• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Ораторське мистецтво промовця як умова переконання

План

Висновки

План

План

1. Основні поняття стилістики.

2. Загальна характеристика функціональних стилів.

3. Офіційно-діловий стиль.

Література

1. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ “БАО”, 2004. – 480 с.

2. Зубков М. Сучасне українське ділова мова. - X.: Торсінг, 2004. – 448с.

3. Культура фахового мовлення: Навчальний посібник / За ред. Н.Д. Бабич. – Чернівці: Книги ХХІ, 2006. – 496 с.

4. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 248 с.

1. Основні поняття стилістики

Українська мова виконує широкий обсяг функцій, вживається у різних сферах суспільного життя і задовольняє широкий спектр мовленнєвих, комунікативних, інформативних, естетичних та інших потреб людини, що приводить до її стильової диференціації. Залежно від тих чи інших умов використання мови виробляються певні усталені правила організації усного і писемного мовлення: добору слів, побудови речень, вживання багатств фразеологічного фонду тощо, які ще називаються стилістичними ознаками. У мовознавстві їх вивченням займається спеціальна дисципліна – стилістика.

Виділяють теоретичну і практичну стилістику. Перша, що постає із її назви, досліджує загальні принципи використання мовних засобів у різних умовах, різних “життєвих ситуаціях” відповідно до мети і характеру висловлення. Основним поняттям теоретичної стилістики є стиль. Цей багатозначний термін, що використовується також у літературознавстві, архітектурі, соціології, запозичений через французьку (style) з латинської мови (stіlus), де він означав “загострена паличка для письма”. Енциклопедія “Українська мова” так визначає мовний стиль: “Це різновид, видозміна літературної мови; манера мовного вираження у різних сферах, умовах, формах (усній і писемній) спілкування; мистецтво слова”. Це не єдине визначення стилю - порівняйте, що про нього говорить В. В. Виноградов:

“Стиль – це суспільно усвідомлена, функціонально зумовлена і внутрішньо об’єднана сукупність прийомів уживання, відбору і поєднання засобів мовного спілкування у сфері тієї чи іншої загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції в мовній суспільній практиці цього народу”.

Прикладними проблемами, на відміну від теоретичних, займається практична стилістика. Вона ставить перед собою мету реалізувати у спілкуванні опрацьовані рекомендації щодо вживання мовних засобів у тих чи інших ситуаціях, з’ясувати доцільність і можливість їх використання, навчити носіїв користуватися стилістичним потенціалом мови і в такий спосіб сприяти підвищенню культури усного і писемного мовлення. Основоположним постає поняття функціонального стилю–такого варіанта або виду мовлення, що покликаний втілювати одну з багатьох функцій мови, використовуючи для цього властиві тільки йому лексичні, морфологічні, синтаксичні, орфоепічні, акцентуаційні й інші мовні засоби, як цього вимагає конкретна сфера побутування, зміст повідомлення і мета висловлення.

Класифікація функціональних стилів становить відкриту проблему, оскільки може ґрунтуватися на різних засадах і сягати різної глибини аналізу мовних явищ. Перешкоджає виробленню єдиної типології також наявність у складі кожного зі стилів певних загальномовних елементів, конструкцій, які, власне, складають левову його частку. Функціональні стилі не характеризуються відірваністю, відокремленістю один від одного, а співіснують як складові однієї системи, зберігаючи за собою специфічні стилістичні ознаки.

Отже, пропонуємо одну з багатьох відомих у стилістиці класифікацій функціональних стильових різновидів мови. В сучасній українській літературній мові, її писемному різновиді розрізняють такі функціональні стилі: 1) художній (або художньої літератури); 2) науковий; 3) публіцистичний; 4) офіційно-діловий; конфесійний.

В усній формі літературної мови розрізняються стилі: 1) уснорозмовний; 2) ораторський; 3) усної народної творчості.

Кожен зі стилів має свої характерні особливості і реалізується у властивих йому жанрах. Жанри– це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

Сучасний стан розвитку стилістичного різноманіття української літературної мови характеризується відкритістю функціонально-стильових сфер і взаємопроникненістю стилів. Наприклад, основною сферою побутування офі­ційно-ділового стилю є книжне мовлення (тексти документів), але вагому його частку складає також усна форма мовлення (ведення переговорів, телефонна розмова, виробнича нарада тощо). Це ж стосується публіцистичного стилю, який обслуговує, з одного боку, мовлення газет і журналів, а з іншого – мовлення телевізійних інформаційних програм.

Є потреба коротко зупинитися на характеристиці кожного з виділених функціональних стилів.

2. Загальна характеристика функціональних стилів

Стилі усного літературного мовлення

Уснорозмовний стиль має два різновиди: а) усне літературне мовлення; 2) розмовно-побутове мовлення.

Усне літературне мовлення ґрунтується на дотриманні при вимові звуків орфоепічних норм літературної мови. Те саме стосується й вимови різних словосполучень. Зберігається правильний словесний і фразовий наголос. Використовується усталена інтонація речень з відповідною модальністю і певним відношенням до зображуваної дійсності. Важливим є дотримання нормативного порядку слів у словосполученнях і реченнях. Використовується тільки нормативна літературна лексика. Від писемного різновиду усний різновид відрізняється відсутністю детальної описовості (бо в усному мовленні порозумінню допомагають ще й жести, міміка, ситуація, в якій ведеться розмова), усім тим, що мовці знають один про одного.

Розмовно-побутове мовлення характеризується тим, що тут можливі відступи від літературних норм у вимові звуків. у побудові речень, у наголошуванні. Усне побутове мовлення більш довільне в доборі лексичних засобів мовлення. Тут вживаються просторічні слова, жаргонні вислови, вульгаризми, діалектна лексика. Можлива також діалектна вимова звуків, діалектні сполучники, якими поєднуються складні речення, ненормативні відмінкові закінчення. Більш виразно дають про себе знати явища асиміляції та дисиміляції приголосних. Вживаються й ненормативні запозичення з інших мов.

Ораторський стиль є найбільш піднесеним у сфері розмовного мовлення, що зумовлюється особливою його функцією – потребою вплинути на слухача, спонукати його мислити чи діяти так, як цього хоче оратор. З метою впливу вживаються особливі мовностилістичні засоби:

· використовується загальновживана лексика, фразеологізми і крилаті вислови, народні приказки і прислів’я, але водночас слід уникати шаблонних виразів, які не збуджують, а гальмують увагу слухача;

· вживаються речення різноманітної синтаксичної будови, ускладнені рівно настільки, щоб слухач не втратив логічного зв’язку між частинами, ставляться риторичні запитання;

· інтонаційне забарвлення багате, невимушене, щире, темп мовлення змінюється відповідно до теми висловлення, правильно розставляються логічні наголоси;

· активна жестикуляція й міміка сприяють кращому впливу на слухачів.

Ораторський стиль найповніше функціонує у сфері політичного життя, лунає з трибуни Верховної Ради, звучить на мітингах, зборах. Використовується також у дебатах, диспутах, дискусіях, доповідях, лекціях тощо.

Стиль усної народної творчості об’єднує різні фольклорні жанри – поетичні і прозові,– у яких повною мірою відображене художнє і фразеологічне багатство української мови. До визначальних ознак стилю зараховують:

· використання загальновживаної лексики, доповненої словами із зменшувально-пестливими суфіксами;

· багатство зображально-виражальних художніх засобів (епітет, порівняння, метафора, метонімія, гіпербола);

· різноманітність синтаксичних конструкцій, використання синтаксичного паралелізму, однорідних членів речення, повторів, звеличання, апостроф (звертання до відсутніх осіб, тварин і рослин, явищ природи);

· стрункість ритмомелодійної будови речень, багатство інтонацій.

Стилі писемного мовлення

Художній стиль має кілька рівноцінних назв (художньої літератури, художньо-белетристичний), які, тим не менше, позначають однорідне з погляду організації і функції поєднання різних мовностилістичних засобів. Художній стиль відрізняється від інших тим, що може включати в себе елементи усіх стилів української літературної мови, аби досягти виконання її естетичної функції. У художньому стилі здійснюється образне змалювання дійсності з використанням усього лексичного багатства мови й повного арсеналу її зображально-виражальних засобів. Це породжує надзвичайно широку жанрову різноманітність стилю; жанри поділяються за принципом зображення дійсності на епічні (роман, повість тощо), ліричні (пісня, гімн, епіталама, елегія, ідилія, мадригал, послання та ін.) й драматичні (комедія, трагедія і под.). Крім того, у межах стилю гармонійно поєднуються різні форми мовлення – прозове й віршоване, – кожна з яких відрізняється своєрідною організацією мовного матеріалу з метою естетичного впливу на читача. Отже, художній стиль характеризується такими особливостями:

· На рівні лексики. Використовуються слова різних стилістичних шарів (загальновживані, розмовні, книжні і діалектизми, жаргонізми і терміни, фразеологія власне українська і запозичена) залежно від мети висловлення й аспекту зображення дійсності. Активізується синонімічний, антонімічний фонд мови. Вживаються засоби художньої образності, а саме метафора, метонімія, порівняння, епітет, гіпербола, алегорія та інші, експресивна й емоційно-оцінна лексика.

· На рівні синтаксису. Використовуються речення усіх типів складності: поряд із повними розповідними функціонують неповні, окличні, питальні речення. Важливою є нешаблонність конструкцій.

· На рівні інтонації. Панує різноманітність інтонаційних відтінків, ритміко-мелодійних варіацій, які покликані відтворювати невимушеність живого спілкування.

· З розмовних форм мовлення використовуються і монолог, і діалог, і полілог.

Отже, художній стиль виконує кілька важливих функцій: естетичну, інформативну (зображальну), функцію впливу.

Науковий стиль обслуговує усі сфери професійно-наукового життя суспільства і виконує насамперед інформативну функцію. Він значною мірою більш унормований, ніж, наприклад, художній, адже тут на першому плані стоїть точність, логічність, вмотивованість повідомлення, яке повинно донести до слухача конкретну інформацію, не викрививши її непотрібною образністю чи емоційністю. Текст наукового стилю підпорядкований впливу на свідомість, розум читача, а не на його почуття. Провідним є прагнення до максимальної об’єктивності. У зв’язку з цим науковий стиль має такі риси:

· широко використовуються терміни, абстрактна лексика, наукова фразеологія; наскрізними постають однозначність слів, недопустимість різного тлумачення, що має на меті забезпечити стовідсоткову зрозумілість інформації;

· переважають складні розповідні речення, насамперед складнопідрядні з причиновими і наслідковими відношеннями, які дозволяють висловити складну думку з дотриманням її послідовності;

· текстам наукового стилю притаманна чітка внутрішня структура, послідовний поділ на розділи, параграфи, що полегшує його сприймання, а також пошук у ньому певної інформації;

· характерним постає використання спеціальної наукової символіки, умовних скорочень, формул, таблиць, списків, а також інформації, поданої у графічному вигляді: карт, схем, графіків;

· тексти зберігають між собою зв’язок: наводяться цитати інших авторів, посилання з чіткою адресацією – вказівкою назви джерела, автора, місця видання і навіть цитованої сторінки.

У межах наукового стилю виділяється кілька підстилів, а саме:

Власне науковий. Використовується у монографіях, статтях, де подана інформація стосується науковців конкретної галузі. Інколи у межах цього підстилю виділяють науково-технічні праці (характерним є широке вживання символічних і графічних систем, діаграм, таблиць, схем) і науково-гуманітарні (вирізняються наявністю авторської оцінки).

Науково-навчальний. Функціонує у навчальних посібниках, підручниках, довідниках, призначених для шкіл, вищих навчальних закладів тощо. Характеризується наявністю визначень, правил, розгорнутих пояснень, малюнків і схем, а також системою вправ і завдань.

Науково-популярний. Вживається з метою поширення певної наукової інформації серед широкого загалу фахово не підготовлених читачів. Побутує у журналах, довідковій літературі, не перенасичений складною термінологією.

Науково-публіцистичний. Наукова інформація подається за допомогою засобів публіцистичного стилю.

Виробничо-технічний. Цей підстиль функціонує, забезпечуючи потреби різних виробничих і господарських сфер.

Публіцистичний стиль поєднує риси наукового і художнього стилів. Його призначенням постає обслуговування мовних запитів насамперед засобів масової інформації. Сама назва вказує на те, що стиль існує для спілкування з публікою: цілою громадою або певними соціальними групами, не тільки інформуючи їх з приводу тієї чи іншої проблеми, а й формуючи громадську думку, спонукаючи до активної дії. Автори текстів публіцистичного стилю зазвичай намагаються переконати читачів (або слухачів) у правильності відстоюваних поглядів або достовірності повідомлюваної інформації і у такий спосіб досягти позитивного для себе соціального чи політичного ефекту. Цим напрямом займаються фахівці так званих піар-технологій (PR – англ.public relation - суспільні відносини), виконуючи замовлення, наприклад, кандидатів на високі виборні посади. Уміло складені і використані тексти публіцистичного стилю повинні відповідати певним вимогам. У них:

· широко використовується суспільно-політична лексика, у разі потреби – наукова термінологія; орієнтація на розмовний стиль робить важливим вдумливе поєднання шаблонних, усталених фраз та емоційно-забарвлених слів;

· синтаксис характеризується наявністю різних типів складних речень, а також ускладнених вставними і вставленими конструкціями, звертаннями, однорідними членами, інверсією; поширені окличні речення у функції гасел, закликів, риторичні запитання;

· залежно від мети використовуються інтонаційні засоби, які надають тексту урочистого, гумористичного, сатиричного, іронічного або нейтрального звучання; часто спостерігається їх чергування;

· текст однозначно висвітлює авторську позицію й оцінку, розгортається послідовно і логічно.

Публіцистичний стиль також поділяється на підстилі, серед яких варто назвати:

Інформативний. Він обслуговує такі жанри, як інтерв’ю, репортаж, випуск студійних новин тощо, де на першому місці стоїть повідомлення важливої фактичної інформації.

Аналітичний. Близький до інформативного, але його прикметною ознакою постає більше заглиблення в обставини події, передбачення її можливих причин та прогнозування ймовірних наслідків.

Урочисто-декларативний. Вживається у гаслах, побажаннях, привітаннях, насичений позитивними емоціями, загальною піднесеністю.

Агітаційний. Використовується в оголошеннях, рекламі, характеризується поширеністю наказових форм дієслова, спонукальних речень, які мають підштовхнути читача до певної дії.

Художньо-публіцистичний (власне публіцистичний). Функціонує у таких жанрах, як фейлетон, нарис, де певне явище чи подія оцінюються автором у певному емоційному ключі, характеризується використанням образності, зображально-виражальних засобів художнього стилю.

Конфесійний стиль повернувся в українську мову, звідки був усунутий разом із секуляризацією релігійного життя з кінця 20-х до майже кінця 80-х років минулого століття, порівняно недавно, тому його висвітлення не здобуло ще належного місця у відповідних посібниках. На часі ще й належне його теоретичне осмислення з окресленням статусу конфесійного стилю в українській мові та простеження взаємодії з іншими стилями. Цей стиль обслуговує сферу релігійних потреб суспільства. Його жанрове розмаїття включає тексти Біблії, апокрифів (перекладних творів), а також тлумачення Старого і Нового заповітів, проповіді, послання, молитви (оригінальних українських творів). З мовних ознак для конфесійного стилю характерними є:

· книжна лексика, яка включає старослов'янізми, застарілі слова, слова пасивного вжитку, найменування реалій потойбічного світу, імена Бога й інших надприродних істот;

· використання зображально-виражальних художніх засобів (метафор, символів, порівнянь, алегорій) для створення образності;

· непрямий порядок слів у реченні, який надає мовленню урочистості, з метою підкреслення якоїсь думки вживаються повтори слів і синтаксичних конструкцій.

З відродженням повноцінного духовного життя в Україні конфесійний стиль переживає відродження і черговий етап еволюції, зберігаючи традиційні риси, сформовані протягом IX–X ст. і надаючи їм сучасного звучання.

3. Офіційно-діловий стиль

Офіційно-діловий стиль, як це зрозуміло з його назви, обслуговує царину ділових стосунків і спілкування на офіційному рівні. Він акумулює у собі ознаки книжної функціонально-стильової сфери більшою мірою, ніж інші стилі, бо тут на чільне місце виходить прагнення до точності, унормованості, стандартизації, що створює сприятливі умови функціонування державного апарату, виробничого процесу, ведення документації. Великий обсяг потоку документів між установами й організаціями, швидкість їх опрацювання робить неможливим вкраплення у стиль офіційно-ділового спілкування індивідуально-авторських елементів. З-поміж загальних вимог до текстів офіційно-ділового стилю насамперед слід виділити точність, конкретність і лаконічність викладу інформації, спричинену цим відсутність образності, документованість (доказовість) тверджень, чітку внутрішньотекстову структурованість, дотримання формальних вимог оформлення документів (стандартів). З мовного погляду стилістичні ознаки офіційно-ділового стилю полягають у:

· наявності нейтральної лексики, вжитої у прямому значенні і позбавленої емоційності та образності;

· використанні спеціальної термінології (суспільно-політичної, професійно-виробничої, наукової, бухгалтерської), як цього вимагає ситуація вживання стилю, номенклатурних назв, канцеляризмів, складноскорочених слів, абревіатур;

· вживанні віддієслівних іменників: вирішення, застосування, іноді з префіксом не: невиконання, недотримання, незнання та ін.;

· застосуванні іменників, які називають людей за якоюсь ознакою, що вказує на вчинену людиною дію або певні відносини з іншою особою: свідок, замовник, виконавець, позивач тощо;

· регулярній вживаності ланцюжкових словосполучень, до складу яких входять іменники у формі родового відмінка, що відображають різні типи залежності між особами, предметами та явищами: керівник підрозділу логістики, надання послуг стільникового зв'язку, вживання заходів протипожежної безпеки і под.;

· використанні стійких прикметниково-іменникових (чинне законодавство, попередній розгляд, запропоновані зміни) і дієслівно-іменникових словосполучень (вжити заходів, скласти подяку);

· вживанні складних вторинних прийменників: з метою, згідно з, відповідно до, з огляду на, у зв’язку з;

· застосуванні в основному простих речень, ускладнених однорідними членами (підметами, присудками, додатками). Функціонують також складносурядні та складнопідрядні речення, здебільшого неускладненого типу;

· використанні синтаксичного паралелізму – побудови речень за однаковою структурною схемою з метою полегшення сприймання однорідної інформації;

· вживанні аналітичних (розщеплених) присудків замість однослівних: надавати допомогу (замість допомагати), здійснювати контроль (замість контролювати);

· регулярному застосуванні у ролі головного члена речення дієслів у формі теперішнього часу, що підкреслює позачасовість дії: дозволяється, пропонується, розглядається; у формі наказового способу – насамперед у наказах, розпорядженнях;

· використанні конструкцій, у яких ствердження реалізується через заперечення: рада не заперечує, комісія не відхиляє;

· збереженні прямого порядку слів у реченні.

В офіційно-діловому стилі залежно від конкретної сфери вжитку виділяють кілька підстилів:

Дипломатичний. Використовується у міждержавному спілкуванні, характеризується підкресленою ввічливістю, толерантністю, виробленими формами початку і кінцівки документа. Основними його жанрами є нота, комюніке, меморандум, угода, конвенція.

Зразок стилю:

Нота МЗС Республіки Вірменія про встановлення

дипломатичних відносин між Україною

та Республікою Вірменія

Міністерство закордонних справ Республіки Вірменія засвідчує свою повагу Міністерству закордонних справ України і у відповідь на ноту 10483 від 25.12.91 має честь повідомити таке:

Міністерство закордонних справ Вірменії, виходячи із заяви Президента Республіки Вірменія від 18 грудня 1991 року “Про визнання незалежності України”, має честь заявити Міністерству закордонних справ України про готовність Республіки Вірменія встановити дипломатичні відносини в повному обсязі з Україною.

Міністерство закордонних справ Вірменії висловлює впевненість, що встановлення дипломатичних відносин відповідає докорінним інтересам вірменського й українського народів і буде сприяти подальшому поглибленню плідного і взаємовигідного співробітництва між Республікою Вірменія й Україною.

Республіка Вірменія буде розвивати двосторонні відносини з Україною на основі принципів рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи, територіальної цілісності, непорушності існуючих державних кордонів, забезпечення і захисту основних прав і свобод людини, зокрема прав національних меншин.

Міністерство закордонних справ Республіки Вірменія виходить з того, що ця нота і нота Міністерства закордонних справ України від 25.12.91 складають Угоду про встановлення дипломатичних відносин у повному обсязі між Республікою Вірменія й Україною. Міністерство користується цією нагодою, щоб поновити Міністерству закордонних справ України запевнення у своїй високій повазі.

Єреван, 25 грудня 1991 року

Юридичний. Інша назва цього підстилю – власне законодавчий. Він представлений такими жанрами документів, як указ, закон, кодекс, устав. Це документи найвищого державного рівня, знання і виконання вимог яких є обов’язковим для всіх учасників суспільного життя. Мова законів характеризується також узагальненістю і виразністю. Тут провідним є прагнення до максимальної однозначності і точності формулювань, оскільки регулювання стосунків між юридичними і фізичними особами вимагає забезпечення їх прозорості, чіткості і зрозумілості.

Зразок стилю:

Про внесення змін до Закону Української PCP «Про мови в Українській PCP»

Верховна Рада України постановляє: Внести зміни до Закону Української PCP «Про мови в Українській PCP» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1989 p., додаток до N45, ст.631), виклавши його в такій редакції:

Стаття 5. Державна мова України

Відповідно до Конституції України державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування державної мови в усіх сферах державного і суспільного життя, створює умови для її вивчення і засвоєння громадянами України.

Державна мова є офіційною мовою міжнародних документів, що підписуються від імені України.

Розповсюдження і функціонування державної мови не може бути підставою для дискримінації та обмежень щодо вільного використання російської та інших мов в усіх сферах їх природного розповсюдження, так як розповсюдження і використання російської та інших мов не може обмежувати сферу розповсюдження і використання державної мови.

Канцелярсько-діловий. Інколи використовується інший термін на позначення цього підстилю – адміністративно-канцелярський. У сфері його обслуговування – документи повсякденного ділового життя: заява, довідка, характеристика, доручення, автобіографія, наказ, розпорядження, акт тощо. Оскільки складання текстів канцелярсько-ділового підстилю – справа рук не тільки професіоналів (а саме фахівці формулюють закони, кодекси, ноти чи конвенції), а й пересічних громадян, то особливо значущою постає увага до форми документа, дотримання стандартизованих вимог щодо його написання.

Зразок стилю:

Характеристика

випускника філологічного факультету Донецького

національного університету (спеціальність:

українська мова та література, денна форма навчання)

Фоменка Миколи Миколайовича, 1980 року

народження, українця, освіта вища

Фоменко M. M. є випускником філологічного факультету Донецького національного університету. Під час навчання (1997–2002 pp.) виявив себе сумлінним студентом, постійно підвищував свій професійний рівень. Фоменко M. M. неодноразово брав участь у наукових студентських конференціях. Виступав із змістовними доповідями із проблемних питань української мови (“Особливості граматичної метафори в українській мові”, “Метафора в україномовній національній картині світу”, “Метафора в семантико-синтаксичній структурі речення”). Випускник також брав участь у всеукраїнській студентській олімпіаді з української мови, літератури та методики 2001 року у складі команди факультету, яка посіла третє місце.

Фоменко M. M. з першого курсу працював над темою дипломної роботи «Людина в українській мовній картині світу: метафоричний аспект». Дипломна робота свідчить, що випускник прекрасно орієнтується у досліджуваному матеріалі, вільно володіє теоретичними основами, вдумливо поєднує теорію з практичним аналізом. Фоменко M. M. має друковані статті у збірнику лінгвістичних праць «Лінгвістичні студії».

Фоменко M. M. під час навчання в університеті виявив також певні артистичні й організаторські здібності: брав активну участь у підготовці й проведенні факультетських та університетських заходів (“Дебют першокурсника”, “День філологічного факультету”, “Різдво”, “День викладача”, “Шевченківське свято”) тощо. Вимогливий до себе, користується повагою серед товаришів та викладачів факультету.

Характеристику видано для подання до________________

Декан філологічного факультету (підпис) Є. С. Отін

Іноді як окремий виділяють підстиль службового листування, або промислової кореспонденції. Його основним жанром є службовий лист, до якого висуваються вимоги стислості і точності, уникання непотрібної велемовності.

Зразок стилю:

Мінвуглепром України Головному арбітру

Виробниче об’єднання Донецької області

“Донецьквугілля” 83055, м. Донецьк,

шахта “Жовтнева” вул. Артема, 48

29 квітня 2002 р.

№56/32-ПР

м. Донецьк, вул. Стадіонна, 34

тел. 303-12-23, р/р 348900

у Ворошиловському відділенні Нацбанку

17 листопада 2001 року держарбітром Паламарюком A.B. розглянуто спір між нашим підприємством і ДМЗ, але рішення досі не надіслане.

Просимо Вашого сприяння у терміновому надсиланні рішення.

Заст. директора (підпис) Шевченко К. В.

Сьогодні офіційно-діловий стиль обслуговує практично усі сфери суспільно-політичного та економічного життя держави: законодавчу, дипломатичну, юридичну, банківську, виробничу, великого, середнього та малого бізнесу.

Лекція 5. СПІЛКУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Спілкування і комунікація. Функції спілкування.

2. Види, типи і форми професійного спілкування. Основні закони спілкування.

3. Поняття ділового спілкування.

4. Мистецтво аргументації.

Спілкування є однією з центральних проблем, крізь призму якої вивчаються питання сприймання й розуміння людьми одне одного, лідерство й керівництво, згуртованість конфліктність, міжособистісні взаємини. Спілкування допомагає глибше розглянути процес міжособистісні взаємодії та міжособистісних взаємин.

Інтерес до спілкування виявляють представники різних наук, бо воно є багатовимірним, багаторівневим феноменом. Дослідження проблем спілкування в загальнофілософському плані є методологічною основою, на якій базується вивчення цього феномену в інших наукових дисциплінах, наприклад, в етиці, психології, соціології, мовознавстві, медицині, педагогіці.

Цікаво, що в основному з розуміння ролі й знання механізмів спілкування виник менеджмент як функція керівництва людьми і галузь людського знання, що допомагає здійснити цю функцію. Менеджер, керівник витрачає на спілкування до 80 % робочого часу, аби реалізувати свою роль у міжособистісних взаєминах, інформаційному обміні та процесі прийняття рішень і виконання управлінських функцій планування, організації та контролю.

Щоб зрозуміти наукову природу спілкування, можна скористатися порадами, в основі яких лежить роль, котру відіграє для нас інший, з яким ми вступаємо в контакт: моносуб’єктний, полііндивідний, інтеріндивідний та суб'єкт-суб'єктний .

Спілкуючись, люди обмінюються інформацію, узагальненнями, думками, почуттями. Тому спілкуванняможна охарактеризувати так:

— комунікація, сприймання і передавання інформації (зрозуміло, що інформацію можна отримати також завдяки спостереженню);

— взаємодія, взаємовплив, обмін думками, цінностями, діями;

— сприймання та розуміння одне одного, тобто пізнання себе та іншого.

Отже, спілкування— це міжособистісна та міжгрупова взаємодія, основу якої становить пізнання одне одного і обмін певними результатами психічної діяльності (інформацією, думками, почуттями, оцінками тощо). Іншими словами, спілкування— це взаємодія двох або більше людей, спрямована на узгодження і об’єднання зусиль з метою налагодження взаємин та досягнення загального результату. Зауважимо, що в англійській мові немає слова "спілкування", є лише слово "communication", яке розуміється набагато ширше, ніж "комунікація" в нашій літературі.

Ділове спілкування та його особливості

Змістом ділового спілкування є "діло", з приводу якого виникає і розвивається взаємодія. У літературі є різні описи його специфіки. Виокремлюються такі характеристики ділового спілкування: співрозмовники є особистостями, значущими одне для одного, вони взаємодіють з приводу конкретного діла, а основне завдання такого спілкування — продуктивна співпраця. На думку деяких учених, спілкування слід вважати діловим,якщо його визначальним змістом виступає соціально значуща спільна діяльність. Інші вважають, що ділове спілкування— це усний контакт між співрозмовниками, які мають для цього необхідні повноваження і ставлять перед со­бою завдання розв'язати конкретні проблеми .

Під час ділового спілкування легше встановлюється кон­такт між людьми, якщо вони говорять "однією мовою" і прагнуть до продуктивного співробітництва. При цьому засада­ми їхнього спілкування є етичні норми та ритуальні правила ділових стосунків, знання й уміння, пов'язані з обміном інформацією, використанням способів та засобів взаємовпливу, взаєморозуміння.

Професійне спілкування формується в умовах конкретної діяльності, а тому певною мірою вбирає в себе її особливості, є важливою частиною, засобом цієї діяльності. У професійній культурі спілкування можна виокремити загальні норми спілкування, що зумовлені характером суспільного ладу і ґрунтуються на здобутках минулого і сучасного. Водночас ця культура має індивідуальний характер і виявляється у способах спілкування, що їх вибирає суб’єкт у певних ділових ситуаціях щодо конкретних людей.

Культура ділового спілкування

Можна виокремити компоненти, що створюють високий рівень культури спілкування:

— комунікативні установки, які "включають" механізми спілкування;

— етичні норми спілкування, прийняті в даному суспільстві; психологія спілкування (категорії, закономірності, механізми сприймання й розуміння одне одного);

— вміння застосовувати ці знання з урахуванням ситуації, Відповідно до норм моралі конкретного суспільства та загальнолюдських цінностей.

Схематично культуру спілкування в широкому ро­зумінні можна зобразити так:

КС = КУ + 3 + В,

де КУ — комунікативні установки; 3 — знання з етики та психологи спілкування; В — вміння застосовувати ці знан­ня на практиці.

Іншими словами, культура спілкування — це цілісна си­стема, яка складається із взаємопов’язаних моральних та психологічних компонентів, кожен з яких вносить своє в ха­рактеристику цілого.

Проте важливо пам'ятати, що ця система реалізується в певних умовах. Відомо, що поведінка людини змінюється залежно від ситуації. По-різному проявляються навіть такі риси характеру, як чесність і здатність викликати довіру. Людина буває чесною в одній ситуації та нечесною в іншій. Багато в чому це залежить від зовнішнього середовища, його впливу на людину. У кожної людини є безпосереднє оточення, тобто люди, з якими вона живе, вчиться, відпочиває, працює. Усіх їх людина віддзеркалює у психіці, на кожного емоційно відгукується. Залежно від того, як найближче оточення задовольняє потреби людини, виявляється її реагування на близьких. Іноді ввічлива, доброзичлива та терпляча на роботі людина в домашньому оточенні е тираном. А трапляється і навпаки. Справжній рівень культури спілкування такої людини низький. Людину можна вважати тим більшою мірою внутрішньо культурною, чим частіше в неї спостерігається "ставлення на Ви" до близьких людей.

Пристосуватися до оточення, в якому доводиться працювати, не завжди легко. Тоді людина відчуває себе не досить комфортно, продуктивність її праці набагато знижується. Якщо це розуміють керівники підприємства, де вона працює, то вони допоможуть швидше пристосуватися до нового оточення. Деякі західні компанії, добре розуміючи необхідність адаптації нової людини, створюють спеціальні програми профорієнтації та інформації, де йдеться про те, як службовці мають спілкуватися між собою та з клієнтами, щоб підтримувати високий імідж корпорації. У деяких закордонних фірмах навіть створено спеціальну службу людських стосунків.

Крім того, на культуру поведінки і спілкування людини впливає те, з чим вона начебто безпосередньо не стикається, але водночас залежить від нього. Її, безумовно, хвилює те, що діється у світі, які закони ухвалює парламент, як підвищуються ціни на товари й продукти харчування та інше. Під впливом цього людина іноді свідомо, а частіше несвідомо своє невдоволення, роздратування "виливає" на інших. Від цього залежить її поведінка щодо інших.

Спілкування — важлива форма людського буття, умов життєдіяльності людей, спосіб їх об’єднання.

Культура спілкування охоплює етичні та психологічні компоненти, відповідні знання, необхідні для взаємодії, вміння застосовувати їх у конкретних ситуаціях.

Високий рівень культури спілкування також характеризується гуманістичними установками, в основі якихлежать гуманістична етика та гуманістична психологія.

Гуманістична етика та гуманістична психологія орієнтують на те, що людина є мірою всіх речей, і це обов'язково слід враховувати у спілкуванні.

Для успішного спілкування треба створювати умови, які сприяли б самоактуалізації та самореалізації співрозмовників, їх продуктивний співпраці.

Лекція 6. Риторика і мистецтво презентації

1. Поняття про ораторську компетенцію.

2. Особливості публічного виступу.

3. Особистісний вплив промовця на характер спілкування.

4. Ораторське мистецтво промовця як умова переконання.

5. Підготовка до публічного виступу.

6. Презентація як форма виступу в аудиторії.

Особливості публічного виступу

Окреме місце посідає спілкування однієї людини з гру­пою. Кількість осіб у групі може бути різною: від кількох до великого натовпу. Це залежить від цілей тих, хто організовує зустріч. Але в усіх випадках людей, скільки б їх там не було, об'єднує спільний інтерес щодо того, для чого вони зібралися. Метою такого спілкування є передавання інформації, знань, оцінок та вражень. Форми такого спілкування теж можуть бути різними: лекція викладача для студентів або відомого науковця (спеціаліста) для зацікавлених людей, які спеці­ально зібралися його послухати; це можуть бути мітинг чи збори, наприклад, присвячені висуненню кандидатів у народні депутати тощо. Ця форма спілкування однієї людини з гру­пою потребує спеціальних знань з етики та психології, кон­кретних умінь та навичок.

Людині, яка виступає перед групою (промовець, лектор), властиві публічне мислення і мистецтво говоріння, а для тих, кому адресований виступ, характерною є діяльність, пов'яза­на зі сприйманням і розумінням того, що вони чують і ба­чать, тобто мистецтво слухання.

Ще в старовину говорили: "Слово наполовину належить тому, хто говорить, а наполовину тому, хто слухає". Публічне спілку­вання, що реалізується говорінням промовця та слуханням присутніх на зустрічі людей, передбачає їх активну мисленнєво-мнемічну діяльність, концентрацію і спрямованість їхньої уваги, інтерес до процесу прийняття та обробки інформації.

Особистісний вплив промовця на характер спілкування

У двосторонній взаємодії того, хто виступає, і групи лю­дей, які його слухають, ініціативнішим є промовець. Як суб'єкт спілкування, він повинен мати певні характеристики, нахил до конкретної діяльності, готовність до неї та проникнення нею. Це сприятиме його ефективній взаємодії з великою гру­пою людей, встановленню контакту з ними, стає додатковим позитивним фактором, бо приносить промовцю і слухачам інтелектуальне та емоційне співпереживання.

Останнє найчастіше викликається особистістю того, хто ви­ступає, і сприяє підключенню уваги слухачів до проблем, що хвилюють його в цю мить, взаєморозумінню та погодженості дій обох сторін, які беруть участь у такому спілкуванні. Але промовцю варто пам'ятати, що згідно з законом психічного зараження, емоційний стан слухачів може стати таким силь­ним, що з ним можна не справитися і втратити контакт з людьми. Тому більшість спеціалістів, добре знаючи свої мож­ливості, вважають за краще виступати в камерних умовах, і лише деякі — перед великими групами людей.

Звичайно, для того, щоб зацікавити людей, які зібралися, промовець повинен мати що сказати, тобто добре розбира­тися у проблемі, яка обговорюється. Але не менше значення має дотримання ним загальноприйнятих етичних норм та знання психологічних механізмів, уміння використовувати їх для встановлення контакту і переконання.

Важливим видом контакту промовця з аудиторією є інтелектуальний. Він зводиться до того, що обидві сторони долучаються до активного розгляду проблеми. Особливо це виявляється тоді, коли лю­дина, яка публічно виступає, начебто намагається розв'язува­ти проблему на очах у слухачів. Тоді слухачі з ним пого­джуються чи виражають незгоду, схвалюють чи сумнівають­ся, але є співучасниками процесу мислення промовця.

Обов'язковою умовою для встановлення контакту є прий­няття слухачів як рівноправних партнерів по спілкуванню. Ядром консолідації є головна ідея, що лежить в основі публіч­ного виступу і виражає позицію оратора. Саме завдяки чіткій позиції, своїй індивідуальності промовець викликає у слухачів інтерес до себе і встановлює з ними контакт.

Зовнішнім проявом того, є контакт чи ні, буде поведінка слухачів на зустрічі. Так, увага присутніх, їх погляди та же­сти схвалення, тиша або мовчання під час паузи свідчать про те, що слухачі включились у спільну з ним мисленнєву діяльність. Тоді й він почувається невимушено, говорить про­стіше, отримує задоволення від спілкування.

Неабияке значення має те, як поводиться людина, виступа­ючи з трибуни, відповідаючи на запитання, її зовнішній ви­гляд, манери, а також те, наскільки вона дотримується загаль­ноприйнятих правил етикету. Якщо промовець їх порушує, не вміє з повагою ставитися до людей, у своїх судженнях не виявляє чесності та щирості, якщо відчувається, що такі етичні категорії, як добро та любов йому непритаманні, а зовнішній вигляд та манери дратують, то слухачі його не сприймати­муть і не слухатимуть.

Поняття "ораторське мистецтво" або "красномовство" має два значення: по-перше, це вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої інформувати та перекону­вати слухачів засобами живого слова; по-друге, високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.

Від моменту свого зародження в античному світі ораторське мистецтво вважалося ефективним засобом переконання людей. Ще 335 р. до н. е. було створено першу теорію ора­торського мистецтва, що зберегла своє значення й донині. Йдеться про "Риторику" Аристотеля, в якій він визначив її як мистецтво переконливого впливу, як здатність знаходити різні способи впливу на кожного. Саме Аристотелю належить теза про три елементи, що в єдності становлять суть процесу публічного мовлення, — оратора, предмет мовлення та слуха­ча, якого він називає "кінцевою метою всього".

Блискучим оратором свого часу був Феофан Прокопович. Першим виступом, що приніс йому ораторську славу, став панегірик на честь перемоги над шведами. Як свідчать історичні та літературні пам'ятки, це було нове ораторське слово в Україні, не схоже на схоластичні проповіді свого часу. Воно позначалося простотою, щирістю, образністю та переконливим впливом. А зразком військового красномовства, наприклад, стала промова князя Святослава перед дружи­ною 971 р. під час облоги фортеці Доростол на Дунаї. Його слова "Мертві сорому не мають" стали легендарними, хвилю­ють та переконують людей і сьогодні.

Ораторське мистецтво поділяється на види, пов'язані з конкретною сферою застосування: політичне, дипломатичне, церковно-богословське, військове, судове, ділове та ін. Останнім часом у нашій країні навіть утверджується парламентське красномовство. Передусім нас цікавить академічне красно­мовство, яке включає власне академічне (наукова доповідь, реферат, науковий огляд), вузівське (лекція), шкільне (роз­повідь учителя). Лекція, що проголошується для масової ауди­торії, сприяє поширенню наукових знань. Від ораторського мистецтва прокурорів та адвокатів, які виступають у суді, нерідко залежить доля підсудних. Багато людей збираються послухати проповіді священнослужителів, і сказане ними слово іноді змінює поведінку та світогляд людини. У будь-якому з цих видів за всіх професійних відмінностей є єдина основа — мистецтво, яке слугує цілям впливу на людей, зокрема переконанню. "Цінністю є не сама по собі мова ора­тора і не звучність його голосу, а те, наскільки він поділяє погляди народу і наскільки любить і ненавидить тих же людей, що й вітчизна", — писав великий оратор античності Демосфен.

Складність ораторського мистецтва як способу переконан­ня полягає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті вплинути на людей. Метою переконання, на відміну від інших видів впливу, є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилася на систему установок і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. Промовець нерідко має справу з людьми, в яких уже склалася певна си­стема поглядів та установок, до того ж не завжди правиль­них. Уводячи нову інформацію, промовець ставить за мету змінити установки та погляди людей. А це можливо лише за активної діяльності слухачів, їхнього критичного сприйнят­тя думок оратора. Встановлюючи зворотний зв'язок, промо­вець залучає присутніх на зустрічі до процесу спільної мисленнєвої діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а критично осмисливши те, про що він говорить, свідомо сприйняли його інформацію. Тоді це буде вже їхній власний погляд, він відповідатиме їхнім ціннос­тям, етичним нормам і правилам, вони керуватимуться ним у практичній діяльності. Мистецтво переконання набувається з досвідом за умови досконалого володіння матеріалом. Але жодне красномов­ство не допоможе промовцеві, якщо його моральні цінності не є найвищими, знання з обговорюваного питання недостат­ньо повні, а він сам не переконаний у тому, про що говорить. Проте переконаність не повинна вести до зверхності, катего­ричності, безапеляційності. Тоді вона сприймається людьми. Наведемо історичний приклад такого впливу ораторського мистецтва на людей, спочатку вороже настроєних до промов­ця. Про це розповідає Георгій Кониський у книзі "Історія русів". Реєстрові козаки спочатку не тільки не підтримали Богдана Хмельницького в боротьбі з польським військом, а навпаки, хотіли виступити проти нього. І він звернувся до козаків з такими словами: "Помисліть, брати і друзі, по­мисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись і за кого хо­чете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне пролива­ти? Я і товариство, котре мене оточує, є єдинокровна і єдино­вірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користями і потребами вашими. Ми підняли зброю не задля ко­ристолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей на­ших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність... Тощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступні­стю та запроданством і закатованих поляками найнечуванішим варварством... І тії мученики, що безвинно потерпіли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відо­мщення і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї". Ледве завершив Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали волати: "Готові вмерти за вітчизну і віру право­славну! Повелівай нами Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов'язок наш кличуть" .

Вершиною майстерності промовця є його імпровізація, творчість на очах у присутніх. А це може бути тільки тоді, коли виступу передувала глибока, кропітка, нерідко багато­річна праця промовця. Тоді такий виступ оцінять і запам'я­тають слухачі, бо спілкування відбуватиметься на високому рівні культури і принесе насолоду обом сторонам: і тій, що промовляє, і тій, що слухає.

Але іноді, навіть коли промовець володіє ораторською май­стерністю, частина з присутніх залишаються при своїй думці. Оскільки вони рівноправні з людиною, яка виступає, то хоті­ли б теж висловитися, навіть посперечатися. І таку можливість їм слід надати.

Суперечка — це зіткнення різних думок, під час якого кожна зі сторін відстоює свою позицію. Найкраще природу суперечки розглянув С.І. Поварнін .

До основних факторів, що впливають на визначення виду суперечки, належать її мета, моральна та соціальна значущість предмета, форма та кількість учасників обговорювання. За метою суперечки поділяють на такі:

1. Суперечка як засіб пошуку істини. Вона використовуєть­ся для перевірки якоїсь думки, ідеї. Із глибини віків до нас дійшов афоризм: "У суперечці народжується істина".

2. Суперечка як переконання іншої сторони. Досягти його можна лише тоді, коли відправник сам глибоко перекона­ний у предметі обговорення, а інша людина готова до сприй­мання.

3. Суперечка заради перемоги. Є люди, для яких головне — перемога в будь-який спосіб. Вони керуються тезою "пере­можців не судять". Останнє слово завжди намагаються зали­шити за собою.

4. Суперечка заради суперечки. Іноді такий вид супереч­ки називають "суперечка-спорт". Людині подобається сам процес, для неї не так важливо, про що йдеться і які будуть результати.

5. Суперечка заради доказів, а не заради думки. Тих, хто сперечається, понад усе цікавить, як можна довести чи спро­стувати те чи інше положення;

Суперечка як гра. Тут мета — домогтися спростування опонентом його першої тези. У цьому разі можна користу­ватися для відповіді лише словами "так" чи "ні".

Отже, суперечка використовується для досягнення трьох цілей: виправдання своїх думок, спростування думок опо­нента та одержання додаткової інформації. Але в будь-яко­му випадку ті, хто сперечаються, мають бути тактовними, по­важати гідність одне одного.

На специфіку суперечки впливає кількість осіб, які беруть у ній участь. За цією ознакою можна виокремити суперечку-монолог, суперечку-діалог та суперечку-полілог. Суперечка може бути масовою (якщо в ній беруть участь усі присутні) або груповою (сперечається лише певна частина присутніх).

Чи завжди слід промовцю вступати в суперечку з присут­німи? Доцільніше ухилитися від неї. Якщо цього не можна зробити, то треба поводитися за принципом "на війні — як на війні". Промовцю слід взяти участь у суперечці, викрива­ючи нечесні або помилкові докази опонента, використовую­чи логічні прийоми. Проте в цьому разі є межа, яку порядна людина не переступить. На жаль, дуже часто, особливо за браком доказів, на людей навішують ярлики: "демагог", "екст­реміст", "крикун" тощо.

Звичайно, суттєвими елементами культури суперечки є вміння слухати та вміння говорити, дотримуючись етичних норм і правил. У Давній Індії, наприклад, були спеціальні процедури, за допомогою яких встановлювали, чи має людина моральні якості, необхідні для того, щоб вести чесну та пізна­вально орієнтовану суперечку. Лише за наявності якостей, що сприяють встановленню взаєморозуміння, високої мораль­ної культури спілкування людині довіряли керувати інши­ми і виступати перед ними публічно.

Для успішного спілкування зі слухачами промовцю важ­ливо вміти користуватись як вербальними, так і невербальними засобами.

Найважливішим засобом спілкування промовця, безумов­но, є його мовлення, мовленнєва діяльність. Таке мовлення часто називають ораторською, чи публічною, мовою. Воно слугує певній меті — пізнавальній, інформаційній (до цього близька лекція в студентській аудиторії), або нерідко пере­конанню. У мовленні промовця в аудиторії виявляється його вміння будувати і подавати свій виступ так, щоб він якнай­краще відповідав вимогам інформування, переконання, навію­вання та зараження. Для цього потрібні певні мовленнєві навички, відпрацьована техніка. Тому перед промовцем по­стає завдання вчитися вибудовувати образи засобами мови і вміти їх виголошувати, тобто добре знати особливості моно­логічної форми мовлення.

У широкому розумінні — це вміння користуватися всіма пов'язаними з мовленням прийомами впливу на слухачів. Це "мовленнєва майстерність". У вузькому розумінні — це правильність, грамотність мови, тобто знання загальноприй­нятих норм (правил) літературної мови. Основне практичне завдання промовця в оволодінні культурою мовлення — навчитися точно формулювати свої думки, вда­ло добирати слова, граматично правильно будувати фрази, чітко промовляти звуки та їх сполучення, правильно ставити наголос і т. ін. Тоді культура мовлення, у свою чергу, сприятиме підвищенню культури спілкування людей, що зібрали­ся на зустріч.

Взагалі, ніщо не виявляє так швидко і яскраво походження, освіту, самодисципліну й виховання, як слова, що вживаються та вимовляються. При цьому не треба плутати характерні мовні ознаки певних регіонів країни або акцент, успадкований від батьків іноземного походження, з поганою вимовою, що бере початок від неграмотності чи недбальства. Краще говорити просто й зрозуміло, ніж "гарно" і претензійно. Прикрашання мови іноземними словами аж ніяк не є ознакою високої куль­тури й освіченості, але слушно вжите рідкісне слово часто до­дає своєрідних барв виступу промовця. Проте це добре сприй­мається лише тоді, коли таке слово органічно вплітається в його мову. Якщо промовець говорить "е-е-е" та гарячкувато шукає потрібне слово, то слухачі перестають стежити за його думкою і відмовляються бути партнерами у спілкуванні. Про­ста й зрозуміла мова набагато приємніша й краще сприяє вста­новленню дружніх взаємин, ніж невміле використання непри­таманного промовцеві великого словникового запасу.

Найчастіше сигналізують лекторові про те, як відбуваєть­ся його взаємодія зі слухачами, невербальні засоби. Під час промови слухачі, як правило, мовчать, і подавати сигнали про сприймання виступу вони можуть лише так, щоб не заважа­ти: жестами та мімікою. Ці засоби використовуються про­мовцем як пошукові компоненти, що враховуються при орі­єнтуванні перед початком спілкування, і як символи, що вико­ристовуються для коригування вже встановленого контак­ту. Вони, зокрема, поділяються на такі сигнали, що йдуть від слухачів до промовця на підтвердження розуміння того, про що він говорить, і на такі, що йдуть від промовця із "запитом" до слухачів про розуміння, а також передають його ставлення до слухачів. Уміння читати невербальні за­соби допомагає промовцю розуміти, як його сприймають слу­хачі, і своєчасно вносити корективи у свою промову й пове­дінку.

Досить поширене явище серед промовців — страх перед слухачами. Він дається взнаки по-різному: може тремтіти голос, вкриватися червоними плямами обличчя, виявлятися блоку­вання будь-яких проявів волі. Найгірше ж те, що це підсилює страх, і промовець зазвичай думає вже не про логічний виклад думок, а про якомога швидше завершення "екзекуції", бо усві­домлює, що прояви страху помітні для слухачів. Знаючи про це явище, людині, яка має виступати, слід працювати над со­бою, використовуючи психологічні засоби впливу.

Підготовка до публічного виступу

Будь-який публічний виступ треба розглядати в єдності всіх його аспектів, як цілісний комплекс, що складається з кількох взаємопов'язаних між собою етапів :

— докомунікативний — формування методологічних прин­ципів, визначення позицій, добір та оцінювання матеріалу, що стане основою виступу;

— передкомунікативний — визначення стратегії й такти­ки майбутнього виступу та його основної ідеї, вирішення питань, пов'язаних з її трактуванням, відпрацювання змісту виступу, добір засобів та прийомів його передавання;

— комунікативний — центральний у процесі спілкуван­ня; це творча робота промовця перед слухачами; при ре­зультативній взаємодії підготовлений та розроблений змістов­ний матеріал лекції стає дієвим засобом впливу на установ­ки, знання, вміння слухачів, формування їхніх переконань;

— посткомунікативний — визначення результативності зустрічі зі слухачами. Цей етап іноді ігнорують, проте він потребує уваги, бо дає змогу визначити, чи досяг промовець мети, чи задовольнили свій інтерес і свою мету слухачі. Це допоможе наступного разу уникнути припущених помилок, кра­ще врахувати запити людей.

Як зазначалося, етап підготовки публічного виступу пев­ною мірою визначає її ефективність. Науковці, найкращі ора­тори, посилаючись на так звану теорію формування розумо­вих дій П.Я. Гальперіна, а також дослідження нейропсихолога А.Р. Лурія, рекомендують:

— готувати повний текст публічного виступу;

— надрукувати його, прочитати для себе вголос, пам'ятаю­чи, що читання однієї сторінки продовжується в середньому 2 хвилини. Це дасть змогу, по-перше, впорядкувати матеріал і не заплутатися в ньому, а по-друге, орієнтуватися в його обсязі та часі;

— підкреслювати найважливіші думки;

— виокремлювати основні смислові блоки так, щоб пе­рехід від одного до другого був природним;

— визначити основні думки в кожному блоці, їхню аргу­ментацію, відповіді на можливі запитання тощо.

Досвідчені оратори вважають, якщо так працювати, то від самого початку текст не буде сумою окремих висловлювань, а цілісною структурою, в якій виділяються основні й другорядні питання, сильні та слабкі сторони, чисто "ораторські" та змістовні прийоми. Тоді втрачається залежність від тексту, і він підкоряється тому, хто виступає. Промовець зможе говорити спокій­но, невимушено, скорочувати текст, перебудовувати, доповнюва­ти, а згодом майже не користуватися ним. Думка завжди кра­ще сприймається, якщо втілюється в живу фразу, що народжу­ється у процесі мовлення. Зусилля промовця не витрачатимуться на те, щоб відтворити текст, який було підго­товлено раніше. Адже працює думка, а не пам'ять.

Усім подобається слухати промовця, який вміє включити до виступу цікаву оповідку й робить це доречно. Але слід також зважати на те, що немає нічого гіршого, ніж невдало сказаний жарт, бо слухачі почнуть реагувати на нього і пере­стануть слухати. Якщо є можливість проілюструвати тему виступу наочними матеріалами, треба цим неодмінно скори­статися. Це гарантує більшу увагу слухачів, бо вони не лише чутимуть, а й бачитимуть. Проте слід спочатку переконатися в тому, що в приміщенні є технічні засоби і вони перебувають у робочому стані, а ви вмієте з ними працювати.

Презентація як форма виступу в аудиторії

У наш час, коли постійно зростає кількість пропозицій про нові проекти, види продукції, послуги, важливим стає те, як представити інформацію про них. І для того, щоб нові ідеї дійшли до свого адресата, треба це робити в заманливій, цікавій і переконливій формі. Такою формою може стати презентація.Змістом презентації може бути інформація про нову видану книгу, новий товар, створену фірму.

Презентація проводиться з метою надання інформації для певної групи людей. І в цьому вона схожа на лекцію. Але це не лекція, бо люди на презентацію приходять не за власним бажанням, щоб пізнати щось нове, а тому рідко виявляють ак­тивність. Як правило, на презентацію людей спеціально за­прошують, причому у запрошених бажання отримати нову інформацію значно менше, ніж у організаторів передати її.

На відміну від лектора, ведучий презентації має більшу свободу, бо не так залежить від наукового викладу проблеми.

Але водночас від результатів презентації може залежати його професійне майбутнє. Ведучий презентації звертаєть­ся до людей, які мають більш високий статус, ніж у нього, і він має заслужити їхню довіру і повагу. Якщо лектор в основному сам окреслює час, який йому потрібен для викладу теми, то ведучий презентації, звичайно, запитує у запроше­них, скільки часу вони йому можуть виділити для виступу

Отже, презентація по­требує значної підготовчої роботи. Необхідно визначити її мету, персональний склад запрошених. На презентації обо­в'язково мають бути: керівник організації, особа, відповідальна за підготовчу роботу, спеціаліст з предмета презентації, спеці­аліст із запрошеної аудиторії. Виступати повинен той, у кого це краще вийде. Звичайно, треба продумати, в якому при­міщенні провести цю зустріч, які допоміжні матеріали, у тому числі й сувеніри, треба мати, як розподілити час, щоб не обтя­жувати запрошених і підтримувати їхню увагу.

Організовуючи презентацію, важливо пам'ятати: чим більшою буде кількість запрошених, тим менше вони реагу­ватимуть на предмет презентації і тим більше на особу, яка вестиме зустріч. Чим більша аудиторія, тим складніше дібра­ти докази, зрозумілі для всіх. Маленькими вважаються ауди­торії, в яких присутні до 50 осіб, великими — ті, в яких зібра­лося понад 200 осіб. Чим менше людей, тим менш офіцій­ною буде зустріч, тим легше встановити з ними діалогічне спілкування і впливати на них.

Є особливості й у підготовці виступу або виступів на пре­зентації. Спеціалісти в цій галузі пропонують таку структу­ру виступу:

· спочатку сказати декілька приємних фраз, щоб привер­нути до себе увагу присутніх, встановити психологічний кон­такт із ними;

· розповісти про власний досвід, пов'язаний з предметом презентації;

· використавши запитання, з’ясувати, наскільки аудито­рія знайома з предметом презентації;

· зазначити, чому саме цих людей запрошено;

· накреслити хід проведення презентації і чітко визна­чити час, необхідний для цього;

· викласти в доступній формі проблему, розбивши її на декілька етапів;

· за допомогою запитань з'ясувати, як аудиторія зрозумі­ла сказане;

· використати аудіовізуальні та інші допоміжні засоби (таблиці, схеми, діаграми);

· сформулювати пропозиції до присутніх;

· показати, що саме кожен із присутніх може втратити, якщо не підтримає запропоновану ідею;

· роздати запрошеним підготовлені матеріали (буклети, проспекти, схеми тощо) та маленькі сувеніри;

· з'ясувати, чи мають присутні якісь запитання і дати відповідь на них;

· висловити присутнім подяку за те, що вони надали можливість представити їм нову ідею, а також сподівання на подальше спілкування і взаємодію.

Отже, організаторам презентації треба докласти максимум зусиль, щоб зацікавити присутніх, якомога тісніше об'єднати їх і обов'язково встановити з аудиторією діалог. Тоді можна розраховувати на позитивне ставлення присутніх до предмета презентації, а відповідно — на подальше спілкування.

Читайте також:

1. Австрії: мистецтво повсякденного життя.
2. Актуальність і завдання курсу безпека життєдіяльності. 1.1. Проблема безпеки людини в сучасних умовах.
3. Аналіз та оцінка інвестування в умовах ризику. Якісні та кількісні методи оцінювання проектних ризиків.
4. Аналітична робота в умовах кризи.
5. Архітектура і мистецтво. Українське бароко.
6. Архітектура і образотворче мистецтво Русі.
7. Архітектура та мистецтво
8. Архітектура та образотворче мистецтво
9. Архітектура та образотворче мистецтво
10. Архітектура та образотворче мистецтво Київської Русі
11. Архітектура та образотворче мистецтво.
12. Архітектура та образотворче мистецтво.

Переглядів: 2137