Становлення української козацької державності в ході визвольної війни 1648 – 1654 рр.: устрій, форма правління та адміністративний поділ. Набуття атрибутів державності.

Аналіз наявних документальних джерел переконливо свідчить, що в ході Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств в основному було завершено процес формування Української національної держави. Оскільки державний апарат тут створювався на зразок установ, що існували в Запорозькій Січі, то Українська держава за формою правління й устроєм основних інститутів політичної влади істотно відрізнялася від тогочасних монархій Європейського континенту — вона була республікою. Враховуючи провідну роль козацтва в її утворенні, можна з повною підставою вважати нову державу, яка з'явилася на політичній карті Європи в середині XVII ст., Українською козацькою республікою. Розглянемо найхарактерніші ознаки цієї держави.

Перша ознака — політична влада. Вона перейшла до рук козацької старшини — нової генерації українського панівного класу. На вершині її ієрархічної піраміди був гетьман. Обраний військовою радою на Запорожжі (січень 1648 р.) на невизначений строк (фактично довічно), він здійснював керівництво військовими силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньої політики, вів переговори з урядами інших держав, міг скасовувати рішення Генерального суду. Законодавчу владу Б. Хмельницький реалізовував шляхом видання універсалів, наказів, листів тощо. Підписував він їх «рукою власною». Атрибутом гетьманської влади продовжувала залишатись, як і в попередні роки, булава. Отже, в його руках зосереджувалася практично необмежена влада, яка перевершувала за обсягом президентську і наближалася до царської. Друга ознака — територія. Б. Хмельницький визначив межі української етнічної території на заході — кордон з Річчю Посполитою — по р. Вісла. І. Крип’якевич приблизно змалював державні межі «козацької території»: з Польщею: Яруга — Чернівці — Мурафа — Красне — Вінниця — Прилуки — Самгородок — Паволоч — Каменеброд — Макарів — Чорнобиль — Карпилівка; з Росією — традиційним кордоном, а з Туреччиною і Кримом — через так зване Дике Поле. На визволеній території були ліквідовані органи влади Речі Посполитої. Замість воєводств і повітів створені полки і сотні (полків у різні часи було 36, 26, 165 а пізніше — 10). Виникло нове правління — своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрації, курінні і городові отамани. Магістрати і ратуші здобули право самоврядування. Найвищим органом влади в Українській державі була загальновійськова рада, до участі в якій допускали всіх повстанців. Залежно від складу, порядку скликання та значення питань, обговорюваних на загальновійськових радах, їх називали «чорними» (коли вони збиралися за ініціативою рядового козацтва), «генеральними», «явними» (коли в їх роботі, крім козацтва, брали участь представники магістратів і ратуш, духівництва та ін.). Загальновійськова рада розглядала здебільшого питання війни й миру, відносин з іншими державами, обрання гетьмана, генеральної старшини та генерального уряду, вручення їм атрибутів влади. Рішення ради здійснювалися гетьманською владою та генеральним урядом. Другою за значенням владною структурою, створеною Богданом Хмельницьким, була рада генеральної старшини.

9. Переяславська Рада та «Березневі статті»: загальна характеристика, оцінка та проблеми розбудови держави.У Хмельницького остаточно склався план союзу з Москвою і за її допомогою звільнення з-під влади Польщі. До цього змусили його надзвичайно складні умови, в яких знаходилася Україна. Чим далі тривала війна, тим більше Хмельницький, старшина і козацько-селянські та міщанські маси переконувалися, що власними силами Україна не зможе визволитися. За цих умов погляди Хмельницького і народу України зверталися до Москви. Богдан Хмельницький протягом усієї війни підтримував зв´язки з царським урядом, намагаючись втягнути Московську державу у війну з Польщею, щоб спільними діями захистити православну віру. У Москві розуміли важливість і цінність союзу з Україною, бо він відкривав шлях на південь, до Чорного моря, а також на захід, ослаблював Польщу, яка в минулі століття завдала багато образ і шкоди Московії. Московська армія отримувала могутнього союзника в особі випробуваного козацького війська.Однак царський уряд через внутрішні труднощі та складні зовнішні умови займав вичікувальну позицію. У 1652-1653 pp. дипломатичні контакти між Україною і Московською державою різко активізувалися. Українська сторона постійно підкреслювала, що миру з Польщею бути не може, що вона просить царя взяти Україну «під свою високу руку». Ускладнення становища в Україні змусило Москву прискорити вирішення питання про її долю. У жовтні 1653 р. цю проблему розглянув Земський собор, який вирішив, що цар має взяти Україну «під свою государеву руку». Україна, по суті, визнавалася незалежною союзною країною, а з Польщею Москва мала розпочати війну.8 січня у Переяславі відбулася таємна рада гетьмана з генеральними старшинами і полковниками, на якій обговорювалося питання союзу з Росією і було ухвалено рішення прийняти «протекцію» царя. О другій годині дня було скликане все населення Переяслава, до якого Богдан Хмельницький звернувся з промовою, у якій нагадав про шестирічну криваву війну з Польщею і запропонував обрати собі «господаря» — московського, польського, турецького чи кримського і охарактеризував кожного з них. Він закликав під царську руку, на що народ відповів згодою. Так закінчилася Велика (Чорна) Рада. Потім гетьман зі старшиною поїхав до «заїзжого двору», де розміщувалося російське посольство. Там Бутурлін передав Хмельницькому царську грамоту і розповів про хід переговорів з Польщею, зв´язки Москви з Військом Запорозьким і рішення царя прийняти під свою руку гетьмана Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами і землями, а також про допомогу їм військами у боротьбі з Польщею. Присяга приймалася в церквах по всій Україні протягом досить довгого часу. У деяких місцях вона відбувалася під тиском, викликала обурення і протести. Зокрема, київське духовенство і шляхта довго відмовлялися і присягнули лише після довгих умовлянь та погроз. Відмовились це робити полки Уманський і Брацлавський, а також полковники Іван Богун та Іван Сірко. У полках Полтавському і Кропив´янському московських урядовців побили киями. Однак в цілому присяга пройшла без великих заворушень. Таким чином, рішенням Переяславської великої козацької ради за участю населення Переяслава і в результаті переговорів Хмельницького з посольством московського царя була укладена угода про військовий союз України і Московського царства, виступ московського війська на захист України від Польщі. Посольство від імені царя гарантувало збереження незалежної Української держави, її прав і вольностей, а Хмельницький, Військо Запорозьке, населення присягою зобов´язувалося служити московському цареві. Це був союз двох рівноправних держав по типу конфедеративного об´єднання. Для вироблення умов об´єднання старшина підготувала проект договору, який був привезений у Москву в березні 1654 р. гетьманськими послами. Поданий українською делегацією проект був прийнятий. Була вироблена документація, яка визначила становище України і характер її взаємовідносин з Росією. Це так звані «Статті Б. Хмельницького» (всього 11 пунктів), або «Березневі статті» 1654 р. Статті з 11 пунктів з указами царя і його жалувані грамоти можна вважати текстом договору між Українською державою і Росією. Слід зазначити, що оригіналу указу царя зі статтями в архівах не знайдено. Збереглися лише окремі виписки та копії. Важливою частиною договору були пункти, присвячені обороні України від посягань інших держав, зокрема шляхетської Польщі, Султанської Туреччини та Кримського ханства.

Цар зобов´язувався навесні 1654 р. почати війну з Польщею. Якщо нападуть на Україну кримські татари, він мав віддати наказ донським козакам йти на Крим. Згідно з «Березневими статтями», Україна, яка переходила під протекцію російського царя як самостійна держава, зберігала свою систему суспільного ладу та адміністративного устрою. Залишався обраний Військом Запорозьким гетьман, поділ на полки і полковий адміністративний устрій, козацький реєстр встановлювався у 60 тис. чоловік, і козаки зберігали свої попередні привілеї та судилися своїми судами.

10. Державотворчі процеси в добу гетьманування Івана Виговського (1657 – 1659 рр.). Гадяцький трактат: його зміст і доля. Донині немає єдиної оцінки діяльності гетьмана Виговського. У радянській історіографії він показаний зрадником Москви і підлабузником Польщі. Негативно оцінювали його літописці Величко і Самовидець, а також автор «Історії Русів». М. Костомаров і Вовк-Крачевський бачили у Виговському гетьмана тільки старшини, а не всього народу.

А от Грушевський характеризував Виговського так: «Чоловік дуже освідчений, розумний, бувалий, не кепський політик, при тім без сумніву – патріот український…» Подібної думки дотримуються Д. Дорошенко та Б. Крупницький. Дослідник доби Виговського В. Липинський доводить, що Виговський, незважаючи на зроблені ним помилки, залишиться все ж одним із найбільш освідченим, найбільш патріотичним державним мужом України.

Для Держави, яку розбудовував І.Виговський, крім вже задекларованого раніше правонаступництва Київської Русі, яка мала вихід у світ завдяки і Чорному морю, були притаманними традиції суто Козацької держави. Важливими лишаються для історії державотворення спроби претензій на широкі теренові межі серед яких чільне місце відводилось Південній Україні, зокрема Північному Причорномор’ю. Одним з важелів впливу на опонентів, як внутрішніх, так і на міжнародній арені була чорноморська проблема. До спроб її розв’язання залучався й місцевий потенціал, й втягувались країни Сходу і Заходу. Хоча необхідно відмітити, що в зазначений період питання теренових меж України з сусідніми державами було розв’язано у всіх напрямках, крім такого важливого і суперечливого, як південний.

І. Виговський у 1657 і 1664 роках – це, по суті, два різних політики. Пройшовши мученицький у повному розумінні цього слова шлях «блудного сина» до ідеї державної самостійності України, він все ж сприйняв цю ідею розумом і серцем і свідомо поклав в ім’я її реалізації своє життя. Виговський започаткував трагічну галерею гетьманів другої половини XVII – XVIII ст., котрі, попри всі свої прорахунки та помилки, несли в міру своїх сил і можливостей Хрест любові до Вітчизни на Голгофу її незалежності.

11. Руїна та доля Гетьманщини: причини, історія занепаду автономії та наслідки для державотворчих процесів в Україні.Перший етап громадянської війни 1658—1663 pp. завершився територіальним розколом України, що породило наступний виток боротьби за владу, полегшувало процес інкорпорації Гетьманщини до складу Російської держави. Колись єдина Українська держава розпалася по Дніпру на Лівобережну і Правобережну, з протилежною орієнтацією на зовнішні сили. Верхівка Правобережної України більше схилялися до республіканської Польщі, Лівобережної — до самодержавної Росії. У кожному регіоні різні групи населення теж мали протилежну орієнтацію, що надавало визвольній боротьбі особливої трагічності й складності. Відцентрові тенденції набули організаційно-державного оформлення, тому Українська держава як єдиний суспільно-політичний організм перестала існувати. На її теренах формувалися два державних утворення з окремими урядами, військами, фінансами, політикою, причому обидва перебували у стані війни.

У такій непевній політичній ситуації І. Брюховецький укладає договір з Москвою (1665), який суттєво обмежив автономні права України. Хоча царські урядовці не підтримали його пропозицію про зміну державного устрою Гетьманщини воєводським правлінням, але повноваження російських воєвод в Україні розширилися. Вони отримали право втручатися в управлінські, військові та фінансові справи України.Наступ російського самодержавства на автономність, послідовне звуження прав органів української феодальної державності хвилювали козацьку старшину, яка була найбільш зацікавлена у зміцненні своєї влади над козацтвом і селянством. Саме з цієї причини гетьмани як виразники старшинської політики продовжували вести пошук союзників.Частина прихильників козацької автономії не могла відмовитися від своїх вимог, не бажала примиритися з роллю безмовних виконавців волі бюрократії. Ці патріотичні сили, що протиставили себе угодовцям, очолив гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1665—1676). Проте всі його спроби об'єднати Гетьманщину з допомогою Росії, Речі Посполитої, Криму й Туреччини закінчилися невдачею: ЗО січня 1667 р. Росія й Польща уклали Андрусівський договір, за яким до Росії відходили Смоленськ, Новгород-Сіверський, Лівобережна Україна, а також Київ з околицями. Запорозька Січ була спільним володінням обох держав. Землі Правобережної України, вся Білорусь залишалися за Польщею.Андрусівський договір не приніс миру українській землі. На обох берегах Дніпра продовжувались козацько-селянські повстання. Населення Лівобережної України найбільш було незадоволене намаганням російського уряду урізати політичну автономію України, а головне — втручанням російських воєвод у місцеві справи. Московському уряду довелося в 1669 та 1672 р. в договорах з гетьманами Дем'яном Многогрішним та Іваном Самойловичем обумовити компетенцію російських воєвод лише як воєначальників російських загонів без права втручатися у будь-які внутрішні українські справи. Російські гарнізони зобов'язані були утримувати себе за рахунок власних коштів, купуючи продовольство у призначених гетьманом місцях, але незаконні постої, викрадання худоби, реквізиції продовольства тощо не припинялися.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Причини, характер, рушійні сили та початок національно-визвольної війни 1648 – 1654 рр.	\|	Центральна Рада (1917 р.) та її державотворчий поступ від автономії до повної незалежності. УНР.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.