• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Ринок грошей.

Державний бюджет.

Державний бюджет – це основний фінансовий план створення і використання фонду грошових коштів держави.

У Законі України «Про бюджетну систему України» (редакція 1995 р.) в ст. 1 подається таке визначення бюджету:

«Бюджет — це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади України, органами влади Автономної Республіки Крим та місцевими радами народних депутатів».

Отже, в Законі України «Про бюджетну систему України», а також інших підручниках та посібниках мова йде саме про бюджет держави, який називають державним бюджетом.

В Україні Державний бюджет затверджується Верховною Радою України, а інші бюджети — відповідними державними органами нижчого рівня. Так, бюджет Автономної Республіки Крим — Верховною Радою Автономної Республіки Крим, бюджет області — обласною радою, бюджети районів — районними радами.

Сутність бюджету реалізується через його функції, з яких досить чітко можливо виділити дві — розподільчу і контрольну.

Через розподільчу функцію держава контролює в своїх руках всі джерела бюджетних надходжень, щоб потім використати їх з найбільшою ймовірною ефективністю. Це перерозподіл між міністерствами, відомствами, напрямками між блоками галузей, територіальний розподіл. Основою бюджетного розподілу є чистий доход, який утворюється в суспільстві.

Суть контрольної функції полягає в тому, що суспільство в особі специфічних державних або недержавних структур контролює і вирівнює бюджетний розподіл. Основа контрольної функції — рух бюджетних ресурсів як в частині збору, так і розподілу бюджетних ресурсів.

За станом розрізняють державний бюджет:

–нормальний ( збалансований), коли надходження і видатки бюджету врівноважені;

–дефіцитний, коли видатки перевищують доходи;

–профіцитний, коли доходи перевищують видатки.

Головні джерела формування надходжень до державного бюджету:

–податки;

–відрахування на соцстрах та інші види відрахувань;

–державна позика ( внутрішня та зовнішня);

–емісія грошей;

–продаж державного майна.

Форми виплат із державного бюджету:

–асигнування - видатки на утримання підприємств та установ;

–субсидії - державна допомога організаціям, установам, громадянам;

–субвенції - державна грошова допомога місцевим органам влади або окремим галузевим господарським органам для розвитку;

–дотації - допомога підприємствам, організаціям, установам для покриття збитків з метою підтримки.

На виконання як державного, так і місцевих бюджетів впливають такі чинники: зростання валового внутрішнього продукту, розширення підприємствами всіх форм власності обсягів випуску товарів та їх реалізації, збільшення обсягу виробництва і закупок сільськогосподарської продукції, зростання заробітної плати по установах, що фінансуються з бюджету.

Бюджетний дефіцит - це та сума, на яку в поточному році видатки бюджету перевищують його доходи.

Дефіцит бюджету відображає стан національної економіки, фіксує істотні її зміни в умовах нестачі доходів.

Розрізняють бюджетний дефіцит:

–фактичний - відображає реальні надходжень і видатки за певний період часу;

–структурний - показує, якими мають бути надходження, урядові витрати і дефіцит при потенційному обсязі національного виробництва;

–циклічний - відбиває вплив циклічних коливань на надходження, видатки та дефіцит і визначається як різниця між фактичним і структурним дефіцитом.

Нагромаджена сума позичених урядом коштів для фінансування дефіциту державного бюджету утворює державний борг.

Державний борг існує у двох формах:

–внутрішнього боргу перед юридичними та фізичними особами країни;

–зовнішнього боргу перед іноземними країнами ( міжнародними фінансовими організаціями урядами іноземних країн та іноземними особами й організаціями).

3. Податкова система і податкова політика держави.

Історія розвитку оподаткування свідчить, що податки можуть бути не тільки джерелом поповнення бюджетів, але й інструментом регулювання тих чи інших соціально-економічних процесів.

Податкова система – сукупність чинних у країні податків, форм, принципів та методів їхньої побудови, а також інститутів та організацій, що забезпечують вилучення їх, здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства.

Податок – обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня податків у порядку та на умовах, визначених законодавством.

Функції податків:

– фіскальна (централізація частини ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби);

– регулююча (вплив податків на різні аспекти діяльності їхніх платників);

– стимулююча (стимулювання інвестиційного процесу, прискорення темпів економічного зростання тощо);

– розподільча (перерозподіл вартості ВВП між державою, юридичними і фізичними особами).

Основні елементи податкової системи:

– суб’єкт (платник податків – юридична чи фізична особа, що сплачує податки;

– об’єкт оподаткування – кількісно визначений економічний феномен, який служить базою для оподаткування, податкова база – це грошова сума, з якої вилучається податок);

– джерело оподаткування (дохід платника податку, що підлягає оподаткуванню).

Класифікація податків: залежно від рівня державних структур (загальнодержавні, місцеві); за об’єктом оподаткування (податки на доходи фізичних і юридичних осіб (заробітну плату, прибуток, ренту тощо), податки на майно, податки на споживання); за методом стягнення (розкладні; окладні).

Визначальним критерієм класифікації податків є форма оподаткування.

За цією ознакою розрізняють податки:

– прямі (вилучаються безпосередньо у власників майна, отримувачів доходу);

– непрямі (вилучаються у сфері реалізації або споживання товарів та послуг).

Прямі податки поділяються на реальні (земельний податок, домовий, грошовий капітал і т. ін.) і особисті (прибутковий податок з громадян, на спадщину, на дарування, на майно і т. ін.).

Непрямі податки поділяють на три групи: фіскальні монополії, акцизи і мито.

Фіскальні монополії – це встановлені державою ціни на товари та послуги, які забезпечують їй певні грошові надходження, тобто є своєрідним джерелом доходів держави від реалізації монополізованих товарів.

Акцизи – це непрямі податки у вигляді надбавки до ринкової ціни, яка (надбавка) належить державі.

Мито – встановлюється за ввезення та вивезення товарів через кордон або за транспортування іноземних товарів на території певної країни транзитом.

Податкова політика – це діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави.

Податкова політика направлена на вирішення поставлених перед суспільством завдань, серед яких виділяють довгострокові і короткострокові. Довгострокові цілі: економічне зростання, максимальний рівень зайнятості і благополуччя населення. Короткострокові цілі: поповнення державного бюджету, його збалансованість на певному рівні відносно до ВВП, стимулювання інвестиційної діяльності.

Важливою характеристикою податкової політики держави є рівень податкового навантаження (тиску) на платника податків, яке показує яка частина виробленого суспільством продукту перерозподіляється через бюджет.

Із проголошенням незалежності України почався період встановлення податкової системи, в основу якої покладено класичну схему податків, характерну для країн з розвинутою ринковою економікою.

Історія сучасної податкової системи України починає свій відлік від 25 червня 1991 року з прийняття Закону України «Про систему оподаткування».

Діючу в Україні систему оподаткування доцільно розглянути в двох напрямах “населення” і “підприємницькі структури”. Система оподаткування населення включає прямі та непрямі податки, збори і добровільні внески.

Підприємства і господарські організації сплачують до бюджету відрахування в Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і захисту населення. До Пенсійного фонду України здійснюються відрахування для виплати пенсій, до Фонду соціального страхування – на виплату допомоги тимчасової непрацездатності, до Фонду зайнятості – на заходи з виплати допомоги безробітним та інші заходи з працевлаштування. Законодавчими актами України можуть бути встановлені інші державні збори та обов’язкові платежі.

Податкова політика, як складова економічної політики, базується на діяльності держави у сфері запровадження, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів до централізованих фондів грошових ресурсів держави. Податкова система, тобто сукупність податків, зборів (обов’язкових платежів) у взаємозв’язку і взаємодії із платниками й органами контролю, є відображенням податкової політики, що проводиться державою.

ТЕМА 8. ГРОШОВИЙ ОБІГ І КРЕДИТНА СИСТЕМА.

Програмні запитання

1.Ринок грошей.

2.Банківська система та її структура.

3.Кредит, його функції та роль в ринковій економіці.

Основні терміни і поняття:

Грошовий обіг, купівельна спроможність грошей, грошова система, монометалізм, біметалізм, система паралельної валют , система подвійної валют , золоті і срібні монети, паперові гроші, банківська діяльність, банки, кредитні ресурси, банківські операції, фінансовий капітал, депозити, чеки, платіжні доручення, золотовалютні резерви держави, НБУ, позичковий капітал, кредит, кредитор, позичальник, споживчий кредит, іпотечний кредит, лізинговий кредит, ломбардний кредит, державний кредит.

Тематичні тези

Незважаючи на те, що чіткої межі між позиковим капіталом та грошовим обігом бути не може, адже багато компонентів грошової маси, як і позиковий капітал, приносять відсотки, у ринковій економіці розрізняють грошовий ринок та ринок позикового капіталу, капітальних активів, тобто власне фінансовий ринок.

Грошовий обіг –це рух грошей у процесі товарного обігу, надання послуг , погашення боргових зобов’язань.

Закон грошового обігу, згідно з яким кількість грошей визначається відношенням суми цін товарів до числа оборотів однойменної грошової одиниці з урахуванням додаткових чинників : проданих у кредит товарів, суми взаємно погашених платежів і платежів, для яких настав строк виплати, а також маючи на увазі суму повторного обігу, де одні й ті самі гроші функціонують поперемінно – то як засоби обігу, то як засоби платежу. Цей закон виражає одну з головних умов підтримання ринкової рівноваги, надання стійкості купівельній спроможності грошей.

Формою організації грошового обігу, що встановлюється, як правило, державним законодавством певної країни, є грошова система. Вона містить :

Товар, що відіграє роль загального еквівалента;

Грошову одиницю – масштаб цін;

Засоби обігу та засоби платежу (металеві, паперові, електронні, кредитні гроші);

Порядок карбування монет і випуску в обіг паперових грошей; форми і умови безготівкового платіжного обороту та обігу кредитних грошей;

Порядок обміну національної валюти на іноземні та фіксований державою валютний курс.

Сутність закону грошового обігу полягає в тому, що в обігу на певний період має перебувати грошей не більше, ніж це потрібно для оплати реально існуючих товарів і послуг за цінами, що склалися на певний момент.

Типи грошового обігу:

Система металевого обігу (монометалізм, біметалізм);

Система обігу номінальних грошових знаків.

Коли товарне виробництво і обіг обслуговуються повноцінними металевими грішми, то за цих умов діє специфічний закон обігу металевих грошей, стихійним регулятором кількості яких в обігу є скарби або їхнє нагромадження.

Необхідність розвитку кредиту зумовила появу кредитних грошей, найпростішим видом яких є вексель як боргове зобов’язання кредитора погасити борг у певний строк. Обмеженість сфери вексельного обігу приватними межами робить необхідним заміну їх банкнотним обігом. Банкнота – це вексель на банкіра, за яким пред’явник її у будь–який час може одержати гроші.

Паперові гроші – це номінальні знаки вартості, що мають примусовий курс і випускаються державою для покриття своїх витрат.

Валюта – це грошова одиниця країни, тип грошової системи, що діє в країні; іноземні гроші, які використовує та чи інша країна в міжнародному платіжному обороті. Паперові гроші виростають із обігу металевих і обов’язково зберігають на собі «відбиток» благородних металів через масштаб цін.

Масштаб цін – це фіксована державою певна вагова кількість благородного металу, що прийнята в цій країні за грошову одиницю для визначення цін інших товарів.

Девальвація – офіційне зниження урядом золотого вмісту грошової одиниці національної валюти і відповідне зниження її офіційного курсу щодо іноземних валют.

Ревальвація – офіційне підвищення державного курсу паперових грошей збільшенням золотого вмісту національної валюти.

Одним з методів регулювання грошового обігу може бути реставрація, яка означає повернення до попередньої грошової системи з відновленням розміну паперових грошей на золото за номіналом.

2.Банківська система та її структура.

Закон України «Про банки і банківську діяльність» розглядає банки як установи, функціями яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення й інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування суб’єктів господарювання, виконання валютних та інших банківських операцій.

За функціями і характером виконуваних операцій банки поділяються на емісійні, комерційні, депозитні, експортні, іпотечні, ощадні. У ринковій системі банки – це комерційні підприємства, які надають своїм клієнтам фінансові послуги і отримують від них у певній формі оплату. Банк виконує дві головні функції:

збирання та видавання грошових ресурсів у вигляді внесків «депозитів» і оплаті виписаних на банк чеків, платіжних доручень вкладника;

надають кредити підприємствам і населенню.

Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків.

Центральний банк – це державна установа, яка є головною ланкою кредитної системи.

Функції центрального банку:

· розробка та реалізація грошово – кредитної політики;

· емісія готівкових грошей – монопольне право центрального банку;

· емісія безготівкових грошей;

· зберігання золотовалютних резервів країни;

· акумуляція та зберігання касових резервів комерційних банків;

· кредитування комерційних банків у період економічних труднощів;

· виконання кредитних та розрахункових операцій на потребу уряду.

Головне завдання центрального банку –управління емісійною , розрахунковою та кредитною діяльністю.

Комерційні банки є основою кредитної системи. Найбільшого поширення набула така організаційно – правова форма банків, як акціонерна.

Функції комерційних банків:

· ведення поточних рахунків ;

· акумуляція строкових депозитів вкладників;

· видача грошових засобів з рахунків ;

· перерахування з одного рахунка на інший ;

· розміщення акумульованих грошових засобів шляхом надання кредитів , купівлі – продажу цінних паперів ;

· продукування кредитних грошей шляхом мультиплікації банківських депозитів.

3. Кредит, його функції та роль в ринковій економіці.

Ступінь зрілості ринкових економічних систем часто оцінюють за ступенем розвитку кредитних відносин, завдяки яким вирішується ціла низка економічних і соціальних проблем. Термін «кредит» походить від латинського слова creditum, що означає «позика».

Існування кредиту пов’язане з позичковим капіталом.

Позичковий капітал – це грошовий капітал, який надається його власниками або розпорядниками як позика з метою отримання доходу в формі позичкового відсотка(процента).

Рух позичкового капіталу називають кредитом.

Кредит – це система відносин з приводу акумуляції та використання тимчасово вільних грошових засобів на основі повернення та платності у формі позичкового відсотка.

1.Джерелом кредитних ресурсів є грошовий капітал, що вивільняється в процесі кругообігу промислового та торговельного капіталу.

2. Наступним джерелом кредитних ресурсів є рух бюджетних засобів, цільових фондів та резервів.

3. Третім джерелом тимчасово вільних грошових засобів є грошові доходи і заощадження приватних осіб.

Принципи функціонування кредиту: обов’язковість повернення кредиту; платність; строковість.

Форми кредиту: комерційний кредит ; банківський кредит; споживчий кредит; іпотечний кредит; лізинговий кредит; ломбардний кредит; міжнародний кредит; кредит «стенд – бай»; безпроцентний кредит.

Функції кредиту: перерозподільна; емісійна; економія витрат обігу; забезпечує зростання рівня концентрації та централізації капіталу; виступає важливим засобом державного регулювання економіки.

Роль кредиту в ринковій економіці:

1.Кредит розширяє інвестиційні ресурси підприємств.

2.Сприяє концентрації інвестиційних ресурсів.

3. Кредитні відносини сприяють ефективному розподілу і використанню грошових ресурсів.

4.Кредит прискорює кругообіг фондів підприємств , сприяє розширенню обмінних операцій.

Отже, кредит є невід’ємним елементом сучасної економіки, його використання підвищує рівень ефективності економічної співпраці людей.

ТЕМА 9. ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ ТА МАКРОЕКОНОМІЧНА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ.

Програмні запитання

1.Економічне зростання та його типи.

2.Циклічні коливання економіки.

3.Безробіття, його види та наслідки.

4.Інфляція. Вимірювання інфляції. Види інфляції.

Основні терміни і поняття:

Економічне зростання, інтенсивний тип економічного зростання, безробіття, екстенсивний тип економічного зростання, економічний цикл, фрикційне безробіття, структурне безробіття, циклічне безробіття, інфляція.

Тематичні тези

1. Економічне зростання та його типи.

Економічне зростання — це довгострокова тенденція збільшення реального ВВП. В цьому визначенні ключовими є слова:

- тенденція, тобто реальний ВВП не повинен обов'язково зростати з року в рік, а вказується лише напрям розвитку економіки, так званий "тренд";

- довгострокова, оскільки економічне зростання є показником, що характеризує довгостроковий період, то йдеться про зростання потенційного ВВП, тобто ВВП за умов повної зайнятості ресурсів, а також виробничих можливостей економіки;

- реальний ВВП, а не номінальний, зростання якого може відбуватися за рахунок зростання рівня цін, при цьому рівень виробництва може навіть скорочуватися. Тому важливим показником економічного зростання виступає саме показник величини реального ВВП.

Головна мета економічного зростання — підвищення і покращання національного добробуту. Чим вище виробничий потенціал країни, чим вищі темпи економічного зростання, тим вищі рівень і якість життя.

Теоретично розрізняють наступні типи економічного зростання:

Інтенсивний - збільшення виробничого потенціалу в результаті вдосконалення техніки та технології.

Змішаний (реальний) – збільшення виробничих потужностей в результаті збільшення кількості факторів виробництва, що використовуються, або вдосконалення техніки і технології.

Екстенсивний- збільшення виробничих потужностей в результаті збільшення кількості факторів виробництва, що використовуються

Фактори економічного зростання можна розподілити на три групи: фактори пропозиції (природні, трудові ресурси, обсяг основного капіталу, технологія); фактори попиту (рівень сукупних витрат) і фактори розподілу (ефективне використання ресурсів). Але при аналізі проблем економічного зростання на перший план, як правило, висуваються фактори пропозиції. Саме тому економічне зростання часто визначають за допомогою зсуву кривої пропозиції праворуч. Збільшення ВВП визначається і нарощуванням ресурсів, і підвищенням ефективності їх використання. Перше вимагає екстенсивних факторів зростання пропозиції, друге на перший план висуває ефективність їх використання. В економічно розвинених країнах економічне зростання пояснюється передусім інтенсивними факторами — це технічний прогрес, організація та управління виробництвом, загальна і професійна освіта. На економічне зростання впливають й інші фактори. Одні з них стримують економічне зростання (наприклад, великі капіталовкладення в охорону природи, у подолання гострих соціальних конфліктів тощо). Інші, навпаки, можуть його прискорювати (наприклад, сприятлива соціальна, культурна, політична ситуація в країні).

Інформацію щодо темпів економічного зростання дає наступний показник:

Економічне зростанняне тотожнеекономічному розвитку. Зростання є складовою економічного розвитку, яке являє собою процес, який включає періоди зростання та спаду. Економічне зростання – це позитивна складова економічної динаміки.

Ринкова економіка розвивається циклічно. Економічне зростання змінюється занепадом виробництва, процвітання — кризою і депресією. Такі періодичні зміни в обсязі виробництва, зайнятості та доходах становлять суть ділового або економічного циклу, який характеризує розвиток економіки в західних країнах протягом останніх двох століть.

2.Циклічні коливання економіки.

Циклічність — засіб розвитку економіки, загальна форма руху, яка відображає нерівномірність економічної динаміки.

Економічний цикл — це повторення протягом кількох років піднесень і занепадів рівнів економічної активності, які відрізняються один від одного тривалістю та інтенсивністю за наявності довгострокової тенденції до економічного зростання.

Виділяють чотири фази ділового економічного циклу:рецесія(спад), депресія, пожвавлення, піднесення (бум). Перехід від однієї фази до іншої здійснюється автоматично — на основі ринкових само регуляторів.

Рецесія (спад) — це фаза ділового циклу, коли національний обсяг виробництва скорочується, зменшуються обсяги купівлі населенням, насамперед товарів тривалого користування, і зростають запаси цих товарів на складах у торговельній мережі.

Депресія – найнижча точка спаду, глибока і тривала. Спад в економіці призводить до її кризи або стагнації. Економіка перебуває у стані прецесійного розриву, тому що фактичний ВВП менший за потенційний. Це період недовикористання економічних ресурсів і високого безробіття. Виникає максимальний спад виробництва і торгівлі. Різко зменшуються доходи і платоспроможний попит.

Пожвавлення є дзеркальним відображенням спаду. Кожна з рис пожвавлення виявляється у протилежній формі: зростають ВВП і прибутки, зменшуються кількість безробітних та ін. Підприємці або купують продуктивне обладнання (продовжують виробництво старого товару з меншими витратами), або переозброюють виробництво (переходять на виробництво нової продукції).

Піднесення (бум) – найвища фаза циклу. Доходи в суспільстві зростають, попит випереджає пропозицію, що викликає зростання цін. В економіці спостерігається повна зайнятість, а виробництво працює на повну потужність. Але саме тут закладаються підвалини наступної кризи перевиробництва.

3.Безробіття, його види та наслідки.

Безробіття — соціально-економічне явище, за якого частина економічно активного населення не може знайти роботу, тобто залишається тимчасово незайнятою.

Причинами безробіттяє:

- структурні зрушення в економіці, що обумовлені впровадженням нових технологій, устаткування;

- економічний спад чи депресія;

- політика профспілок і уряду в галузі оплати праці;

- сезонні зміни в рівні виробництва окремих галузей економіки;

- зміни в демографічній структурі населення;

- пошуки найбільш вигідних умов роботи.

Залежно від цих причин розрізняють такі види безробіття:

1) Фрикційне безробіття — короткострокове безробіття, зумовлене неоднорідністю людей і робочих місць, пов'язане з пошуком першого чи більш вигідного місця роботи, зміною місця проживання, тимчасовою втратою сезонної роботи, звільненням. Фрикційне безробіття вважається неминучим і навіть бажаним.

2) Структурне безробіття — безробіття, викликане змінами в технології виробництва, споживчих перевагах. Це триваліший тип безробіття, оскільки потрібен час на перепідготовку, перекваліфікацію, переїзд людей.

3) Циклічне безробіття — безробіття, що виникає в періоди спаду економічного розвитку й зумовлене недостатнім сукупним попитом на робочу силу.

Визначитирівень безробіття можна, розрахувавши фактичний рівеньбезробіття.

Фактичний Кількість безробітних

рівень = --------------------------------------------- * 100%.

безробіття Кількість економічно активного

населення (робоча сила)

До безробітних належать особи працездатного віку, що втратили роботу, зареєстровані на біржі праці й активно шукають роботу.

Економічно активне населення, або робоча сила, включає зайнятих і безробітних працездатного віку.

Сума рівнів фрикційного і структурного безробіття називається природним рівнем безробіття.

Безробіття в будь-якій країні має тяжкі економічні й соціальні наслідки. Економіка втрачає частину ВВП, скорочуються податкові надходження до державного бюджету, зростають витрати на виплату грошових допомог безробітним, утримання значного апарату державних органів з питань праці, зайнятості та соціального забезпечення.

Відповідно до закону Оукена, перевищення фактичного рівня безробіття, порівняно з його природним рівнем, на 1 % призводить до зменшення потенційного ВВП (при повній зайнятості) на 2,5-3%.

Внаслідок безробіття відбувається знецінення, недовикористання накопиченого науково-освітнього потенціалу суспільства, погіршується якість-життя безробітних і членів їхніх родин, зменшується частка економічно активного населення через негативні зміни в рівні народжуваності, підвищення рівня смертності, зниження середньої тривалості життя, посилення відтоку кваліфікованих кадрів за кордон. Крім того, у суспільстві наростає соціальна напруженість, погіршується морально-психологічний стан безробітного, зростають злочинність, невпевненість у майбутньому.

У цьому зв'язку однією з важливих функцій держави стає регулювання зайнятості, усунення негативних наслідків безробіття. Поняття і терміни: безробіття, фрикційне, структурне і циклічне безробіття, природний і фактичний рівень безробіття, економічно активне населення, закон Оукена.

4.Інфляція. Вимірювання інфляції. Види інфляції.

Порушення законів грошового обігу, розбалансування грошової системи породжує інфляцію. Інфляція (лат. inflation – роздувати) – процес знецінення грошей у результаті перевищення кількості грошових знаків, що перебувають в обігу, над сумою цін товарів і послуг. Це означає, що не всяке зростання цін є інфляцією.

До найважливіших інфляційних причин зростання цін відносять: дефіцит державного бюджету, штучне підвищення цін підприємствами-монополістами, диспропорції в економіці, циклічний характер економічного розвитку, необґрунтована економічна політика держави тощо.

Відповідно до темпів інфляційного процесу виділяють три різновиди інфляції: повзуча, галопуюча, гіперінфляція. Крім того розрізняють інфляцію попиту, інфляцію пропозиції, очікувану інфляцію.

З’ясування зовнішніх і внутрішніх причин інфляції дає змогу визначити шляхи боротьби з нею. Розрізняють три методи стабілізації грошового обігу: нуліфікацію, ревалоризацію і девальвацію.

ТЕМА 10. ДЕРЖАВА В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ.

Програмні запитання.

1.Еволюція теоретичних уявлень про роль держави в економіці.

2.Економічні функції держави.

3.Форми, методи та інструменти державного регулювання.

4. Сучасні напрями економічної політики.

Основні терміни і поняття:

Держава, державна політика, державне регулювання економіки, функції держави, методи державного регулювання, економічна політика.

Тематичні тези

1.Еволюція теоретичних уявлень про роль держави в економіці.

Державне втручання в економіку є об'єктивно необхідним для будь-якого уряду незалежно від того, яка це економіка. У розподільній економіці держава бере на себе усі права й обов'язки по виробництву і розподілу товарів і послуг. У ринковому господарстві перед урядом не стоять задачі безпосередньої організації виробництва товарів і розподілу ресурсів. Воно не має права вільно розпоряджатися ресурсами, капіталом і зробленими товарами, як це відбувається в командно-розподільній економіці.

Ринковий механізм не в змозі розв'язати всіх проблем економічного росту. Вже в період вільної конкуренції значна частина продуктивних сил переростає рамки класичної приватної власності і держава змушена брати на себе утримання великих структур економіки: залізниць, пошти, телеграфу і т.п. З'являється гостра необхідність втручання держави в механізм регулювання й прийняття економічних і політичних рішень.

Історично склалися два ведучих методологічних підходи до регулювання ринкової економіки: кейнсіанська школа і синтез неокейнсіанських, часом консервативних, доктрин невтручання держави в господарське життя суспільства.

Ці дві теоретичні течії мають загальні основи. Вони розглядають державу як суб'єкт економічної системи, що володіє визначеною власністю і господарськими функціями для проведення економічної політики, спрямованої на досягнення стратегічних цілей суспільства. Розходження між концепціями зводяться до використовуваних методів державного впливу.

Дж. М. Кейнс і посткейнсіанські представники вважають, що спостереження за станом параметрів ринку є однією з функцій уряду. Будь-який нерівновагий вплив повинний бути зареєстрований і на базі вбудованих стабілізаторів спрямований на траєкторію рівноважного збалансованого росту. Так уряд впливає на той чи інший сегмент ринку.

Неокласична школа і її представники думають, що шляхом ефективної кредитно-грошової і фіскальної політики можна здійснити інтеграцію мікро- та макровтручання держави у визначення рівня доходів різних шарів населення, координацію інвестиційної політики, стимулювання прогресивних галузевих структур і т.д.

2. Економічні функції держави.

Державне регулювання ринкової економіки- це вплив держави на відтворювальні процеси в економіці за допомогою прямого інвестування, правових та економічних важелів з метою орієнтації господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної соціально-економічної політики. Держава може виконувати свої функції впливу на економіку прямо (через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення) або непрямо (через систему правових та економічних регуляторів, надаючи їм можливість орієнтувати діяльність господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів соціально-економічної політики). За допомогою правових регуляторів держава встановлює "правила гри" на ринку, а через систему економічних регуляторів-цілеспрямовано "настроює" ринковий механізм, щоб на його основі стимулювати або стримувати ділову активність у раціональних рамках.

Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об`єктивно притаманних державі економічних функцій. Основними з них є:

· Розробка і впровадження правових основ господарювання дозволяє визначити правила взаємодії суб`єктів ринку. Закони повинні мати сталий характер і застосовуватися до всіх без винятку. Правова база передбачає такі заходи, як гарантування права приватної власності і дотримання контрактів.

· Визначення цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку означає, що держава формулює стратегічні цілі розвитку економіки, визначає потрібні ресурси, ефективність їх використання, соціальні, економічні та світогосподарські наслідки цих дій.

· Реалізація соціальних цінностей, яка проявляється в тому, що держава контролює реалізацію постанов про мінімальну зарплату, виконання законів про рівне право на працю і соціальне забезпечення, громадські роботи, встановлення мінімуму та меж монопольних цін.

· Регулювання економічної діяльності спрямоване на вирівнювання сукупного попиту і сукупної пропозиції. З цією метою використовуються бюджетно-податкові і грошово-кредитні важелі.

· Захист конкуренції як основного механізму регулювання ринкової економіки. З цією метою держава розробляє антимонопольне законодавство і контролює його реалізацію.

· Перерозподіл доходів спрямований на усунення надмірних відмінностей у рівні доходів, властивих ринковій системі. З цією метою держава розробляє фінансові програми підтримки, що включають виплату допомоги та пенсій, перерозподіл доходів через систему податків та дотацій, регулювання ринкових цін тощо.

· Фінансування суспільних благ і послуг, які є неподільними або неприбутковими: благоустрій населених пунктів, будівництво шляхів, музеїв, бібліотек, національна оборона та ін.

· Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку, для чого здійснюється регулювання платіжного балансу шляхом впливу на зовнішню торгівлю і вивезення капіталу.

· Стабілізація економіки - важлива функція держави, яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін. Реалізується за допомогою проведення відповідної фіскальної і кредитно-грошової політики, спрямованої на боротьбу з інфляцією і безробіттям.

3. Форми, методи та інструменти державного регулювання.

Дер­жа­ва, здій­с­ню­ю­чи ре­гу­лю­ван­ня со­ці­а­ль­но-­еко­но­мі­ч­них про­це­сів, ви­ко­ри­с­то­вує си­с­те­му ме­то­дів і ін­стру­ме­н­тів, що змі­ню­ють­ся за­ле­ж­но­ від еко­но­мі­ч­них за­вдань, ма­те­рі­а­ль­них мо­ж­ли­во­с­тей дер­жа­ви, на­ко­пи­че­но­го до­сві­ду ре­гу­лю­ван­ня. За­га­ль­но­прий­ня­тий роз­по­діл ме­то­дів дер­жа­в­но­го ре­гу­лю­ван­ня на пра­во­ві, ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­ні, еко­но­мі­ч­ні, пря­мі, не­пря­мі.

Пра­во­ве ре­гу­лю­ван­ня скла­да­єть­ся у вста­но­в­лен­ні дер­жа­вою пра­вил "еко­но­мі­ч­ної гри" для фі­рм-­ви­ро­б­ни­ків і спо­жи­ва­чів. Си­с­те­ма за­ко­но­да­в­чих норм і пра­вил ви­зна­чає фо­р­ми і пра­ва вла­с­но­с­ті, умо­ви ко­н­т­ра­к­тів і фу­н­к­ці­о­ну­ван­ня фірм, вза­є­м­ні зо­бо­в'я­зан­ня в об­ла­с­ті тру­до­вих від­но­син проф­спі­лок і ро­бо­то­да­в­ців і ін.

Ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­не ре­гу­лю­ван­ня це лі­це­н­зу­ван­ня, кво­ту­ван­ня тощо. За до­по­мо­гою си­с­те­ми ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­них заходів здій­с­ню­єть­ся дер­жа­в­ний ко­н­т­роль над ці­на­ми, до­хо­да­ми, ди­с­ко­н­т­ною ста­в­кою, ва­лю­т­ним ку­р­сом.

Еко­но­мі­ч­ні ме­то­ди при­пу­с­ка­ють вплив на ха­ра­к­тер ри­н­ко­вих зв'я­з­ків і роз­ши­рен­ня ри­н­ко­во­го по­ля в ра­м­ках на­ці­о­на­ль­но­го утво­рен­ня че­рез вплив на су­ку­п­ний по­пит, су­ку­п­ну про­по­зи­цію, сту­пінь кон­це­н­т­ра­ції ка­пі­та­лу, стру­к­ту­ри­за­цію еко­но­мі­ки і со­ці­а­ль­них умов, ви­ко­ри­с­тан­ня фа­к­то­рів еко­но­мі­ч­но­го ро­с­ту. З ці­єю ме­тою ви­ко­ри­с­то­ву­ють­ся:

· бю­дже­т­на і фі­с­ка­ль­на по­лі­ти­ка;

· гро­шо­во-­кре­ди­т­на по­лі­ти­ка;

· про­гра­му­ван­ня;

· про­гно­зу­ван­ня і пла­ну­ван­ня.

Фі­нан­со­ва по­лі­ти­ка при­пу­с­кає ви­ко­ри­с­тан­ня бю­дже­т­но-­по­да­т­ко­во­го і фі­с­ка­ль­но­го ме­ха­ні­з­му для до­ся­г­нен­ня на­ці­о­на­ль­но-­еко­но­мі­ч­них і со­ці­а­ль­них ці­лей. Гро­шо­во-­кре­ди­т­на по­лі­ти­ка при­пу­с­кає ви­ко­ри­с­тан­ня ме­то­ду не­пря­мо­го впли­ву Цен­т­ра­ль­но­го ба­н­ку на еле­ме­н­ти ри­н­ко­во­го ме­ха­ні­з­му і на­сам­пе­ред оп­ти­ма­ль­ність гро­шо­во­го обі­гу.

Ви­щою фо­р­мою дер­жа­в­но­го ре­гу­лю­ван­ня є про­гра­му­ван­ня, про­гно­зу­ван­ня і пла­ну­ван­ня. Їх­нє за­сто­су­ван­ня позв'я­за­не з ускла­д­нен­ням го­с­по­дар­сь­ких зв'я­з­ків і не­об­хід­ні­с­тю за­сто­су­ван­ня ком­пле­к­с­них ме­то­дів у до­ся­г­нен­ні ко­ро­т­ко-, се­ре­д­ньо- і до­в­го­стро­ко­вих ці­лей. Об'­єк­та­ми та­ких ці­льо­вих про­грам є га­лу­зі, ре­гі­о­ни, со­ці­а­ль­ні умо­ви, на­пря­м­ки на­у­ко­вих до­слі­джень і т.д.

Пря­мі ме­то­ди ре­гу­лю­ван­ня зво­дять­ся до ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­но­го впли­ву на фу­н­к­ці­о­ну­ван­ня і ре­зуль­та­ти­в­ність го­с­по­да­рю­ван­ня су­б'єк­тів. Се­ред ме­то­дів пря­мо­го ДРЕ пе­ре­ва­жа­ють рі­з­ні фо­р­ми без­по­во­ро­т­но­го ці­льо­во­го фі­нан­су­ван­ня се­к­то­рів еко­но­мі­ки, ре­гі­о­нів, фірм у ви­ді суб­ве­н­цій чи суб­си­дій, до­пла­ти зі спе­ці­а­ль­них бю­дже­т­них і по­за­бю­дже­т­них фо­н­дів за­га­ль­но­на­ці­о­на­ль­но­го і ре­гі­о­на­ль­но­го рі­в­нів, а та­кож піль­го­ві кре­ди­ти. Ме­тою та­ких ме­то­дів є до­ся­г­нен­ня роз­ви­т­ку та за­хист су­с­пі­ль­но-­не­о­б­хі­д­них се­к­то­рів еко­но­мі­ки і груп на­се­лен­ня.

Се­ред ме­то­дів дер­жа­в­но­го ре­гу­лю­ван­ня не іс­нує зо­всім не­при­да­т­них і аб­со­лю­т­но не­ефе­к­ти­в­них. Необхідні всі, і пи­тан­ня ли­ше в тому, щоб ви­зна­чи­ти для ко­ж­но­го ті си­ту­а­ції, де йо­го за­сто­су­ван­ня най­більш до­ці­ль­не. Го­с­по­дар­сь­кі втра­ти по­чи­на­ють­ся то­ді, ко­ли вла­да ви­хо­дять за межі ро­зу­м­но­го, від­да­ю­чи над­мі­р­ну пе­ре­ва­гу або еко­но­мі­ч­ним, або ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­ним ме­то­дам.

Ком­пле­к­с­не ви­ко­ри­с­тан­ня ме­то­дів і ін­стру­ме­н­тів дер­жа­в­но­го й уря­до­во­го ре­гу­лю­ван­ня утво­рює ма­к­ро­ма­р­ке­тинг на­ці­о­на­ль­ної еко­но­мі­ки. На від­мі­ну від пря­мо­го і не­пря­мо­го під­хо­ду він є ком­пле­к­с­ним ме­то­дом, що охо­п­лює од­но­ча­с­но усі фа­зи від­тво­рен­ня й еко­но­мі­ч­но­го ро­с­ту, те­ри­то­рії і ре­гі­о­на­ль­ні під­си­с­те­ми. Ма­к­ро­ма­р­ке­тинг ди­на­мі­ч­ний за свої­м змі­с­том. Зі змі­на­ми у еко­но­мі­ч­ній кон'­ю­н­к­ту­рі змі­ню­єть­ся і ма­р­ке­ти­н­го­ва ді­я­ль­ність.

4. Сучасні напрями економічної політики.

Механізм взаємозв'язку політики держави з економікою сьогодні досить складний. Економіка як реальний базис суспільства, як система історично зумовлених виробничих відносин багато в чому визначає політику держави. Соціальна структура постіндустріального суспільства складна. Інтереси всіх соціальних верств сьогодні відображаються в діяльності і захищаються багатьма політичними партіями, профспілками, суспільними організаціями. Через їх посередництво економічні інтереси різних соціальних верств інтегруються в політичну систему суспільства, впливають на характер рішень, у тому числі й економічних, що приймаються державною владою. Так визначаються основні напрями економічної політики держави, галузі бюджетного фінансування, системи і розміри податків, соціальні програми, масштаби державного втручання в економіку.

Економічна політика держави, її економічні функції формуються сьогодні в результаті складного механізму взаємодії та боротьби інтересів різних верств населення. Така політика є результатом певного консенсусу цих інтересів, їх рівнодіючою силою. Функція держави як інструмента реалізації класових економічних інтересів обмежується, все більше поступаючись її загальноекономічним і загально соціальним функціям. Керуючись пріоритетами забезпечення соціальної стабільності, держава може проводити економічну політику навіть всупереч сьогоденним інтересам панівних верств населення звичайно на певному відрізку часу. Сучасна діалектика економіки і політики є основою для формування інститутів правової держави. Самостійність інститутів держави в проведенні економічної політики має й негативні наслідки. Нерідко виборці взагалі втрачають контроль за діяльністю тих політичних сил, яких вони уповноважили представляти свої інтереси. Політичні партії та угруповання, окремі групи політичних діячів, які мають державну владу, часто використовують її на власну користь. Відносна самостійність держави, апарату, який її обслуговує, може призвести до повного розриву між цілями економічної політики держави та інтересами суспільства. Ось чому навіть у високо розвинутих країнах стоїть питання забезпечення суспільного контролю за механізмом прийняття державних рішень, реалізацією державою своїх економічних функцій.

ТЕМА 11. ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА.

Читайте також:

1. Валютний ринок
2. Валютний ринок
3. Валютний ринок, основи його функціонування. Основні види валютних операцій
4. Валютний ринок. Види операцій на валютному ринку
5. Валютний ринок. Види операцій на валютному ринку
6. Вартість грошей.
7. Виведення нових товарів на ринок
8. Види грошей.
9. Види грошей.
10. Виникнення, суть і функції грошей. Особливості функціонування паперових грошей за сучасних умов. Роль золота. «Електронні гроші».
11. Внутрішній ринок – національний ринок – міжнародний ринок – світовий ринок
12. Вторинний ринок

Переглядів: 447