Сільське господарство України в дореформений період

Протягом першої половини XIX ст. в сільському господарстві України панівною залишалася панщинна система господарства. У аграрних відносинах домінувало поміщицьке землеволодіння.

У Російській державі було видано ряд указів, що дозволяли купівлю землі та володіння нею міщанам, купцям, державним селянам. Це сприяло формуванню буржуазної власності на землю і деякою мірою підривало монополію дворянства. Наприкінці 50-х років понад 34,5 тис. державних селян володіли більше ніж 86 тис. десятинами землі. Значним землевласником залишилася держава.

Розвиток західноукраїнських земель з кіпця XVIII ст. регулювався аграрним законодавством австрійських монархів Марії Терезії та Йосифа II під час їхнього спільного правління (1765— 1780 рр.) і самодержавної влади останнього (1780—1790 рр.).

Першими потрапили в сферу реформаторської діяльності закарпатські селяни. Згідно з маніфестом від 26 квітня 1766 р. про урбаніальну регуляцію селянин отримував від землевласників садибу і земельній наділ від 10,2 до 17,1 га землі залежно від її якості. За користування землею повнонадільні селяни повинні були відробляти на папа 5 днів па рік, желяри (безземельні) — 18 днів. Крім того, селяни відробляли примуси. За поміщиком зберігалася влада над особою селянина, який отримав право ходити на заробітки.

Першим законом (1773 р.), що змінив земельні відносини в Галичині, одержавлювалася королівщина. Була проведена інвентаризація всіх маєтків, анулювались усі приватні збори за продаж селянам товарів. У 1774 р. було проведено секуляризацію монастирського землеволодіння. Ліквідовано 54 монастирі, з них 15 у Львові. Священики греко-католицьких парафій та їхні родини звільнялися від панщини, військових постоїв, осипів.

Закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпосними селянами, був виданий у червні 1775 р. Поміщикам заборонялося притягати селян відбувати примуси понад ті, що були зафіксовані в інвентарі, до панщини в неділю і свята, до примусової роботи навіть за гроші, накладати штрафи, примушувати купувати у корчмаря горілку, карати селян без спеціального присуду.

Йосиф II будував свою економічну політику, виходячи з ідеї французьких фізіократів про продуктивність праці та юристів про природні права людини. Патентом від 5 квітня 1782 р. він скасував особисту залежність селян і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися на свій розсуд, навчатися ремеслу, іти від пана, служити за умови писаного дозволу на відбуття з підданства. Селяни ставали не панськими, а цісарськими підданими. Вони залишалися прикріпленими до землі, продовжували виконувати панщину та інші примуси.

Незадоволення земельних власників, у тому числі галицької шляхти, гальмувало впровадження патенту. Наступник Йосифа II імператор Леопольд у 1790 р. видав закони про покарання підданих киями і скасування урбаніального патенту, наказав повернутися до колишніх норм оподаткування і панщинних примусів. Епоха реформаторства закінчилася. Почався період феодальної реакції.

Землевласники різними способами збільшували землі, якими користувалися, за рахунок селянських: урізували наділи, заміняли гірші землі на кращі, забирали пустки після втечі селян тощо. За період 1787 — 1834 рр. у Галичині було захоплено 1 млн. моргів рустикальних земель.

Напередодні селянських реформ в користуванні селян було землі: в Лівобережній та Слобідській Україні — в середньому 2,5 — 3 десятини па одну ревізьку душу; Правобережній — 1,23 — 2,8, Південній — 3 — 4 дес., Східній Галичині — 8,7 морга на одне господарство (3,4 десятини), у Закарпатській Україні — 1,5 десятини.

За підрахунками статистиків того часу, для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків потрібно було 5 десятин землі на ревізьку душу. Більшість селян України не мали прожиткового мінімуму і змушені були займатися побічними заробітками.

Головними формами експлуатації селян залишалися відробіткова, грошова і натуральна ренти.

Посилилась експлуатація селян, які були на оброці. Зросли оброчний і подушний податки. Державні податків забирали 40 % річного прибутку селян, переважна частина яких була неспроможна сплатити їх.

У 1837 р. царський уряд заснував міністерство державного майна, завданням якого було вдосконалення управління державними селянами з метою зміцнення фінансів країни. У 1839—1841 рр. було проведено реформу, згідно з якою ліквідовувалася оренда державних маєтностей. Замість подушного вводився оброк з землі та прибутків від промислів. Державні селяни обирали сільські та волосні управління, що залежали від губернських палат державних маєтків. Ця реформа прискорила майнове розшарування селянства, створила умови для більш швидкого переходу господарств селян на ринкові відносини.

Для становища селян західноукраїнських земель було характерне поступове відновлення економічних позицій землевласників, що існували до австрійського аграрного законодавства в 70 —80-х роках XVIII ст.

Шляхта залишалася повним власником домініальних земель і верховним власником рустикальних земель, намагалася позбавити селян права користуватися лісами, пасовищами. При проведенні земельних кадастрів зменшувалися рустикальні землі. Селянин без дозволу поміщика не мав права залишити землю, а якщо отримував дозвіл па перехід в іншу домінію, був зобов’язаний на своє місце "інших здатних ставити".

Протягом першої половини XIX ст. з розвитком товарно-грошових відносин на українських землях поглибилася майнова диференціація селянства. В Східній Україні цей процес проходив повільніше, ніж у Центральному промисловому районі Росії, що пояснювалося переважанням панщини як гальмуючого фактора. Майнова нерівність більш виявлялася серед державних оброчних селян Лівобережної та Південної України. Утворилася група селян, що володіла або орендувала 100 десятинами землі і більше. Селяни-власники. Малоземельні та безземельні селяни наймалися до заможних. Частина селян орендувала землю, віддаючи третину або половину врожаю. Заможна верхівка орендувала також казенні млини, ґуральні, ярмаркові та базарні площі, пасіки, рибні стави тощо. Частина селян записувалась у стан міщан і купців.

Процес розшарування відбувався і серед поміщицьких селян, їм дозволялося купувати землю на ім'я свого поміщика. Вони засновували підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, орендували і здавали в оренду землю, використовували найману працю. Проте землевласники могли в будь-який час забрати майно заможного кріпака. Важливими засобами збагачення селянської верхівки були лихварство, підприємництво, чумакування, збут товарів па ярмарках, базарах. З їхнього середовища виростали великі промисловці - підприємці.

У першій половині XIX ст. сільське господарство продовжувало набувати товарного, підприємницького характеру. Головною функцією панщинного господарства було виробництво заради грошей. Землевласники Східної України створювали в своїх маєтках економії, де була робоча худоба, землеробські знаряддя, і змушували селян викопувати панщину. На західно - українських землях зберігалася домініально - фільваркова система. Швидкими темпами відбувалася товаризація великих поміщицьких господарств, які за кількістю проданих сільськогосподарської продукції та сировини займали панівне становище на внутрішньому і зовнішньому ринках. Поступово в товарно-грошові відносини втягувалися середні господарства. Невеликі поміщицькі господарства зберігали натуральний характер і були слабко пов'язані з ринком. Розвивалося торгове землеробство в селянських господарствах.

Для землеробства України характерним був зерновий напрям. За обсягом посівів у Східній Україні перше місце посідала пшениця. Друге місце займало жито, третє — овес і ячмінь. Урожайність зернових культур залишалася низькою.

Більша частина зерна йшла па продаж. За кордон щороку вивозилось 2,5 % врожаю. У Росії зерно переробляли на горілку, постачали для армії.

Високого рівня в Україні досяг розвиток технічних культур, найважливішими з яких були льон, конопля, тютюн, хміль, цукровий буряк. Льон і коноплю вирощували на всій території Західної України. В Східній Україні на виробництві конопель спеціалізувалися Полтавська і Чернігівська губернії, льону — Катеринославська, Херсонська губернії, Ізюмівський повіт Харківської губернії. Виробництво тут мало товарний характер.

Швидкими темпами розвивалося тютюнництво як галузь торгового землеробства.

Розвивалося торгове тваринництво. В усіх губерніях України в поміщицьких маєтках влаштовувалися кінні заводи. В Катеринославській у 30-х роках їх було 287, у Київській — 8 великих, у Полтавській — 419, здебільшого невеликих, у Харківській — 155. Як і раніше, розводили велику рогату худобу української породи. В Катеринославській губернії було 762 заводи, в яких налічувалося до ЗО тис. голів худоби, в Харківській — 269 (в середньому по 72 голови).

У середині 40 —50-х років у Східній Україні розпочалося скорочення цих галузей, оскільки землевласники переходили до розширення зернового господарства. В Східній Галичині, навпаки, поміщицькі господарства перебудовувалися із зернових па тваринницькі. Розводили корів швейцарської, тірольської, штирійської, молдавської порід, займалися племінною справою.

Швидко розвивалося вівчарство. В 1850 р. у Східній Україні налічувалося 10 мли голів овець, з яких 4,5 мли голів були тонкорунними. Царський уряд вжив ряд заходів щодо розвитку вівчарства. Роздавалися державні землі під овечі заводи. Поміщикам видавалися пільгові позики. Було видано положення про організацію вовняних ярмарок.

Отже, сільське господарство України розвивалось екстенсивне за рахунок розширення посівних площ, посилення відробіткової ренти. Панщинна система гальмувала розвиток сільського господарства. Так, Східна Галичина була сільськогосподарською провінцією Австро-Угорщини. У 40-х роках XIX ст. у Галичині виробляли: зерна — 13 %, льону — 23, тютюну — 16, конопель — 25, картоплі — 38 % загальної продукції цих культур. Землеробство мало вівсяно-картопляний напрям. На душу населення вироблялося зернових культур 288 кг, у тому числі жита і пшениці — 60. Кількість волів на 100 чол. становила 11, корів — до 20, свиней — 14. Це означає, що основна маса населення зовсім не споживала хліба і м'яса. Звичайною їжею селян були картопля, овочі.

Посилився занепад поміщицьких маєтків. У Східній Україні в 1858 р. 23,9 % їх, а також 65 % кріпаків було заставлено і перезаставлено. Царський уряд збільшив розмір позик, які кредитні установи видавали поміщикам, зменшив банківський процент. Тільки за позики землевласники повинні були сплатити 77 млн. крб. У Східній Галичині в 1841 р. шляхта створила Галицьке земельне кредитне товариство, в 1842 р. — Ощадну касу, яка являла собою іпотечний банк. Однак ці заходи не могли подолати депресійний стан фільваркового господарства.

Неврожайні роки спричиняли голод і розорення, відчутний вплив на розвиток сільського господарства справляли стихійні лиха, епідемії. У 1799— 1856 р. в Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв. У ЗО — 50-х роках в окремі роки смертність в Галичині перевищувала народжуваність.

Разом з тим протягом першої половини XIX ст. землеробство і тваринництво дедалі більше набували торгового характеру. Сільське господарство пристосовувалося до товарно-грошових відносин. Посилилася спеціалізація окремих районів. Були спроби окремих землевласників перейти до раціонального землеробства. Товарно-грошові відносини проникали в господарства селян. Поглиблювалася майнова нерівність. Формувався ринок найманої праці. Утворювалися господарства заможних селян, що стали па шлях торгового землеробства, перетворення яких на фермерські господарства гальмувало кріпосне право.

Отже, розвиток аграрних відносин і стан сільського господарства в Україні свідчили про кризу панщинної системи господарства.

Хліборобство велося традиційними способами і засобами. Феодальне суспільство неспроможне було створити сприятливі умови для інтенсивного розвитку, що поступово стає визначальним для агровиробничого процесу в країнах Західної Європи. Хід економічного розвитку України об'єктивно потребував скасування кріпосного права.

Запитання для самоперевірки:

1. Охарактеризуйте передумови, основні етапи та наслідки промислового перевороту в Україні. Які його особливості?

2. У чому полягає суть індустріалізації України?

3. Назвіть характерні риси розвитку аграрних відносин в Україні напередодні 1861 р. На конкретних прикладах і фактах розкрийте підприємницький характер сільського господарства України в першій половині ХІХ ст.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Промисловий переворот	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.