Рівень життя населення, його складові та індикатори.

Суспільний добробут конкретизується в термінах «якість», «рівень» та «вартість» життя.

Рівень життя населення — це забезпеченість населення необхідними матеріальними благами і послугами, рівень їх споживання та ступінь задоволення раціональних потреб. Виходячи з цього розрізняють різні щаблі цієї категорії відповідно до визнаних суспільством і державою потреб, покладених в її основу:

• добробут — користування благами, які забезпечують всебічний розвиток людини;

• нормальний рівень — раціональне споживання за науково обґрунтованими нормативами, яке забезпечує відновлення фізичних та інтелектуальних сил людини;

• бідність — споживання благ на рівні збереження працездатності як нижчої межі відтворення робочої сили;

• злиденність — споживання мінімально припустимого за біологічними критеріями набору благ.

Вартість життя являє собою грошову оцінку благ і послуг, які фактично спожиті у середньому домогосподарстві упродовж певного часу і відповідають певному рівню задоволення потреб.

Якість життя вимірюється як на підставі статистичних даних, так і за суб'єктивними оцінками людей, включаючи такі якості, як стабільність громадського життя, його безпека, розвиток політичних свобод, доступність і престижність професії та ін.

Поняття якість життя зазвичай застосовують при широкому розумінні рівня життя населення через включення до нього характеристик зайнятості, умов життя, стану здоров'я, довкілля, рівня освіти, соціального забезпечення тощо. Умови життя поділяються на умови праці, побуту і дозвілля (відпочинку). Умови праці включають санітарно-гігієнічні, психофізіологічні, естетичні та соціально-психологічні умови. Умови побуту — забезпеченість житлом, його якість, розвиток побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, транспорту, медичного обслуговування, освіти. Умови дозвілля пов'язані з вільним часом людей — частиною позаробочого часу, яка використовується для розвитку особистості, більш повного задоволення її інтелектуальних, духовних і соціальних потреб.

Аналіз рівня життя населення охоплює три аспекти:

- зіставлення соціально-економічних індикаторів у динаміці з попередніми роками;

- зіставлення соціально-економічних індикаторів з науковими нормами;

- зіставлення з іншими країнами.

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення можна розглядати як узагальнюючі, що відображують сумарне споживання і можливості такого споживання, та як відносні, що характеризують окремі сторони добробуту населення. Типовими узагальнюючими показниками є рівень і динаміка номінальних і реальних доходів населення, загальний обсяг споживання населенням благ і послуг. Особливість цих показників полягає у тому, що вони відображують не тільки абсолютні зміни в рівні життя населення, а також і відносну динаміку в розрахунку на душу населення, сім'ю, тисячу або 10 тис. жителів. Друга група показників визначається тільки у відносному вигляді: споживання основних продуктів харчування, інших споживчих товарів, забезпеченість послугами охорони здоров'я, освіти, транспортними, житлово-комунальними тощо на душу населення, сім'ю, тисячу або 10 тис. жителів.

До основних соціально-економічних індикаторів рівня життя населення належать:

1) обсяг реального ВВП на душу населення;

2) грошові доходи й витрати населення;

3) реальна заробітна плата;

4) споживання основних продуктів харчування на душу населення;

5) природний приріст населення і середня тривалість життя;

6) частка витрат бюджету на розвиток соціальної сфери;

7) використання вільного часу та ін.

Рівень реального ВВП на душу населення у країні дозволяє робити зіставлення з іншими країнами й виявити належність до високо- або слаборозвинутих країн. Рівень доходу виявляється важливою, але не єдиною складовою людського розвитку, метою останнього є не тільки постійне зростання доходів, а також збалансування зростаючих можливостей людини з використанням цих можливостей у різних сферах діяльності. Тому для аналізу рівня і якості життя все ширше залучаються міжнародні рейтинги, що узагальнюють комплекс показників сучасного соціального розвитку.

За методикою Програми розвитку ООН (ПРОООН) щорічно розраховується індекс людського розвитку (ІЛР), або індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), що є простим середньоарифметичним індексів реального ВВП на душу населення, досягнутого рівня освіченості та середньої тривалості життя.

У практиці аналізу застосовують дослідження рівнів освіти, охорони здоров'я, розвитку науки, доступності нормальних житлові умови, забезпечення культурних потреб, стану довкілля. Добробут має нижчу й вищу межі. Нижчий рівень добробуту характеризується достатнім забезпеченням населення матеріальними благами й послугами. На вищому рівні на перше місце виходять духовні блага, наука, культура, точніше можливість творчої (креативної) діяльності.

Для оцінювання досягнутого рівня життя населення, зокрема рівня матеріальної забезпеченості, використовують відносні показники порівняння зі стандартами. Найважливішим серед них є прожитковий мінімум, величина якого згідно з міжнародним правом має бути орієнтиром при встановленні мінімальної заробітної плати, мінімальних пенсій за віком, мінімальних стипендій, соціальної допомоги та інших компенсаційних виплат.

Прожитковий мінімум – це мінімальна кількість життєвих засобів, необхідних для підтримки життєдіяльності людини.

В Україні прожитковий мінімум визначається як вартісна величина набору продуктів харчування, достатніх для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Тобто він є соціальним прожитковим мінімумом, а отже, і соціальним орієнтиром для соціальної політики держави.

Рівень життя населення залежить від економічного потенціалу країни і значною мірою визначається величиною ВВП і структурою його використання. Розмір і динаміка ВВП визначаються багатьма чинниками, такими як продуктивність праці, зайнятість, галузева структура, обсяги інвестицій тощо. Зіставлення деяких макроекоиомічних показників країн з трансформаційною економікою свідчить про те, що за рівнем життя населення Україна помітно поступається більшості цих країн.

Хоча характеристикою матеріальної забезпеченості населення є доходи, в Україні вибіркові обстеження умов життя домогосподарств, як вже зазначалося, використовують витрати як індикатор доходів домогосподарств. Основним індикатором життєвого рівня домогосподарств є показник їх сукупних витрат.

Незважаючи на те, що економічний підйом та інші сприятливі економічні тенденції зумовили зростання доходів населення, загальний рівень доходів у країні все ще залишається дуже низьким. Середньодушові сукупні витрати за місяць переважної більшості населення були нижчими за прожитковий мінімум.

Левову частку у структурі сукупних витрат займають витрати на харчування. При цьому найбідніші родини (домогосподарства) витрачали на харчування та інші продовольчі товари 81,4 %, а найзабезпеченіші — 56,6 %. Економічна нерівність позначилась і на якості раціону різних верств населення, споживанні м'яса, молока і молочних продуктів, риби, овочів, фруктів тощо, хоча середні показники дещо зросли. Недостатній рівень споживання продуктів тваринного походження значною частиною населення країни зумовлює і недосконалість структури харчування. Нераціональне і незбалансоване харчування є віддзеркаленням невисокого рівня матеріальної забезпеченості переважної частини населення. В Україні профіцит споживання хлібопродуктів і картоплі свідчить про те, що малозабезпечені верстви населення змушені компенсувати дефіцит енергетичної цінності харчування найдешевшими харчовими енергоносіями.

Таким чином, досвід України та інших постсоціалістичних країн показує, що системна трансформація суспільства, особливо в умовах економічної кризи і застою, характеризується різким зменшенням доходів населення, які часто не досягають прожиткового мінімуму, зростанням соціального розшарування, низьким рівнем медичного обслуговування, скороченням тривалості життя населення та ін. За таких умов закономірно зростає кількість бідних і проблема бідності постає перед усе ширшими верствами населення.

Бідність як явище притаманна всім економічним системам й існувала за будь-яких часів. На сьогодні проблема бідності набула глобального характеру. Бідні є не лише у країнах, що розвиваються, і країнах з трансформаційною економікою, а й у висо-корозвинутих країнах. При цьому, звичайно, проблема бідності в різних країнах і різних регіонах світу має свої особливості.

Сама категорія бідність різними дослідниками трактується неоднозначно. Зазвичай бідність визначається як рівень доходів, який не дає змоги забезпечити нормальні умови життя людей; як нестача коштів для задоволення елементарних потреб або як неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі фізіологічних, культурних та соціальних нормативів. Дещо інше трактування: бідність — це неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Тобто бідність якнайчастіше пов'язується з умовами життя і рівнем задоволення потреб, які є нижчими визначених суспільством або за мінімальні, або за стандартні.

Для характеристики бідності розрізняють такі її форми: об'єктивну та суб'єктивну; абсолютну та відносну.

Об'єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та доступом до матеріальних і духовних благ. Для характеристики об'єктивної бідності найпоширенішими є застосування абсолютних (нормативних), відносних, структурних, ресурсних критеріїв. До них належать, зокрема, встановлений у країні прожитковий мінімум, частка населення із середньодушовими доходами (витратами), нижчими за нього, енергетична цінність добового раціону харчування, частка витрат на харчування у загальній структурі витрат (порогом вважається 60 %).

Суб'єктивна бідність визначається за самооцінюванням і самоідентифікацією, тобто коли людина, певні групи населення оцінюють власний рівень життя як притаманний бідним верствам і відповідно визнають себе бідними. Ця форма бідності має неабияке значення при аналізі суспільної свідомості, суспільної поведінки тощо, оскільки вона безпосередньо пов'язана з маргіналізацією суспільства, з угриманськими настроями окремих його верств. Основними чинниками суб'єктивної бідності є добробут людини та його динаміка, економічна нерівність у суспільстві, розрив між реальним рівнем життя та життєвими стандартами розвинутих країн.

Абсолютною бідністю називається бідність людини, родини, які не можуть забезпечити себе сумою благ, абсолютно необхідних для збереження здоров'я і помірно активного трудового життя, тобто якщо їхній рівень споживання не забезпечує визначеного мінімуму. Саме поняття мінімуму не є сталим і різниться в одній і тій самій країні у різні періоди, в один і той самий період у різних країнах залежно від рівня економічного розвитку, життєвого рівня, наявних у суспільстві соціальних стандартів тощо. Тому не існує єдиного, загальносвітового стандарту бідності, а отже, і межі абсолютної бідності. Нижчим щаблем рівня життя, крайнім виявом бідності є злиденність.

Відносна бідність визначається як певна частина (від 30 до 75 %) середнього по країні рівня споживання. Визначальним чинником відносної бідності є ступінь економічної нерівності у суспільстві (диференціації населення за доходами). Відносна бідність існує у будь-якій країні, оскільки завжди є верстви населення, які з різних причин мають доходи, істотно нижчі від існуючих стандартів.

Відповідно до обраних критеріїв бідності здійснюються розрахунки масштабів і рівня бідності. Масштаби бідності — загальна кількість населення (домогосподарств, сімей), визнаного бідним згідно з прийнятими критеріями. Рівень бідності — частка населення (домогосподарств, сімей), яке визнається бідним згідно з прийнятими критеріями, у загальній кількості населення (домогосподарств, сімей). Слід зазначити, що масштаби і рівень бідності, розраховані за різними методиками, мають значні розбіжності.

Реальною основою подолання бідності може бути лише стійке економічне зростання, однак, з другого боку, бідність і породжувані нею низький рівень культури, загальноосвітньої та професійної підготовки, незадовільний стан здоров'я населення є суттєвою перешкодою на шляху до зростання, особливо в умовах формування нової економіки, яка спирається на найповніше і ефективніше використання людського фактора. Це вимагає від держави вжиття необхідних заходів щодо подолання впливу негативних наслідків системної трансформації суспільства на рівень життя населення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Суспільний добробут: сутність і чинники. Соціальний вибір і функції добробуту.	\|	Сутність та основні напрямки соціальної політики.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.064 сек.