• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Аналіз фінансової стійкості підприємства.

Фінансова стійкість підприємства є однією з найважливіших характеристик фінансового стану підприємства – забезпечення стабільності його діяльності в майбутньому. Вона пов’язана із загальною фінансовою структурою підприємства, його залежністю від кредиторів та інвесторів.

Фінансова стійкість– це надійно гарантована платоспроможність, рівновага між власними та позиковими коштами, незалежністьвід випадковостей ринкової кон’юнктури і партнерів, довіра кредиторів і інвесторів та рівень залежності від них, наявність такої величиниприбутку, який би забезпечив самофінансування.

Аналіз фінансової стійкості характеризує структуру джерел фінансування ресурсів підприємства, ступінь фінансової стійкості і незалежності підприємства від зовнішніх джерел фінансування діяльності.

Загальна оцінка фінансової стійкості передбачає визначення:

- стійкості капіталу;

Дослідження стійкості капіталу дозволяє встановити одну з можливих причин фінансової стійкості (нестійкості) підприємства. Так, збільшення частки власного капіталу за рахунок будь-якого із джерел сприяє посиленню фінансової стійкості підприємства. При цьому наявність нерозподіленого прибутку може розглядатися як джерело поповнення оборотних засобів і зниження рівня поточної кредиторської заборгованості.

- ресурсної стійкості;

Аналіз ресурсної стійкості як складової фінансової стійкості повинен охоплювати наступні аспекти: зміст і рівень співробітництва підприємства з суб’єктами ринкової інфраструктури (підприємствами-постачальниками ресурсів, банками, споживачами продукції); ступінь інтегрованості підприємства у системі виробничих відносин; залежність діяльності підприємства від стану економіки країни в цілому; спроможність підприємства до залучення коштів; контроль грошових потоків.

- стійкості управління.

Аналіз стійкості управління проводиться з точки зору адекватності організаційної та виробничої структури підприємства обраній стратегії розвитку та ринковій кон’юнктурі.

Першим етапом аналізу є визначення типу фінансової стійкості підприємства. Для характеристики джерел формування запасів і витрат використовують ряд показників, що відбивають різний ступінь охоплення різних видів джерел. Цим показникам наявності джерел формування запасів і витрат відповідають три показники забезпеченості (табл. 9.4).

Таблиця 9.4 – Система показників для оцінки типу фінансової стійкості підприємства

Наведені показники забезпеченості запасів і витрат відповідними джерелами фінансування трансформуються у трифакторну модель (М):

М = (∆ВОК; ∆ВДД; ∆ЗД)

Залежно від співвідношення вартості запасів і витрат, власних оборотних коштів й нормальних джерел фінансування, виділяють 4 типи фінансової стійкості підприємства (табл. 9.5).

Таблиця 9.5 – Типи фінансової стійкості підприємства

Тип фінансової стійкості	Трьохвимірна модель	Джерела фінансування запасів і витрат	Характеристика фінансової стійкості підприємства
1. Абсолютна фінансова стійкість	М = (1;1;1)		Власні оборотні кошти	Високий рівень платоспроможності. Підприємство не залежить від кредиторів
2. Нормальна фінансова стійкість	М = (0;1;1)		Власні оборотні кошти плюс довгострокові зобов’язання	Нормальна платоспроможність. Раціональне використання запозичених коштів. Висока дохідність поточної діяльності.
3. Нестійкий фінансовий стан	М = (0;0;1)		Власні оборотні кошти плюс довгострокові та поточні зобов’язання	Порушення нормальної платоспроможності. Виникає необхідність залучення додаткових джерел фінансування.
4. Кризовий (критичний) фінансовий стан	М = (0;0;0)		–	Підприємство повністю неплатоспроможне та знаходиться на межі банкрутства

Фінансово стійким можна вважати таке підприємство, яке за рахунок власних коштів спроможне забезпечити запаси й витрати, не допустити невиправданої кредиторської заборгованості, своєчасно розрахуватись за своїми зобов’язаннями.

Необхідно зазначити, що абсолютна фінансова стійкість на практиці трапляється досить рідко і є крайнім типом фінансової стійкості. Вона не є оптимальною, оскільки в цьому випадку керівництво підприємства не вміє, не бажає або не має можливості використати зовнішні джерела коштів для фінансування основної діяльності, не використовує можливості збільшення рентабельності власного капіталу за рахунок ефекту фінансового левериджу.

Комплексна оцінка фінансової стійкості підприємства проводиться шляхом розрахунку відносних показників фінансової стійкості (табл. 9.6).

Таблиця 9.6 – Показники фінансової стійкості підприємства

№ з/п	Показник	Методика розрахунку	Нормативне значення	Характеристика показника
	Коефіцієнт автономії (незалежності)		> 0,5	Показує питому вагу власного капіталу в загальній сумі засобів, авансованих у його діяльність
	Коефіцієнт фінансової залежності		< 0,5	Характеризує частку позикових коштів у фінансуванні підприємства
	Коефіцієнт фінансування		< 1, зменшення	Характеризує залежність підприємства від залучених засобів
	Коефіцієнт фінансової стійкості		> 1	Характеризує здатність підприємства розрахуватися за своїми зобов’язаннями за рахунок власного капіталу
	Коефіцієнт маневреності власного капіталу		> 0, збільшення	Показує, яка частина власного капіталу використовується для фінансування поточної діяльності, а яка – капіталізована
	Коефіцієнт забезпечення власними оборотними коштами		> 0,1	Характеризує наявність власних оборотних коштів необхідних для забезпечення фінансової стабільності підприємства та незалежності від позикових коштів

Середній термін оплати дебіторської заборгованості покупцями продукції підприємства () обчислюється за формулою:

, (10.10)

де — дебіторська заборгованість (заборгованість) покупців; — кількість календарних днів у періоді, за який обчислюється показник (рік — 360, квартал — 90); — обсяг продажу продукції за розрахунковий період.

За період платіжні вимоги підприємства до покупців перетворюються на гроші. Зрозуміло, що скорочення цього періоду є економічно вигідним, а провадження (проти встановленого терміну або проти минулого року) — небажаним і потребує з’ясування причин.

Середній термін оплати кредиторської заборгованості () визначається співвідношенням:

, (10.11)

де — величина кредиторської заборгованості постачальникам; — обсяг закупівлі сировини і матеріалів за розрахунковий період у грошовому вимірі.

Фінансова стійкість підприємства характеризується співвідношенням власного й залученого капіталу. Для цього використовуються різні показники, які заведено називати коефіцієнтами. З-поміж них найбільш поширеними є коефіцієнти автономії та забезпечення боргів.

Коефіцієнт автономії () обчислюється діленням власного капіталу на підсумок балансу підприємства:

, (10.12)

де — власний капітал підприємства; — підсумок балансу (сума всіх джерел фінансування).

Це означає, що активи підприємства на 62% забезпечено власними коштами. Решта (38%) фінансується за рахунок боргових зобов’язань. Така величина коефіцієнта є прийнятною — борги покриваються власним капіталом. Якщо , то зростає ризик несплати боргів, а відтак і занепокоєння кредиторів. Збільшення значення коефіцієнта автономії зумовлює підвищення фінансової незалежності та зменшення ризику порушення фінансової стійкості підприємства.

Коефіцієнт забезпечення боргів () є модифікацією першого показника і визначається як співвідношення власного та залученого капіталу, тобто

, (10.13)

де — боргові зобов’язання підприємства (залучений капітал).

Так, згідно з даними балансу підприємства (табл. 10.2)

.

Отже, власний капітал перевищує борги підприємства в 1,625 рази. Нормальною вважають ситуацію, коли .

Платоспроможність підприємства, тобто його здатність вчасно розраховуватися з боргами, визначається за допомогою коефіцієнтів ліквідності. Вони показують, наскільки короткострокові зобов’язання покриваються ліквідними активами. А оскільки поточні активи мають різну ліквідність, то й обчислюється кілька коефіцієнтів ліквідності — загальної, термінової та абсолютної.

Коефіцієнт загальної ліквідності () — це відношення оборотних активів (розділи ІІ і ІІІ активу балансу) до короткострокових пасивів (розділ ІІІ пасиву):

, (10.14)

де — оборотні активи підприємства; — короткострокова заборгованість підприємства.

За даними балансу підприємства (табл. 10.2).

.

Це означає, що оборотний капітал підприємства перевищує короткострокову заборгованість приблизно у 2,5 рази.

Якщо , то платоспроможність підприємства вважається низькою. За надто високого його значення (), може виникнути сумнів в ефективності використання оборотних активів.

Коефіцієнт термінової ліквідності () обчислюється як відношення оборотних активів високої (термінової) ліквідності до короткострокових пасивів, тобто

, (10.15)

де — оборотні активи високої (термінової) ліквідності, до яких відносять оборотні активи за мінусом товарно-матеріальних запасів (запасів і витрат).

У нашому прикладі (табл. 10.2)

.

Така величина є нормальною і свідчить про можливість своєчасної оплати боргів. Коли , то платоспроможність підприємства невисока.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності () — це відношення абсолютно ліквідних активів до короткострокових пасивів:

, (10.16)

де — абсолютно ліквідні активи підприємства, до яких належать гроші та короткострокові фінансові вкладення (ліквідні цінні папери).

За даними табл. 10.2

.

Нормальною можна вважати ситуацію, коли .

Коефіцієнт оборотності (К_о) визначається за формулою:

, (5.3)

де Q_рп – обсяг реалізованої продукції за період, грн.; К_ок – середня сума оборотних фондів за той же період.

Показник, що є оберненим по відношенню до кількості оборотів, заведено називати коефіцієнтом завантаження. Він показує, скільки оборотних коштів (у частках одиниці) припадає на кожну грошову одиницю реалізованої продукції. Для характеристики економічної ефективності використання оборотних коштів може застосовуватися показник їхньої рентабельності, обчислюваний як відношення прибутку до середніх за період залишків оборотних коштів.

Тривалість одного обороту (Д):

, (5.4)

де Т – кількість днів у періоді (квартал 90, рік – 360 днів).

Сума коштів, вивільнених в результаті прискорення оборотності (∆S_кошт):

, (5.5)

де - обсяг реалізації у звітному році, грн.; Д_баз, Д_зв – середня тривалість одного обороту відповідно у базовому і звітному році, днів.

Унаслідок прискорення оборотності фінансових (грошових) коштів зменшується потреба в них, відбувається процес вивільнення цих коштів з обороту. Розрізняють абсолютне, (зменшення потрібної суми коштів) та відносне (реалізація більшої кількості продукції за фіксованої суми коштів завдяки поліпшенню їхнього використання) вивільнення грошових коштів з обороту. Для оцінки ефективності використання матеріальних ресурсів (МР) використовують узагальнюючі та часткові показники (рис. 5.7).

Рис. 5.7. Система показників ефективності використання матеріальних ресурсів

Умовні позначення до рис. 5.7:

П – Прибуток від основної діяльності; М_в – матеріальні витрати; П_в – вартість виготовленої продукції; І_ВП – індекс валової продукції; І_МВ – індекс матеріальних витрат.

ЛЕКЦІЯ 8.

Витрати й ціни на продукцію

Анотація

Загальна характеристика витрат на виробництво продукції (надання послуг). Собівартість продукції. Класифікація витрат. Система управління витратами на підприємстві. Формування і контроль витрат за місцями виникнення і центрами відповідальності. Критичний обсяг випуску продукції. Кошторис виробництва. Собівартість різних видів продукції. Сутність і методи калькулювання. Методика обчислення основних статей калькуляції. Прогнозування собівартості на етапах розробки та освоєння нової техніки. сутнісна характеристика цін на продукцію. Структура ціни. Методи встановлення та регулювання цін. Загальні та специфічні чинники ціноутворення. Основні методи ціноутворення.

План лекції

8.1. Характеристика витрат на виробництво продукції (надання послуг)

8.2 Сукупні витрати і собівартість продукції (послуг)

8.3 Ціни на продукцію (послуги). Види, методи встановлення та регулювання

Витрати утворюються в процесі діяльності підприємства для досягнення поставлених цілей. Вони мають різне спрямування, але найбільш загальним і принциповим є поділ на інвестиційні та поточні (операційні) витрати, зв’язані з виконанням підприємством своєї поточної задачі — виготовлення продукції (надання послуг).

Поточні витрати чинників виробництва бувають циклічними та безперервними. Перші повторюються з кожним циклом виготовлення продукту (витрати на матеріали, заробітну плату виробничників, інструмент та ін.), другі існують постійно і незалежно від виробництва (утримання приміщень, споруд, устаткування, управлінського персоналу тощо).

Витрати мають натуральну та грошову форми. Планування й облік витрат факторів виробництва в натуральній формі (кількість, маса, об’єм, довжина тощо) має важливе значення для організації діяльності підприємства. Проте для оцінювання результатів цієї діяльності оптимальною є грошова оцінка витрат, оскільки вона виражає вартість продукції (послуг).

Розрізняють витрати, які утворюють вартість продукції в певному періоді (списуються на неї), і реальні грошові виплати. Перші зв’язані з виготовленням продукції незалежно від того, коли куплено відповідні матеріальні ресурси чи найнято робочу силу. Другі — це виплати за придбані чинники виробництва без урахування часу їхнього використання. Реальні грошові виплати обслуговують зовнішній оборот підприємства та оплату праці.

Собівартість продукції — це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь ефективності використання всіх ресурсів підприємства, рівень техніки, технології та організації виробництва. Собівартість є одним із важливих показників ефективності виробництва. Собівартість продукції має тісний зв’язок з її ціною. Це проявляється в тім, що собівартість є базою ціни товару і водночас обмежником для виробництва.

Під час обчислення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат. Останні відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості й прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються в собівартість, є питанням їхнього розподілу між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розподілу полягає в тім, що через собівартість мають відшкодовуватися ті витрати підприємства, які забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва: предметів, засобів праці, робочої сили та природних ресурсів. Відповідно до цього в собівартість продукції включають витрати на:

- дослідження ринку та виявлення потреби в продукції;

- підготовку й освоєння нової продукції;

- виробництво, включаючи витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних фондів і нематеріальних активів, оплату праці персоналу;

- обслуговування виробничого процесу та управління ним;

- збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати і т.п.);

- розвідку, використання й охорону природних ресурсів (витрати на геологорозвідувальні роботи, плата за воду, деревину, витрати на рекультивацію земель, охорону повітряного, водного басейнів);

- набір і підготовку кадрів;

- поточну раціоналізацію виробництва (удосконалення технології, організації виробництва, праці, підвищення якості продукції), крім капітальних витрат.

На практиці немає повної відповідності між дійсними витратами на виробництво й собівартістю продукції. Так, згідно з чинним порядком не включаються в собівартість продукції, а відшкодовуються за рахунок прибутку або інших джерел витрати на підготовку та освоєння нової продукції серійного й масового виробництва. Водночас є й такі витрати, які включаються в собівартість продукції, але не мають прямого зв’язку з виробництвом: оплата часу виконання державних обов’язків працівниками підприємства, скорочення робочого дня підлітків, матерів, які мають дітей віком до одного року, та ін.

Непродуктивні витрати підприємства, зв’язані з виробничою діяльністю (втрати від браку, недостач і псування матеріалів, від простоїв тощо), у межах встановлених норм включаються у фактичну собівартість продукції, а втрати від порушення умов договорів з іншими підприємствами та організаціями (штрафні санкції) відшкодовуються за рахунок прибутку.

Заведено розрізняти витрати загальні (сукупні) та витрати на одиницю продукції. Оскільки витрати є функцією обсягу виробництва з певною еластичністю, існує поняття граничних витрат. Граничні витрати характеризують їхній приріст на одиницю приросту обсягу виробництва, тобто:

, (8.1)

де — граничні витрати; — приріст загальних витрат; — приріст обсягу продукції на одиницю його натурального виміру.

Витрати класифікуються за певними ознаками.

За ступенем однорідності витрати поділяються на елементні й комплексні. Елементні витрати однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними. До них належать матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування, інші витрати. Комплексні витрати різнорідні за складом, охоплюють кілька елементів витрат.

Їх групують за економічним призначенням у процесі калькулювання та організації внутрішнього економічного управління (витрати на утримання й експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загально господарські витрати, втрати від браку та ін.).

За способом обчислення на окремі різновиди продукції витрати поділяються на прямі й непрямі. Перші безпосередньо зв’язані з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути прямо обчислені на її одиницю прямо. Якщо виготовляється один різновид продукції, усі витрати — прямі. Непрямі витрати не можна безпосередньо обчислити для окремих різновидів продукції, бо вони зв’язані не з виготовленням конкретних виробів, а з процесом виробництва в цілому: зарплата обслуговуючого й управлінського персоналу, утриманнятаексплуатація будівель, споруд, машин тощо. Поділ витрат на прямі та непрямі залежить від рівня спеціалізації виробництва, його організаційної структури, методів нормування й обліку.

За класифікаційною ознакою «обсяг виробництва» витрати поділяють на постійні та змінні.

До постійних належать витрати на утримання та експлуатацію будівель і споруд, організацію виробництва, управління. Їхня загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції . На практиці до групи постійних відносять також витрати, які хоч і змінюються внаслідок зміни обсягу виробництва, але не істотно. Їх називають умовно-постійними.

Змінні витрати — це витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. У свою чергу, їх можна розділити на пропорційні та непропорційні.

Пропорційні витрати змінюються прямо пропорційно обсягу виробництва. Для них коефіцієнт пропорційності = 1. До пропорційних належать переважно витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну зарплату робітників.

Непропорційні витрати поділяються на прогресуючі та дегресуючі. Прогресуючі витрати зростають у більшій мірі, ніж обсяг виробництва, > 1. Вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва потребує більших витрат на одиницю продукції. Це, наприклад, витрати на відрядно-прогресивну оплату праці, додаткові рекламні та торгові витрати та ін. Дегресуючі витрати зростають менше ніж обсяг виробництва, < 1. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин і устаткування, на ремонт, інструменти тощо.

Управління витратами на підприємстві

Управління витратами — це процес цілеспрямованого формування витрат щодо їхніх видів, місць та носіїв за постійного контролю рівня витрат і стимулювання їхнього зниження. Воно є важливою функцією економічного механізму будь-якого підприємства.

Система управління витратами має функціональний та організаційний аспекти. Вона включає такі організаційні підсистеми: пошук і виявлення чинників економії ресурсів; нормування витрат ресурсів; планування витрат за їхніми видами; облік та аналіз витрат; стимулювання економії ресурсів і зниження витрат. Такими підсистемами керують відповідні структурні одиниці підприємства залежно від його розміру (відділи, бюро, окремі виконавці).

Згідно з певними організаційно-технічними рішеннями та умовами розробляються норми витрат усіх видів ресурсів: сировини, основних і допоміжних матеріалів, енергії, трудових ресурсів тощо. Установлені норми витрат — це граничні витрати окремих видів ресурсів за даних організаційно-технічних умов виробництва.

У процесі планування встановлюються граничні (допустимі) загальні витрати в підрозділах і в цілому по підприємству (кошториси) та на одиницю продукції. Фактичний рівень витрат обчислюється за даними поточного обліку. Порівняння фактичних витрат з плановими (нормативними) дає змогу в процесі аналізу оцінювати роботу підрозділів з використання ресурсів, з’ясовувати причини відхилень фактичних витрат від планових і відповідно стимулювати працівників підприємства до їхнього зниження.

Важливе значення має поділ витрат стосовно кожного центру відповідальності на прямі й непрямі, змінні та постійні.

Поділ витрат на змінні (пропорційні) та постійні уможливлює визначення їхньої загальної суми за певний період за формулою

, (8.2)

де С — загальні (сукупні) витрати; С_зв — змінні витрати на одиницю продукції; — обсяг виробництва продукції у натуральному виразі; С_пв — постійні витрати за даний період.

Згідно з формулою (8.2) загальні витрати на одиницю продукції () становитимуть

. (8.3)

З формули видно, що зі зростанням обсягу виробництва продукції її собівартість знижується за рахунок постійних витрат. Тому збільшення обсягу виробництва є важливим чинником зниження собівартості продукції. Ця закономірність покладено в основу аналізу залежності витрат і прибутку від обсягу виробництва, коли треба вибрати найліпші варіанти проектних і планових рішень. Критичний обсяг випуску певної продукції в натуральному вимірі, починаючи з якого виробництво стає рентабельним, можна обчислити аналітично. За критичної програми виробництва витрати і виручка від продажу продукції однакові, тобто:

. (8.4)

Звідси

, (8.5)

де Ц — ціна одиниці продукції.

Критичний обсяг виробництва (точку беззбитковості) можна визначити і в грошовому вимірі, що є більш прийнятним для багатопродуктного виробництва. У цьому разі

, (8.6)

де — критичний обсяг виробництва у грошовому вимірі; — загальна (сукупна) величина змінних витрат.

Змінну величину зобразимо як функцію обсягу виробництва за допомогою коефіцієнта маржинального прибутку , який визначається за формулою

. (8.7)

Отже,

, (8.8)

а звідси

, (8.9)

. (8.10)

Що більшим є обсяг виробництва надкритичну його величину (точку беззбитковості), то вищою є економічна безпека виробництва, яка вимірюється відповідним коефіцієнтом (k_б), обчислюваним за допомогою формули:

, (8.11)

де k_б — коефіцієнт безпеки виробництва; N — фактичний або плановий обсяг виробництва у натуральному виразі.

Цей показник можна розрахувати і на підставі вартісного виміру обсягу виробництва продукції ().

Умовний приклад. Підприємство виготовляє і продає за рік продукції на 200 тис. грн. Витрати на її виготовлення і продаж становлять 180 тис. грн., у тім числі змінні витрати — 120 тис. грн., постійні — 60 тис. грн. Обчислимо розглянуті вище три показники: коефіцієнт маржинального прибутку, критичну програму виробництва, коефіцієнт безпеки виробництва. Вони становитимуть:

1) коефіцієнт маржинального прибутку

;

2) критична програма виробництва (точка беззбитковості)

тис. грн.;

3) коефіцієнт безпеки виробництва

.

Останній показник () свідчить про те, що зменшення фактичного обсягу виробництва на 25% зрівняє його з критичною величиною і в цьому разі підприємство не матиме жодного зиску. Дальше зменшення обсягу виробництва призведе до прямих збитків.

Сукупні витрати підприємства залежно від їхнього призначення виражаються кількома показниками. Згідно з чинним законодавством та інструктивними матеріалами виокремлюють: валові витрати; кошторис виробництва; собівартість валової, товарної і реалізованої (проданої) продукції.

Кошторис виробництва — це витрати підприємства, зв’язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Отже, кошторис виробництва і собівартість загального обсягу продукції, як правило, не збігаються. Кошторис виробництва складають за економічними елементами.

Матеріальні витрати як елемент кошторису складаються з витрат на:

- сировину й основні матеріали, які є матеріальною субстанцією продукції;

- вироби, що їх треба купити для укомплектування продукції (двигуни, прилади тощо);

- покупні напівфабрикати (штамповки, відливки, поковки та ін.);

- виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій, необхідні для виготовлення продукції;

- допоміжні матеріали, які використовуються у технологічному процесі (кріпильні деталі, фарби, інструмент і т.п.) або потрібні для його обслуговування (ремонту, експлуатації устаткування та ін.), на господарські та управлінські потреби (утримування будівель, канцелярські товари тощо);

- паливо та енергію зі сторони (електроенергію, пар, газ тощо). Витрати на власне виробництво енергії включаються в кошторис за окремими елементами;

- пошук і використання природної сировини (відрахування на геологорозвідувальні роботи, рекультивацію землі, плата за деревину та ін.).

Витрати на матеріали обчислюються на підставі норм їхнього витрачання і цін з урахуванням транспортно-заготівельних витрат, які не є складовими інших елементів кошторису (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні заготівельним організаціям та ін.). Із вартості матеріалів віднімають вартість відходів за ціною використання чи продажу.

Заробітна плата включає всі форми оплати праці штатного й позаштатного виробничого персоналу підприємства, тобто персоналу, що зайнятий виробництвом продукції, обслуговуванням виробничого процесу та управлінням. Не включаються в собівартість виплати працівникам, що фінансуються із прибутку або з інших джерел спеціального призначення.

Відрахування на соціальні потреби містять відрахування на соціальне страхування, у Пенсійний фонд та на інші подібні заходи. Величина відрахування обчислюється в установлених нормах від витрат на оплату праці незалежно від джерел її фінансування.

Амортизація основних фондів у вигляді амортизаційних відрахувань на повне їхнє відтворення обчислюється за встановленими нормами від балансової вартості.

До інших витрат включають ті з них, які за змістом не можна віднести до щойно перелічених. До них належить широке коло витрат різного призначення, а саме: оплата послуг зв’язку, обчислювальних центрів, охорони, витрати на відрядження, страхування майна, винагорода за винаходи й раціоналізаторські пропозиції, оплата робіт із сертифікації продукції, витрати на гарантійний ремонт, орендна плата за окремі об’єкти основних фондів та ін.

Кошторис виробництва, узагальнюючи поелементні витрати підприємства, показує їхню ресурсну структуру (витрати на матеріали, персонал, основні фонди), що надзвичайно важливо для аналізу факторів формування і зниження собівартості продукції.

Порядок розробки кошторису виробництва може бути різним залежно від стадії планування, стану інформаційної бази та розміру підприємства.

На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції. Собівартість валової продукції як показник застосовується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва.

Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них, синтетичний, ґрунтується на кошторисі виробництва. Останній коригують у такий спосіб:

з кошторису віднімаються витрати, які з різних причин не включають у виробничу собівартість продукції (витрати на підготовку та освоєння нової продукції, якщо вони фінансуються з прибутку чи інших джерел, позавиробничі витрати, відшкодування втрат від браку);

віднімається приріст, додається зменшення залишків витрат майбутніх періодів;

додається приріст, віднімається зменшення залишків майбутніх платежів (відпускних, винагороди за стаж роботи, за підготовчі роботи в сезонних виробництвах тощо).

Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її коригування на зміну залишків незавершеного виробництва за собівартістю (приріст віднімається, зменшення додається) одержуємо виробничу собівартість товарної продукції. Якщо до останньої додати позавиробничі (комерційні) витрати, то одержимо повну собівартість товарної продукції.

Інший спосіб обчислення собівартості товарної продукції полягає в підсумовуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів, тобто

, (8.12)

де — собівартість товарної продукції; — кількість найменувань продукції (послуг); — собівартість одиниці -ої продукції (послуги); — виробництво -ої продукції (послуг) у натуральному вимірі.

За факторним методом собівартість товарної продукції обчислюється в такий спосіб:

, (8.13)

де — собівартість планового обсягу товарної продукції за рівнем витрат базового (минулого) періоду (розрахункова собівартість); — кількість чинників впливу на собівартість продукції в плановому періоді; — зміна собівартості у плановому (прогнозному) періоді під впливом -го фактора.

Зміна собівартості під впливом організаційно-технічних факторів обчислюється на плановий обсяг виробництва як різниця витрат до і після впровадження заходу:

, (8.14)

де , — витрати на одиницю продукції до і після впровадження заходу; — обсяг виробництва даної продукції після впровадження заходу в плановому періоді.

Оскільки в розрахунковій собівартості умовно-постійні витрати взято на рівні базового періоду, а в плановому періоді обсяг виробництва може змінитися, що відповідно вплине на собівартість продукції, то це треба врахувати як окремий фактор:

, (8.15)

де — відносна зміна умовно-постійних витрат у плановому періоді; — абсолютна сума умовно-постійних витрат у базовому періоді; , — зміна у плановому періоді відповідно обсягу виробництва та умовно-постійних витрат, %.

Умовний приклад. Обсяг товарної продукції у звітному році становив 9400 тис. грн., а витрати на 1 грн. цієї продукції — 0,88 грн. У плановому році передбачено збільшити обсяг виробництва продукції на 8%. Унаслідок запровадження нової техніки буде зекономлено 210 тис. грн. Умовно-постійні витрати у звітному році складали 2300 тис. грн., а у зв’язку зі зростанням обсягу виробництва вони збільшаться в плановому році на 2%.

За таких вихідних умов розрахункові показники становитимуть:

1) плановий обсяг товарної продукції:

тис. грн.;

2) собівартість товарної продукції за рівнем витрат звітного року:

тис. грн.;

3) відносна економія умовно-постійних витрат унаслідок зростання обсягу виробництва продукції становитиме:

тис. грн.;

4) собівартість товарної продукції:

тис. грн.

У практиці господарювання визначають і регулюють також загальний рівень витрат на обсягу товарної продукції. Проте треба мати на увазі, що цей показник об’єктивно характеризує динаміку витрат лише за умови незмінних цін і структури випуску продукції.

Собівартість реалізованої продукції обчислюється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції.

, (12.16)

де — собівартість реалізованої продукції; , — собівартість залишків товарної продукції на складі на початок і кінець розрахункового періоду.

Читайте також:

1. ABC-XYZ аналіз
2. II. Багатофакторний дискримінантний аналіз.
3. L2.T4/1.Переміщення твердих речовин по території хімічного підприємства.
4. SWOT-аналіз у туризмі
5. SWOT-аналіз.
6. Tема 4. Фації та формації в історико-геологічному аналізі
7. V. Нюховий аналізатор
8. Абсолютні показники фінансової стійкості
9. Абсолютні показники фінансової стійкості та її типи
10. Абсолютні та відності показники результатів діяльності підприємства.
11. АВС (XYZ)-аналіз
12. Автомати­зовані інформаційні систе­ми для техніч­ного аналізу товар­них, фондових та валют­них ринків.

Переглядів: 10124