Тема II (лекція 2). КНЯЖА ТА ЦЕРКОВНО-МОНАСТИРСЬКА ПІДТРИМКА НУЖДЕННИХ У X - XIII с г.

В) Господарські форми допомоги та взаємодопомоги

Б) Общинно-родові форми допомоги й захисту в рамках роду, сім'ї, поселення

А) Культові форми допомоги та підтримки

Характерним тут є те, що міфологічне мислення слов'ян пов'язане з певною моделлю дій щодо захисту та охорони колективу або індивіда. Архетип (первісна, початкова форма чогось) дій, вчинків здійснюється богом, героєм, предком. Саме вони в ритуальній формі "допомагають" спільності "вибудовувати" філософію допомоги, а наслідування їх, діяння за їхнім зразком формує норми альтруїстичних (альтруїзм - безкорисливе піклування про благо інших) вчинків групи.

Активно формували стереотипи* реципрокної поведінки волхви - у давньоруській традиції поганські жреці, віщуни, чаклуни. Вони були певними "регуляторами" суспільних, групових відносин. Причому діяли вони, зазвичай, в умовах економічної, соціальної, особистої кризи, коли треба було розв'язувати якусь гостру проблему. Ними суміщувалися сакральні та громадські функції. Відомі факти, коли "за поганськими законами, з метою відновлення благополуччя громади, людей, що укривали врожай або негативно впливали на нього, вбивали або виганяли, розоривши їх перед тим". Така традиція зберігалася в окремих селищах аж до XIX ст. З одного боку, тут простежується суто утилітарна функція редистрибуції - розподілу в кризовій ситуації, а з іншого - механізми розподілу мають поганський нормативний архетиповий характер поведінки суб'єктів підтримки (волхвів).

Таким чином, діяння волхвів мали сакрально-міфічні установки. Вони підкріплювалися певними ритуальними діями, і що дуже важливо, ці дії нерозривно пов'язані з ідеологією підтримки. Вона була одним з чинників, які давали змогу після скасування, ліквідації поганських богів довгий час зберігати поганські традиції. Це дало можливість сакральній системі підтримки існувати протягом ще трьох століть.

Більш пізньою формою шанування богів були братчини, що святкувалися сільськими громадами. Вони присвячувалися святому-патронові (покровителеві). Пізніше це було традиційне корпоративне (вузько групове) свято. Воно відзначалося або цілим селищем, або кількома селищами "вскладчину", де кожен учасник надав якусь частку продуктів харчування на громадські потреби.

* Стереотип - тут звичай, усталений спосіб духовної діяльності.

Свята були формою подяки богам за отримані блага (харчові продукти тощо) і, в той же час, виконували функцію "мирного перерозподілу майна" та натуральних продуктів, були механізмом економічної рівноваги, спільного споживання в умовах соціальної та економічної нерівності. Тому стає зрозумілою велика кількість свят протягом рок}' у наших предків. Крім 80 офіційно установлених, в окремих місцевостях відзначали власні (загальна кількість доходила до 150) свят. Якщо врахувати, що багато свят тривало 3-8 днів, це ставало суттєвою підмогою членам громади через розподіл та перерозподіл матеріальних благ.

Іншим важливим механізмом закріплення реципрокних відносин, пов'язаних із сакральними установками, були родові обряди шанування предків, які (предки) обожнювалися, до них зверталися через культові обряди, що в кінцевому підсумку приводило до певного родового єднання.

І в день поховань, і в дні поминань родичі жертвували якусь милостиню, "страву". Культ поминання пізніше закріпився у християнській практиці (поминання батьків). Вважалося, що померлі предки сприяли родючості та врожаю. Така форма допомоги - дару вимагала віддару, частування "дзядів". Характерною особливістю таких форм підтримки та групового єднання було те, що обов'язковими учасниками цих трапез були магічні посередники з потойбічного світу: жебраки, прочани, колядники, яким роздавали "страву" у вигляді млинців.

Отже, існували у той період суспільні форми допомоги, пов'язані з культом смерті. До них належать громадська тризна, громадська милостиня, "страва", подаяння натуральними харчовими продуктами.

І, нарешті, останній аспект сакралізації процесу допомоги - культ героя, додержування громадських традицій, підпорядкування суспільним нормам життєдіяльності наступних поколінь попереднім. Показовими тут є княжі бенкети (учти), які збирали дружинників (дружинник не тільки харчується у князя, бенкети - його право). Але брати участь у цих бенкетах міг не тільки дружинник, а й кожен, хто завітав на нього. Легенди слов'ян про княжі бенкети обов'язковими учасниками трапези називають калік, жебраків, прочан. Грецька церква, наприклад, ще задовго до прийняття християнства на Руси посилала туди ченців-прочан, які приносили "щедру милостиню" зі слов'янських земель. Можливо, що княжі бенкети - одне з її джерел.

Формою допомоги і взаємодопомоги між князем і дружинниками був викуп полонених. Цей факт було зафіксовано договорами князя Олега з Царгородом (911 р.) і князя Ігоря (945 р.) "Про порятунок полонених". Ними визначалися взаємні зобов'язання щодо викупу русичів і греків, у якій би країні вони не знаходилися, та повернення їх на батьківщину. Договір вважається першим в Україні документальним свідченням турботи держави про тих своїх громадян, які цього потребують.

Пов'язані з поганським родовим простором. У період поганства було закладено традицію піклування про слабких і немічних.

"Інститут старців" з'являється не одразу. Громада поступово визначала своє ставлення до людей, що не є активними учасниками трудового та колективного життя, причому, стосовно дорослого світу старі й діти перебували в одній соціовіковій групі. Первісне ставлення до старих було таке ж як і до дітей, і

перших, і других ідентифікували як "чистих", тобто таких, що не живуть статевим життям. Звідси спільність в одязі і ставленні до них громади. Так інфантицид (узаконене вбивство дитини) - характерне явище на ранніх етапах розвитку суспільних відносин (відомий як у західній, так і у вітчизняній історії), існував і стосовно старих. "Відправлення на той світ" старезних (дряхлих) і хворих стариків мало різні форми: залишали самих у полі чи в лісі, у покинутій хаті, топили в річках, добивали довбнею.

Пізніше, коли до визначення "старий" додається "старший, мудрий, головний", формуються ритуали поминання предків ("Масничні діди") і ритуал відправлення "на той світ" змінюється на культ "мудрої старості". Рівень інфантициду "старців" знижується, хоч дитячий інфантицид зберігався аж до XVIII ст.

Форми підтримки старих були різні. Якщо на допомогу не приходила родина, то піклування про них брала на себе громада. Одним з варіантів підтримки стариків було спеціальне відведення іч земель рішенням громади, яке давало можливість заготівлі сіна. Якщо ж старенькі остаточно "виходили з ладу", вони доглядалися громадою..Старика призначали на постій за чергою (на кілька діб) до різних членів громади, де вони отримували нічліг і харчування. Ця форма зберігалася до кінця XIX ст.

До прийняття християнства існували на Руси й інші форми допомоги. Наприклад, варіантом відходу на "той світ" було добровільне залишення громади. Старі люди, що вже не могли працювати, селилися неподалік громади, на цвинтарі, будували собі келії й жили за рахунок подаянь. Ця форма існувала аж до XVI ст.

Хоч "старі та малі" належали до однієї соціовікової групи, форми допомоги і підтримки стосовно перших та інших не були однакові, але певна близькість тут усе ж простежується. Дуже поширений був звичай, коли полонені дорослі чоловіки умертвлялися, а жінки та діти адаптувалися племенем переможців і входили до окремих родин. Це був своєрідний інститут захисту і збереження життя дитини.

Економічне підґрунтя дару та віддару (дарообміну) простежується у мотивах усиновлення всередині родової громади і виникнення інституту приймацтва у південних слов'ян. Приймали в родину сироту, зазвичай, літні люди, коли їм вже важко було давати раду господарству або коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у родину мав вести господарство, шанувати нових батьків, а також зобов'язаний був їх поховати.

Інша форма підтримки сироти - громадська допомога. Вона за характером збігалася з допомогою немічним старикам, коли дитина переходила з хати до хати на годування (харчування). Сироті могли призначити "громадських" батьків, які брали його на утримання. Проте, якщо сирота мав господарство, громада протидіяла усиновленню. Такі сироти називалися вихованцями або годованцями.

Вдови, як старі й діти, вважалися соціальне незахищеними. Вважається, що на ранніх етапах нашої історії інституту вдів не існувало, оскільки згідно з поганською ідеологією жінка мала йти за своїм чоловіком після його смерті, тобто бути похованою (або спаленою на вогнищі) разом з ним і культовими предметами. З'являється такий інститут незадовго до прийняття християнства східними слов'янами. "Удовиці" як особливі суб'єкти виділені у перших руських законодавчих актах, до них вимагають особливої уваги, у духовних наставляннях заповідають їм допомагати й оберігати їх.

Можна припустити, що перша форма допомоги вдовам розвивалася також за засадою дару-віддару в системі сакральних відносин. Як "чисті", знаходячись близько до світу смерті, вдови обмивали та одягали померлих, а як віддар вони отримували речі небіжчика. Сільська громада надавала їм землю, на них поширювалися такі ж "пільги" громадського догляду, як і на старих.

Не менш давній звичай - ходіння за "навалним" (зустрічався ще в XIX ст. на півдні України). Він полягав у тому, що нужденній жінці надавали допомогу харчовими продуктами, зазвичай восени, після збирання врожаю. Коли жінці приносили ці припаси, вона пропонувала гостям випити й закусити.

Поруч із зазначеними індивідуальними формами захисту виникають форми взаємопідтримкщ колективного захисту, коли підтримка надається родині, сусідській громаді, цілому роду.

У їх основі лежить "усяка взаємовиручка", у вужчому, економічному розумінні - форма обміну, що зародилася у первісній громаді з появою у ній розподілу за працею та особистою власністю. Ранні форми допомоги та взаємодопомоги (реципрокації) первісно мали ритуальний характер і до XIX ст. зберігалися у вигляді народних свят. Найдавніші слов'янські свята дослідники пов'язують з чотирма порами року, кожному з яких відповідали свої братчини, вечорниці, бесіди. Зазвичай ці свята пов'язували з ритуальним персонажем Ярилою, який уособлював родючість, врожай.

Різні форми селянських "помочей" за всієї їхньої різноманітності мають певний сценарій, де збережено рештки магічних аграрних культів. Він включає такі елементи: ритуальний договір (обов'язковим елементом є "хліб-сіль і магарич"), спільна трудова діяльність у договірні терміни і по завершенні робіт спільна трапеза, ігри, танці, розваги. "Помочі" розглядалися як трудове свято, в якому брало участь усе сільське населення, незалежно від соціальної належності.

Серед різних видів "помочей" як специфічної форми групової підтримки можна виділити обов'язкові позасезонні і сезонні. Перші були обумовлені екстремальними ситуаціями, наприклад, пожежами, повенями, масовим падежем худоби (в останньому випадку частину приплоду віддавали потерпілим безвідплатно). Особливою формою підтримки були "наряди громадою", коли працездатні члени сім'ї хворі і потрібна допомога у домашньому господарстві (догляд за дітьми, худобою, опалення хати). До цих форм можна віднести також сирітські "помочі" та "помочі" вдовам (коли вони забезпечувалися за рахунок громади хлібом, дворами, скіпами). Ритуалізовані форми підтримки з давніми сакральними обрядами були досить поширені у селянському побуті і в XIX ст.

Різновидом архаїчної моделі допомоги є толоки. Вони були одночасно і формою сумісної діяльності і формою допомоги бідним селянам, включали в себе спільну обробку землі, перевезення сіна, хліба, гною, будівництво хати, млина (як правило, за частування помічників господарем). Жінки збиралися на толоку м'яти льон з економічних міркувань, бо це давало можливість не топити в стодолі по кілька разів на одному обійсті. Своєрідною формою толоки були складки (складчини) - спільна годівля і спільна заготівля кормів для худоби.

Ще один вид господарської допомоги - спільне використання робочої худоби ("супряга"), коли обробка землі здійснювалася "найманими волами". Тут передбачався взаємообмін послугами, коли одна і та ж особа і надавала, і приймала ці послуги.

Таким чином, у найдавніший період слов'янської та української історії складаються основні праформи допомоги та взаємодопомоги. Уже на цій стадії

реципрокні та редистрибутні відносини отримують суспільне визнання, формується найдавніша практика підтримки на сакральній основі, аграрно-магічних культах, громадських нормах поведінки і цінностей, відбувається оформлення групових форм допомоги стосовно стариків, вдів, дітей.

Відбувається розширення моделі взаємодопомоги за межі одного роду, виробляються засади "сусідської" взаємовиручки, архаїчні форми якої дійшли до XIX ст. як сумісні святкування, збирання врожаю тощо.

Можливо, саме в цей період оформлюється закон "еквівалента" за формулою "я - тобі, ти - мені", який у подальшому буде мати різну інтерпретацію.

Можна стверджувати, що реципрокні та редистрибутні соціальні зв'язки, що підтримують збереження єдиного простору життєдіяльності, важливого для всіх членів спільності, стали основою для християнської моделі допомоги та підтримки нужденних. На думку професора Є. Анічкова, "...християнство на Руси вклалося у вже готові форми дружинного побуту, пристосувалася до нього, влило в нього новий зміст...".

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні форми допомоги і взаємодопомоги в стародавніх слов'янських громадах	\|	Вплив Хрещення Руси на модель соціального захисту населення

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.028 сек.