Формування державної системи захисту

Князь Дмитро Донський, повернувшись 1382 р. до Москви з Костроми і заставши її спаленою, заплатив 300 карбованців за прибирання і поховання понад 20 тис. трупів москвичів. Можливо, що цим фактом зафіксована одна з перших форм громадських робіт.

Масові лиха змушують шукати нові організаційні форми підтримки, нові форми суспільної самодопомоги. Наприклад, Іван IV у боротьбі з епідеміями починає застосовувати "поліцейсько-санітарні методи" з метою припинення їх поширення він організовує спеціальні застави.

Виникають відомства^ які беруть на себе функції соціального захисту, тобто намічається тенденція до утворення державних реципрокних інститутів. Так, рішення Стоглавого собору (зібрання) про викуп полонених починає реалізуватися повною мірою лише тоді, коли з'являється Полоняничний приказ (подоба міністерства) 1668 р. Прикази стають провідною формою допомоги і захисту, а також контролю за церковним питтям. Показовою тут є діяльність Приказу великого палацу. Його завдання - видача грошей монастирям і церквам з царської скарбниці. Прикази і чиновник (спочатку у вигляді дияка) приходять на зміну князівському особистісному захисту бідних.

Паралельно відбувалося зміцнення законодавства щодо державної опіки знедолених. Воно ставало мірилом вчинків, норм і вимог до опіки. Законодавство замінило собою княжі моральні імперативи на категорії державних зобов'язань, нормативів. За Івана IV (Грозного) закладаються традиції, коли верховна влада починає законодавчо втручатися у справи церкви, спочатку обмежуючи владу церкви, а пізніше і контролюючи її. Так, у Судебниках 1550 р. вперше ставиться питання про правомірність опіки церквою осіб, що не є "клієнтами церкви" -торговців, міщан. Цим особам (так званим більцям) забороняється жити в монастирях і підлягати їхній юрисдикції.

Законодавство, що формується, тісно пов'язане з проблемами бідності. соціальної патології, державного захисту нужденних. Як охоронна грамота потерпілим від пожежі 1560 р. з'являється указ про відстрочення виплати ними боргів на 5 років.

У зв'язку з тим, що проблеми жебрацтва монастирі-вотчини (які тепер переважали) не розв'язували, державна влада офіційно легалізувала інститут жебрацтва (воно перетворюється у певний спосіб життєдіяльності). І це в той час, коли у Західній Європі з'явилася низка законів, що забороняли це явище. Під захист закону потрапляють каліки, міські жебраки, а особи, що здійснили щодо них насильство, мають платити штраф - калікам 4 алтини, московським міським жебракам 8 алтинів 2 деньги.

Легалізація і захист професійного жебрацтва пов'язані були не тільки з відсутністю відповідної опіки, а й з тим, що в суспільстві під впливом християнського вчення склалися такі стереотипи поведінки, згідно з якими подаяння є один із способів у повсякденному житті прилучитися до таїнства церкви. Логіка цієї поведінки була приблизно такою. Любов до ближнього -основоположна заповідь християнства. Дотримання їй потребує, передусім,

подвигу співчуття (рос. "сострадания") стражденному, а її першою вимогою визнавали особисту милостиню. Тобто любити ближнього - це, насамперед, нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати в'язня у темниці. Людинолюбство на ділі означало жебраколюбство. Благодійність була не стільки допоміжним засобом суспільного благоустрою, скільки необхідною умовою особистого морального здоров'я: вона більше була потрібна самому благодійнику, ніж жебракові. Цілюща сила милостині полягала в тому, щоб, дивлячись на сльози страждання, самому постраждати з ним, пережити те почуття, що називають людинолюбством. "До раю входять святою милостинею", - казали тоді. Благодійникові треба було на власні очі бачити людські злидні, які він полегшував, щоб отримати душевну користь; нужденний повинен був бачити свого благодійника, щоб знати, за кого молитися. Жебрацтво на Руси вважалося не економічним тягарем для народу, не болячкою суспільного порядку, а одним з головних засобів морального виховання народу, практичним інститутом моральності церкви.

Завдяки такому погляду на жебрацтво навколо церков і монастирів утворилися згодом цілі слобідки^ де мешкали люди, головним джерелом існування яких стала милостиня. Люди інколи починали жебрати не тому, що несподівано потрапили в біду, а тому що це було вигідніше, ніж сумлінною працею заробляти свій хліб. Жебраків було кілька категорій: "блаженні - ті, що роздали своє майно і добровільно несли хрест терпіння і покірливості "заради Христа"; "юродиві" - віщуни, ясновидці, всупереч з нинішніми уявленнями зовсім не божевільні, частіше за все симулювали безумство; "немічні" - сліпі, старі, справжні душевнохворі; "гультяї" - ті, що бродяжили для свого задоволення або укривалася від влади.

Система державного контролю і підтримки здійснюється у різних напрямках, у тому числі і шляхом регулювання цін на хліб у період масового голоду. До таких заходів вдається цар Борис Годунов 1601 р. Коли в Усольському повіті різко зростають ціни на хліб, вводяться державні тверді ціни. Передбачалися каральні заходи стосовно осіб, що укривали хліб або підвищували ціни проти установлених.

У 1603 р. виходить указ, що дозволяє "відпускати на волю" під час голоду "работньїе семьи" (кріпаків) на прокорм без оформлення відпуску назавжди. Соборний звід законів 1649 р. закріплює його і вносить доповнення - дозволялося оформляти грошовий борг у рахунок майбутнього відпрацювання, дозволена відстрочка збіднілим від одного до трьох років, причому на відміну від Руської Правди коло осіб тут соціально не обмежується. Власне кажучи, з'являється кредитна система, яка давала змогу в період масового голоду фізично та економічно виживати працюючому люду.

Характерним стосовно цього є Указ 1662 р. У ньому йдеться про годування службовців і взагалі убогих людей у неврожайні роки. В Указі передбачено такі превентивні заходи щодо недопущення голоду: а) митрополитам і владі забезпечити продаж хліба зі своїх запасів; б) місцевим властям продавати з житниці хліб за твердою ціною, а не за спекулятивною; в) кому немає чим платити, роздавати хліб у борг під зобов'язання "щоб Божим і нашим людям від хлібної дорожнечі не померти з голоду". В Указі 1663 р. наказувалося боярам обов'язково годувати холопів (селян, слуг). У разі невиконання Указу передбачалося цим холопам надавати волю.

Система "санітарно-поліцейських" заходів проти поширення мору (епідемій) також підкріплюється указами та законами. При цьому відбувається

організація інституту контролю, що включав штатних службовців. їхнє призначення було в тому, аби сповіщати населення про падіж худоби в усіх адміністративних одиницях, щоб м'ясо здохлих тварин не потрапляло на ринок І щоб закопували їх у спеціально відведених місцях, віддалених від поселень.

Переосмислення відбувається й у підходах до допомоги вдовам і дітям. Скарбниця (казна) бере на себе опікування тими вдовами і дітьми, чиї чоловіки чи батьки загинули на державній службі. Це "пенсійне" право виражалося у формі роздавання "земель на прожиток". Так, цар Михайло Федорович 1634 р. видає Указ, згідно з яким дітям і вдовам загиблих під Смоленськом надавали земельні ділянки.

Держава як суб'єкт допомоги у першу чергу здійснює підтримку тих осіб, які стоять на захисті інтересів чинної влади. Тут простежується той самий механізм реципрокних зв'язків, узаконення патерналістськіїх (від патернус -батьківський) відносин - "ти - мені, я - тобі". На початку влада надає милість, а не здійснює законне право суб'єкта на підтримку, коли він потерпає за інтереси влади. Тобто не можна ще говорити про якусь систему державного патронату над службовцями (милість надавалася не всім, а вибірково).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Нужденних	\|	Особливості соціальної роботи у тогочасній Україні

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.