не завжди мають ознаку формальної визначеності і можуть бути закладеними в політичних поглядах, ідеях, уявленнях політичних діячів, засобах підтримки, нейтралізму, насильства, які використовує державна влада. Крім того, в політичних нормах відсутня ієрархічна структура — всі політичні норми, ідеї, програми перебувають у співвідношенні конкуренції, їхня різноманітність обмежується правом. У системі права, навпаки, існують норми, які мають вищу юридичну силу.

Право і політика у своїй основі містять загальні принципи функціонування і цінності орієнтації, що відбивають інтереси і потреби соціальних суб'єктів. Ця обставина робить законодавство формою виразу, здійснення захисту, переконання на користь певної політики. Шляхом прийняття нормативних актів реалізується міжнародна, національна, культурна, екологічна, економічна та інша державна політика. При цьому кожна держава існує в межах певної світової політики.

Коло суб’єктів сучасної світової політики значно розширилося. З другої половини ХХ століття на політику почали помітно впливати так звані нетрадиційні фактори — транснаціональні корпорації (ТНК), неурядові організації та рухи, засоби масової інформації і т. ін. Отже, якщо предметом міжнародних відносин є суто міждержавні відносини, правове регулювання взаємодії між державами, то світова політика включає більш широкий спектр проблем, що пов’язані з діяльністю нових, недержавних суб’єктів. Водночас у сучасному світі існує глобальний взаємозв’язок — політичний, економічний, соціальний, ідейно-психологічний. Внутрішні процеси в одних країнах впливають на відносини в інших країнах, і навпаки, фактори зовнішньої політики роблять значний вплив на внутрішньополітичні події. Це досить легко простежити. Вирішення суто внутрішньої проблеми з боку держави — встановлення плати за комунальні послуги (воду, опалення, газ) для населення, обмежило надання Україні зовнішніх кредитів, а позиція Ради Європи стала основою для припинення виконання вироків у вигляді смертної кари або її відміни в більшості країн СНД. Водночас, незважаючи на давні демократичні традиції, Сполучені Штати Америки вважають застосування смертної кари внутрішньополітичною справою своєї держави.

У праві закріплюються політичний устрій суспільства, політичні права і свободи громадян, механізм функціонування політичних інститутів, причому, як правило, — в нормативних актах, що мають вищу юридичну силу в системі законодавства: конституціях або конституційних (органічних) законах.

Вимоги правових норм є обов'язковими не тільки для громадян, але й для депутатів, керівників держави, державних службовців, які здійснюють політичну владу, і це є важливою складовою правової політики держави.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Міжгалузеві й галузеві принципи	\|	Правові системи сучасності ы критерії їх класифікації

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.