І значення в правовому регулюванні

Спеціалізовані нормативні приписи: природа, особливості

У масиві норм права існує значна за обсягом група правових приписів, що не є нормою права як класичної моделі поведінки. В теорії права їх називають спеціалізованими нормативними приписами. Їх існування зумовлено спеціалізацією права, і вони мають свої ознаки, тобто:

мають певне самостійне значення в регулюванні суспільних відносин;

позбавлені традиційної логічної структури, що характерна для норм права як класичного приписання;

виконують субсидіарну (додаткову) функцію в правовому регулюванні;

виступають як зразок, еталон поведінки, зміст якого визначається змістом виконуваної функції (так, норми, що закріплюють принцип законності, орієнтують суб’єктів на здійснення правомірної поведінки).

Спеціалізовані нормативні приписи неоднакові за своєю природою і функціональним призначенням, у свою чергу, можуть бути поділені на відправні та інші спеціалізовані нормативні приписи.

Відправні правові норми досить неоднорідні за своїм характером, змістом та цільовим призначенням. Вони охоплюють норми-начала, визначально-установчі норми, норми-дефініції, норми-принципи, норми-презумпції тощо. Їх особливе призначення полягає у встановленні вихідних начал, основ правового регулювання суспільних відносин. Завдяки ним визначаються цілі, завдання, принципи, межі і методи правового регулювання, закріплюються правові категорії і поняття. До інших спеціалізованих норм можуть бути віднесені: норми-строки, норми-фікції, норми-конструкції, оперативні-норми. Оскільки спеціалізовані норми права досить різноманітні, то при здійсненні їх класифікації важливо розкрити зміст і призначення кожної з них.

Норми-начала — це правові приписання, які закріплюють підвалини конституційного ладу держави, основи соціально-економічного, політичного і державного життя, взаємовідносини держави і особистості, форми власності та ін. Ці норми зосереджені насамперед у конституції (наприклад, “Україна є унітарною державою” — ст. 2 Конституції, “Україна є республікою” — ст. 5 або “Держава відповідає перед людиною за свою діяльність” — ст. 3) і дістають свій розвиток та логічне вираження в інших вихідних правових нормах і передусім у нормах-принципах.

Норми-принципи — це правові приписання, які виражають і закріплюють принципи права. Принципи права — це основні ідеї, незаперечні вимоги, що пронизують правову систему суспільства, законодавство, окремі його галузі і юридичну практику. Норми-принципи розглядаються як результат нормативного узагальнення державно-правових явищ, вони виражають зміст i закономірності розвитку цих явищ. Регулююча роль принципів права нерозривно пов’язана з їх законодавчим закріпленням. Принцип права, закріплений у законодавчому приписі, стає нормою-принципом. Норма може закріплювати принцип повністю або його частину, елемент. Правовий принцип може закріплюватись у кількох статтях або, навпаки, в одній статті можуть бути розміщені кілька принципів. Так, ст. 8 Конституції України закріплює кілька принципів-норм: принцип верховенства права, верховенства конституції, прямої дії норм конституції тощо. Перелік принципів, що містить ця стаття, охоплює найрізноманітніші принципи як за обсягом їх дії, так i за змістом.

Норми-принципи можуть виступати як нормативно-правова основа вирішення юридичної справи, зокрема при виявлені прогалин у праві. З метою їх подолання суди використовують норми-принципи для вирішення справи за аналогією в праві. На них можна посилатись також при вирішенні конкретної юридичної справи — коли треба обґрунтувати правозастосовчий акт тим чи іншим принципом права, особливо коли цей принцип прямо не виражений у законодавстві, або підтвердити непорушність якогось законодавчого положення, або посилити авторитетність прийнятого рішення.

Визначально-установчі норми — це правові приписання, які визначають мету, завдання окремих інститутів або галузей права, специфіку їх предмета, форм і засобів правового регулювання (завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції — ст. 2 Закону “Про Конституційний Суд України”).

Норми-дефініції — це норми, які вміщують правову характеристику, визначення правових категорій і понять. Їхня юридична природа полягає в тому, що вони дістають чітке закріплення в правовому акті, наприклад, визначення злочину, або військового злочину, або посадової особи в кримінальному праві (ст. 11, 401 КК України). Ці норми виконують, головним чином, орієнтаційну і інформаційну функцію в правовому регулюванні. Їх відсутність у системі права позбавила б законодавство ясності, вкрай ускладнило б процес його застосування.

Норми-презумпції — це закріплене в нормативно-правовому акті загальне положення (нормативний припис) про наявність або відсутність строго встановленого юридичного факту (наприклад, презумпція невинності в кримінальному праві, презумпція винуватості в цивільному праві, презумпція знання закону тощо). Її особливість полягає в тому, що вона містить вказівку на юридичний факт, а через те в механізмі правового регулювання також виконує субсидіарну функцію. Крім того, презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються винятково в нормативних актах.

Норми-строки — це такі правові приписання, які вказують на певні проміжки часу, з настанням або проходженням яких пов’язана динаміка (виникнення, зміна або припинення) певних юридичних наслідків для учасників правових відносин. Строки бувають матеріально-правовими і процесуально-правовими. Більшість строків — це певні проміжки часу, що вимірюються годинами, днями, місяцями, роками. Однак вони можуть визначатися також і вказівкою на випадки або обставини, що мають настати (повноліття людини). З точки зору регулятивного призначення норми-строки мають винятково субсидіарний характер.

Норми-преюдиції — це нормативні приписи, зміст яких набуває свого вираження в проголошенні установки на те, що виключається будь-яке оспорювання існування вже доведеного факту, який дістав оцінку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Преюдиція має винятково процесуальну природу. Вона звільняє орган, який розглядає справу, від необхідності вдруге займатися доказом обставин, що раніше вже були встановлені і закріплені належним чином у відповідному правозастосовчому акті (рішенні або вироку суду). Наприклад, цивільно-процесуальний кодекс передбачає, що факти, встановлені рішенням суду, яке набуло законної сили, в одній справі не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи.

Норми-фікції — це закріплений у правових актах нормативний припис, що проголошує факт (чи обставину), хоч насправді невідомо, мав чи не мав він місце. Так, ст. 21 ЦК України визначає, що днем смерті громадянина, який оголошений померлим, вважається день набрання чинності рішення суду про оголошення його померлим. Оскільки норми-фікції закріплені у відповідних правових актах, то вони загальнообов’язкові.

Норми-конструкції — це нормативні приписи, які узагальнюють складні за своїм складом юридичні явища. Так, у юридичній практиці використовується конструкція складу злочину. Вона не має чітко визначеного законодавчого закріплення і встановлюється сукупністю положень, які розміщені в різних статтях Кримінального кодексу. Норми-конструкції органічно пов’язані з нормами дефініціями. Вони сприяють встановленню визначеності і чіткості механізму правового регулювання.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Структура нормативного припису	\|	Інші види правових норм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.