Приватне і публічне право

Теоретичне обґрунтування поділу системи права на публічне і приватне сягає ще в часи Стародавнього Риму. Саме римські юристи були першими, хто вважав цей поділ природним, оскільки він відображає природні відносини між державою і приватною особою. Видатний римський юрист Ульпіан, вважав, що публічне право має відношення до держави (римські юристи не бачили різниці між поняттями “держава” і “суспільство”), а приватне — відбиває інтереси окремих осіб.

Майже через тисячоліття на Заході відбулася рецепція римського права разом з ідеєю про поділ права на приватне і публічне. І це було цілком закономірно, оскільки розвиток буржуазних ринкових відносин і формування громадянського суспільства об’єктивно викликало до життя ідею відокремлення приватного права і повернення до вчення про приватне і публічне право.

Такий поділ права дістав теоретичну підтримку в працях мислителів Західної Європи (Гроція, Гоббса, Монтеск'є, Канта, Гегеля та ін.). Ідея поділу права ґрунтовно була розроблена на теренах дореволюційної Російської імперії відомими правознавцями Л. П. Петражицьким, Т. М. Коркуновим, Г. Ф. Шершеневичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. Якщо в континентальній Європі ідея поділу права на приватне і публічне набула майже повного визнання, то в країнах англо-саксонської правові системи вона підтримується не всіма юристами і трактується по-іншому.

Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилась до поділу права на приватне і публічне. Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму. У відомій записці Д. І. Курбському В. І. Ленін виказав свою жорстку позицію щодо приватного права. “Ми нічого “приватного”, — писав він, — не визнаємо, для нас все в області господарства є публічно-правовим, а не “приватним”. Звідси — розширити застосування державного втручання у “приватно-правові” відносини; розширити право держави відміняти “приватні” договори; застосовувати до “цивільних правовідносин” нашу революційну правосвідомість…”^{^[16]}. Ця ідеологія стала основою своєрідного етатизму, тотального одержавлення всієї правової системи.

Сьогодні, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна взяла курс на ринкові відносини, легалізація приватного права є природною і необхідною для формування громадянського суспільства, стимулювання приватно-підприємницької діяльності. Закономірно, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.

Сутність цього поділу права полягає ось у чому: в кожній системі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі (публічні) інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому, а є норми, які захищають інтереси приватних осіб. Тому сфери суспільних відносин, які пов’язані з державними і приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права. Відповідно до цього можна дати і їх визначення.

Публічне право — це сукупність норм, предметом регулювання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це передусім норми конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в цілому.

Приватне право — сукупність норм права, предметом регулювання яких є сфера приватних, індивідуальних і трудових інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об’єднань, регулювання будується на початках координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою одного щодо іншого, а навпаки, відокремлені від державної влади і тому є “приватними”. Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Приватне право створює ніби ізольовану від державної влади зону свободи, де вершать свої майнові, господарчі справи самі приватні особи. Державна влада може вторгатись у ці зони свободи тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлені законом заборони, державна влада зобов’язана не тільки визнавати, але й захищати.

Існують два способи систематизації (розположення) приватно-правових норм, які склалися у світовій практиці — інституціональний і пандектний. Інституціональний (інституція — в перекладі з латинської — часткова) використовувався ще в Стародавньому Римі. Пандектний спосіб (пандектний у — перекладі з латинської — всеохоплюючий, звідний, сукупний) виник пізніше, в ХVІ столітті. Він полягає в тому, що норми різних інститутів об'єднують в одному акті, які розподіляють на загальну і особливу, або спеціальну частини. Цей прийом широко використовується в більшості розвинутих країн і нині. До загального розділу включаються норми, які регулюють загальні питання (об’єкти і суб’єкти права, правоздатність, дієздатність, підстави виникнення та припинення правових відносин та ін.). Особливу, або спеціальну частину складають норми, які утворюють конкретні інститути чи її об’єднання (наприклад, сімейне об’єднання, спадкоємництво, договірне об’єднання та ін.). Подібний підхід почав потім застосовуватись і в деяких галузях публічного права (кримінальному, адміністративному).

Слід також зазначити, що між публічним і приватним правом нема неперехідних кордонів. Вони взаємопов’язані між собою. Ті функції, які вони виконують, у результаті відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне покликане охороняти і захищати приватне. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та ін. права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Структура системи права	\|	Галузі вітчизняного права

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.